Процессуальный статус підозрілого й обвиняемого

министерство освіти республіки Молдова.

Міжнародний незалежний університет Республіки Молдова.

Департамент права.

Кафедра кримінально-процесуального правничий та криминалистики.

дипломна работа.

Процесуальний статус підозрілого й обвиняемого.

|Выполнила: |студентка | | |Косицкая Ірина | |Науковий руководитель:|доктор права | | |Осояну Тудор |.

Кишинэу, 2004 г.

План:

| |стор. | |Запровадження |3 | |Глава 1. Загальні засади |5 | |§ 1. Поняття підозрюваного |5 | |§ 2. Поняття обвинувачуваного |10 | |Глава 2. Процесуальний статус підозрюваного |14 | |§ 1. Визнання обличчя на ролі підозрюваного |14 | |§ 2. Затримання підозрюваного |21 | |§ 3. Права підозрюваного |35 | |§ 4. Обов’язки підозрюваного |40 | |Глава 3. процесуальний статус обвинувачуваного |42 | |§ 1. Визнання обличчя на якості звинуваченого |42 | |§ 2. Права обвинувачуваного |56 | |§ 3. Обов’язки обвинувачуваного |69 | |висновок |72 | |бібліографія |76 | |ДОКЛАДАННЯ | |.

Невід'ємним змістом правової держави є охорона і забезпечення правий і законних інтересів осіб, що у кримінальному процесі, і зокрема, підозрюваних і обвиняемых.

Проблеми забезпечення правий і законних інтересів підозрюваного й обвинувачуваного, вдосконалення діяльності органів кримінального переслідування, прокуратури, суду й адвокатури є актуальними. Не можна боротися з злочинністю, не брали до уваги правам особистості, й у частковості, правам підозрюваного й якого у кримінальному процесі. Лише у своїй умови відкривається можливість піддати винного справедливому, відповідному тяжкості злочини минулого і особи покаранню і захистити невинної людини від неосновательного притягнення до кримінальної відповідальності держави і осуду, бо викрити і покарати лише винного отже недопущення притягнення до відповідальності держави і осуду невинної людини. Реальне забезпечення прав особистості, насамперед підозрюваного й обвинувачуваного, є критерієм оцінки демократизму, гуманізму кримінального процесса.

Основу гарантій прав особистості галузі кримінального процеси становлять закріплені і забезпечувані Конституцією правничий та свободи громадян, і принципи правосудия.

Ці основні норми, встановлюють гарантії прав особистості конкретизуються в кримінально-процесуальному законі стосовно стадіям процесу правам, наданим учасникам кримінального процесса.

За сучасних умов розвитку і вдосконалення правового держави свобода особистості, її правничий та гарантії зростають, отже, властиве і кримінальному судопроизводству.

Зростання гарантій правий і законних інтересів осіб, що у кримінальному процесі ссответствует як інтересам особистості, і інтересам суспільства взагалі. Тільки за умов гарантованості правий і законних інтересів осіб, що у кримінальному процесі голосування та передусім підозрілого й обвинувачуваного, можливо виконання завдань кримінального судопроизводства.

Отже, питання гарантії прав підозрілого й обвинувачуваного має велику практичне і теоретичне значення. Цим і пояснюється вибір теми дипломної работы.

У дипломної роботі робиться спроба розглянути основні питання процесуальних гарантій прав підозрілого й якого у процесі кримінального преследования.

У дипломної роботі загалом немає вичерпного викладу всіх питань теми. Обсяг справжньої роботи дозволив зупинитися лише з найбільш важливих і спірних питаннях теми, які різна вирішуються на теорії кримінальнопроцесуального права Молдови та практиці розслідування справ. Робота полягає в аналізі нового кримінально-процесуального закону, практиці його застосування та спеціальної літературі, присвяченого процесуальному становищу підозрілого й обвиняемого.

Мною поставлено мету — докладніше, зусебіч вивчити обвинувачуваної та підозрюваного — як осіб, яких найбільше зачіпаються під час кримінального судочинства у вигляді реальної загрози застосування до них заходів кримінальної ответственности.

У цьому дипломної роботі стався аналіз питань які розкривають поняття підозрілого й якого у світлі нового процесуального законодавства, його процесуальне становище, основи, а процесуальний порядок залучення до ролі підозрілого й обвинувачуваного, право на захист і правові наслідки порушення даного права. Зазначені питання проаналізовані з урахуванням нового кримінально-процесуального кодексу Республіки Молдова, спеціальної літератури з цієї до проблеми й процесуальної практики.

Глава 1. Загальні положения.

§ 1. Поняття подозреваемого.

Підозрюваний — фізична особа, щодо якої є докази причетності його до здійснення уголовно-наказуемого злочину до пред’явлення їй звинувачення (ст. 63 КПК РМ).

Посилення процесуальних гарантій недоторканності особистості при появу у кримінальному процесі постаті підозрюваного передбачає чітку нормативну регламентацію фактичних і процесуальних підстав, що породжують такого учасника процесу, його правового положення у кримінальному судочинстві, правий і обов’язків відповідних управомоченных осіб (органів), і навіть забезпечення цих нормативних розпоряджень в правовідносинах, виникаючих між підозрюваним і названими компетентними особами (органами).

Питання понятті підозрюваного одна із найбільш дискусійних як і теорії, і у практиці кримінального процесса.

Новий кримінально-процесуальний кодекс Республіки Молдова від 14 березня 2003 року встановив, що підозрюваним вважається обличчя, щодо якої є докази про його причетності до здійснення преступления.

Раніше була відсутня така регламентація, що ні могло б не породити різних точок зору поняття підозрюваного. Розбіжності у думках наукових кадрів і практичних працівників виявляються, переважно, при визначенні процесуальних дій, що породжують постать підозрюваного. Особливо це стосувалося допиту особи, щодо якої мають інформацію про скоєнні злочину, коли затримання, ні запобіжні заходи в відношенні нього не було застосовувалися, бо на те бо й немає підстав, або було недоцільно їх застосовувати. У разі одні процесуалісти вважають, емоційне обличчя має бути допитано як свідка, інші, навпаки, вважають, що осіб, у скоєнні злочину якими згадується у постанові початок кримінального переслідування, слід допитувати за правилами допиту підозрюваного. На думку третіх, поняття підозрюваного підлягає дедалі ширшому тлумаченню, і за названих вище обставин обличчя обов’язково має допитуватися як підозрюваного. Четверті категорично заперечує проти розширення поняття підозрюваного й відстоюють думку, за якою обличчя то, можливо допитано як підозрюваний лише за умов застосування щодо нього кримінально-процесуального затримки чи запобіжних заходів до пред’явлення обвинения.

Цілком ймовірно, що прихильниками останньої погляду, фактично, підтримують першу. Тож якщо обличчя, мабуть скоїла злочин, не можна допитати як підозрюваний не залучаючи щодо нього затримання, запобіжні заходи чи постанови про притягнення як підозрюваного, отже, його чи зовсім не можна допитувати до пред’явлення обвинувачення, або його треба допитувати як свідка. Проте допит як свідків осіб, які підлягають залученню до кримінальної відповідальності, виникають серйозні возражения.

У кримінальному процесі свідком можна бути лише з справі про злочині, скоєному іншою особою. Звідси цілком зрозуміла, що свідкові не можна запитувати, які стосуються особистої участі в скоєнні розслідуваної злочину. Допит, що на меті встановлення винності свідка у скоєнні злочину, неприпустимий, оскільки вона породжує чужу кримінальному процесу постать з так званого изобличаемого свідка, декларація про захист якому то, можливо обеспечено.

Хибність другий погляду також очевидна, що у кримінальному судочинстві обличчя, втягнуте у процес щодо одного ролі, неможливо може допитуватися за правилами, які встановлені осіб, які у іншому качестве.

Зрозуміло, автори, говорячи про допиті свідка в правилам, які встановлені підозрюваного, мають на увазі, такі особи ні предупреждаться про кримінальної відповідальності через відмову від давання свідчень і лжесвідчення. Проте, незважаючи і вказане обставина, здійснити такий допит практично дуже затруднительно.

Багато процесуалісти, як зазначалось, пропонують розширене тлумачення поняття підозрюваного. Проте їх пропозиції дуже различны.

Так, У. Я. Дорохов вважає, що у кримінально-процесуальному законодавстві слід передбачити третій випадок появи підозрюваного у процесі, саме: випадок кримінального переслідування проти конкретної особи. У цьому автор пропонує запровадити деякі обмеження на практиці початку кримінального переслідування щодо конкретних на осіб із тим, аби такі рішення вони втратили характеру винятку. М. П. Шешуков також пропонує законодавчо закріпити третій випадок залучення підозрюваного у процес: допит запідозреного особи щодо його особистої участі у скоєнні злочину [17, стор. 75].

На думку И. Л. Лисагора, підозрюваним слід визнавати обличчя, в відношенні якого є даних про вчинення ним злочину, недостатні притягнення його як обвинувачуваний, але викликають необхідність застосування щодо нього заходи процесуального примусу чи допиту [24, стор. 121].

З погляду Л. М. Карнеевой, підозрюємо є обличчя, щодо якого зібрані дані, дають підставу до підозрі їх у скоєнні злочину, але недостатні пред’явлення обвинувачення [20, стор. 116]. Поява такий процесуальної постаті знаходить своє вираження у таких процесуальних документах: постанові початок кримінального переслідування проти конкретної особи; протоколі затримання підозрюваного; постанову про притягнення як підозрюваний; постанову про обрання підозрюваному запобіжні заходи до пред’явлення обвинувачення; протоколі допиту, з утримання якого видно, що. опитуваному задавалися питання отримання від цього пояснень щодо його особистою діяльності у зв’язку з розслідуваним злочином [20. стор. 11].

Для визнання особи підозрюваним, вважає А. А. Чувилев, необхідні, уперших, дані, дозволяють припускати, що є обличчя зробило злочин; по-друге, процесуальний акт, ставить така особа в становище підозрюваного. До згаданих актів автор відносить: протокол затримання, постанову ж про застосуванні запобіжні заходи до пред’явлення обвинувачення, протокол допиту як підозрюваний, протокол про ознайомлення з постановою про призначення експертизи, що стосується діяльності підозрюваного, постанову ж про виробництві обшуку; постанову ж про виробництві огляду; протокол пред’явлення для пізнання; постанову накладення арешту на майно [34. стор. 9].

На думку З. П. Бекешко та О. А. Матвієнко, «підозрюваними у кримінальній процесі, є як особи, яких застосована затримання чи міра припинення, але й ті, у відношенні яких підставі наявних у справі доказів орган кримінального переслідування зробив гаданий висновок про їхньої вини у скоєнні злочину і котрих для забезпечення завдань розслідування залучив у процес шляхом накладення арешту з їхньої майно, відібрання вони зразків для порівняльного дослідження, огляду, напрями на судово-медичну і судебнопсихіатричну експертизи, пред’явлення для пізнання, обшуку, так само як виклику і допиту як підозрюваний [11, стор. 119].

Еге. Боровський вважає, емоційне обличчя може бути визнаний підозрюваним не тільки внаслідок затримання чи обрання відношенні нього припинення до пред’явлення обвинувачення. Підозрюваним обличчя може стати в силу застосування щодо нього цього процесуального примусу, як обшук, особистий обшук, накладення арешту на кореспонденцію та інших. [13, стор. 33−34].

З огляду на викладене, можна сформулювати висновок: появу у процесі постаті підозрюваного пов’язано, по-перше, з наявністю доказів, які свідчать щодо винності конкретної особи у скоєнні злочину (зрозуміло, доказів, ще недостатніх для пред’явлення обвинувачення); по-друге, з прийняттям процесуальних заходів, передбачених законом.

Інакше кажучи, у разі потрібна наявність підозри, заснованого на доказах, фактичних даних, і навіть процесуального акта, яким нині, відповідно до ст. 63 КПК РМ, то, можливо постанову по притягнення як підозрюваний, постанову ж про затриманні, або постанову про обрання припинення, не що з позбавленням волі. Відсутність будь-якого з названих моментів перешкоджає виникненню у процесі постаті подозреваемого.

Тож якщо процесуальний акт, який породжує підозрюваного, складено, попри відсутність фактичних даних, є підставою до підозрі, отже, міра процесуального примусу застосована необгрунтовано, і трагічне обличчя залучено у процес як підозрюваний незаконно. Якщо ж докази, основывающие підозра, були, але з було застосовано відповідні процесуальні заходи, які включають у процес підозрюваного, поява такої постаті відповідно до чинного законодавству, здійснитися неспроможна. І це позиція, мій погляд, цілком виправдана, оскільки докази — основа підозри, а процесуальний акт — форма його закріплення, манлива поява постаті подозреваемого.

Вмотивованого постанову по притягнення як підозрюваний має винести завжди, якщо зібрані докази свідчить про конкретного совершителя злочину, але ще недостатньо для пред’явлення звинувачення й немає підстав до застосування затримки чи запобіжні заходи чи їх застосування нецелесообразно.

Проте багато хто роки вченими Криму та практиками ставиться питання тому, в ролі кого має бути допитано обличчя, щодо якої розпочато карне переслідування, але яке заарештовано, не затримано, не визнано обвиняемым.

Якщо він допитується як свідка, воно попереджується про кримінальної відповідальності через відмову від давання свідчень і поза надання явно помилкових свідчень. За такого стану сказати правду, відмовитися від дачі свідчень або дати неправдиві дані - усе одно покараним. Фактично громадянин принуждается загрозою кримінальної відповідальності через відмову від дачі показань свідчити проти себе. Хоча саме процесуальний закон стверджує, що забороняється домагатися показань обвинувачуваної та інших що у справі осіб шляхом насильства, загроз та інших незаконних мер.

Відповідно, у процесуальному законі має бути враховано становище п. Ж § 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянських і політичні права, де говориться: «Кожен проти неї під час розгляду будь-якого пред’явленого їй звинувачення принаймні ми такі гарантії з урахуванням рівності: …не бути принуждаемым до давання свідчень проти себе або до визнанню себе виновным».

Поруч із для виходу із зазначеного глухого кута, В. М. Тертышник пропонує замінити поняття «підозрюваний» і «обвинувачуваний» єдиним, більш широким поняттям «підслідний», що у більшою мірою відбиває об'єктивне положення особи, а чи не суб'єктивне уявлення органу кримінального переслідування про його ставлення до злочину (підозрювати — отже здогадуватися, припускати). Тертышник В. М. пропонує внести таку трактування кримінально-процесуальний закон:

Підслідним є обличчя, щодо якої порушується кримінальну справу, винесено постанову по притягнення його як звинувачуваного чи підслідного, і навіть особи, затриманого за підозрою у скоєнні злочину, або високопоставлена особа, якого застосована запобіжний захід. Підслідний повинен наділятися усіма діючими правами якого у повному обсязі [30, стор. 134].

Недосконалість поняття підозрюваного як самостійної процесуальної постаті, відзначають інші автори. Вони справедливо вказують, що правове поняття підозрюваного має бути розкрито про те, щоб надати процесуальний статус підозрюваного всім особам, проти яких розпочато кримінальна преследование.

У нещасних випадках, коли підозра відпадає і встановлюється непричетність особи до розслідуваної злочину, виноситься постанову стосовно скасування заходи припинення. Коли буде й встановлено, що дії підозрюваного не містять складу якихось злочинів, і він підлягає залученню до адміністративної відповідальності, виноситься постанову звідси, а обличчя за необхідності то, можливо допитано як свидетеля.

Підозрюваного слід відрізняти з інших учасників кримінального процесу, зокрема обвинувачуваної та підсудного. Основне відмінність полягає у тому, що підозрюваним визнається обличчя, затримане за підозрою у скоєнні злочини, або винесено постанову по притягнення їх у ролі підозрюваного, а обвинувачуваний — обличчя, щодо якої в установленому порядку винесено постанову по притягнення як обвинувачуваного. Те, є обвинувачуваний — це наступна стадія, яку переходить обличчя, колишнє як підозрюваний, якщо органами кримінального переслідування буде встановлено причетність його до здійснення злочину. А підсудним своєю чергою іменується обвинувачуваний щодо, якого справа прийнято до виробництва судом.

§ 2. Поняття обвиняемого.

Однією з активних учасників кримінального процесу саме, особисто зацікавлений у результаті справи, є обвинувачуваний — як особа, інтереси якого становить понад всього зачіпаються під час кримінального переслідування і судочинства через реальної загрози застосування щодо нього заходів кримінальної ответственности.

Поняття обвинувачуваного чітко й ясно визначається кримінально — процесуальним законом. У кримінальному процесі ні фактичні даних про скоєнні обличчям злочину власними силами, ні застосування заходів процесуального попередження стосовно цього особи не служать достатньою підставою визнання його обвинувачуваним. За всіма справам для цього потрібні, щоб у встановленому законом порядку формулювалось обвинувачення почалося викриття відповідної особи в офіційно який інкриміновано йому злочині [18, стор. 215].

Момент визнання обличчя на якості звинуваченого пов’язані з наявністю двох процесуальних дій, саме: винесення органом кримінального переслідування постанови про притягнення обличчя на ролі обвинувачуваного і пред’явлення обвинения.

Тому необхідно визначити, від якого моменту потрібно визнавати обличчя як обвиняемого.

З питання в юридичної літературі немає єдиної погляду. Чимало авторів, наприклад, М. С. Строгович, М. А. Цельцов, В. А. Стремовский пов’язують поява обвинувачуваного з винесенням постанови про притягнення до кримінальної відповідальності у якості звинуваченого. Деякі криміналісти, в тому числі Рахунов Р. Д., пов’язують із другим процесуальним дією — з пред’явленням обвинения.

Відповідно до ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу РМ обвинувачуваним визнається обличчя, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову по притягнення як обвиняемого.

Кримінально — процесуального закону наказує вважати обвинувачуваним обличчя з моменту винесення постанови про притягнення його як обвинувачуваного. Так відповідно до ст. 288 КПК при невідомості місця перебування якого у відношенні нього може бути оголошено розшук, застосовані заходи кримінально — процесуального примусу, зокрема й відчуття міри пресечения.

У визначенні поняття якого у законі підкреслюється такої ваги момент як винесення прокурором постанови про притягнення як обвинувачуваного, адже саме з цього історичного моменту у процесі з’являється обвинувачуваний. Як підстав щодо притягнення особи як обвинувачуваного кримінально — процесуального закону визначає наявність достатніх доказів, дають основу пред’явлення обвинувачення у скоєні злочину (ст. 281 КПК РМ). Дані підстави мають бути зазначені в укладанні органу кримінального переслідування (ст. 280 КПК РМ).

Залучення обличчя на якості звинуваченого — це надзвичайно відповідальний акт, тому закон вимагає, щоб орган кримінального переслідування викликав довіру до моменту винесення постанови як обвинувачуваного достатніми доказами. Строгович М. С. з цього приводу писав, що «скороспелое залучення до якості звинуваченого, без отримання серйозних доказів винності даної особи, і штучна затримка залучення, відтягування його до кінця слідства — недопустима».

Залежно від стадії кримінального переслідування, обличчя, обвинувачуване в злочині іменується по-разному:

1. У стадії кримінального переслідування — обвиняемый.

2. У стадії судового виробництва — подсудимый.

Поняття «обвинувачуваний» ширше, ніж поняття «підсудний», оскільки всякий підсудний є обвинуваченим, але кожен обвинувачуваний буде подсудимым.

Кримінально — процесуального закону пов’язує поява підсудного в процесі зі стадії підготовки справи до судового розгляду. Суть, якого у тому, що саме не вирішується питання винності обвинувачуваного, а лише здійснюється перевірка у тому, чи є достатні основи, а докази до розгляду справи в самісінький судовому засіданні, не ущемлені чи права учасників процесу, переважно обвиняемого.

У стадії підготовки справи до судовому засідання, суддя за наявності підстави до розгляду справи в самісінький судовому засіданні виносить постанову про призначення судового заседания.

Саме відразу ж обвинувачуваний стає підсудним (год. 2 ст. 65 КПК РМ). З іншого боку, на підсудного поширюються ті процесуальні права обвинувачуваного, яким він наділений на стадії кримінального преследования.

Обвинувачуваний, щодо якої винесено обвинувальний вирок, іменується засудженим (год. 3 ст. 65 КПК РМ). У кримінально процесуальному праві засудженим визнається обличчя, щодо якої винесено обвинувальний вирок, але він не вступив у чинність закону. Винесений судом обвинувальний вирок є наслідком судового розгляди з кримінальної справи, і підтверджує винність підсудного, отже, і обвинувачуваного. Вироком завершується судовий розгляд у кримінальній справі, їм обвинувачуваний (підсудний) визнаний винним у скоєнні злочину і поза яке має бути засуджений, тобто нести міру покарання, і навіть інші правові наслідки визнання винності подсудимого.

Обвинувачуваний, щодо якої винесено виправдувальний вирок іменується оправданным.

Засуджений несе обов’язки, і користується правами з декотрими обмеженнями, передбачених законодавством, і навіть що випливають із суду, режиму відбування конкретної покарання. Це становище означає, що будь-якого особливого правового статусу в засудженого нет.

Вирок суду виявляє міру обмеження правий і обов’язків, що з змістом призначеного покарання, передбачене кримінальним законом.

Процесуальне становище якого у стадії кримінального переслідування і підсудного у судовому розгляді неоднаково. Кримінальну переслідування перестав бути змагальним. Обвинувачуваний на стадії не займає становища боку, і він захищається від пред’явленого їй звинувачення лише перед органом, провідним карне переслідування, тобто перед органом кримінального переслідування, який виконує на стадії процесу кілька функцій, зокрема, функцію обвинувачення, функцію захисту та функцію дозволу справи в самісінький межах своїх полномочий.

Обвинувачуваний з’являється у кримінальному процесі згорання у стадії кримінального переслідування, згідно, із чим виникає запитання — визнається він винним у скоєнні злочини Боротьба з моменту притягнення його як обвиняемого?

У вирішенні питання найприйнятнішої можна вважати позицію М. С. Строговича, за якою «неприпустимо і помилково як і теоретичному, і у практичному сенсі ототожнення обвинувачуваного з винним, поводження з обвинувачуваним як вже з викритим преступником.

Обвинувачуваний — та людина, яке звинувачують у скоєнні злочину, але питання про його винності ще вирішене, це запитання доведеться вирішувати, а цього потрібно передусім досліджувати всебічно, повно та неупереджено всіх обставин справи, як викривальні обвинувачуваного, і що виправдовують его.

Глава 2. Процесуальний статус подозреваемого.

§ 1. Визнання обличчя на ролі подозреваемого.

Підозрюваний як учасник кримінально-процесуальній діяльності набуває правничий та несе обов’язки, з певного процесуального акта: постанови про притягнення як підозрюваний, протоколу про затриманні чи постанови про обрання припинення, не що з позбавленням волі. Саме такими розв’язує це питання кримінально-процесуальний кодекс.

Затримане за підозрою у скоєнні злочину обличчя може перебувати у становищі підозрюваного трохи більше 72 годин (п. 1 год. 2 ст. 63 КПК РМ), у разі, якщо органом кримінального переслідування обрана міра припинення не що з позбавленням склепіння, то термін перебування обличчя на ролі підозрюваного ні перевищувати 10 діб. Під час ухвали органом кримінального переслідування постанови про притягнення як підозрюваного, термін перебування обличчя на ролі підозрюваного може складати 3 місяці. Після цього терміну, коли йому не пред’являється обвинувачення, затриманий звільняється з-під варти, або знімаються інші заходи пресечения.

Про затриманні, як і застосуванні запобіжні заходи стосовно особи, підозрюваного у скоєнні злочину, орган кримінального переслідування виносить мотивованої постанови, а суд — мотивоване решение.

Як було зазначено раніше, вагітною підозрюваного обличчя може перебувати трохи більше трьох місяців і. Якщо зібрано досить свідчень і особі пред’явлено обвинувачення, воно стає обвиняемым.

У нещасних випадках, коли підозра відпадає і встановлюється непричетність особи до розслідуваної злочину, виноситься постанову стосовно скасування заходи припинення і трагічне обличчя виводиться з під кримінального переслідування. Коли буде й встановлено, що дії підозрюваного не містять складу якихось злочинів, і він підлягає залученню до адміністративної відповідальності ще, виноситься постанову звідси, а обличчя за необхідності то, можливо допитано в ролі свидетеля.

Слід зазначити, що притягнення обличчя на ролі підозрілого й застосування щодо нього заходів процесуального примусу мають різні правову природу, цілі й підстави, причому обличчя затримується чи арештовується оскільки вона підозрюється, а чи не навпаки, як і випливає з логіки чинного УПК.

По правову природу залучення до ролі підозрюваного — це дію, спрямоване на поява нового учасника кримінального процесу саме, формування в особи відповідного правового статусу, перший крок у напрямі покладання кримінальної відповідальності. Особі оголошується сутність підозри, дають можливість висловити своє ставлення щодо нього, реалізувати своїх прав, передусім, декларація про защиту.

Натомість, затримку й застосування запобіжні заходи є заходами процесуального примусу, які, хоч і вносять зміни у правової статус підозрюваного, але з породжують його. Їх цілі й призначення мають превентивний характер, направлений замінити створення умов нормального, безпечного і об'єктивного ведення расследования.

Звісно ж логічним виділити дві групи підстав визнання особи підозрюваним: матеріальні, тобто ті фактичні дані про причетність особи до злочину, що обумовили виникнення підозри; процесуальні, тобто дії чи іншого рішення органів розслідування, ставлять обличчя становище подозреваемого.

Взаємозв'язок між двома групами підстав слід охарактеризувати як «причина та досудове слідство»: лише за наявності перших можуть виникнути другі, за відсутності перших поява других незаконно. Для залучення обличчя на процес у ролі підозрюваного потрібна наявність обох груп оснований.

Проблемними питаннями матеріальних підстав є, передусім, следующие:

1) про процесуальному ролі фактичних даних, складових содержание;

2) про обсяг цих даних, необхідні виконання дій зі визнанню особи подозреваемым.

Звісно ж, рішення про оголошенні особі про підозрі їх у скоєнні злочину може з’явитися основі доказів, а чи не даних допроцессуального характеру (заяви, пояснення, оперативна інформація). Фактично, саме з визнання особи підозрюваним починається карне переслідування, це рішення, має велике юридичне значення і що йдуть наслідки, у зв’язку з чим він може бути заведено підставі неперевірених і закріплених в кримінально-процесуальному порядку сведений.

Дотримання цієї вимоги було б одній з гарантій від свавілля, перешкодою незаконним і необгрунтованим фактам постановки обличчя на становище підозрюваного, особливо з наступним застосуванням примусових мер.

Питання обсязі, кількості доказів, необхідні залучення обличчя на процес у ролі підозрюваного, є дуже складно, дозвіл його відбувається у кожній оказії виключно індивідуально, на підставі перевірки з оцінкою отриманих данных.

Єдності думок із через це нет.

Поширена думка у тому, що це докази, ще недостатні пред’явлення обвинувачення, але з яким можливо застосування підозрюваного затримання, або арешту, або скоєння інших дій, вкладених у викриття цієї особи у вчиненні преступления.

Віддаючи належне практичної основі такої підходу, слід, тим не менш, відзначити, що ніхто з авторів не вказує більш-менш точно «нижньої межі «сукупності доказів, дає декларація про таке решение.

Гадаємо, що ця сукупність може бути менше, ніж докази, дають матеріальні підстави до застосування того елемента примусу, що у діях та рішеннях, необхідність яких викликає до життя постать подозреваемого.

Чим більше вагомі зібрані докази причетності особи до злочину, тим більший елемент кримінально-процесуального примусу (при наявності, звісно, власних підстав і мотивів, індивідуально визначених у справі) можуть бути у діях і рішеннях, адресованих подозреваемому.

Дотримання такий домірності поставило б бар'єр необґрунтованого застосуванню жорстких примусових мер.

Що ж до «верхньої межі «даної сукупності, то положення про тому, що вона обов’язково проходить «нижче «достатності для пред’явлення обвинувачення, повинно бути настільки категоричним: в кримінально-процесуальній практиці нерідко трапляється, коли сукупність доказів може бути достатньої для пред’явлення обвинувачення, але конкретна слідча ситуація унеможливлює в момент залучення обличчя на якості звинуваченого. Осучаснення йому статусу підозрюваного такої ситуації надасть особі додаткові гарантії його реалізації прав.

Саме ж підозра можна з’ясувати, як заснований на достатніх доказах припущення органу розслідування про причетність особи до злочину, офіційно оголошене особі і який утворює в нього правової статус подозреваемого.

На захисту від підозри і орієнтований комплекс прав подозреваемого.

Питання процесуальних підставах визнання особи підозрюваним є лише полемічним. Пов’язано це про те, що став саме певне тлумачення процесуальних підстав є відправним моментом для підходи до поняттю підозрюваного, яке, своєю чергою, має бути сформульовано у законі в такий спосіб, щоб у максимальної мірою гарантована реалізація права і свободи особи, залучуваного до кримінальної відповідальності - з одного боку, і забезпечувалася можливість швидких і найефективніших дій зі припинення й розкриттю злочину — з другой.

Вивчення і аналіз існуючої вітчизняної спеціальної літератури з темі дослідження дає змоги виявити дві основних позицій у цій полемике:

1) ряд авторів вважає, що у КПК дано вичерпний перелік випадків появи у процесі підозрюваного; він відповідає вимогам законності й у розширенні не нуждается;

2) хтось гадає, що розуміння сутності та призначення процесуальної постаті підозрюваного застаріло, і не відповідає сучасним стандартам дотримання права і свободи людини і громадянина і пропонують розширити перелік процесуальних підстав визнання особи подозреваемым.

До таких підстав у різних варіантах пропонується відносити: ухвалення початок кримінального переслідування щодо конкретної особи; допит особи щодо його у вчиненні злочинів; накладення арешту на майно, взяття зразків для порівняльного дослідження, огляд, пред’явлення для пізнання, обшук і виробництво інших дій примусового і уличающего характеру; ухвалення про притягнення як подозреваемого.

Обидві позиції містять підстави для критики.

Розглянемо першу. Практична реалізація чинних положень закону у тому, що підозрюваним є обличчя, затримане за підозрою у скоєнні злочину, або високопоставлена особа, якого застосована запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення, тягне ряд негативних последствий.

1. Особи, проти яких є фактичні дані про їхнє причетності до злочину, за відсутності необхідності затримання чи застосування запобіжні заходи допитуються як свидетелей.

«Уличаемый свідок» неспроможне реалізовувати повною мірою своїх прав, особливо декларація про захист. Надані Конституцією можливість не свідчити проти себе і користуватися юридичної допомогою року можуть замінити сув’язь прав подозреваемого.

2. За необхідності залучення обличчя на процес у ролі підозрюваного допускаються випадки «вимушеного» (тобто, необгрунтованого) затримання особи чи застосування запобіжні заходи лише тим, щоб фактично запідозрене обличчя могло реалізувати своїх прав, висловити своє ставлення до подозрению.

3. Після закінчення терміну затримання чи застосованої гаразд статті 175 КПК запобіжні заходи підозрюваний перебувають у становищі «особи без певного процесуального статусу». Правове положення підозрюваного у нього вже відсутня, обвинувачення ще пред’явлено, статус свідка факт скасування заходи процесуального примусу не утворює. При подальшому справи обличчя, які мають ніяких процесуальних прав, перебувають у скрутнішому становищі, ніж будь-який учасник процесса.

4. Без облечения фактично запідозреного обличчя на становище підозрюваного чи обвинувачуваного з його майно не можна накласти арешт, у неї не можна отримати зразки для порівняльного дослідження, його не можна розмістити у медичний заклад для експертизи. Ця ситуація знову провокує або «вимушене» затримання, або незаконні дії з «уличаемым свидетелем».

5. Постає питання про відшкодування такому «свідкові» витрат за явку до органу кримінального переслідування, середнього заробітку тощо. У законі не вказується звичайний це свідок, чи «уличаемый».

Цей перелік міг бути продовжений. Перелічені аргументи дозволяють констатувати, що другу позицію — про зміну процесуальних підстав визнання особи підозрюваним — більш обоснованна.

Проте, пропозиції її прибічників відрізняються такими недостатками:

1. Усі вони надають особі статус підозрюваного після виконання за ним дій уличающего чи примусового характеру, тоді як особа має стати відповідним учасником процесу — підозрюваним — до початку виконання за ним цих процесуальних дій. Його права йому знадобляться можна реалізувати саме за їх производстве.

2. Звісно ж, що самого лише факту скоєння стосовно особи певного слідчої дії (обшук, впізнання, огляд) вочевидь не досить у тому, щоб визнати його підозрюваним у скоєнні злочину. І тому потрібна що й сукупність доказів його причетності до злочину, Не тільки можливе зберігання викраденого чи риси зовнішності, подібні зі словесним портретом разыскиваемого.

3. Неможливо привести весь перелік дій уличающего і примусового характеру. Він може змінитися з часом з допомогою запровадження закон нових процесуальних дій, що воно потягне нові проблеми з визначенням поняття подозреваемого.

4. Пропозиції щодо винесенні спеціального постанови про визнання особи підозрюваним «стирає межі» останнім та обвинуваченим, не враховує наявної різниці між двома цими учасниками кримінального процесу саме, вихолощує весь зміст і призначення процесуальної постаті підозрюваного як невідкладної і чрезвычайной.

Автором запропоновано нове розуміння процесуальних підстав залучення обличчя на процес у ролі підозрюваного, найбільш відповідальна зазначеним вище требованиям.

Як єдиного, універсального процесуального підстави пропонується вважати офіційне оголошення громадянинові органом кримінального переслідування про наявність підозри у причетності до преступлению.

Орган кримінального переслідування оголошує особі про визнання його підозрюваним принаймні формування підозри, але з пізніше початку виконання за його участю дій, вкладених у викриття їх у скоєнні злочину, або застосування заходів процесуального принуждения.

У кожній оказії непідтвердження підозри особа має бути реабилитировано.

Зрозуміло, оголошення особі про підозрі вимагає цього ще й обов’язки підозрюваного, але вони, крім що з умовами затримання чи запобіжні заходи, застосовуваних лише за наявності власних підстав і мотивів, носять общепроцессуальный характері і не тягнуть істотного обмеження його прав.

Слід, звісно, відзначити, визнання особи підозрюваним, як і б формі воно ні вироблялося, йде на йому певні моральні страждання, пов’язані з його негативною оцінкою государством.

Звісно ж, що у запропонованому порядку притягнення особи як підозрюваного, є моменти, певною мірою пом’якшувальні цю негативну бік кримінально-процесуальній діяльності, які, на погляд, перебувають у следующем:

1. Стан невизначеності, тривожного очікування і під час з «уличаемым свідком «слідчих дій явно уличающего характеру завдає особі не менші моральні страждання, ніж оголошення про подозрении.

2. Виконання дій такої вдачі без оголошення підозри неэтично.

3. Факт залучення обличчя на кримінальний процес у запропонованому порядку не передбачає неминуче застосування щодо нього затримання чи заходи припинення, як це передбачає чинне законодавство, що дозволяє уникнути зайвого застосування принуждения.

4. Запропонований порядок зовсім не від виключає допиту обличчя на ролі свідка, виробництва обшуку, впізнання та т.д., якщо підстави для виконання цих дій є, а оголошення підозрі - немає або їх недостаточно.

5 Забезпечення можливості спростувати чи пом’якшити підозра, не доводячи справу до застосування жорстких примусових заходів, у разі своєчасного повідомлення про підозрі, на погляд, з лишком компенсує випробовуваний обличчям дискомфорт.

З урахуванням такої вдачі процесуальної постаті підозрюваного порядок його залучення у процес, як і пропонується справжньої дипломної роботі, може бути гранично простим, швидким, гнучким і різноманітним, без встановлення єдиної жорсткої процесуальної формы.

Природно, що таке спрощення закону на повинен шкодити прав і законним інтересам особи, які потрібно гарантувати з допомогою перелічених нижче правових средств.

1. Контроль начальник органу кримінального преследования.

2. Нагляд прокурора, спеціально орієнтований випадки появи подозреваемого.

3. Можливість оскаржити рішення про оголошення підозри до суду, в тому однині і з позовом про про компенсацію морального вреда.

4. Жорсткі заходи відповідальності органу кримінального переслідування за необгрунтоване залучення обличчя на ролі подозреваемого.

Пропоноване залучення до ролі підозрюваного, на мою думку, в більшою мірою гарантує реалізацію правий і законних інтересів особи, ніж нинішня редакція законом і вивчені пропозиції процесуалістів, по наступним мотивам.

1. Чим раніше фактично запідозреного дізнається про наявність підозри і свої права, тим більше можливостей дати раду й уникнути следственносудових ошибок.

2. За такого підходу до поняття підозрюваного обличчя дізнається про своє правах до проведення слідчих дій уличающего та примусової характеру, а чи не після їх завершения.

3. Таке розуміння підозрюваного дасть можливість уникнути «вимушеного» застосування заходів процесуального примусу, оскільки оголошення про підозрі зовсім не від передбачає обов’язкового подальшого затримання чи обрання запобіжні заходи і дає у своїй можливість довідатися реакцію особи на оголошене подозрение.

4. Статус підозрюваного в обличчя і після скасування заходів примусу, що йому можливість активно вживати свої правничий та в цей период.

5. Дані пропозиції виключають можливість виконання процесуальних дій зі обличчям, які у безправному ролі «уличаемого свідка» або особи «без певного процесуального статуса».

§ 2. Затримання подозреваемого.

У статті 166 КПК РМ дається вичерпний перелік підстав, при наявності яких цей захід процесуального примусу то, можливо применена:

1) коли та людина захоплено дома преступления;

2) коли очевидці, зокрема потерпілі, прямо вкажуть На цей особу, як на скоїла преступление;

3) коли на підозрюваному чи його одязі, за нього чи його помешканні (транспортному засобі) буде виявлено явні сліди преступления.

За наявності інших даних, дають підстави підозрювати обличчя скоєння злочинів, може бути затримано лише тому випадку, якщо чигало до втечі або має постійного місце проживання або встановлено особу подозреваемого.

Расширительному тлумаченню цю норму заборонена, тому затримання, проведене по будь-яким іншим підставах, завжди є завідомо незаконным.

Але практично непоодинокі випадки необгрунтованого затримання нібито підозрюваних у скоєнні злочину. Так, орган кримінального переслідування затримав грн. Л. І грн. М. лише оскільки вони за наближенні співробітників поліції спробували сховатися, ведучи себе, на думку доставили, подозрительно.

Перш ніж вирішувати питання затриманні, необхідно переконатися у наявності кількох умов, обов’язкових до застосування задержания.

Як відзначалося, неприпустимо проводити затримання, не переконавшись у цьому, що у діях конкретної особи є ознаки складу злочину. Недотримання цього правила призводить до помилок, манливим за собою факти необгрунтованих задержаний.

Невміння правильно кваліфікувати досконале діяння наводить не лише у випадків затримань за відсутності у діях особи складу злочину, до фактам застосування ст. 166 КПК РМ під час проведення злочину, протягом якого законом не передбачено позбавлення волі терміном понад одного года.

Інше умова, підлягає ретельному з’ясовуванню після ухвалення рішення про затримання, вік підозрюваного. Недооцінка цієї обставини призводить до фактам грубого порушення законності. У кожній оказії доставляння у поліцію неповнолітнього необхідно перевірити, чи досяг він віку, від якого можливо наступ кримінальної відповідальності. Слід також сказати пам’ятати, що ця затримка і висновок під варту як припинення можна застосовувати неповнолітнього тільки у виняткових випадках, коли це викликається, вагою злочину [14. стор. 68].

Проте слід пам’ятати, що правове поняття тяжкості стосовно затримання та в укладанні під варту включає у собі сукупність обставин, стосовних як до тяжкості, до особистості неповнолітнього. «Істотне значення мають, зокрема, такі обставини, як повторність злочину, спрямованість наміру, наслідки, їхню зухвалість та агресивність злочинних дій, негативне поведінка після виконання злочину, тривале відсутність певних занять, надійні зв’язки з злочинними елементами тощо. д.».

Під підставами затримання, за змістом закону, розуміється наявність фактичних даних, дозволяють затримати особу, запідозрене у вчиненні злочину, протягом якого може бути призначена позбавлення волі. Досить наявності однієї з підстав, переказаних у ст. 166 КПК РМ. Необхідно лише, щоб фактичні дані були старанно вивчені і дозволяє критично оцінені. Розглянемо докладніше кожне з цих оснований.

Обличчя захоплено під час проведення злочини, або одразу після його від вчинення. Дане поняття охоплює як випадки, коли обличчя захоплено безпосередньо під час проведення зазіхання, а й у будь-який інший стадії реалізації злочинного наміру у процесі приготування злочини, або замаху з його совершение.

У цій підставі затримують іноді осіб, застигнутых неподалік місця злочину. Звісно ж, що ця затримка у цій підставі можливо, якщо запідозрене обличчя виявлено дома злочини, або при спробі залишити його. Підпадають сюди та нещасні випадки, як його намагалося втекти з місця злочину, але було схоплено під час переслідування. Якщо ж запідозрене обличчя виявлено неподалік місця злочину, то затримання можливе лише тому випадку, якби його одязі чи ньому виявлено явні сліди злочину. Проте застосовується його вже на підставі п. 3 год. 1 ст. 166 КПК РМ.

У правової літературі зустрічається судження, що ця затримка по оскільки він розглядався підставі можливе лише, коли таке обличчя захоплено представником органів внутрішніх справ чи іншим обличчям, у функції якого входить боротьби з злочинністю і охорона громадського порядка.

Проте термінових обмежень з цього приводу з тексту закону не содержится.

Злочинець, то, можливо, застигнуть дома та громадянами, безпосередньо наблюдавшими факт скоєння преступления.

Очевидці, зокрема і потерпілі, прямо свідчить про особу як у скоїла злочин. Очевидці - це особи, безпосередньо сприймали факт злочину. У ст. 166 КПК РМ, не лише про показаннях, оформлених у процесуальних документах. Під прямими вказівками очевидців слід розуміти їх повідомлення (показання) про тому, що це конкретну особу зробило певне злочин. Якщо таке повідомлення очевидця водночас служить приводом до початку кримінального переслідування, воно заноситься до протоколу усного заяви або оформляється письмовим заявою. Надалі відомості, одержані від очевидця, фіксуються в протоколі затримання (шляхом посилання п. 2 год. 1 ст. 166 КПК РМ) й докладно позначаються на протоколі допиту. У повідомленні очевидця має бути пряма вказівка конкретну особу. Приблизні показання основою рішення про затримання особи покладено, не могут.

Наприклад: органом кримінального переслідування був затриманий грн. І. 14 років. Підставою затримання послужили очевидці у тому, що у бійці брав участь людина, схожий на затриманого. Сам підліток що у побиття потерпілого категорично заперечував. Надалі його причетність до злочину не підтвердилася, справа щодо нього припинено за відсутністю складу злочину. Орган Кримінального переслідування у тому разі неправильно оцінив показання тієї слабкої й інший стороны.

Обгрунтованість затримання у цій підставі залежить немає від кількості очевидців (затримання досить одного), як від конкретності і достовірності інформації. Тож у першій-ліпшій нагоді необхідно гранично точно вияснити в осіб, які спостерігали факт скоєння злочину, у яких конкретно виражалося діяння, та критично оцінити отримані відомості. Особливо старанно необхідно аналізувати відомості, одержані від потерпілого, оскільки він під впливом емоційного потрясіння можуть добросовісно помилятися щодо оцінки події чи навіть зумисне спотворювати фактичні данные.

Наприклад: потерпілий Ф. впізнав в грн. До. однієї з тих, хто приймав що у його побиття. Попри очевидні протиріччя його показаннях, і навіть на висунуті До. переконливі докази непричетність до злочину, орган кримінального переслідування затримав його. Невдовзі з’ясувалося, що затриманий лише віддалено нагадує дійсного злочинця — Щ. і до злочину відносини немає. Свідчення потерпілого є основою затримання лише тому випадку, коли злочин відбувалося з його очах або злочинну зазіхання було спрямоване безпосередньо проти його личности.

Насправді процесуальне затримання проводиться іноді виходячи з показань звинувачуваного чи підозрюваного про співучасниках досконалого злочину. У законі немає якихось указівок щодо допустимості такого затримання. У правової літературі з цього приводу єдиної погляду не существует.

Слід пам’ятати, що обвинувачуваний, підозрюваний, на відміну осіб, безпосередньо які спостерігали факт скоєння злочину, не несуть кримінальної відповідальності за дачу помилкових свідчень і часто змінюють свої показания.

Наприклад: затримані за квартирні крадіжкиТ. і Ко. показали, що у крадіжках брав участь У. Останній, будучи допитаний як підозрюваного, підтвердив це був затриманий. Однак у наступному все троє від своїх показань відмовилися, й, оскільки інших свідчень причетності У. до вчинення злочину видобуто був, справа щодо нього були прекращено.

Тому до показанням обвинувачуваних (підозрюваних) про участь у злочині інших осіб слід ставитися критично, старанно перевіряти их.

Виявлення явних слідів злочину на підозрюваному, з його одязі, за нього чи його помешканні. Явність слідів — це їхнє очевидна относимость до здійсненого злочину, встановлювана з допомогою оцінки всієї сукупності обставин кримінальної справи. Це насамперед різні ушкодження на тілі підозрюваного: рани, рани й інші сліди на шкірі чи на одязі, які свідчать про контакту з потерпілим або про перебування на місці злочину; сліди крові, волосся і сліди різних речовин з місця злочину; виявлені при підозрюваному чи його помешканні (транспорті) гармати злочину, викрадені предмети й інші сліди, точно що вказують на причетність даної особи до вчинення злочину [16. стор. 112].

Зазвичай такі сліди виявляють під час обшуку, зокрема за особистої обшуку, під час огляду, іноді - при выемке.

Проте за аналізі даного пункту з новому кримінальному кодексі помічається відмінність від попередньої кримінального закону, у наступному: новий КПК крім попередніх підстав передбачає можливість затримання якщо явні сліди злочину буде виявлено у транспортній засобі особи. Проте чи зрозуміло яке цивільно-правове ставлення особи має бути до транспортному засобу, має сліди злочину. Відповідно затримані як підозрюваний може бути як власник транспортний засіб, і обличчя, котра управляє автотранспортним засобом. У зв’язку з цим можливі помилкові і незаконні затримання особи лише над то, що він був власником автомобіля, тоді, як автомобіль може управлятися за дорученням чи міг стати похищен.

У зв’язку з вищевикладеним на мою думку необхідно змінити п. 2 частини 1 статті 166 КПК та чесно викласти їх у наступній редакції: на тілі, одязі, у помешкання чи транспортному засобі, керованим цією особою будуть виявлено явні сліди преступления.

За наявності інші обставини, дають підставу підозрювати дане обличчя скоєнні злочину, може бути затримано у випадку, якщо намагалося сховатися, або якщо вона має постійного місце проживання або встановлено його личность.

Насправді затримання виходячи з «інших даних» проводиться вкрай рідко. У той самий час саме за затриманні по год. 2 ст. 166 КПК РМ частіше всього трапляються випадки незаконних і без необґрунтованих задержаний.

Один із цього у цьому, що це підставу не розкрито у законі як і чітко, аби, передбачені частиною першої. За змістом ч.2 ст. 166 КПК РМ, під «іншими даними» слід розуміти будь-які докази, що вказують скоєння злочину конкретної особи. До до їх числа можуть належати матеріали ревізій, інвентаризаційні опису, різні відомості, отримані внаслідок процесуальних дій, зокрема при допитах свідків і потерпілих, які є очевидцями преступления.

Проте за наявності «інших даних» підозрювати обличчя скоєнні злочину саме собою ще є необхідною підставою до застосування затримання. І тому потрібне лише одне із трьох додаткових умов: але це обличчя чигало до втечі; б) воно має постійного місце проживання; в) не встановлено особу подозреваемого.

Це продиктовано тим, що «інші дані» містять менш певні дані про причетність особи до злочину, тому, відповідно до Закону, затримання у випадках може бути проведене лише за крайньої необхідності, зумовленої ймовірністю ухиляння підозрюваного від расследования.

Недотримання зазначених додаткових умов призводить до фактам незаконного задержания.

Розглянемо детальніше кожна з додаткових условий.

Замах на побег-это спроба врятуватися втечею з місця злочину, сховатися працівників поліції чи інших осіб, виконують обов’язки по охороні суспільного ладу, так само як будь-яка спроба змінити місце проживання або виїхати межі цього регіону з метою ухилення від кримінального преследования.

Відсутність постійного місце проживання — немає реєстрації або особу за місцем реєстрації не проживает.

Не встановлення особи — у запідозреного відсутні що посвідчують її особистість документи, чи наявні документи викликають у їх дійсності або у достовірності які у них відомостей. Або при відсутності відповідних документів відомості, повідомлені себе запідозреним обличчям, неможливо знайти оперативно проверены.

Що стосується, ж, коли таке обличчя називає конкретних громадян, які можуть підтвердити її особистість, і якщо відомості, повідомлені цими громадянами стосовно особи запідозреного, є достовірними, затримання по цьому підставі застосовуватися неспроможна [14, стор. 27].

Будучи невідкладним процесуальним дією, затримання найчастіше за все застосовується спочатку кримінального переслідування, коли доказів для обрання запобіжного заходу щодо запідозреного особи ще досить, а необхідність її ізоляції очевидна.

Підстави і мотиви затримання як невідкладного процесуального дії виникають раптово й вимагають оперативного реагування. Що стосується ж повторного затримання таких раптово відкритих нових обставин, зазвичай, нет.

Затримання зазвичай проводиться у початковій стадії кримінального переслідування. Надалі здебільшого органи кримінального переслідування накопичують достатній матеріал для своєчасного рішення питання про обрання пресечения.

У той самий час у окремих випадках нових обставин, потребують невідкладного реагування, стають відомими на етапі кримінального переслідування, що може зробити доцільним застосування процесуального задержания.

Тим більше що аналіз практики затримань показує, що українці на наступної стадії, а й у етапі початку кримінального переслідування органи кримінального переслідування зрікаються застосування затримання за наявності вказаних у законі підстав, передбачених ст. 166 КПК РМ, якщо в них відсутня впевненість, що протягом терміну затримання буде зібрано достатніх доказів на подальше пред’явлення обвинувачення. Така «перестраховка» нерідко призводить до того що, що у деяких випадках особи, в чиї стосунки з за наявності і мотивів затримання був застосована, роблять нові злочину або ховаються від органів кримінального преследования.

Процесуальне затриманняце самостійне процесуальне дію, має власну юридичну природу, і навіть основи, а мотиви його проведення. За час він може передувати обранню заходи припинення, але з має застосовуватися поруч із ним.

Передбачені законом підстави для затримання ст. 166 КПК РМ, по суті, є підстави для підозри у вчиненні злочинів і вичерпують всіх обставин, які можна покладено основою вирішення питання щодо затриманні. Наявність підстав щодо підозри є обов’язковою умовою затримання, а й сам не робить необхідним його застосування (стосовно підозрюваного то, можливо обрана, наприклад, передплата про невиїзд або взагалі застосовуватися міра примусу до залучення до якості звинуваченого). Щоб затримання було обгрунтованим крім підстав щодо підозри мають бути ще такі які спонукають обставини, що роблять застосування затримання доцільним, виправданим. Саме які й утворюють мотив задержания.

Поняття мотивів затримання закон не розкриває і містить якогочи їх перечня.

Тим більше що правильне розуміння обличчям, виробляють розслідування, мотивів затримання важливо й не так належного оформлення протоколу, скільки задля забезпечення обґрунтованої і публічно ефективного застосування цієї заходи процесуального примусу [19, стор. 36−37].

Мотив затримання повинен пояснити, попередження яких небажаних дій підозрюваного слід звернутися до ізоляції його від суспільства, з наступним рішенням питання про потребу використання щодо нього запобіжні заходи у вигляді взяття під стражу.

Об'єктивні обставини, які спонукають орган кримінального переслідування негайно саме у цей час затримати підозрюваного, колись всього, породжують конкретну мету, наприклад, не дати підозрюваному сховатися від кримінального переслідування, на безумовне досягнення якої була й буде спрямоване затримання як із заходів процесуального примусу. Проте зазначена ціль десь у кожному конкретному випадку можна досягти як шляхом застосування короткочасного затримання, а й у результаті обрання відношенні підозрюваного одним із заходів припинення, передбаченої ст. 175 КПК РМ. Мотив затримання та пояснюватиме, чому задля досягнення поставленої мети необхідне й доцільно застосувати саме цю, а чи не іншу міру процесуального принуждения.

Проте пов’язувати мотиви затримання з обов’язковим рішенням питання про арешт підозрюваного, недопустимо.

Хоча одне з цілей затримання — це вирішення питання про застосування до затриманому запобіжні заходи у вигляді взяття під варту, помилково думати, що логічною кінцівкою будь-якого затримання може бути арешт підозрюваного. З норм кримінально-процесуального закону таку вимогу не випливає, і питання наступному застосування до затриманому запобіжні заходи у вигляді взяття під варту необхідно вирішувати органом кримінального переслідування, з урахуванням конкретних обставин кримінальної справи, особистості підозрюваного й тактичних особливостей кримінального преследования.

У тлумачному словнику У. Даля мотив у широкому, зазвичай цього терміну визначений «спонукальна причина». Мотив формується в свідомості суб'єкта під впливом існуючих поза нею об'єктивних чинників (причин) і спонукає суб'єкта до дії, поданого для досягнення певної виховної мети. Що стосується рішенню про затримання мотивами виступають ті які спонукають обставини і фактичні дані, що зумовлюють необхідність затримання підозрюваного у цій конкретної історичної ситуації. Затримання підозрюваного то, можливо мотивовано необхідністю:. припинити подальшу злочинну діяльність особи чи попередити скоєння ним нового злочину;. перешкодити ухилення підозрюваного від кримінального переслідування та суду;. перешкодити підозрюваному завадити встановленню істини, приховати гармати злочини, або похищенное.

Слід можна з думкою, що ця затримка то, можливо мотивовано лише небезпекою злочину. Справді, злочини, вичерпний перелік яких приведено у законі, розглядається як самостійного підстави до застосування найбільш суворої заходи пресечения-заключения під варту «по мотивів лише небезпеки злочину», отже, за наявності однієї з підстав, передбачених ст. 166 КПК РМ, буде виправдано включення цієї обставини до правомірні мотивів задержания.

У разі першому плані виступає, мета затримання — забезпечити правильне вирішення питання мері припинення у вигляді взяття під стражу.

У зв’язку з цим затримання за мотивами небезпеки досконалого злочину буде правомірно у випадках, коли немає реальній можливості поголовно негайно обрати стосовно підозрюваного запобіжний захід — висновок під варту, або висунути обвинувачення з наступним укладанням обвинувачуваного під варту (наприклад, за відсутності достатніх доказів для пред’явлення обвинения).

Насправді часом виникає запитання про можливість затримання підозрюваного для виявлення ймовірних співучасників злочину, встановлення місця перебування знарядь злочини, або майна, видобутого злочинним шляхом, і навіть його причетності до вчинення інших преступлений.

Причинами, виправдальними таке затримання, служать фактичні дані, що вказують на причетність підозрюваного до здійснення іншого злочину або скоєння розслідуваної злочину групою осіб (наявність співучасників) тощо. І ці фактичні дані поруч із даними, отриманими з процесуальних джерел, можна отримати і оперативнопошуковим шляхом (за умови, якщо вони відбито у матеріалах справи) [14. стор. 44].

Два чоловіки, зайшовши у квартиру гр-ки А., погрожуючи ножем, заволоділи її майном у сумі 540 лей. Оперативно-пошуковими заходами одне із яких був встановлено. Ним виявився З., яку вона впізнала як однієї з злочинців. Попри показання потерпілої, З. продовжував заперечувати свою причетність до пограбуванню. З показань потерпілої, і навіть даних, отриманих оперативні працівники про причетність З. до пограбуванню, той був обгрунтовано затриманий за мотивами необхідність проведення подальших заходів виявити додаткові доведення його провини і перешкодити йому перешкоджати встановленню істини, приховати гармати злочини і похищенное.

Однак слід наголосити, що лише оперативно-пошукові дані що неспроможні служити самостійна підстава ухвалення рішення про затриманні підозрюваного. Дані, отримані оперативно-пошукових шляхом, можна використовувати для доставляння особи, підозрюваного у вчиненні злочину, у поліцію, його допиту і проведення його участю інших слідчих дій. Для затримання та проштовхування їх у ІТУ необхідно, щоб підозра щодо його грунтувалося на фактичних даних, отриманих з процесуальних джерел, щоб ці дані були процесуально закреплены.

Підбиваючи підсумки сказаного, дамо перелік мотивів затримання, найбільш часто застосовуваних практично, які, якщо вони спираються на матеріали справи, можна вважати правомірними. Затримання підозрюваного то, можливо мотивовано необхідністю:. припинити подальшу злочинну діяльність особи чи попередити вчинення ним нового злочину; перешкодити ухилення підозрюваного від кримінального переслідування;. перешкодити підозрюваному завадити встановленню істини, приховати гармати злочини, або вкрадене;. ізолювати підозрюваного від суспільства під час проведення їм небезпечного злочину;. провести заходи із єдиною метою перевірки фактичних даних, вказують — на можливу причетність підозрюваного до здійснення інших злочинів або скоєння розслідуваної злочину групою осіб, і навіть задля встановлення місця приховування знарядь злочину, чужого майна, видобутого злочинним шляхом, чи інші обставини, мають важливе значення для розслідуваної дела.

Слід пам’ятати, що підстав, перелічені в год. 1 і 2 ст. 166 КПК РМ дають органу кримінального переслідування право застосовувати або застосовувати затримання. Мотиви ж пояснюють, чому з цих двох можливих рішень орган кримінального переслідування вибрав саме затримання підозрюваного у вчиненні преступления.

Слід зазначити, що на посаді підстав щодо затримання підозрюваного в год. 2 ст. 166 КПК РМ виступає сукупність «інших даних», дають підстави підозрювати обличчя скоєнні злочину, і вказаних у законі наступних умов: «якщо та людина чигало до втечі, чи як його немає постійного місце проживання, чи коли встановлено особу подозреваемого».

За наявності цієї сукупності (підстави) на вирішення питання про затриманні потрібно що й мотив, який би вимушені і доцільність затримання. У разі умови не підміняють мотивів затримання, а є складовою підстав. Вони, будучи відбито у матеріалах кримінальної справи (в рапорті особи, производившего затримання, в протоколах допиту потерпілого, свідків тощо.), служать обставиною, що породжує орган кримінального переслідування побоювання, що той, залишаючись волі, сховається від кримінального преследования.

Як замах до втечі, і відсутність у підозрюваного постійного місце проживання чи невстановлення особи повинні викликати в органу кримінального переслідування обгрунтоване побоювання, що той може сховатися кримінального переслідування та суду. Отже, будь-який з цих умов в змозі з’явитися причиною однієї й тієї ж мотиву затримання — перешкодити ухилення підозрюваного від кримінального преследования.

Вимога закону про застосування запобіжні заходи до пред’явлення звинувачення у «виняткових випадках» продиктовано передусім неотложностью цієї процесуальної дії. Природно, що це стосується й затримання подозреваемого.

Підбиваючи підсумки сказаного, слід зазначити, що ця затримка підозрюваного відповідно до ст. 166 КПК РМ буде законним і обгрунтованим лише за наявності сукупності основи, а мотиву затримання, причому мотив ні суперечити цілям застосування цієї заходи процесуального примусу. За наявності цієї сукупності затримання вважається законним не враховуючи наступного застосування чи незастосування до обвинувачуваному запобіжні заходи у вигляді взяття під варту (арешту), справи до суду із обвинувальним укладанням або припинення по реабилитирующим основаниям.

Інколи саме відсутність мотивів затримання тягне потім звільнення підозрюваного з ІТУ у зв’язку з тим, що «відпала потреба надалі вмісті його під охороною», як у дійсності така необхідність, і не возникала.

Закон і відомчі нормативні акти досить докладно регламентують процедуру доставляння до органів внутрішніх справ України та оформлення протоколів на осіб, запідозрених у вчиненні преступлений.

Розгляд обставин доставляння направляти до органу внутрішніх справ будь-якого посадовця починається у в черговій частині. У цьому оперативний черговий по відділу поліції зобов’язаний:. з’ясувати обставини доставляння або відповідність доставляння документам, виходячи з яких вона проведено у разі, якщо доставлено обличчя, щодо якої є постанову ж про задержании;

. прийняти негайні заходи до встановлення особистості доставленого, Якщо ж доставлене обличчя немає постійного місця і занять, черговий через адресне бюро зобов’язаний перевірити наявність застереження про яке припинення їм бродяжничества.

Порядок документування доставляння залежить від цього, ким саме доставлено обличчя, запідозрене у скоєнні злочину. Якщо ж доставляння вироблено громадянами, черговий становить протокол заяви з заповненням обов’язкових реквізитів, причому неодмінно має бути зазначено точний час доставления.

За необхідності оперативний черговий зобов’язаний організувати отримання пояснень від очевидців і громадян, що у затриманні [19, стор. 19].

Якщо ж правопорушник доставлений працівниками поліції, або від них повинен бути отриманий рапорт з викладенням обставин правопорушення, мотивів і часу доставления.

Остання обставина особливо важливо задля наступного обчислення терміну задержания.

Після набуття рапорту про доставлянні або протоколу, заяви факт доставляння реєструється у книзі обліку осіб, доставлених в КП, з наступним відбитком у ній результатів розгляду материала.

При встановленні у діях доставлених ознак злочину, оперативний черговий передає подальший розгляд працівникові органу кримінального переслідування. До прийняття рішень доставлений може утримуватися в в черговій частині, але з понад три години. На цьому обмеження випливає, що рішення застосуванні чи незастосування затримання має у першій-ліпшій нагоді бути прийняте термін, не перевищує три часа.

Перш ніж вирішити питання про затримання доставлений перебуває у кімнаті для осіб, чоловіків у адміністративному порядку. Перед приміщенням туди доставленого оперативний черговий або іншу особу за дорученням мають у присутності понятих провести особистий обшук правопорушника з єдиною метою: виявлення й вилучення речові докази, предметів, заборонених до носіння і збереження, предметів, заборонених до збереження в камерах ІТУ чи кімнатах утримання осіб, чоловіків у адміністративному порядку, й у забезпечення безпеки працівників поліції та самих затриманих. Про результатах особистого обшуку складається протокол, що підписується обличчям, його составившим, обшуканим і понятими [14. стор. 57].

Нерідко особистий обшук передує затримання. Понад те, іноді саме результати особистого обшуку особи, доставленого у зв’язку з правопорушенням, стають основою початку кримінального переслідування і затримання підозрюваного (виявлення наркотиків, забороненого до носіння зброї та боєприпасів т.д.).

Подальше рішення щодо доставленого приймається органом кримінального преследования.

Термін затримання особи, підозрюваного у скоєнні злочину, обчислюється з доставляння їх у орган кримінального переслідування, а якщо затримання провадиться виходячи з постанови про затримання, винесеного органом кримінального переслідування — те з моменту фактичного його задержания.

Літочислення терміну затримання з доставляння направляти до органу кримінального переслідування відповідає законним інтересам затриманого та посприяє забезпечення швидкого вирішення питання щодо початку чи про відмову у початку кримінального переслідування, ретельної і своєчасної перевірці питання про потребі - і доцільність їхнього подальшого обмеження свободи доставленого лица.

При визначенні початку течії терміну затримання слід керуватися також загальними правилами обчислення процесуальних термінів. За законом не приймається до уваги ту годину, яким починається протягом срока.

Вивчення практики показало, що майже п’ятдесяти відсотків затримань виробляється у день початку кримінального переслідування, коли саме початок угоолвного переслідування пов’язані з доставлянням особи, запідозреного в скоєнні злочину, направляти до органу кримінального переслідування. У разі в протоколі затримання має зафіксовано час доставляння обличчя на поліцію. Після ухвалення рішення про затриманні доставленого строк затримки слід вести саме з доставляння особи, а чи не від часу протоколу. З погляду законних інтересів затриманих вказане вимога набуває особливого значення у випадках, коли протоколи затримання оформляють через три, п’ять і більше годин після доставляння обличчя на зв’язки й з підозрою у скоєнні злочину, а такі випадки є редкостью.

На жаль, практично які завжди відбивають у протоколах час доставляння обличчя на поліцію, і строк затримки найчастіше обчислюють з протоколу. Не відповідає вимогам закону. Не цілком узгоджується з них і поширена практика фіксації в протоколі замість часу доставляння у поліцію часу отримання органом кримінального переслідування матеріалу на задержанного.

§ 3. Права подозреваемого.

Як учасник процесу підозрюваний наділяється процесуальними правами захисту своїх законних интересов.

Підозрюваний — активні учасники процесуальної діяльності. У частковості, зажив правом право на захист. Обов’язок забезпечити підозрюваному можливість захищатися закон поклав орган кримінального преследования.

Надання підозрюваному прав спрямовано його законних інтересів і є необхідною передумовою встановлення істини по делу.

Підозрюваний проти неї (ст. 64 КПК РМ): знати, у вчиненні якого злочину він підозрюється; знати про права у вигляді; мовчати і свідчити проти себе; отримувати роз’яснення від органу кримінального переслідування; отримати щось від органу кримінального переслідування копію постанови (протоколу) про затримання; отримувати юридичну консультацію від захисника; визнаватися в скоєному діянні і укладати угоди про визнання провини; давати показання й відмовитися від давання свідчень; самостійно, чи у вигляді захисника брати участь у процесуальних діях; повідомляти своїх родичів (близьких) про своє затриманні; представляти докази; заявляти відводи; подавати заяви; знайомиться з протоколами процесуальних дій; уведомляться органом кримінального переслідування про всі дії, що стосуються долі підозрюваного; приносити заперечення й касаційної скарги на органи кримінального переслідування; відкликати своїх скарг; примирятися з потерпілим; вимагати відшкодування збитків, заподіяної незаконними діями органів кримінального переслідування чи суду; бути реабілітованим, якщо підозри не подтвердились.

Право знати сутність підозри забезпечується тим, що орган кримінального переслідування зобов’язаний роз’яснити підозрюваному перед допитом, в скоєнні якого конкретно злочину він подозревается.

Закон не зазначив, що не обсязі слід роз’яснити підозрюваному сутність підозри. Вочевидь, годі було обмежуватись лише оголошенням характеру злочину, а назвати час, місце й інші найвідоміші органу кримінального переслідування обставини скоєння злочину, що він по тактичним міркувань за можливе повідомити підозрюваному. Суть підозри має бути роз’яснили в письмовій формах, з урахуванням індивідуальних особливостей підозрюваного (вік, життєвий досвід, освіту й т.п.).

Орган кримінального переслідування також має перед допитом (у разі якщо підозрюваний дав нею згоду) роз’яснити підозрюваному його правничий та забезпечити можливість їх здійснення. З правом підозрюваного знати, у чому він підозрюється, тісно пов’язані право, давати пояснення (показання) як у приводу обставин, що послужили підставою щодо його затримання чи обрання йому запобіжні заходи, і щодо будь-яких відомих йому обставин по делу.

Підозрюваний проти неї представляти докази, що свідчать на користь. Він може становити як речові докази, а й різні документи (наприклад, довідки, характеристики, листи тощо. п.).

Орган кримінального переслідування повинен ознайомитися з тими доказами і вирішити питання прилученні їх до діла, що залежить від змісту кожного із доказів. Своє рішення орган кримінального переслідування викладає в постанові. Відмова у прилученні доказів може бути мотивирован.

З постановою про відмову від орган кримінального переслідування знайомить подозреваемого.

Закон надав можливість підозрюваному самостійно захищати своїх прав: може оскаржити будь-які дії і рішення органу кримінального переслідування, зокрема постанову про відмову у виконанні його ходатайств.

Відповідно до принципами кримінального процесу саме, виробництво ведеться молдавською мовою. Підозрюваному дозволили пояснюватися на рідну мову і користуватися послугами перекладача (ст. 16 КПК РМ). Він може робити заяви, давати свідчення й заявляти клопотання рідною. Це вимагає виклик перекладача під час виробництва різних процесуальних дій. Кримінальну виробництво може здійснюватися також мовою, прийнятному більшість осіб, що у процессе.

За виробництва кримінального переслідування підозрюваний вправі заявити відвід органу кримінального переслідування, коли він особисто, безпосередньо чи опосередковано зацікавлений у справі; може заявити відвід перекладачеві, якщо зацікавлений у справі або не компетентний, зробити правильний переклад (ст. 86 КПК РМ).

У зв’язку з тим, що довгоочікуваний Закон допускає виробництво експертизи й до притягнення особи як обвинувачуваний підозрюваний проти неї заявити відвід експерту (ст. 89 КПК РМ).

За наявності підстав, передбачених ст. 33 КПК РМ, відведення підлягає фахівець (ст. 87 КПК РМ).

Підозрюваний може брати участі у виробництві різних процесуальних действий.

Так може брати участь у пред’явленні для пізнання. Підозрюваний звичайно як особу, висунутого для пізнання, але він може брати участь у виробництві цієї процесуальної дії і як опознающего (пізнає співучасника, потерпілого чи предмет, що стосується розслідуваної делу).

Підозрюваний можуть бути під час обшуку. Питання це у кожному даному випадку, виходили з інтересів всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, вирішує орган кримінального переслідування. Він також забезпечує присутність підозрюваного при виробництві обшуку. Встановлений законом порядок виробництва обшуку зобов’язує орган кримінального переслідування спочатку запропонувати підозрюваному добровільно видати речі й документи, добуті злочинним шляхом, або мають значення для справи. Якщо вони самі видано добровільно і немає підстав побоюватися, що розшукувані предмети і документи будуть приховані, орган кримінального переслідування вправі обмежитися вилученням виданого (ст. 149 КПК РМ).

Участь підозрюваного в огляді приміщень та місцевості слід визнати обов’язковим у випадках, як у своїх показаннях він називає місце, де є об'єкти, які стосуються справі і які можуть стати речовими доказательствами.

У слідчої практиці нерідко трапляється, коли підозрювані, беручи участь в огляді, допомагають встановлювати важливі справи обставини, відшукувати доказательства.

Підозрюваний вправі брати участь у слідчому експеримент у тих випадках, коли клопочеться звідси чи коли орган кримінального переслідування визнає це. Орган кримінального переслідування при цьому виходить із вимогу закону про всебічності, повноті і об'єктивності розслідування. Беручи участь у виробництві процесуального експерименту, підозрюваний проти неї: просити перевірити ту чи іншу обставина, вказати місце перебування покупців, безліч предметів, просити відзначити в протоколі окремі обставини або його заяви з приводу тих чи інших обстоятельств.

Підозрюваний може оскаржити будь-які дії органу кримінального переслідування, пов’язані з приниженням гідності й честі чи небезпечні здоров’я. З цих самих причин підозрюваний може відмовитися від участі України експериментально, якщо проходить за ініціативи органу кримінального преследования.

Якщо потрібно перевірити чи уточнити показання підозрюваного з виходом цього разу місце, це можна здійснити лише з його згодою. Примусити його до цього орган кримінального переслідування немає права, оскільки підозрюваний згідно із законом зобов’язаний свідчити. Перевірка показань на місці має проводитися, якщо здійснення цієї процесуальної дії може бути небезпечно здоров’ю присутніх осіб, зокрема і здоров’ю підозрюваного, чи принижує чиюсь достоинство.

Отже, підозрюваного у кримінальному процесі має широкими правами, які йому реальну можливість захищатися від висунутого подозрения.

Орган кримінального переслідування зобов’язаний роз’яснити підозрюваному його права, встановлені законом. Про це робиться позначка в протоколі задержания.

Право затриманого знати, у яких його підозрюють, забезпечується колись всього обов’язком органу кримінального переслідування ознайомити підозрюваного з протоколом затримання (ст. 64 КПК РМ), де зазначено підстави для затримання і є дані про злочині, у якого підозрюється затриманий. Якщо затриманий дав якісь пояснення з приводу його підозри і затримання, всі вони заносять у протокол. Ознайомлення затриманого з протоколом засвідчується його подписью.

Законом передбачена підозрюваному можливість захищатися від підозри. Як зазначалося, він може знати, у яких його підозрюють, свідчити чи відмовитися від давання свідчень. Порядок проведення допиту підозрюваного встановлено ст. 104 КПК РМ.

Перед допитом затриманому мають бути ще раз розтлумачено його права як підозрюваному. Причому відповідності зі ст. 64 КПК РМ, інформацію про правах підозрюваного мусить бути йому оголошено саме в письмовому виде.

Давати показання — цього права, а чи не обов’язок підозрюваного. Йому не покладається тягар доведення свою невинність. Кримінальної відповідальності через відмову від дачі показань або за надання явно хибних показань підозрюваний несе [15. стор. 71].

Неприпустимо домагатися зізнання через насильство, загроз чи інших незаконних діянь. Одержання показань у такий спосіб карається у кримінальній порядке.

Затриманий може заявляти клопотання особі, робить кримінальна переслідування, про допиті свідків, призначенні експертизи й виробництві інших процесуальних дій зі збиранню доказів і з’ясовуванню обставин, які мають значення для правильного дозволу справи. Грунтовні клопотання мають бути задоволені. При відмову задоволенні клопотань (повному обсязі або частковому) обличчя, яке здійснює карне переслідування виносить постанову із зазначенням мотивів відмови, і повідомляє звідси підозрюваному. Останній може оскаржити дане постановление.

Якщо підозрювана у зв’язки України із виробництвом експертизи міститься у судово-медичне установа, він користується правами обвинувачуваного. Це означає, що його зобов’язані ознайомити з постановою про призначення експертизи й роз’яснити права, надані то зв’язки України із виробництвом експертизи: заявляти відвід експерту, просити про призначення експерта у складі зазначених їм осіб, надавати додаткові питання отримання із них укладання експерта, може бути із дозволу органу кримінального переслідування під час виробництва експертизи й давати пояснення експерту, ознайомитися з укладанням эксперта.

Що стосується задоволення клопотання підозрюваного постанову ж про призначенні експертизи відповідно змінюється чи доповнюється, а разі відмови — звідси виноситься постанову, яке оголошується підозрюваному під расписку.

Якщо затриманим заявлено вимога провести перевірку прокурором правомірності затримання, то адміністрація місця змісту затриманих зобов’язана негайно повідомити звідси прокурору. Вимога затриманого про перевірці прокурором правомірності затримання то, можливо заявлено затриманим як і усній, і у письмовій формах. Про усному вимозі обличчя, яке виробляє розслідування, становить протокол, який підписується підозрюваним особою, він прийняв це требование.

Протокол чи письмову вимогу затриманого негайно передається прокурору, яка сама обирає форму перевірки правомірності затримання. Результат перевірки доводиться до задержанного.

Підозрюваний може оскаржити дії органу кримінального переслідування спрямувавши скаргу судді про кримінальне переслідування. Де при розгляді що надійшла скарги суди повинні невідкладно винести постанову щодо законності її й розпорядитися про його звільнення, якщо затримання незаконно [19, стор. 15].

§ 4. Обов’язки подозреваемого.

Проте, крім прав, підозрювані мають значення і обов’язки, перелік яких обговорено в ст. 64 Кримінально-процесуального кодексу РМ.

Підозрювані, обязаны:

. бути за викликом органу кримінального переслідування чи судової инстанции;

. будучи затриманим, погоджуватися на вимогу органу кримінального переслідування на огляд і особиста обыск;

. погоджуватися на вимогу органу кримінального переслідування на лікарський огляд, дактилоскопію, фотографування і можливість взяти зразки крові, тілесних выделений;

. піддаватися судову експертизу на вимогу органу кримінального преследования;

. підпорядковуватися законним розпорядженням посадової особи, здійснює кримінальна преследование.

Включення в кримінально-процесуальний закон обов’язків підозрюваного є нововведенням КПК 2003 року. У той самий час, якщо ознайомиться детально з усіма обов’язками підозрюваного, можна зрозуміти, що ці обов’язки стосуються всіх учасників кримінального процесу саме, зокрема свідка, громадянського позивача, потерпілого, обвинувачуваного, захисника і т.д.

Основний обов’язком підозрюваного є обов’язок не перешкоджати виробництву кримінального переслідування, тобто виконувати законні вимоги органів кримінального переслідування. Аналогічні вимоги, випливають і з деяких інших нормативно-правових актів, наприклад Закону РМ «Про поліції» і Закону РМ «Про оперативно-розшукової діяльності» і др.

Підозрюваний зобов’язаний бути за викликом органу, що виробляє карне переслідування; не ухилятися від кримінального переслідування; не перешкоджати виробництву кримінального переслідування; вимог, встановлені йому у разі обрання запобіжні заходи; видавати предмети і документи з вимозі органу кримінального переслідування під час обшуку й виїмки; піддаватися огляду; представляти зразки для порівняльного дослідження (наприклад, почерку, крові, інших тілесних виділень і т.д.).

За невиконання своїх зобов’язань підозрюваного може бути змінені заходи пресечения.

Глава 3. Процесуальний статус обвиняемого.

§ 1. Визнання обличчя на ролі обвиняемого.

Важливим етапом кримінального переслідування є залучення обличчя на якості звинуваченого. Що стосується акта залучення до якості звинуваченого діють основні тези, прямо які з тексту та здорового глузду закона:

По-перше — особи, які вчинили злочини повинні неухильно залучатися як обвинувачувані. Орган кримінального переслідування зобов’язаний прийматимемо всі законні заходи до з виявлення і изобличению;

По-друге — залучення до якості звинуваченого можливе лише за наявності доказів, достатніх для пред’явлення обвинения;

По-третє - залучення до якості звинуваченого, хоча й має містити вагомих і перевірених даних, ще предрешает остаточного виведення слідства щодо винності обвинувачуваної та необхідність зрадити його суду.

Важливе значення щодо повного, й об'єктивного розслідування справи, дотримання права обвинувачуваного право на захист має вибір моменту притягнення особи як обвинувачуваний. На момент винесення постанови орган кримінального переслідування повинен зібрати достатні докази, які свідчать, що сама подія (діяння) мало місце, що утворюють його фактичні ознаки відповідають складу злочини минулого і інші обставини. За результатами дослідження доказів у справі, орган кримінального переслідування становить висновок з пропозицією про притягнення як обвинувачуваний з урахуванням якого прокурором виноситься постанову по притягнення як обвинувачуваний (ст. 280−281 КПК РМ). Проте кримінально — процесуального закону не визначає момент винесення постанови про притягнення як обвинувачуваний. У кримінально — процесуальної літературі одні автори вважають, що питання визначенні моменту винесення постанови про притягнення як обвинувачуваного є тактичним і тому встановлюється органом кримінального преследования.

Інші учені гадають, що тактичні міркування що неспроможні проводити вибір моменту притягнення до кримінальної відповідальності, оскільки вона визначено законом.

На погляд, праві ті автори, які вказують, що ні зібравши достовірних і достатніх доказів, які визначають винність якого у скоєнні злочину, прокурор немає права залучати обличчя до кримінальної відповідальності, керуючись якими або тактичними міркуваннями, припускають можливість не притягнення особи як обвинувачуваного, коли необхідні докази зібрані, але орган кримінального переслідування вважає за доцільне почекати з пред’явленням обвинувачення по тактичним соображениям.

Найприйнятнішою можна вважати думку, за якою неприпустимо ухвалення про притягнення як обвинувачуваний до отримання достатніх доказів, вказують скоєння злочину певним обличчям, і винесення цієї постанови відразу ж потрапляє, щойно буде зібрано таких доказів. Дані факти було використано при розробці нового Кримінально-процесуального кодексу 2003 року де з’явилося таку новацію, як пропозицію органу кримінального переслідування про притягнення як обвиняемого.

Не маючи достовірними і достатніми доказами, орган кримінального переслідування немає права залучати обличчя до кримінальної відповідальності, керуючись якими або тактичними міркуваннями. Він лише може у такі випадки лише затримати, за наявності передбачених у законі підстав, обличчя, підозрювану у скоєнні злочину; притягнення до кримінальної відповідальності на повинен відбутися наприкінці кримінального переслідування, коли вже є достатніх доказів, для передачі матеріалів справи в самісінький суд.

Дуже важливим цьому плані є питання об'єктивних підставах притягнення особи як обвинувачуваний: що потрібно, які умови необхідні, щоб орган кримінального переслідування зумів використати в відношенні громадянина цей захід — винести пропозиції щодо залучення якості звинуваченого, його у безвихідь обвинувачуваного з усіма що випливають із цього (пред'явлення обвинувачуваному обвинувачення, допит обвинувачуваного, обрання запобіжного заходу тощо. д.).

Отже, щодо залучення як обвинувачуваний орган кримінального переслідування повинен розташовувати доказами, уличающими особу в скоєнні злочину. Ці докази повинні прагнути бути достатніми для здобуття права висунути обвинувачення, поставити у становище обвинувачуваного. Проте Основний Закон вона каже, що це докази повинні прагнути бути достатніми у тому, щоб можна вважати обвинувачуваного викритим, винним, визнати його злочинцем. Залученням як обвинувачуваний кримінальна переслідування не закінчується, а магістралі триває з участю обвиняемого.

У поняття підстав притягнення до кримінальної відповідальності (залучення до якості звинуваченого) входять як матеріально — правові категорії (вчинення привлекаемым обличчям діяння, що містить склад злочину), і кримінально — процесуальні категорії (доведеність відповідності діяння ознакою складу злочину й вчинення його певним обличчям, і навіть межі цього доказывания).

З початком кримінального переслідування першому етапі, зусилля особи, що виробляє карне переслідування, направлені на першу чергу на виявлення і викриття особи, вчинила злочин. Тільки після того, як буде встановлено обличчя, скоїла злочин, і навіть зібрані докази, що підтверджують, що відбувся саме тією обличчям, з’являються кримінально — правові норми й процесуальні основания.

У кримінально — процесуальної літератури за підставами залучення до якості звинуваченого розуміється «встановлення процесуальними засобами факту скоєння суспільно небезпечного діяння (події злочину), доведеність скоєння цього діяння конкретними особами (які з своїм властивостями то, можливо суб'єктом цього злочину) і винність у ньому даного лица».

Дане визначення «підстави» представляється правильним. По-перше, на початковому етапі знають кримінального переслідування зусилля органів кримінального переслідування спрямовані встановлення факту скоєння злочину, т. е. вирішення питання наявності події злочини Боротьба з допомогою процесуальних коштів, вказаних у законе.

По-друге, після встановлення факту скоєння злочини потрібно довести, що відбувся саме тією обличчям, яке залучається як обвинувачуваний, про те, аби захистити від послуг цього невинних лиц.

Що ж слід розуміти під «достатністю доказів», які мають у відповідно до вимог закону вказувати скоєння злочину певним лицом?

У кримінально — процесуальному законодавстві поняття «достатні докази» не розкривається. У юридичної літератури з приводу визначення цього поняття висловлені найрізноманітніші погляду. Саме цьому сенсі в кримінально — процесуальної літературі виникла суперечка у тому, що є необхідною підставою залучення до якості звинуваченого — ймовірність винності особи, що підлягає залученню як обвинувачуваний або ж достовірність. Може, і чи бути переконаний орган кримінального переслідування щодо винуватості особи на момент винесення постанови про залученні його як обвиняемого.

На перших етапах розвитку кримінально — процесуального законодавства і теорії кримінального процесу саме висловлювали думку у тому, що у відношенні особи зібрані дані, з достатньою мірою ймовірності дає підставу припустити скоєння ним злочину, цьому особі негайно має бути пред’явлено обвинувачення. Усе це зумовлювало невиправданого зростання кількості необгрунтованих залучень громадян до кримінальної ответственности.

Надалі настільки категоричних висловлювань в кримінально — процесуальної літературі не зустрічається. Я. О. Мотовилокер та інші вважають, що з пред’явлення обвинувачення досить, щоб зібрані докази обгрунтовували припущення органу кримінального переслідування про винності залучуваного особи [23, стор. 76−77].

Інші автори підстави залучення до якості звинуваченого пов’язують із доказами, які переконують орган кримінального переслідування в достовірності цікавих йому фактів, щодо винуватості обличчя на скоєнні інкримінованого йому злочину, неприпустимість обвинувачення людини в наявності коливань, сумнівів у його виновности.

Цю думку можна вважати найприйнятнішої, оскільки уперших, в Кримінально — процесуальному кодексі РМ немає вказівок у тому, що прокурор може винести постанову про про притягнення обличчя на ролі обвинувачуваного за наявності достатніх підстав до припущенню, що розслідувана злочин скоєно підозрюваним обличчям; по-друге, закон вимагає наявність достатніх доказів, дають основу пред’явлення обвинувачення у скоєні злочину, по-третє, суд, прокурор, інших органів кримінального переслідування, оцінюють докази зі свого внутрішньому переконання, заснованого на всебічному, повному обсязі й об'єктивному розгляді всі обставини справи в самісінький сукупності, керуючись законом і правосвідомості (ст. 26, 27, 101, 320 КПК РМ).

Отже, такі положення дозволяють стверджувати, що з притягнення до кримінальної відповідальності орган кримінального переслідування повинен зібрати такі достатніх доказів, які його переконували в винності якого у скоєнні злочину, т. е. він має встановити наявність складу якихось злочинів у діях залучуваного лица.

Під достатніми доведеннями варто розуміти такий закладений кримінальним переслідуванням «фундамент» доказів (чи сукупність), які переконливо свідчить про розкриття події злочину, про встановленні особи, його вчинила, коли орган кримінального переслідування дійшов твердому переконання у його винності, як у його діях встановлює (доводить) склад преступления.

З іншого боку, на думку О.П. Ульянової, докази достатні тоді, що вони у своїй сукупності дають підстави зробити достовірні висновки з справі. Звідси випливає, що достатність доказів — це сукупність допустимих, що відносяться і достовірних даних, необхідні обгрунтованого виведення про наявність підстав щодо притягнення особи як обвинувачуваний в процесі кримінального судочинства [31, стор. 39].

Відповідно до погляду Э. Ф. Куцовой, для пред’явлення обвинувачення може бути визнана достатньої лише сукупність доказів, як обгрунтовують переконання органу кримінального переслідування у цьому, що має місце і цілком воно цією особою. Переконання особи, здійснює карне переслідування повинна грунтуватися на ретельному, глибокому, всебічному дослідженні обставин справи та відповідність дійсності [22. стор. 151].

Звідси поняття «підстави пред’явлення обвинувачення», «достатність доказів» і «переконання щодо винуватості залучуваного особи» що неспроможні розглядатися у відриві друг від друга, т. до. основою пред’явлення обвинувачення є достатня сукупність, основывающая переконання органу кримінального переслідування у цьому, що справді можна говорити про і цілком привлекаемым обличчям, підлягає кримінальної ответственности.

У зв’язку з обговоренням цього питання, і його питання межах доведеності на момент залучення до якості звинуваченого. Межі доведення різними етапах кримінального переслідування не залишаються незмінними. Якщо за початок кримінального переслідування, необхідно розташовувати достатніми даними, що вказують лише з ознаки злочину, чи до моменту притягнення особи як обвинувачуваний закон вимагає винесення прокурором постанови про притягнення як обвинувачуваної та щоб у ній було описане: час і важливе місце його складання; ким складено постанову; прізвище, ім'я і по батькові залучуваного як обвинувачуваного; злочин, у якого обвинувачується особу, з зазначенням часу, місця та інших обставин скоєння злочину, оскільки вони встановлені матеріалами справи; кримінальний закон, який передбачає цей злочин (ст. 281 КПК РМ).

Органу кримінального переслідування, на момент притягнення особи як обвинувачуваного слід визначити обставини, перевищують підстави при початок кримінального переслідування і далі, коло цих обставин вже предмета доказів у цілому, але моменту складання обвинувального укладання обличчя, яке виробляє кримінальна переслідування, має встановити (довести) всіх обставин, вказаних у ст. 96 КПК РМ, а именно:

1. факти, які свідчать про наявності елементів злочину, і навіть причини, устраняющие злочинний характер деяния;

2. передбачені Законом обставини, які полегшують чи обтяжуючі кримінальної відповідальності виконавця деяния;

3. інформацію про особистості підсудного і пострадавшего;

4. характері і розмір шкоди, заподіяної преступлением;

5. наявність майна, призначеного чи використаного з метою злочину або видобутого внаслідок злочину, незалежно від цього, кому воно передано;

6. всіх обставин, які стосуються призначенню наказания.

Підлягають виявлення також причини умови, які б здійсненню преступления.

Залучення у якості звинуваченого, як правильно вказує Л. Карнеева, можливе лише тоді, якщо будуть встановлено (доведені) такі обставини: а) які свідчать, що події (діяння), які послужили підставою до порушення кримінальної справи, справді можна говорити про; б) що підтверджують вчинення злочинного діяння тією особою, якому пред’явлено обвинувачення; в) встановлюють відповідність діяння, досконалого привлекаемым до кримінальної відповідальності обличчям, складу злочину, передбаченому кримінальним законом; р) що свідчить про відсутності даних, що виключатимуть кримінальну відповідальність чи які звільняють від нього [20. стор. 29].

Отже, а то й зібрані докази ці обставини, залучення обличчя на якості звинуваченого буде передчасно. Не можна можу погодитися з рішенням авторів які підтверджують, деякі обставини, зокрема, квалифицирующие ознаки злочинного діяння можуть перевірятися після пред’явлення обвинувачення. Такий їхній підхід ще, а саме визначається за тими справам, під час розслідування яких самі відомостей про цій ситуації з’являються пізніше, але повідомлення вже є, без дослідження їх, неможливо вирішити питання підставах притягнення особи в якості звинуваченого. Якщо, наприклад, є даних про убивстві з корисливих спонукань, грабежу особливо небезпечним рецидивістом тощо. п., без перевірки цих даних неможливо правильно сформулювати обвинувачення, чітко визначити підставу кримінальної відповідальності [18. стор. 181].

Залучення обличчя на якості звинуваченого має відбутися негайно, щойно буде зібрано достатніх доказів, що переконають орган кримінального переслідування щодо винуватості певного обличчя. Зайве поспішне залучення до якості звинуваченого за відсутності достатніх доказів може викликати у себе безпідставне залучення громадян до кримінальної відповідальності. Передчасне залучення, як обвинувачуваний, як правило, пов’язані з невмінням оцінити наявність підстави на вирішення. Нерідко воно ввозяться розрахунку те що згодом вдасться знайти додаткові докази, що підтверджують факт скоєння злочину привлекаемым обличчям. Небезпека передчасного прийняття цього рішення у тому, що може призвести до необґрунтованого залученню обличчя на якості звинуваченого, неправомірному застосуванню у відношенні нього заходів процесуального принуждения.

Наприклад, фактично нанесення тяжких тілесних ушкоджень гр.А. по підозрі у скоєнні злочину затримали З повагою та Д. Маючи лише результатами пред’явлення їх задля пізнання потерпілому, прокурор залучив З повагою та Д. як обвинувачуваний обрала запобіжний захід — висновок під варту. У результаті наступного виробництва, карне переслідування в відношенні З повагою та Д. було припинено за межі не доказанностью участі в скоєння даного злочину. Однак у результаті передчасного, необгрунтованого залучення до якості звинуваченого вони 10 діб незаконно знаходилися під стражей.

Штучна затримка залучення до якості звинуваченого, відтягування його до кінця кримінального переслідування, коли фактично дослідження обставин уже завершилося й без участі обвинувачуваного як і неприпустимо, т. до. у разі порушується право обвинувачуваного право на захист від пред’явленого обвинувачення, негативно б'є по повноті, об'єктивності і всебічності дослідження доказательств.

Штучна затримка залучення до якості звинуваченого може завдати величезної шкоди справі розкрити злочин, зокрема, обличчя, підлягає залученню як обвинувачуваний, може виїхати з його постійного місце проживання; особу може зробити нове злочин; органи кримінального переслідування невчасно зможуть зібрати, процесуально закріпити докази, що підтверджують винність обвиняемого.

Отже, щойно орган кримінального переслідування з урахуванням оцінки зібраних у справі доказів переконається про наявність підстав щодо пред’явлення обвинувачення, він негайно підготувати укладання договору з пропозицією про притягнення обличчя на якості звинуваченого, а прокурор відповідно, виходячи з укладанні органу кримінального переслідування висунути обвинувачення й забезпечити здійснення його прав.

Акт залучення до якості звинуваченого має складатися з достовірних доказів, отриманих з встановлених законом джерел, з дотриманням процесуальних вимог порядок проведення слідчих дій, у яких дані докази получены.

Підозри і не отримані припущення що неспроможні служити основою притягнення особи як обвинувачуваний. «З цих позицій обгрунтованість залучення до якості звинуваченого можна з’ясувати, як наявність встановлених точному відповідно до вимог кримінально — процесуального законодавства фактичних даних, сукупність яких достатня висновку про обличчям, привлекаемым як обвинувачуваного, суспільно небезпечного діяння та її кваліфікації згідно з нормою кримінального закону, яка передбачає це діяння як злочинної та кримінально карного» [20, стор. 25].

У чинному кримінально — процесуальному законодавстві закріплено єдиний порядок притягнення особи як обвинувачуваний, який є інтересам швидкого й повного розкрити злочин, викриття винних, справедливої покари кожного вчинила злочин, виняток випадків притягнення до кримінальної відповідальності держави і осуду невиновных.

Процесуальний акт притягнення особи як обвинувачуваний складається із трьох самостійних процесуальних действий:

1. Підготовка укладання органу кримінального переслідування, з пропозицією про притягнення як обвиняемого;

2. Винесення прокурором постанови про притягнення як обвиняемого;

3. Пред’явлення обвинувачення обвинуваченому та допит обвиняемого.

Актом залучення до якості звинуваченого є винесення прокурором мотивованого постанови. Цей акт має важливе процесуальне значення: він визначає обличчя, яке викривається у вчиненні злочину; саме відразу ж у процесі з’являється постать — обвинувачуваний. Цей акт також сприяє подальшому руху кримінального справи. Розгляд справи в самісінький суді проводитися тільки щодо обвинувачених і не більше того обвинувачення, яку їм було пред’явлено в процесі кримінального переслідування і яким вони віддані суду.

Під час ухвали постанови про притягнення обличчя на якості звинуваченого, прокурор повинен суворо дати раду зібраних у справі доказах, котрі об'єктивно й всебічно оцінювати, твердо переконатися, що факти, що утворюють підставу кримінальної відповідальності прописані у відповідність до дійсністю, що прийняте щодо них рішення єдине правильне, суворо законне і обгрунтоване [18. стор. 192].

Постанова про притягнення як обвинувачуваний має відповідати вимогам, передбачених ст. 281 КПК РМ.

Питання змісті, формі вказаної вельми значущої кримінально — процесуального акта неодноразово висвітлюється в юридичної літератури і слідчої практиці, де незмінно підкреслюється незмінність дотримання за його винесенні всіх своїх вимог кримінально — процесуального закона.

Відповідно до кримінально — процесуальним законодавством цей обов’язковий, підсумковий акт стадії кримінального переслідування повинен відповідати вимогам законності, обгрунтованості, умотивованості, об'єктивності викладу фактичних даних, юридичної чіткості формулювання обвинувачення, індивідуалізації обвинения.

Відповідно до вимог законності постанови про притягнення як обвинувачуваного має винести уповноваженим те що органом чи посадовцем у межах її відання, він повинен відповідати встановленої законом процесуальної форми і утримувати реквізити, певні ст. 281 КПК РМ; повинна бути дана юридична кваліфікація дій обвинувачуваного, тобто. він повинен відповідати кримінально — процесуальному закону як у найменуванням і малої форми, і по содержанию.

Недотримання кримінально — процесуальної форми під час розслідування кримінальної справи сприймається як порушення кримінально — процесуального законом і часом, при визнання їх суттєвими, тягне повернення справи для додаткового кримінального переслідування (ст. 292 КПК РМ).

Постанова про притягнення як обвинувачуваний буде обгрунтованим, якщо становища, сформульовані постанові, грунтуються на зібраних у справі об'єктивних даних, а чи не на припущеннях. Припущення можуть грати відому роль лише напрями розслідування, для висування тій чи іншій версії, підлягає перевірці під час розслідування справи. «Закон не свідчить про обов’язковість викладу в постанові доказів, як обгрунтовують обвинувачення, але потрібно і викласти фактичні обставини діяння, оскільки вони встановлені матеріалами справи, і квалификацию».

Обгрунтованість і «законність нерозривно пов’язані між собою. Якщо обличчя буде залучено у якості звинуваченого на будь-яких припущеннях, й у подальшому виявиться, що його невиновно у скоєнні злочину, це є порушенням законності, і з іншого боку, якщо постанову складено неправомочним обличчям, це це не дає право вважати даний акт залучення до якості звинуваченого законным.

Вмотивованість постанови вимагає, щоб формулювання обвинувачення виходила з конкретних фактичних таких обставинах, які підтверджують наявність злочини минулого і кваліфікації його. За підсумками цих фактичних обставин прокурор дійшов висновку достатність доказів щодо залучення обличчя на ролі обвиняемого.

У описової частини би мало бути викладено обставини кожного епізоду, у своїй умови, якщо злочин складається з кількох епізодів. Резолютивну частина неодмінно повинна утримувати статтю, частина, пункт кримінального закону, яким кваліфіковані дії обвинувачуваного. Покарання щодо них постанови, з якого карному закону обличчя притягують до відповідальності, порушенням кримінально — процесуального законом і тягне направлення справи для додаткового розслідування, оскільки обличчя фактично не залучено у ролі якого у конкретному преступлении.

Об'єктивність викладу фактичних даних в постанові означає, щоб виклад фактичних обставин було без будь-якого викладу і упередженості, безпринципності до розслідування кримінальної дела.

Юридична чіткість формулювання обвинувачення передбачає, що це обставини справи повинні прагнути бути викладені у тих юридичних формулюваннях, визначених законом. Тож якщо об'єктивна сторона складу злочину крадіжки (ст. 186 КК РМ) визначено як таємне розкрадання майна іншої особи, не можна в постанові вказувати, що потерпілий був пограбований, т. до. пограбування є ознакою складу іншого злочину — грабежу, який описаний в диспозиції інший статті Кримінального кодексу РМ.

Коли диспозиція статті Кримінального кодексу складається з кількох частин, то фактичні дані про обставини справи, наведені в обгрунтуванні кваліфікації, повинні відповідати юридичним ознаками, що характеризує цю частину статті Кримінального кодекса.

Під час ухвалення рішення про притягнення як обвинувачуваний необхідно дотримуватися й вимога щодо індивідуалізації обвинувачення. Індивідуалізація обвинувачення означає, що й у справі залучається кілька обвинувачуваних, то щодо кожного має бути складено окрему ухвалу про залученні обличчя на якості звинуваченого. У кримінальному процесі не допускається єдине обвинувачення, т. до. це утрудняє виявлення міру провини кожного з підсудних та заважає розв’язанню низки процесуальних действий.

Постанова про притягнення як обвинувачуваний має складатися з трьох часток: ввідна, описової, резолютивной.

У ввідна частини зазначеного постанови мають бути такі основні реквізити: найменування процесуального документа; час і важливе місце його складання; посаду, прізвище особи, його який сформував, спеціальне звання (класний чин); номер кримінальної справи щодо якому винесено постановление.

Описова частина посідає у постанові центральне місце. У ньому необхідно вказувати: прізвище, ім'я, по батькові особи, залучуваного як обвинувачуваного; злочин, у якого особу обвинувачується, а також інші обставини скоєння злочину, т. до. вони встановлені матеріалами справи; кваліфікацію дії обвинувачуваного; мотиви, які у сукупності дозволяють судити про обгрунтованість винесеного постанови; посилання статті кримінально — процесуального кодексу, якими визначаються основи, а порядок притягнення особи як обвинувачуваний. У змісті описової частини постанови охоплюють усі без винятку інкриміновані особі фактичні обставини. Зміст описової частини має бути узгоджено з диспозицією відповідної норми Кримінального кодекса.

Резолютивну частина постанови про притягнення як обвинувачуваний складається з рішення прокурора про притягнення обличчя на ролі обвинувачуваного і пред’явленні їй звинувачення; стисле опис складу злочину й кваліфікацію дій обвинувачуваного; рішення про оголошення постанови обвинуваченому та роз’яснення йому прав; підпис прокурора.

У юридичної літературі висловлені суперечливі точки зору щодо того, зобов’язаний чи прокурор вказувати в описової частини постанови докази, послужили підставою для пред’явлення обвинения.

Деякі автори вважають, заслання на докази необхідні. Інші учені гадають, що довгоочікуваний Закон коштів цих вимог і це запитання повинна вирішуватися на розсуд особи, здійснює залучення як обвинувачуваний, мотивуючи це тим, що, по-перше, вказаних у постанові притягнення як обвинувачуваного створює загрозу роззброєння органу кримінального переслідування перед обвинувачуваного, удругих, закон ніде прямо коштів необхідність внесення доказів у постанову [15, стор. 37].

У зразкових зразках зі складання постанов про притягнення в якості звинуваченого ніякі докази, послужили підставою для пред’явлення обвинувачення, теж указываются.

Найприйнятнішою, можна вважати першу думку, т. е. в постанові залученні обличчя на якості звинуваченого мають бути зазначені докази, послужили підставою для пред’явлення обвинувачення, т. до., по-перше, якщо прокурор згрупує в постанові залученні обличчя на якості звинуваченого зібрані органом кримінального переслідування докази, дають основу притягнення особи як обвинувачуваного, це дозволить обвинувачуваному після ознайомлення з постановою конкретно знати з урахуванням яких доказів його приваблюють як обвинувачуваний, дуже добре організувати свій захист від пред’явленого обвинувачення, уявити додаткові докази, заявити клопотання, наприклад, допитати певних осіб, що потенційно можуть дати будь-які свідчення для розслідування обставин, які мають значення для справи тощо. буд. Удругих, ніякого роззброєння прокурора перед обвинувачуваного нічого очікувати, це лише сприяти якісному і більше швидкому розслідування справи, всебічно, повно, об'єктивно досліджувати обставини справи, виявити як викривальні, і виправдовують обвинувачуваного, і навіть обтяжуючі і пом’якшувальні його провину обстоятельства.

У зв’язку з вищевикладеним необхідно доповнити частина 2 статті 281 КПК обов’язком прокурора в постанові притягнення як обвинувачуваного, вказувати докази, що підтверджують винність лица.

Сьогодні, процесуальна практика свідчить у тому, що прокурори під час винесення постанови про притягнення як обвинувачуваного узагалі немає ніяких доказів, що послужили підставою для пред’явлення обвинувачення, не наводять. Зазвичай, органи кримінального переслідування в постанові пишуть: «Зібраними у справі доказами встановлено:», а які докази зібрав орган кримінального переслідування незрозуміло і обвинувачений не знає з урахуванням яких доказів його приваблюють як обвиняемого.

У описової частини постанови важливого значення відводиться формулюванні обвинувачення. Обвинувачення має бути складено те щоб воно було зрозуміло обвинувачуваному, оскільки це є способом забезпечення права обвинувачуваного знати, у чому він конкретно обвиняется.

За кожним справі обвинувачення повинна утримувати всі свої складові - фактичну фабулу, юридичну формулювання і правову кваліфікацію. У відношенні кожної їх необхідна повнота і достаточность.

Повнота фактичної фабули включає у собі встановлені у справі конкретні фактичні дані чи факти, які для даного складу злочину мають безпосередній кримінально — правове значення, До них ставляться: місце скоєння злочину; суб'єкт злочину; час, спосіб; злочинні наслідки; мета, мотив; психічне ставлення до содеянному.

Правильно твердження у тому, місце та палестинці час скоєння злочину мають бути вказані в постанові залученні обличчя на ролі звинувачуваного у всім справам, інакше обвинувачення буде неконкретным. Ці дані мають обов’язково наводитися, лише точність їх встановлення й виклад залежатиме від конкретних обставин справи. Так, вказівку часу з точністю до хвилин, може з’явитися важливим обставиною в описах вбивства і немає істотного значення для формулювання звинувачення у розкраданні. У разі найчастіше можна обмежитися зазначенням дня чи ж цілого проміжку часу, протягом якого здійснювалося хищение.

Достатність фактичної фабули обвинувачення означає, вони повинні бути охоплені усі суттєві ознаки злочинних дій (бездействий).

Повнота юридичного формулювання означає, що, т. е. в юридичної формулюванні, необхідно відбивати всі істотні ознаки, які характеризують злочинні властивості певного діяння і відрізняють його з інших складів преступлений.

Достатність юридичного формулювання звільняє орган кримінального переслідування обов’язків перерахувати в постанові все без винятку правові ознаки досконалого злочинного діяння. Обвинувачення на повинен утримувати у разі згадка, що таке-то діяння скоєно які закидають, право субъектным обличчям, зазіхає такій-то об'єкт тощо. буд. Такі ознаки можуть бути вказані у випадку, коли треба їх виділити особливо, як мають для цієї справи спеціальне значение.

Повнота правової кваліфікації виражається у включенні в обвинувачення всіх тих статей кримінального закону, яким має кваліфікуватися розслідувана злочинне діяння. Практично вимога повноти важливо при умови, можлива ідеальна сукупність злочинів. У разі обвинувачення буде повним, якщо у неї вказані ті чи інші статті (і частини статті) Кримінального кодексу, підлягають застосуванню для її фактичної фабуле.

Достатність правової кваліфікації, навпаки, виключає можливості включення до обвинувачення тих чи інших статей кримінального закону, які у тому випадку не требуются.

У слідчої практиці деякі органи кримінального переслідування, не маючи достатніх доказів, кваліфікують діяння з «запасом», щоб застрахуватися від повернення справи на додаткове розслідування, якщо суд визнає за необхідне застосувати до діянню обвинувачуваного іншу статтю чи частина статті, що передбачає більш тяжке наказание.

Така практика в справедливо критикують в юридичної літературі. Кваліфікація з «запасом» штучно погіршує процесуальне становище обвинувачуваного, створює загрозу визначення суворішого покарання, що вона заслуживает.

У описової частини постанови про притягнення як обвинувачуваного повинно бути таких загальних формулювань, як, наприклад, «звинувачують у тому, що хуліганив у громадському місті» чи «систематично зловживав службовим становищем», котрі за суті, нічого що мовчать. У разі необхідно вказати конкретні хуліганські дії (зловживання) було скоєно. Неясність, нечіткість таких формулювань обвинувачення грубо порушують права обвинувачуваного, він, не знає, у яких конкретно його обвинувачують, неспроможна здійснити своє право защиту.

Отже, в постанові залученні обличчя на ролі обвинувачуваного мають бути зазначені усі встановлені у процесі кримінального переслідування злочинні діяння обвинувачуваного, що є обвинувачення, або характеризують окремі боку даного складу якихось злочинів, або впливають на відповідальність обвинувачуваного. В усіх випадках кваліфікація злочину мусить бути дана з урахуванням цих обстоятельств.

Залучення у якості звинуваченого посідає особливе місце на стадії кримінального переслідування. Воно підбиває підсумки виконану на цей момент роботі, зібраним доказам, багато чому визначає напрям подальшого розвитку виробництва по делу.

§ 2. Права обвиняемого.

Обвинувачуваний — та людина, щодо якої винесено постанову ж про притягнення як обвинувачуваного. Відтоді обвинувачуваний наділяється широким обсягом процесуальних прав захисту своїх законних интересов.

Відповідно до ст. 66 КПК РМ, прав обвинувачуваного относится:

. знати, у чому він обвинувачується, й у з цим за умови пред’явлення обвинувачення, і навіть негайно після взяття під варту чи ознайомлення з постановою про застосування щодо нього запобіжні заходи одержати окрайчик від органу кримінального переслідування копію постанови про притягнення його як обвиняемого;

. негайно після затримання чи пред’явлення обвинувачення отримати щось від органу кримінального переслідування письмову інформацію про належних йому правах, передбачених справжньої статтею, зокрема на право мовчати і свідчити проти себе, і навіть роз’яснення всіх своїх прав;

. у випадку затримки отримати на початок першого допиту як обвинувачуваний юридичну консультацію защитника;

. у випадку затримки негайно, але з пізніше ніж у течение.

72 годин бути допровадженим судді, і навіть на судовий розгляд в розумні терміни чи звільнення під час процесса;

. з пред’явлення обвинувачення мати захисника свій вибір, а за відсутності коштів на оплати послуг захисника отримувати юридичну допомогу підприємству від призначеного адвоката або від захисника і захищатися самостійно у разі, коли це допускається законом;

. спілкуватися з своїм захисником в конфіденційних умовах без обмеження кількості і тривалості бесед;

. у разі дачу згоди на на допит бути допитаним, на його прохання, у присутності защитника;

. свідчити чи відмовитися від дачі показаний;

. давати пояснення з учиненому на йому обвинуваченню чи відмовитися від дачі объяснений;

. визнати своєї вини і укласти угоду про визнання вины;

. дати згоду для проведення спеціальної процедури кримінального переслідування і судового розгляду справи в самісінький порядку, передбаченому справжнім кодексом, у випадку визнання своєї вины;

. брати участь у процесуальних діях самостійно, чи, за бажання, у присутності захисника або від участі у таких действиях;

. повідомити через орган кримінального переслідування близьких родичів або інша людина свій вибір про місце свого змісту під стражей;

. здійснювати підготовку матеріалів для кримінального дела;

. представляти документи й інші засоби доведення для залучення їх до кримінальної справи і дослідження, у судовому заседании;

. заявляти відводи особі, здійснюючому карне переслідування, судді, прокурору, експерту, перекладачеві, секретарю судового заседания;

. вимагати допиту свідків звинувачення й домогтися виклику і допиту свідків захисту тих-таки умовах, як і свідків обвинения;

. подавати заявления;

. виступати проти дій органу кримінального переслідування рівні і потребуватиме внесення своїх заперечень до протоколу процесуального действия;

. ознайомитися з протоколами процесуальних дій, вироблених з його участю, і подавати зауваження щодо правильності записів в протоколах, і навіть вимагати внесення змін до протоколи записів про обставини, які, на його думку, би мало бути отмечены;

. ознайомитися з матеріалами, представленими у суд підтвердження його ареста;

. після закінчення кримінального переслідування знайомитися з усіма матеріалами справи, виписувати їх необхідні дані, знімати копії, подавати всі заяви про доповненні кримінального преследования;

. брати участь у розгляді справи в самісінький першої інстанції, і в апеляційному порядке;

. виступати у судових дебатах у разі від защитника;

. вимовляти останнє слово;

. уведомляться органом кримінального переслідування ухвалення всіх які зачіпають його правничий та інтереси прийняття рішень та, за бажання, отримувати копії цих рішень, і навіть копії постанов про застосування щодо нього запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу, копії обвинувального чи іншого завершального акту кримінального переслідування, громадянського позову, вироку, апеляційної й касаційної скарги, визначення, з якого вирок визнаний остаточним, своє рішення судової інстанції, що розглядала залежить від винятковому порядку обжалования;

. оскаржувати передбаченому законом порядку дії і рішення органу кримінального переслідування чи судової інстанції, зокрема вирок чи визначення судової інстанції, яка розглядала залежить від звичайному порядку обжалования;

. відкликати будь-яку скаргу, подану їм, або його захисником у його интересах;

. погодитися з потерпілим у передбачений справжнім кодексом порядке;

. подавати заперечення на скарги інших учасників процесу, доведені до її відома органом кримінального переслідування чи стали відомими то результаті інших обстоятельств;

. висловлювати у судовому засіданні свою думку з приводу заяв і коментарів пропозицій інших учасників процесу, і навіть з питань, разрешаемым судом;

. виступати проти незаконних діянь інших учасників процесса;

. виступати проти дій головуючого у судовому заседании;

. вимагати і реально отримувати відшкодування збитків, заподіяної незаконними діями органу кримінального переслідування чи судової инстанции.

Термін «обвинувачуваний» — збірний у кримінальній судочинстві. Він з’являється у кримінальному процесі після ухвалення постанови про притягнення як обвинувачуваний й вважається таким до вступу вироку в чинність закону. Після ухвалення справи до виробництва і винесення постанови про призначення судового розгляду обвинувачуваний іменується підсудним. А обвинувачуваний, щодо якої винесла вирок, іменується засудженим, якщо виносити вирок обвинувальний, чи виправданим, якщо вирок виправдувальний (ст. 65 КПК РМ). До обвинувачуваному можна буде застосувати різноманітні заходи процесуального примусу (запобіжні заходи), які забезпечують досягнення завдань кримінального судопроизводства.

Обвинувачуваний — одне із центральних учасників кримінального процесу саме: по приводу осудних йому діянь проводиться карне переслідування і судове розгляд, ухвалюється вирок. Але обвинувачуваний — це ще винний. Постановою винним у скоєнні злочину обличчя може бути визнаний лише вироком суду. Кожен винний визнано обвинувачуваним, але з кожен обвинувачуваний у майбутньому визнається виновным.

Тому невипадково основне право, яка визначає його процесуальне становище, — цього права право на захист від пред’явленого обвинения.

З часу написання постанови про притягнення як обвинувачуваної та підписання його прокурором, обличчя набуває специфічні процесуальні права, що дозволяють їй активно захищатися від пред’явленого обвинувачення. У цих цілях обвинувачений має бути своєчасно обізнаний із своїх правах.

Прокурор — зобов’язаний під час винесення мотивованого постанови про притягнення як обвинувачуваного викласти у ньому конкретні злочинні дії особи, у яких він його звинувачує, і пізніше двох діб з винесення постанови, а разі приводу — щодня приводу висунути обвинувачення (год. 1 ст. 282 КПК РМ). Обвинувачуваний може бути своєчасно інформований про всі зміни звинувачення й матимуть можливість дачі пояснення з зміненому обвинуваченню. Невиконання цієї вимоги порушенням кримінально — процесуального законодавства і скасування обвинувального приговора.

Але це право обвинувачуваного (підсудного) порушується органами кримінального переслідування й заставними суднами. У Постанові про притягнення як обвинувачуваного, обвинувальних висновках і вироках сутність обвинувачення за окремими справами викладається без необхідної її конкретизації та обгрунтування квалификации.

Право обвинувачуваного давати пояснення з учиненому на обвинуваченню виявляється в час допиту. Допит обвинувачуваного прокурор виробляє відразу після пред’явлення обвинувачення (ст. 104 КПК РМ), у своїй прокурор зобов’язаний роз’яснити сутність пред’явленого обвинувачення, запитати, чи визнає він себе винним, і запропонувати розповісти все відоме йому за справі. Обвинувачуваний вправі у поясненнях (показаннях) спростовувати обвинувачення, критикувати обгрунтовують його докази, давати власне тлумачення обставин дела.

Дане право обвинувачуваного дати своє пояснення перетворює в важливе засіб захисту. З іншого боку, для обвинувачуваного — цього права, а чи не обов’язок і й тому він несе кримінальної відповідальності через відмову від давання свідчень і поза надання явно помилкових свідчень. Закон забороняє домагатися показань обвинувачуваного через насильство, загроз та інших незаконних мер.

Обличчя яке здійснює карне переслідування, зобов’язані негайно сповістити однієї з близьких родичів підозрюваного чи обвинувачуваного про місці про зміну місця змісту його передачі під вартою. Орган кримінального переслідування, прокурор і суд зобов’язані також: а) за наявності в особи, укладеного під варту, неповнолітніх дітей, залишених без нагляду, передати їх забезпечення родичів або інших чи установ; б) за наявності в особи, укладеного під варту, майна чи житла, що залишається без нагляду, вжити заходів для їх охране.

Відповідно до ст. 16 КПК РМ, обвинувачуваному, не володіє мовою, на якому ведеться судочинство, забезпечується право робити заяви, свідчити, заявляти клопотання рідною і користуватися послугами перекладача. Слідчі в судові документи вручаються обвинувачуваному перекладу його рідній мову чи іншу мову, яким він владеет.

Право представляти докази означає, що обвинувачуваний вправі уявити будь-які речові і письмові докази на своє оправдание.

Ці докази може передавати як особисто, і з допомогою свого захисника. Представляти докази цього права, а чи не обов’язок обвинувачуваного, і тому його не можна зобов’язати представляти докази, і тим паче перелагать обов’язок доказывания.

Докази про кримінальне переслідування збирають органи, здійснюють за нею провадження. Обвинувачуваний й інші учасники процесу має право лише представляти свої предмети і документи, клопотатися про виробництві дій зі збиранню доказів і т.д.

Заявляти клопотання, тобто офіційна прохання обвинувачуваного та його захисника про певних процесуальних дій, адресована органу кримінального переслідування, прокурору. Заявлене клопотання має бути розглянуто сутнісно, незалежно від цього, як і формі воно заявлено (письмово чи устно).

Клопотання то, можливо заявлене у будь-який стадії кримінального переслідування. Це — важлива гарантія захисту правий і законних інтересів обвинувачуваного. Роз’яснення цього права є обов’язком органу кримінального переслідування, прокурора.

Обличчя, яке здійснює карне переслідування немає права відмовити обвинувачуваному або його захиснику в допиті свідків, виробництві експертизи та інших процесуальних дій зі збиранню доказів, якщо обставини, встановити що вони клопотання, може мати значення для справи. Про результати розгляду клопотання має бути повідомлене про обличчя, його заявивши. За повної чи частковому відмову клопотанні орган кримінального переслідування зобов’язаний винести мотивованої постанови. Клопотання, у якому відмовлено у одній з стадій процесу, то, можливо повторно заявлене у наступних стадіях процесса.

Однією з гарантій охорони прав обвинувачуваного під час кримінального переслідування є - право обвинувачуваного оскаржувати суд незаконність і необгрунтованість арешту чи продовження терміну утримання під стражей.

Зблизька скарги суддя досліджує матеріали, що підтверджують законність і обгрунтованість застосування цієї запобіжні заходи. У цьому, під законністю арешту, слід розуміти дотримання норм кримінально — процесуального законодавства, що регламентують порядок застосування зазначеної запобіжні заходи і подовження терміну його дії, а під обґрунтованістю — його присутність серед представлених матеріалах відомостей, зокрема стосовно особи що міститься під охороною, які засвідчують необхідність застосування укладання під варту як припинення чи продовження її срока.

Право обвинувачуваного знайомитися з усіма матеріалами справи. Прокурор на базі укладання органу кримінального переслідування, визнавши, що «провину обвинувачуваного встановлено І що зібрані докази вистачає притягнення особи як бвиняемого, оголошує обвинувачуваному, що карне переслідування у справі закінчено, що він має право ознайомлення з усіма матеріалами справи. Обвинувачення має бути пред’явлено в обов’язкову присутність адвоката.

Усі матеріали справи пред’являються обвинуваченому та захиснику в подшитом і пронумерованому вигляді. Якщо з справі залучено кілька обвинувачуваних, кожному їх пред’являються все матеріали справи. Обвинувачуваний вправі у процесі ознайомлення з матеріалами справи виписувати потім із нього будь-які відомості про і у будь-якому обсязі. Після закінчення ознайомлення обвинувачуваного та його захисника з такими матеріалами справи прокурор зобов’язаний запитати їх, клопотання вони про доповнення і що именно.

Здійснення даного права дає можливість обвинувачуваному ознайомитися з доказами, які підтверджують наявність злочини минулого і з результатами його доказів, що дозволяє йому підготуватися до захисту. Непредставлення обвинувачуваному відповідно до закінченні кримінального переслідування матеріалів справи для ознайомлення є важливим порушенням кримінально — процесуального законом і тягне скасування приговора.

Звинуваченому надані всі необхідні права захисту своїх прав і законних інтересів, зокрема користуватися допомогою защитника.

Мати захисника — одне з гарантій права обвинувачуваного право на захист. Тому орган кримінального переслідування, ні прокурор, ні суд зовсім не можуть відмовити допустити защитника.

Ніхто немає права нав’язати обвинувачуваному будь-якого захисника. Захисник запрошується обвинувачуваним, його законним представником, і навіть іншими особами за дорученням чи з дозволу обвинувачуваного. На прохання обвинувачуваного участь захисника забезпечується органом кримінального переслідування, прокурором і судом.

Захисник допускається до брати участь у справі з пред’явлення обвинувачення, а випадках притягнення особи як підозрюваний, затримання особи, підозрюваного у скоєнні злочину, чи застосування до нього запобіжні заходи у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення — з оголошення йому протоколу затримання чи постанови про застосуванні цього запобіжного заходу (ст. 64 КПК РМ).

Особливо цікава обгрунтування захисту, запропоноване відомим дореволюційним процессуалистом І. Я. Фойницким:

1. Сам обвинувачуваний, захоплена кримінальним переслідуванням, нерідко занурюється у таке пригнічений стан духу чи доти втрачає самовладання і хвилюється, і що може дати собі належного звіту у значенні як найбільш обвинувачення, і обставин справи, чому допомогу третя особа, спокійно до діла стосовного, в змозі з’явитися конче необхідної й у будь-якому разі, корисною у сфері з’ясування истины.

2. Разів у процесі обвинувальні функції встигли вже виділитися в особливо організований інститут прокуратури, треба дати відповідну організацію та влитися захисту, інакше юридично освічений, досвідчений представник державного обвинувачення матиме проти себе слабку, недосвідчену захист [32, стор. 62−63].

Надаючи юридичну допомогу обвинувачуваному у викритті виправдувальних його обставин, захисник зобов’язаний використовувати усі вказаних у законі кошти і знаходять способи захисту, спираючись на принципи професійної захисту за кримінальним справам. Правовим і моральним підставою захисту, її основним стрижнем є принцип захисту з позиції презумпції невинності. Якщо підсудний не визнає себе винним, захисник немає права обрати протилежну позицію, виходячи з її винності. Не тому місія адвоката, щоб поспішати можу погодитися з обвинуваченням, як він буде доказано.

Невипадково у законі прямо зазначено, що він немає права відмовитися захисту (год. 4 ст. 68 КПК РМ). Провину особи встановлює суд, а канцелярія адвоката — нема місця задля встановлення провини. Якщо всі адвокати відмовляться захищати обвинувачуваного, щодо винуватості яку вони переконані, та особа буде засуджено до розгляду справи судом. Мати визнає себе винною у злочині, аби врятувати справді винну дочка, дружина намагається захистити преступника-мужа, тому захисник, прийнявши він тягар захисту, повинен використовувати усі наявні кошти, які суперечили закону, для виправдання чи полегшення долі підзахисного і у жодному разі не присвоювати функцію судді і «поза суду засуджувати подзащитного.

Професійний захисник, використовує у своїй арсеналі не все суперечать закону кошти, володіючи розумної волею і бажанням боротися за підзахисного, не допустить осуду невинної людини, а тим більше займе нейтральній позиції того чи боку обвинения.

Захисник підтримує і відстоює правничий та законні інтереси обвинувачуваного. Та навіть якщо права обвинувачуваного визначені у законі, те з інтересами особи все складніше. Чи все інтереси обвинувачуваного має адвокат? М. П. Некрасова стверджує: «Поза сумнівом, що захисту із боку професійного адвоката-захисника підлягають лише законні інтереси обвинувачуваного ». З цим було б погодитися за умови, якби закон визначав перелік цих інтересів [25, стор. 93].

Т. П. Ніколова пише: «Законний інтерес обвинувачуваного — це інтерес, що відповідає вимогам закону, а проте цілком узгоджується з моральними нормами [26, стор. 19].

Якщо інтерес підсудного відповідає вимогам громадської моральності, він неспроможна заручитися підтримкою, неспроможна визнаватися законным.

Слід зазначити, що співвідношення між законом і мораллю набагато складніше, ніж намагається подати у своїй визначенні автор. Т. П. Ніколова розглядає моральність у єдності і взаємодії до закону, але співвідношення законом і моральності передбачає також розбіжності й протистояння між ними. Відмінності находятся:

— у засобах їх встановлення й формування (закони створюються або санкціонуються государством);

— методів забезпечення (закони забезпечуються і охороняються государством);

— у вигляді їх висловлювання й фіксації (моральні норми — неписані заповіді, тоді як закони групуються за галузями і институтам);

— у характері і порядок відповідальності (мінімум протиправні дії тягнуть юридичну відповідальність, а порушник моральності піддається моральному осуждению);

— у сфері дії (моральне простір значно ширшим правового);

— у цьому, що з моральності й закону різні історичні судьбы.

(мораль старше по возрасту).

Виходячи з розуміння, що довгоочікуваний Закон і по-різному оцінюють одні й самі факти, щодо оцінки законності інтересів обвинувачуваного слід орієнтуватися у вимогах закону, який, як ми переконалися, не можна ототожнювати з нравственностью.

Слід можу погодитися з позицією Ю. І. Стецовского, де зараз його пише, що прагнення обвинувачуваного захищатися від обвинувачення (його матеріальний інтерес) завжди законно; незаконними може бути ті чи інші засоби захисту. Не підлягають захисту інтереси обвинувачуваного, якщо вони суперечать чинному законодавству (не можна виправдовувати факт скоєння злочину, відхилення від явки за викликом органу кримінального переслідування чи суду, порушення обраної запобіжні заходи, помилковий донос у вчиненні злочину, спонука свідка чи потерпілого до дачі хибних показань) [29, стор. 249−251].

Отже, наша позиція визначено: не підлягають захисту інтереси обвинувачуваного, що суперечать закону, і, навпаки, захисник повинен захищати усі інтереси підзахисного, суперечливі закону. І на підтвердження цього наведемо цитату відомого процессуалиста П. І. Сергійовича: «Найкращий захист — то є захист законом. Її перевагу полягає у цьому, що, якщо захисник знайшов юридично правильне становище, воно обов’язково для суддів «[28, стор. 38].

Щоб показати процесуальну функцію захисту, необхідно розглянути карно-процесуальну діяльність захисника обсягом наданих йому законом прав. Надання захиснику права мати з обвинувачуваним побачення наодинці забезпечує можливість своєчасного погодження з підзахисним як протистоянню, а й тактики, яка обирається її реалізації на різних етапах судопроизводства.

Гарантією цього є встановлення можливості таких побачень без обмеження їх кількості та тривалості. Хоча порядок, відповідно до якому адвокат щоб одержати побачення з підзахисним, які містяться під вартою суду, повинен одержати дозвіл судді, давно скасовано, в деяких слідчих ізоляторах досі вимагають такі дозволу. Не викликає сумніви, що він може зустрічатися й з підсудним без жодних обмежень як суду, і у процесі судового розгляду. Замість дозвільного порядку використання своїх прав адвокат повинен нарешті розраховувати на повну самостійність і. Реалізація його прав неспроможна перебувати у залежність від розсуду будь-яких осіб, чи це орган кримінального переслідування чи судья.

Важливим правом захисника є ознайомлення з матеріалами справи, без чого захисник неспроможна допомогти обвинувачуваному у справі захисту від обвинувачення. «Незнання адвокатом всіх матеріалів справи дає обвинувачуваному привид відмови від захисника, а вищестоящому суду — для скасування обвинувального вироку ». Але якщо раніше адвокат за деякими категоріям справ мав права знайомитися з усіма матеріалами справи з пред’явлення обвинувачення, той зараз йому таке надано після закінчення кримінального переслідування. Звісно, може бути ефективної захист особи за умови пред’явлення обвинувачення, якщо адвокат не знає матеріалів справи. У разі участь захисника при пред’явлення обвинувачення стає формальним, оскільки незнання доказів у справі позбавляє можливості адвоката заявляти клопотання і рівноцінно представляти бік захисту. Щоб захист під час кримінального переслідування була результативною, треба дозволити захиснику ознайомитися з матеріалами з пред’явлення обвинувачення. Захисник знайомиться з усіма матеріалами справи і з обвинувачувальним укладанням що з обвинувачуваним, що необхідне обговорення питання заяву клопотань і узгодженні позицій у зв’язку з стали відомими матеріалами справи. Ретельне вивчення матеріалів справи допоможе уникнути помилок, які надалі можна виявити лише у суді першої чи касаційної інстанції. Звісно ж, необхідним ознайомлення процесуальним документом, завершальним карне переслідування, є обвинувальний висновок, але, до великого нашому жалю, іноді про його сюжеті захисник і обвинувачений дізнаються тільки після призначення судового розгляду, що ні сприяє ефективної захисту від пред’явленого обвинения.

Протокол про ознайомлення з матеріалами закінченого кримінального переслідування захисник і обвинувачений підписують водночас і ми спільно, хоча ознайомлення з матеріалами може статися роздільно. Орган кримінального переслідування ні наполягати під час підписання протоколу, якщо захисник не закінчив вивчення справи і обговорив із обвинувачуваним питання заяві клопотань про доповнення кримінального переслідування. Окреме підписання протоколу породжує різні непорозуміння і щодо тому, була обвинувачуваному надано юридична допомогу захисником і, отже, було забезпечене право обвинувачуваного на защиту.

Заява клопотань як захисту обвинувачуваного є порушення своїх правий чи вираженням свого незгоди щодо окремих питанням. Клопотання захисника дозволяє сторона обвинувачення — прокурор, який завжди рахується з з його думкою, відмовляючи адвокатові у ходатайстве.

Відповідно до законом захисник є самостійною процесуальної постаттю у процесі, реалізує своїх прав для надання юридичну допомогу підзахисному (ст. 67 КПК РМ). Адвокат вступає у процес як захисника на прохання чи з дозволу обвинувачуваного, які можуть будь-якої миті усунути захисника від участі у кримінальному справі. Адвокат погоджує свої дії з захисту з обвинувачуваним, але з окремим питанням його думку може розходитися зі позицією підзахисного, що ні має заподіяти шкоду обвинувачуваному. У взаєминах захисника з обвинувачуваним реально проявляється досить велика сфера його процесуальної самостійності. Наприклад, коли обвинувачуваний визнає своєї вини, хоча вона і підтверджено сукупністю інших доказів, а захисник, враховуючи цю особливість, обгрунтовує невинність підзахисного, оскільки «наявність істотних протиріч, які одержали пояснення, означає недостатність доказів висновку щодо винності «. Адвокат може розходитися у думках з підзахисним щодо виборі кваліфікації скоєного, коли можна обгрунтувати застосування закону про менше тяжкому злочині. Захисник може можу погодитися з обвинувачуваним з питань відводу чи клопотання, вважаючи, що це може погіршити становище підзахисного. У цьому випадку захисник намагається переконати якого у недоцільність цього рішення, і якщо розрив між ними консенсус не знайдено, то захисник, залишаючись при своїй думці, піднімає про своїх возражениях орган кримінального переслідування, прокурора чи суд. Також мушу вважатися захиснику з думкою обвинувачуваного, котрий бажає, щоб було перевірені певні обставини, які стосуються її особистість, і возражающего проти дослідування чи оскарження. Захисник неспроможна відкликати свою скаргу без згоди обвинувачуваного. Захисник повинен підтримати рішення звинувачуваного у клопотанню чи оскарженню навіть за відсутності для того підстав аж. Прийняття рішення, що суперечить інтересам обвинувачуваного, може розцінюватися як відмови від захисту. Навіть якщо обвинувачуваний говорить про своєї невинності, то захисник своїми діями ні показувати зворотне. Виявлення лише обставин, пом’якшувальних відповідальність обвинувачуваного, що свідчить про про свою невинність, означає, що він заперечує виправдувальне доказ, але це — відмови від захисту, перехід набік обвинувачення, а чи не захист. Відмова захисту може виявлятися й у інших формах.

У зв’язку з цим неможливо можна з думкою Л. Д. Кокорева по іронічних нарікань, що «оспорювання адвокатом провини підзахисного, коли він доведено матеріалами справи, піде на користь, тоді як у шкода інтересам обвинувачуваного ». Закон не обмежує числа захисників обвинувачуваних, які можуть захищати під час кримінального переслідування чи суді підзахисного, але захисник неспроможна захищати двох обвинувачуваних, якщо інтереси однієї з них суперечать загальним інтересам іншого. У разі це розцінюють як порушення права обвинувачуваного право на захист [21, стор. 70].

Тож правосуддя прагнути спростування адвокатом обвинувачення, а спростування їм тверджень підзахисного, який винним не считает.

Адвокат немає права відмовитися від прийнятої він захисту обвинувачуваного, навіть якщо очевидно, що відбувся підзахисним, що у такому ж стані обвинувачуваний ще більше потребує кваліфікованої захисту. «Захист — це громадське служіння. Воно можливе з кожного справі про тяжкий злочин, оскільки немає такого пропащого і злочинного людини, в якому безповоротно було б затемнений людський образ і ворожість до якому було місця слову поблажливості. Захисник — друг, він радник людини, який, з його щире переконання, невинний зовсім чи залишати зовсім негаразд вперше і не тому винен, як і що його обвинувачують ». Слід звернути увагу до таке становище у суді, коли неможливо забезпечити состязательную форму правосуддя, де адвокат повинен мати аналогічними правами та прокурора, оскільки він зобов’язаний залишити поза суду свої привілеї і владні повноваження. Насправді ж факт носіння прокурорами спеціальної форми навіть у суді присяжних може розглядатися як нерівність вагітною обвинувачення й захисту. Захисник несе персональну перед підзахисним, вверившим йому долю, а й у життя, тому правовим і моральним початком захисту може бути принцип презумпції невиновности.

Право заявляти відводи особі, здійснюючому карне переслідування, прокурору, суду — важлива гарантія об'єктивності, неупередженості при виробництві кримінального переслідування. Законом передбачена коло осіб, котрим може бути заявлено відвід, міститься перелік підстав, наявність яких унеможливлюють участь певних осіб, у розслідуванні і судовому розгляді справи. Наприклад, обличчя немає права брати участь у кримінальному переслідуванні, коли він особисто, безпосередньо чи опосередковано зацікавлений у результаті справи (ст. 19 КПК РМ).

Принесення скарги — це з способів виявлення помилок, допущених під час виробництва справи. Скарга до дій і рішення особи, що виробляє карне переслідування подається обвинувачуваним судді по кримінального переслідування (ст. 298 КПК РМ), який зобов’язаний розглянути скаргу протягом 3-х діб, і з відповіддю про результати розгляду (ст. 299 КПК РМ).

Отже, обвинувачуваний — це суб'єкт прав, обсяг, і істота зазначених прав дають можливість як особисто, і з допомогою захисника активно захищатися від необгрунтованого обвинувачення, і навіть домагатися законного і обгрунтованого вирішення інших питань, які зачіпають його права і интересы.

Надаючи обвинувачуваному широкі процесуальні права, закон приділяє багато уваги їх забезпечення. Він зобов’язує суд, прокурора і трагічне обличчя, яке виробляє карне переслідування, забезпечити обвинувачуваному можливість захищатися встановленими законом коштами підприємців і забезпечити його особистих і прав.

§ 3. Обов’язки обвиняемого.

Процесуальне становище обвинувачуваного характеризується також наявністю певних обов’язків. Він зобов’язаний бути за викликом особи, що виробляє карне переслідування, прокурора, суду: не ухилятися від кримінального переслідування та суду: не перешкоджати виробництву кримінального переслідування і стурбуйте засідання: дотримуватися вимоги, встановлені йому у разі обрання запобіжні заходи: видавати предмети і документи з вимозі органу кримінального переслідування під час обшуку й виїмки: піддаватися огляду: представляти зразки для порівняльного дослідження (наприклад, почерку). У разі невиконання цих обов’язків до обвинувачуваному можуть «бути застосовані відповідних заходів процесуального принуждения.

Обов’язки обвинувачуваного, передусім, спрямовані виконання завдань кримінального судочинства, правильного та необхідність своєчасного розгляду і дозволу справи, забезпечення істини по делу.

Відповідно до кримінально — процесуальним законом, обвинувачуваний обязан:

. бути за викликом органу кримінального переслідування чи судової инстанции;

. будучи затриманим, погоджуватися на вимогу органу кримінального переслідування на огляд і особиста обыск;

. погоджуватися на вимогу органу кримінального переслідування на лікарський огляд, дактилоскопію, фотографування і можливість взяти зразки крові, тілесних выделений;

. піддаватися судову експертизу на вимогу органу кримінального преследования;

. підпорядковуватися законним розпорядженням посадової особи, здійснює кримінальна преследование.

«Основна обов’язок обвинувачуваного — це борг відповідати по розслідуваної справі, нести всі труднощі викриття у вчиненні злочинного, засуджуваного товариство діяння» [18, стор. 224].

Обвинувачуваний несе обов’язки доводити свою невинність, він вправі відмовитися від давання свідчень і пояснень у справі, закон забороняє перелагать нею обов’язок доведення тих чи інших фактів. Але звідси не випливає, що його звільнено від будь-якої обов’язки у справі. Оскільки постановою уповноважених те що державні органи та людина притягнуто до кримінальної відповідальності, остільки нею офіційно покладено обов’язок відповідальності за конкретний склад злочину, який вбачається у його діях чи бездіяльності. Обвинувачуваний несе всі труднощі викриття у протиправному і суспільно небезпечному діянні, це є саме та обставина, яке у основі характеристики його процесуального становища лише у час кримінального переслідування, а й у стадіях судового разбирательства.

На звинувачуваного лежать та інших обов’язки. Зокрема, він має бути за викликом органу кримінального переслідування. Що стосується неявки без поважних причин обвинувачуваний може зазнати приводу правоохоронні органи за постановою органу кримінального переслідування. Навіть якщо до нього обрана ніяка міра процесуального припинення, обвинувачуваний зобов’язаний повідомляти про зміну місце проживання. Обвинувачуваний, яка має взято підписку про невиїзд, немає права виїжджати без дозволу органу кримінального преследоваия з певного місця. Що стосується невиконання ним такий підписки, органи кримінального переслідування можуть застосувати більш сувору запобіжний захід. Обвинувачуваний, нарешті, зобов’язаний не заважати розкриття об'єктивної істини у справі. Якщо обвинувачуваний не виконує це своє обов’язок, щодо нього можна буде застосувати суворіші заходи пресечения.

Також обвинувачуваний зобов’язаний виконувати постанови органу кримінального переслідування щодо проведення процесуальних дій (обшук, виїмка, огляд тощо.), без заперечень піддаватися судової експертизі, надавати зразки для исследования.

За змістом основні обов’язки обвинувачуваного складаються переважно в утримування дій, від певного поведінки. Але є і пояснюються деякі обов’язки обвинувачуваного, потребують від цього активного поведінки, предписываемого законом.

Для правового становища обвинувачуваного, захищеності її інтересів істотні чіткість висловлювання на нормах права його обов’язків. У відповідно до цього чітке нормативне закріплення обов’язків та його роз’яснення служать тому, щоб обвинувачуваний міг захистити свої інтереси від неправомірних домагань. Отже, значення роз’яснення обов’язків не лише у цьому, що він допомагає обвинувачуваному виконати обов’язок і тим уникнути обмежень у результаті застосування санкцій за невиконання обов’язків, а й у тому, що дозволяє обвинувачуваному можливість, не побоюючись державно-правових санкцій, правомірно не виконати претензії, не відповідна кількість його процесуальної обязанности.

Обсяг правий і обов’язків, наданих обвинувачуваному, свідчать, що якого є активний учасник кримінального процесса.

Заключение

.

Дослідження поставленої теми дозволяє: зробити такі выводы:

1. Учасниками кримінального процесу саме є особи, допущені до участі у справі особливим процесуальним актом, наділені правами і обов’язками для відстоювання особистого чи подається інтересу. До них належать: обвинувачуваний, підозрюваний, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та його представители.

Найбільш активними учасниками кримінального процесу саме, особисто зацікавлені у результаті справи, є підозрюваний і обвинувачений — як особи, яких найбільше зачіпаються під час кримінального судочинства. Підозрюваний — та людина щодо якої є достатніх доказів про причетність його до вчинення злочину. Обвинувачуваний на кримінальному процесі - та людина, щодо якої в встановленому законом порядку винесено мотивованої постанови про залученні обличчя на ролі обвиняемого.

Задля більшої та питаннями захисту правий і законних інтересів підозрюваний і обвинувачуваний наділені широким обсягом процесуальних прав, серед яких декларація про захист посідає особливе місце. Представляючи обвинуваченому та підозрюваному широкі процесуальні права, закон приділяє багато уваги їх забезпечення. Він зобов’язує суд, прокурора, орган кримінального переслідування забезпечити підозрюваному і обвинувачуваному можливість захищатися встановленими законом коштами Німеччини та забезпечити його особистих і майнових прав.

Підозрюваний і обвинувачений не є лише носіями прав, а й обов’язків. Обов’язки даних осіб, передусім, спрямовані на виконання завдань кримінального судочинства, правильного та необхідність своєчасного розгляду та ліквідації дела.

Обсяг правий і обов’язків, представлених підозрюваному і обвинувачуваному, свідчать, що є активними учасниками кримінального процесса.

2. Залучення обличчя на ролі підозрюваного й обвинувачуваного може відбутися лише за наявності до того що достатніх підстав і як, встановленому законом.

Наприкінці також потрібен підкреслити, що питання гарантії реалізації прав підозрюваного у процесі остаточно не вирішене як на законодавчому, і на правозастосовчому рівні. Не дивлячись те що, що той за обсягом своїх прав багато в чому дорівнює обвинувачуваному, все-таки часто права підозрюваного не соблюдаются.

Процес прав підозрюваного відповідно до новим КПК істотно розширено. Однією з основних прав підозрюваного стає декларація про захист. Відповідно до новим КПК підозрюваний проти неї притягнення до справі адвоката з притягнення його як підозрюваний. Адвокат, що вступив у кримінальний процес на ранніх етапах кримінального переслідування може зробити дуже багато. Захисник може подавати клопотання, представляти докази, емоційне обличчя, що міститься під вартою зробити мало зможе. Дуже важливо було, що захисник може своєчасно й грамотно відреагувати на незаконні дії органу кримінального переслідування шляхом подачі скарги до суду й домогтися відновлення порушених прав.

Роль адвоката також у тому, що вона є справді гарантом дотримання прав підозрюваного. Практика показала, що у кримінальних справ, де є адвокат, органи кримінального переслідування намагаються грамотніше складати процесуальні документи, збирати докази без будь-яких порушень. Це з тим, що гарний адвокат зможе, а то й ліквідувати, то поставити під все що звинувачують докази, якщо їх одержано з порушенням процесуального закона.

Відповідно до принципами Загальної Декларації правами людини ООН (1948г.), Міжнародного пакту про громадянських і політичні права (1966г) і підставі Конституції Республіки Молдова громадяни, залучені до брати участь у кримінальному судочинстві, мають всю повноту соціальноекономічних, політичних лідеріва і особисті права і свобод можливо, проголошених і гарантованих Конституції та законів Республіки Молдова.

Потрібна підвищення ефективності та результативності діяльності правоохоронних органів, шляхом упровадження нових наукових методик, сучасних засобів, нових інформаційних технологій, виявлення, збирання і дослідження доказів, діагностику і прогнозування дій окремих учасників кримінального преследования.

Обмеження права і свободи учасників кримінального судочинства допускається у виняткових, прямо передбачені законами випадках, коли це необхідно розкрити злочин і викриття винного чи недопущення осуду невинної людини. Особистість у процесі незалежна від її процесуального становища, зберігає свій загальний правової статус, а також правоздатність і дееспособность.

Органи кримінального переслідування, прокурор, суд зобов’язані охороняти життя і душевному здоров'ї, честь гідність всіх учасників судочинства, не розголошувати дані про особистому житті, керуватися оперування ними принципами морали.

У той самий час мені хотілося б зробити кілька тисяч пропозицій, які можливо б поліпшили новий кримінально-процесуальний закон:

1. У нинішній редакції частини 2 статті 166 КПК РМ незрозуміло яке цивільно-правове відносини особи має бути до транспортному засобу, має сліди злочину. Відповідно затримані як підозрюваного може бути як власник транспортний засіб, і обличчя, котра управляє автотранспортним засобом. У зв’язку з цим можливі помилкові і незаконні затримання особи лише над очевидно: він був власником автомобіля, тоді, як автомобіль може управлятися по доручення чи міг стати похищен.

У зв’язку з вищевикладеним на мою думку необхідно змінити п. 2 частини 1 статті 166 КПК та чесно викласти їх у наступній редакції: на тілі, одязі, у помешкання чи транспортному засобі, керованим цією особою будуть виявлено явні сліди преступления.

2. На погляд в постанові залученні обличчя на ролі обвинувачуваного мають бути зазначені докази, послужили підставою для пред’явлення обвинувачення, т. до., по-перше, якщо прокурор згрупує в постанові залученні обличчя на якості звинуваченого зібрані органом кримінального переслідування докази, дають основу залучення обличчя на якості звинуваченого, це дозволить обвинувачуваному після ознайомлення з постановою конкретно знати з урахуванням яких доказів його залучають у якості звинуваченого, дуже добре організувати свій захист від пред’явленого обвинувачення, уявити додаткові докази, заявити клопотання, наприклад, допитати певних осіб, що потенційно можуть дати будь-які свідчення для розслідування обставин, які мають значення для справи тощо. буд. Ніякого роззброєння прокурора перед обвинувачуваного нічого очікувати, це завжди буде лише сприяти якісному і більше швидкому розслідування справи, всебічно, повно, об'єктивно досліджувати обставини справи, виявити як викривальні, і що виправдовують обвинувачуваного, і навіть обтяжуючі і пом’якшувальні його провину обстоятельства.

У зв’язку з вищевикладеним необхідно доповнити частина 2 статті 281 КПК обов’язком прокурора в постанові притягнення як обвинувачуваного, вказувати докази, що підтверджують винність лица.

Библиография.

Нормативно-правові материалы:

1. Конституція Республіки Молдова від 29 липня 1994 року // МО. № 1 от.

12.08.1994г.

2. Кримінально-процесуальні кодекси Республіки Молдова від 14 марта.

2003 року // МО. № 104−110 від 07.06.2003 г.

3. Кримінально-процесуальні кодекси Республіки Молдова від 24 марта.

1961 року (втратив силу).

4. Кримінальний Кодекс Республіки Молдова від 18 квітня 2002 року //.

МО. № 128−129 від 13.09.2002 г.

5. Кодекс Республіки Молдова Про адміністративні правопорушення от.

29 березня 1985 года.

6. Закон Республіки Молдова «Про поліції» від 18 грудня 1990 року //.

МО. № 17−19 від 31.01.2002 г.

7. Закон Республіки Молдова «Про оперативно-розшукової діяльності» від 12 квітня 1994 року// МО. № 11−13 від 31.01.2003 г.

8. Закон Республіки Молдова «Про прокуратуру» від 14 березня 2003 года.

// МО. № 73−75/328 від 18.04.2003 г.

9. Постанова Пленуму Вищої Судової Палати РМ № 30 від 9 ноября.

1998 року «Практику застосування законів, які забезпечують підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному декларація про захист у кримінальному процессе».

Використовувана литература.

10. Альперти С. А., Бажанов М. И. Законність і обгрунтованість актів звинувачення у стадії попереднього слідства. // Правоведение.

№ 3 1995г.

11. Бекешко С. П., Матвієнко Є. А. Підозрюваний у радянському кримінальному процесі. Мінськ, 1969.

12. Білий Н. А. Процесуальний статус підозрюваного. Проблеми та шляхи їхнього розв’язання. Улим. Кишинів. 1998 г.

13. Боровський Еге. Поняття підозрюваного у радянському кримінальному процесі. — «Вісник Московського університету» Серія Х. Право,.

1963,.

14. Васьков П. Т. Виникнення і сутність соціалістичного права.

Закономірності його розвитку. Основи теорії держави й права під редакцією С.С. Алексєєва. М. 1971 г.

15. Васильєв О.Н., Карнеева Л. Тактика допиту. Юридична література. М. 1970 г.

16. Галкін Б. А. Радянський кримінально-процесуальний закон. Госюриздат.

М. 1962 г.

17. Дорохов В. Я. Потерпілий: Учасники кримінально-процесуальній діяльності. М., 1962.

18. Жогин Н. В., Фаткуллин Ф. Н. Попереднє слідство у радянському кримінальному процесі. Юридична література, М. 1965 г.

19. Камінська В.І. Охорона правий і законних інтересів громадян, у кримінально-процесуального права. // Радянське держава й право.

№ 10, 1968 г.

20. Карнеева Л. Удосконалення кримінально-процесуального законодавства, регулюючого виробництво розслідування. М.

1976 г.

21. Кокорєв Л. Д. Проблеми вдосконалення кримінальнопроцесуального законодавства. Свердловськ, 1985. З. 70.

22. Куцова Э. Ф. Гарантії прав особистості радянському кримінальному процесі. МДУ 1972 г.

23. Мотовилокер Я. О. Про суть справи і формах кримінального судочинства. // Радянське держава й право. 1977. № 11.

24. Науково-практичний коментар до КПК під ред. В.М. Лебедєва. М.

Спарк. 1997 г.

25. Некрасова М. П. Формування позиції захисника // Питання кримінального правничий та процесу у умовах правової реформы.

Калінінград, 1991.

26. Ніколова Т. П. Діяльність захисника на судовому следствии.

Саратов, 1987.

27. Осояну Т. Кримінально-процесуальне право Республіки Молдова.

Кишинів. 2003 г.

28. Перлів І.Дз. Право право на захист. // Знання. М. 1998 г.

29. Стецовский Ю. І. Радянська адвокатура. М.: 1989.

30. Тертышник У. М. Кримінально-процесуальне це право України, — 1999.

31. Ульянова Л. Г. Недостатність доказів. Соц. законность.

1970. № 12.

32. Фойницкий І. Я. Курс кримінального судочинства. СПб, 1996.

33. Хомич Застосування норм свидетельского імунітету у відношенні обвинувачуваної та підозрюваного. // Законність. № 7, 1997 г.

34. Чувлиев А. А. Інститут підозрюваного у радянському кримінальному процесі. Автореферат кандидатську дисертацію М. 1968 г.