Історичний портрет Нестора Махна

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦИИ.

Сочинський государсвенный університет туризму й курортного дела.

Інститут Туристського Сервісу і Инфраструктуры.

Кафедра истории.

Реферат.

«Політичний портрет Нестора Івановича Махно».

Виконала: студентка групи 99-ст3.

Веришникова Е.В.

Перевірив преподаватель.

Новиков Євген Викторович.

———- Сочі 1999 г.———;

ЗАПРОВАДЖЕННЯ 3 ГЛАВА 1. СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ 4 ГЛАВА 2. ВИЗНАЧЕННЯ АНАРХІЗМУ 8 ГЛАВА 3. МАХНОВЩИНА 13 ГЛАВА 4. СЛАВА БАТЬКИ МАХНО 15 ГЛАВА 5. ПОСЛЕДНИИ ПОДВИГИ 32 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 39.

Десятки, років привчали до двухцветному баченню громадянську війну. Червоно-біле розуміння російської міжусобиці мимоволі поміщало у ворожий табір" всіх незгодних або цілком які з більшовиками. До них відносили і лідера українського анархізму Нестора Махна. Згадки про нього у працях з історії громадянську війну верб енциклопедичних виданнях мали суто негативний Характеру оскільки його називали однією з ватажків анархо-кулацкой контрреволюції, який відкривав фронт Денікіну, братався з Петлюрою, поєднувався з Врангелем. Робили свою справу кінематографісти і романісти, малюючи селянського ватажка як кровожерливого душогуба і бузувіра. Є й інший — парадний — портрет Махна у виданнях: там він виписаний як справжній народний вождь, спадкоємець Пугачова і Разіна, талановитий полководець, швидкими кінними атаками сметавший гетьманщину і петлюровщину, інтервентів і білогвардійців, відстояв революції" і успішно будував безвластное суспільство, у рідному Гуляйполе. Мимоволі постає запитання: якому ж із цих несумісних портретів віддавати перевагу? Відповідь буде трохи несподіваним: довіряти не можна ані одному, Я вибрала цієї теми для свого реферату, що знайти відповіді питанням про тому, яким насправді людиною був Несторе Івановичу Махно.

ГЛАВА 1. СТОРІНКИ БИОГРАФИИ.

Несторе Івановичу Махна народився 1888 року у сім'ї селянина-бідняка Катеринославської губернії. У сім років подпаском, а закінчивши три класу церковноприходській школи, наймитував в маєтках поміщиків, працював на гуляйпільському заводі. У 1906 року, коли хвиля революційного бродіння охопила Україну, сімнадцятирічний юнак приєднався до, молодіжному кухоль анархістів-комуністів, брав участь у терористичних замахи на поліцейських чинів. Схоплений жандармами, було до повішення, але зза неповноліття уже смертний вирок їй було замінений безстроковій каторгою. Каторгу відбував .закутим в кайдани Бутирській в’язниці. Час укладання не минуло даремно, Тієї ж в’язницю був посаджений анархіст Петро Аршинов (згодом свого роду політичний керівник махновщини і його історіограф). Від неї молодий революціонер дізнався багато цікавого про колишніх повстаннях російських і українських селян, познайомився з навчаннями Бакуніна і Кропоткіна. Його пристрастю стали політичні суперечки, він намагався писати невеликі статті на злободенні теми, пробував навіть складати стихи.

Звільнений Лютневої революцією з в’язниці, Махна повертається у Гуляйполе; населення зустрічає його не з співчуттям — як потерпілого від царської влади, але й повагою — як сміливого революціонера. Махна стає керівником місцевих анархістів, за її підтримці обирається головою Селянського союзу, та був і Гуляйпільської Ради. До літа я 1917 року Махна озброює з допомогою експропріації поміщиків цілий загін, розпускає земську управу, сам стає на чолі земства і оголошує себе комісаром Гуляйпільської району. У вересні 1917 року гуляйпольський з'їзд селян ухвалив ліквідувати поміщицьке землеволодіння, залишивши поміщикам і куркулям землю по трудовий нормі. Такі рішення прийняли, і багатьох інших повітові з'їзди селян. Спроба губернських чиновників навести «порядок» — роззброїти загін й притягнути до відповідальності Махна — виявилася цілком невдалою. Фактично влада Тимчасового уряду у Гуляйполе не зізнавалася. Взагалі, у 1917 року анархічна демократія Гуляй-Поля в часи критичні революції незмінно підтримувала петроградський пролетаріат, більшовиків. У гуляйпольцы приєдналися до гаслу «Геть 10 министров-капиталистов!». У липневі дні засудили Керенського, а серпні — Корнілова. Вони вітали. Жовтневий переворот і розгін Установчих зборів від, розглядаючи його як нікчемну картежную гру політичних партій. І це ставлення до Брестському світу було інше, Адже за умовами Брестського миру частина населення України була окупована німецькими і австрійськими войсками/а це, по думці Махна, зумовлювало торжества контрреволюції на Украине.

Проголошеної у грудні 1918 року у Гуляйполе радянської влади невдовзі довелося збирати сили для боротьби з австро-німецькою інтервенцією і його союзниками — українськими націоналістами, Махна, як голова Гуляйпільської ревкому, сформував за захистом революції загін, що з боями відступав до Таганрога, але там «чорна гвардія», не бажала йти далеке від вдома, розпалася. Залишившись без воїнства, Махна вирішує відвідати анархістські центри Росії, але скрізь — в Ростові, Царицыне, Саратові — захоплює лише безліч груп, і групок, які пов’язані між собою ні загальною метою, ні єдністю дій. Деякі анархісти перейшли на службу радянської влади, інші проводили час у безцільних дебатах. Причина роз'єднаності і безсилля анархії руху, на думку Махна, — у його розрізненості і неорганізованості. Попри те що більшість анархістів проповідували повну автономію особи і відмови від будь-якої дисципліни та молодіжні організації, Махна саме у ній бачив заставу майбутніх успіхів анархії руху. Влітку 1918 року Махна поїхав до Москви зустрітися ще з лідерами анархічних груп, і поговорити про характер роботи серед українського селянства. Але розумних рад недоотримав —-«лідери» були зайняті політичними інтригами, замовляннями проти радянської влади. Махна зустрівся з Леніним і Свердлов і навіть знайшов із нею якесь порозуміння (це він розповідає у записках).

Палкий шанувальник Кропоткіна, він був тепло прийнято батьком анархізму і натхнений повернувся в Україну. До речі, дістати квиток додому йому допоміг Ленін. Дорогою з валізою анархічної літератури його схопили німецькі влади. Порятунок прийшло від земляка-еврея, який зробив над його звільнення велику суму. У Гуляйполе Махна знову формує повстанський загін і входить у партизанську боротьбу з австро-германскими і гетьманськими частинами. Його загін, роблячи блискавичні нальоти на військові гарнізони і поліцейські дільниці, відразу ж безслідно зникав, аби так само несподівано завдати нового удару в іншому місці. Улюблений тактичний прийом Махна — появу у стані ворога у вигляді гетьманської поліції. Дізнавшись плани противника, він приєднувався для її загону нібито щоб упіймати Махна, але у дорозі махновці раптово оголювали шашки та винищували цей загін. Захоплених офіцерів, як правило, розстрілювали, а солдатів розпускали. У у відповідь жорстокі розправи поміщиків німецьких військ над селянами махновці нещадно руйнували і палили садиби це був як помста за гноблення, а й свого роду надія, що старе не повториться. Як багато і подільські селяни, вони б сказати: «А ми у тому спалювали їх гнізда, щоб ці пташки ніколи до нас тому не прилетіли» «.

Місцеві поміщики, укрывавшиеся у містах, кулаки і німецькі влада вирішила у що там що знищити Махна та її загін. Під селом Дибривка вони оточили його, проте повстанцям втік із оточення. Тут, під Дибривкой, стійкість і Махна, знахідок шлях до перемозі в, начебто, безнадійному становищі, справили таке враження на селян, що вони сказали:

— Відтепер ти наш український батько, і ми помремо разом із тобою. Поводься нас проти ворога. Звістка перемоги Махна рознеслася навколишніх губерніях, зусебіч щодо нього стали стікатися нові бійці. Під його командою об'єдналося кілька отрядов.

________________________________________________________________.

1 Мартинов А. Мої українські враження. Київ, 1923. З. 27.

ГЛАВА 2. ВИЗНАЧЕННЯ АНАРХИЗМА.

У роки радянської літературі анархізму часто давалося однозначне визначення — мелкобуржуазное, контрреволюційне чи реакционно-политическое протягом. Справді, багато анархісти зайняли ворожі радянської влади позиції, але зокрема і колебавшиеся, і лояльно що належали до влади Рад, і навіть які вступили до Комуністичної партії. Ленін тоді, що анархісти, як і меншовики і есери, «безпорадно металися: частина допомагала нам, частина псувала роботу криками проти військової дисципліни чи скептицизмом"2. Відомий класичний приклад двох братьев-анархистов з 2- го балтійського флотського екіпажу. Молодший брат — Анатолій Железняков — командував загоном під час взяття Зимового палацу, у грудні 1918 року, будучи начальником варти Таврійського палацу, за наказом Радянського уряду брав участь у розпуск Установчих зборів від, потім боровся з білогвардійцями півдні України. Проте ватажком буйствующего матроського більшості був старшого брата — Віктор, втікши на південь, боровся проти радянської влади і убитий під час розгрому одній з бандитських груп. Багато анархісти переходили набік більшовиків: знаменитий Григорій Котовський, А. У. Мокроусов — член Севастопольського Ради, що у главі загону моряків вів бої німецькими окупантами і білими частинами в Україні та Криму. Великі військові посади займали анархіст І. П. Жук і анархістсиндикаліст У. З. Шатов, що згодом був міністром оборони Дельневосточной республіки. Анархист-коммунист М. А. Каландарішвілі — командир партизанського загону в колчаковском тилу. У Володимирській губернії до більшовиків перейшов Д. А. Фурманов, ________________________________________________________________ 2 Ленін В. Повне зібрання тв. Т.44 З. 103 видатний діяч Іванівського Ради, а Катеринославськоїгубернії — голова Павлоградського Ради робочих депутатів анархист-синдикалист А. М. Аникст. У Росії її в 1917 року існувало до максимально восьми різновидів анархізму. Послідовники П. А. Кропоткіна називали себе анархо-коммунистами; вони виступали проти структурі державної влади, сподівалися створити комуністичне суспільство, заснований на державної власності й розподілі життєвих благ за потребами, на взаємної допомоги зв солідарності. Впливовим течією був анархо-синдикалізм; прибічники його відхиляли політичну боротьбу, керівну роль політичних партій та вважали, що новим суспільством після революції керуватиме федерація синдикатів (профспілок). Значну небезпека представляв стихійний анархізм мас, носіями якого було по-екстремістському налаштовані солдати і матроси прогнилою старої армії й флоту. Деякі їх від ідейного анархізму легко переходили до грабежів і розбою. Властиве анархістів нетерпіння відчувалася і у ставленні до Жовтневої революції. Вони заперечували її законодавчу діяльність й декрети як несумісні зі свободою особистості, очікували, що буває після повалення буржуазії відразу ж потрапляє настане «рай земної». Оскільки рай не наступав, анархісти викинули гасло «третьої революції», які мають скинути Радянське уряд іліквідувати держава диктатури пролетаріату 3. Дуже жваво обговорювали анархісти питання власності. Чимало понять з із них загалом заперечували всі види власності і навіть переконували, що за колективне «володіння», але проти колективної власності. Вони цілком поділяли думка якогось Б. З., що у ________________________________________________________________.

3 Див.: Кипев З. М. Жовтнева революція, і крах анархізму. М., 1974. З. 37—45. анархо-синдикалистском журналі писав: ««.коли капітали і стінобитні пристосування виробництва не належать нікому, вони — ничьи"4. (Наша історія за минулі три чверть століття цілком підтвердила йому цю тезу.) Організацією виробництва анархісти цікавилися мало. Усі їхні увагу було спрямовано щодо розподілу. У московському «Будинку анархії» харчування і одяг видавалися безоплатно і з потребам. Запаси поповнювалися загонами «чорної гвардії», що беззаконні реквізиції приватних крамниць і складів. Анархісти самочинно займали одна одною багаті московські особняки, захоплювали приватні та державні цінності. У ніч на 11 квітня 1918 року у Москві загони чекістів оточили броневиками захоплені анархістами особняки і дали їм п’ять хвилин на міркування на вирішення питання про те як зброї. Більшість анархістських гнізд здався без опору. У Петрограді роззброєння «чорної гвардії» взагалі минуло без жертв. Хоча анархістські групи в 1918 року діяли у 130 містах, рух залишалося розпорошеним і неорганізованим. Крайній індивідуалізм, що заперечує всяке обмеження прав особистості, дисципліну, заважали об'єднанню анархістів, Не вдалися і їх анархістів підняти під своїми гаслами село. Винятком була велика село Гуляйполе півдні України, де анархічні групи існували з 1905 року. Діяльність Махна залучила в Гуляйполе кілька десятків «набатовцев"5, і навіть відомих анархістів з Москви й Петрограда. Деякі їх служили в культосвітньому відділі його штабу. Махна бачив у них ідейну опору свого руху: 4Конев З. М. Жовтнева революція, і крах анархізму. З. 227—228. 5 Конфедерація анархістів «Набат» діяла в Україні в 1918—1920 роках на чолі з У. М. Волиным (Эйхенбаумом), що згодом був головою Реввійськради до армій Махно.

анархисты взяли він видання повстанської газети, вели агітацію серед селян, залучаючи їх у повстанську армию.

ГЛАВА 3. МАХНОВЩИНА.

Социально-революционное рух в Україні, відоме під назвою махновщини, не можна розглядати однозначно як анархо-кулацкую контрреволюцію. Це була селянська війна проти радянської влади Півдні Украины.

Сам Махна, та її друзі-анархісти невпинно на мітингах й у газетах малювали повстанцям всі «принадності привільній і багатої життя жінок у безвладної „Анархо-Махновии“, вільна від партій, комісарів чи іншого начальства, самостійно влаштовує своє трудове зкизнь, свої порядки, свій вільний лад. Спрямовані свого часу в повстанські частини більшовикикомісари переконували селян махновців у необхідності керівництва Совітами із боку Комуністичної партії, губкомов і ревкомів, в необхідності продзагонів, комбедов, продрозкладки. Проте розпорядження про продразверстке, про» перетворення поміщицьких маєтків в радгоспи, а де й терор продзагонів буквально провокували селян на восстания.

Невдоволення куркулів" і навіть середняків (вони становили більшість селян в Україні) аграрної політикою радянської влади спритно використовували різні бандитські зграї. На Правобережній Україні лютували отамани Ангел, Сатана, Зелений, Соколовський. Махна відрізнявся від них тим, що прагнув підтримувати з населенням добрівідносини. Він іноді розстрілював грабіжників, забороняв знімати коней з польових робіт, а й за взятого у селянина коня наказував віддати кілька утомлених коней. Селяни, змучені реквізиціями і поборами при многократной зміні на Україні влади, в повстанців бачили своє військо і тому залюбки допомагали їм фуражем і продовольством, переховували і лікували поранених. Махна виставляв себе благодійником села і ділився з населенням добром (цукром, мануфактурою тощо. буд.), захопленим в затриманих поїздах, розграбованих містах або експропрійованих имениях.

Виступаючи від імені селянства, й робочого населення Гуляй-поля, сам Махна довгий час обіймав ухильну позицію стосовно до радянської влади. Прийшовши змінюють примарною гетьманської влади Петлюрівська Директорія, прагнула відновити поміщицьку власність і оголосити «самостийность» України, була нього неприйнятна. Ідея самостійності України ні отримала популярності лівому березі Дніпра, бо тут існували різні за етнічною складу поселення — українські, російські, грецькі, єврейські. Тут було в промисловості й робочогокласу тут і, хоча повільніше, ніж у російських губерніях, але швидше, ніж у правобережних губерніях, затверджувалася Радянська власть.

ГЛАВА 4. СЛАВА БАТЬКИ МАХНО.

У грудні 1918 року Махна вирішує боротися з петлюрівщиною — на описі подій, що призвели його до цього рішення, і завершується незакінчена третя книжка його записок. Він узяв пропозицію катеринославських більшовиків щодо спільної боротьби проти петлюрівців. У переддень 1919 року губревком призначив Махна командувачем Радянської революційної робітничо-селянської армією Катеринославського району. Повстанський загін впав у потяг i безперешкодно прибув на вокзал майже у центрі Катеринослава — те й забезпечило раптовість нападу. Об'єднані сили червоних, імахновців вибили їх із міста переважаючий їх гарнізон петлюровцев.

Проте повстанці зайнялися не зміцненням оборони міста, а забезпеченням себе зброєю, розгромом крамниць. Крім іншого, вони випустили з міської в’язниці кримінальників, й ті також зайнялися пограбуваннями. Відчайдушної вольниці довелося отримати суворий урок. Петлюрівці, оговтавшись, несподівано зробили контрудару і вибили махновців із міста. Махна з великими втратами відступив до рідного Гуляйполю, де сподівався отримати подкрепление.

Підкріплення отримати було неважко — слава бацьки вабила щодо нього тисячі молодих селян демобілізованих зі старої армії солдатів. До лютого 1919 року махновське військо збільшилася тричі — до 30 тисяч бійців і майже 20 тисяч неозброєного резерву. Повстанська республіка займала територію невеличкий європейська країна з населенням близько два мільйони. Під контролем повстанців перебували самі хлібородні повіти, низку дуже важливих залізничних вузлів. «Але задуману Махна завдання — організувати життя Гуляй-, дольском районі за принципами анархізму — виконати зірвалася. Анархізм проявлявся лише оформленні повстанського штабу в Гуляйполе: його прикрашали чорні прапори й гасла «Світ хижинам—война палацам!», «З пригнобленими проти гнобителів завжди!». Біля входу до волосної рада — чорні і червоні прапори, заклики: «Влада породжуєпаразитів. Так здрастує анархія», «Усю владу, на місцях Советам».

Навесні 1919 року Махна перехопив 90 вагонів вугілля для Балтійського флоту. Щоправда, незадовго доти, коли повстанці відкинули денікінців до Азовського моря і захопили вони близько 100 вагонів зерна, Махна відправив 90 вагонів хліба голодуючим робочим Москви й Петрограда. Махновська делегація, яка доставила цей хліб, була палко зустрінута московському Раді. Навесні 1919 року «Щоправда» писала про Махна як «про «улюбленці селянповстанців, метку і сміливому командира». За перемоги, здобуті над денікінцями, він нагородили орденом Червоного Знамени,.

Махна погодився ввійти відносини із своїми полками до Червоної Армії для спільної боротьби з Денікіним. Він був командиром 3-й бригади Задніпровської дивізії, якої командував П. Б. Дибенко. Повстанська бригада зберігала при собі чорні прапори й колишній внутрішній розпорядок і було та брала комісарів, підпорядковувалася вищому командуванню лише оперативному відношенні. З денікінського фронту її зобов’язувалися куди уводить.

Першу ж бойову задачу—освободить залізну доро1у до Бердянська від петлюрівців і денікінців — дивізія успішно виконала. Бригада повстанців, за оцінкою командувача фронту У. А. Антонова-Овсієнка, діяла блискуче. Проте нк сам Махна, і його які звикли вільності полки було неможливо погодитися з військової дисципліною. Нетерпимий до махновській вольниці Троцький оголосив 8 травня 1919 року Махна поза законом 6. ________________________________________________________________.

6 Див.: Савченка У. А. Зрада «батьки» Махна і «залізна мітла» Л. Д Троцького (Причини і негативні наслідки махновского заколоту 1919 г.)//История СРСР. 1990. № 3, З. 85.

Після Жовтня українське революційне рух розгорталося повільніше, ніж у великоросійських губерніях, і причина того були лише іноземна окупація і націоналістична контрреволюція. Селянство в Україні тоді мало знав про Комуністичної партії, вплив якої обмежувалося переважно межами міст, — у селах ж зберігався дух вольниці, успадкований від часів Запорізької січі. Тому селянське — рух виявлялося часто в самостійних, часом стихійних формах.

Махновське рух, зовні що представляє метання махновців між реакцією і революцією, власне, була спроба знайти свій, селянський курс в бурях громадянську війну, коли в Україні йшло бойове протиборство кількох ворожих одна одній сил — гетьмана, якого підтримували немецко-авст-рийские окупанти, петлюрівських націоналістів, денікінської контрреволюції, куркульських отаманів типу Григор'єва і, нарешті, що протистояла їм всім Червоної Армии.

У цих складних умовах гуляйпольские селяни під керівництвом Махна зайняли цілком незалежну позицію, обстоюючи суто селянські інтереси і сподівання, які в чому збігалися з ідеалами анархокомунізму. Махновці, пам’ятаючи про більшовицькому Декреті про землю, вважали себе більшовиками, але де вони категорично відхиляли влада комуністів, яка принесла їм продразверстку.

Політика продрозкладки взагалі можна було прийнята селянами. Цю політику вони почали відповідати саботажем і повстаннями, які дуже однобоко іменувалися владою кулацкими заколотами, — за деякими підрахунками таких заколотів з літа 1918 року по літа 1919 року в Україні була 340.

Селянство не мало своєї скільки-небудь впливової і знайшла шлях у народ партії — ні ліві есери, ні українські боротьбисты широкого впливу селянам або не мали. Більшовики ж у своїй власній політиці до селянства керувалися й не так законами економічного розвитку та тим паче не наказами сільського населення, скільки класовими схемами. Вони, наприклад, невиправдано ототожнювали інтереси пролетаріату і бідних селян. Якщо селяни відстоювали свої інтереси — інтереси малих власників землі, більшовики засуджували їх як представників дрібнобуржуазній ідеології. Хоча Ленін і визнавав, що хочуть лише встановити «вільний працю на вільної землі», усе ж таки передусім пов’язував цю роботу з загальнодержавної власністю на грішну землю 7.

Нестача продовольства на робочих центрах, і навіть висунута передчасно завдання соціалістичного перетворення села привели більшовиків до політики комбедов (комітетів бідноти), які мають почати боротьбу проти куркульства, за продрозкладку. Насправді з’ясувалося, що касовий розкол села був у значною мірою викликаний згори, комбеды часто виступали як проти куркулів, а й середняків, продрозверстка у результаті як не давала .хліб Москві і Петрограду, а й руйнувала сільське «господарство. Комбеды довелося наприкінці 1918 року розпустити, але соціалістичні експерименти «,. селянами тривали. Так, на Україні замість розділу поміщицьких земель між селянами землі спробували передати радгоспам. Це було вважають у на початку березня 1919 року в III Bee-украинском з'їзді Рад. До селянаму результатізастосовувалося той самий «пролетарське примус», про необхідність якого говорили тоді навіть Ленін і Бухарин. ________________________________________________________________.

7 ДивЛенін У. І. І. Повне зібр. тв. Т. 32. З. 182: Виступ на I Всеросійському з'їзді селянських депутатов.

У селі стала наростати відчуженість і навіть ворожість до повалення влади центру, до надісланим звідти комісарам. Поданого в Україну Д. 3. Мануїльському довелося визнати, влітку 1919 року через помилки керівництва український селянин повернув проти Рад. Бродіння селянства представляло хороший грунт для поширення закликів махновській вольниці. На районних з'їздах «Анархо-Махновии» висувалися гасла «Геть комиссародержавие!», «Геть однобокий більшовицька Рада!». Гасла ці цілком зрозумілі: на місцях директиви центру часто-густо ужесточались. Так була пов’язана з розкуркулюванням. Коли ЦК РКП (б) 16 березня 1919 року скасував директиву Свердлова про ліквідацію казаческого стану, Донське бюро продовжувало розправи над незадоволеними козаками без суду й слідства. Заохочення центром масовості терору проти контрреволюціонерів і нерідко вело до самоправності місцевих губкомов, ревкомів, ЧК. Багато місцях гасло «Усю владу Радам!» практично підмінявся гаслом «Уся владу Надзвичайної Комісії!». Не дивно, що й вповні лояльні до радянської влади люди й не бажали схвалювати сваволю ревкомів і ЧК. Скількох друзів революції нещадність і лють «надзвичайок» зробила ворогами радянської влади! Більшовицька газета «Зірка», виходила в Катеринославі влітку 1919 року, публікувала думку деяких комуністів, вважають, що ЧК на позасудові вироки і всеосяжну компетенцію «не витримує критики з погляду революційного правосвідомості». От і доводиться просто, дивуватися, що махновці на початку 1919 роки ще мирилися з радянською владою, переслідуючи лише «надзвичайки» і відправляючи їхніх працівників на передовуюю. Почасти жорстокість радянських органів влади щодо до селянства можна пояснити взаємним .і всі наростаючим жорстокістю ворогів у громадянської війни. Інші причини лежать у тому, що з більшовиків методи радикального перетворення села шляхом насильницького насадження елементів соціалізму (радгоспи, колгоспи) стали чимось звичайним. Можливості угоди з людьми, які цілком поділяли їх переконання, просто не допускали. Нарешті, останнє, але, то, можливо, найголовніше полягала в тому, що селянство розглядалося як коливання дрібнобуржуазна стихія, що у разі небезпеку революції легше не переконати, а підкорити силою. Военно-коммунистическая практика не терпіла жодних вагань. Неправильно витлумачуючи висловлювання Леніна у тому, що дрібнобуржуазна контрреволюція безсумнівно «більш небезпечна, ніж Денікін, Юденич і Колчак разом взятые"8, селян часто розглядали як посібників ворога, загрозу диктатури пролетаріату. Не чули навіть імен Кропоткіна і Бакуніна, селяни живили інстинктивну підозрілість і навіть ненависть до держави, від якої вони терпіли стільки напастей. Громадянська війна в Україні з її чехардою влади лише стверджувала селянське переконання: все влади однакові — лише і не дають. І хоча революція дала селянам декларація про землю, вони не побачили режиму, що залишив б у спокої разом із землею. Звідси утопічна віра у можливість безвладдя і вільних рад без комуністів. Цю. віру, як і ненависть до держави, в повною мірою відбивав у поглядах, і написаних ним прокламаціях Махна, усвоивший із Бакуніна головні истины—осуждение будь-якого, навіть самого «демократичного, держави й повна відмова від політичних партій. Соціальна програма гуляйпольских анархістів створювалася під впливом есерівських ідей. Доктрина анархізму у разі відходила ____________________________________________________________________________ ______________________________________________________________.

8Ленин У. І. Полі. Повне зібр. тв. Т. 43. З. 24. 12 для Махна другого план. Недарма ж він говорив: «Я спочатку революціонер, а потім анархіст». Зрозуміло, чому деякі анархісти повністю відхиляли, а інші визнавали лише часткову приналежність Махна до анархічному вченню. Свідчення того стало прийняття II з'їздом Рад Гуляйпільської району у лютому 1919 року резолюцій, включавших як анархо-синдикалисте киє, а й есерівські вимоги. З'їзд зажадав соціалізації — передачі у власність трудових колективів фабрик і заводів, зміни продовольчої політики — заміни реквізицій системою товарообміну між містом і селом; з'їзд виступив із протестом проти хіба що прийнятих декретів робітничо-селянського уряду України засвідчують передачі поміщицьких господарств у державну власність для організації радгоспів. Вважаючи землю нічиєї, з'їзд ухвалив, що вона переходить безплатно у користування селян по уравнительно-трудовой нормі. Прийняті з'їздом рішення свідчили: прагнення московських і харківської влади найкоротшим шляхом привести село соціалізму насправді призвела до того, що виступили проти влади Рад. Навіть батраки, як визнав пізніше голова Всеукраїнської ЦВК Р. І, Петровський, хотів працювати у радгоспах, сподіваючись, що і дозволить все-таки стати їм самостійними господарями. Дедалі більше згуртовано селянство виступало проти продрозкладки і його імені її Дружно засудив III з'їзд Рад Гуляй-Поля навесні 1919 року. Надія більшовиків, що «селянство мало врятувати держава, вдатися до розверстку без винагороди» «, було з меншою мірою наївно, бо не враховувало ні антидержавних настроїв селян, ні до їх власницьких почуттів. Українське селянство частково домоглося свого до початку 1920 року. Тривожна становище в Україні, нараставшие спалахи селянських заворушень змусили український уряд відступити від своїх законів про землю, випущених початку 1919 року. Декретом від 5 лютого 1920 року всі колишні поміщицькі, казенні і монастирські землі перейшли у користування трудящих, задоволення насамперед безземельних і малоземельних селян. Усього вирішено було передана у користування селян 600 тисяч десятин. Кількість радгоспів скоротили до п’яти раз.

Всупереч, начебто, загальному в Гуляйполе прагненню негайно розділити поміщицькі землі, худобу; інвентар, найбідніші низи зі свого почину створили кілька комун. «Голота» серед трьохсот людина утворила першу вільну комуну імені Рози Люксембург. Як учасник і історик махновщини П. Аршинов, «селяни за участю народної простотою і великодушністю вшанували пам’ять невідомої їм революціонерки, мученицьки загиблої в революційної боротьбі. Внутрішнє життя ж комуни не, мала нічого спільного з тим вченням, протягом якого боролася Люксембург"9. У цих комунах був постійних керівників. Усі були зобов’язані у своїх сил трудитися, а організаційні роботи по черзі поручилися одному-двом товарищам.

Своєрідно будували Гуляйполе місцева влада. За задумом Махна вільні трудові ради були політичними органами влади — вони виконували завдання суспільно-економічного регулювання, встановлення господарських зв’язків із зарубіжними територіальними порадами і отриману освіту вищих органів народного самоврядування. Для загального керівництва боротьбу з петлюрівцями і денікінцями створили районний Військово-революційний комітет повстанців, куди входили представники волостей Катеринославської і Таврійської ________________________________________________________________ 9 Аршинов П. Історія махновского руху (1918—1921 рр.). Берлін, 1923. З. 84. губерній, і навіть повстанських частин. Насправді ж, коли Махна був у Гуляйполе, абсолютна влада, зокрема влада страчувати і милувати, належала лише їм, а, по менш важливих справ — довіреним особам його штабу. .

Надії Махна про набуття при більшовиках будь-якої автономії не справдилися. Але якісь, а то й плани, то скоріш запасні варіанти, радянської політики щодо гуляйпільською «Махновію», певне, іноді розглядалися Радянським урядом. Троцький якось згадував про своє розмові з Леніним, которьш розмірковував про визнання автономії для анархічних селян України, військовим лідером яких було Махна 10.

Як уже відзначалося вище, «Анархо-Махновия» мала великимивійськовими силами: вони складалася з кількох полків кавалерії і піхоти. Уся піхота була посаджена на легкі ресорні екіпажі — тачанки. У поході, вишикувавшись в багатокілометрову колону, іноді у два низки, ці тачанки рухалися швидкої риссю разом; конницею по 60—70 кілометрів на день, а при потреби по 90—100 кілометрів. На марші колона повстанської армій витягалася набагато кілометрів. Обоз з кінним охороною дотримувався попереду, потім на тачанках їхала піхота, а замикала колону ударна сила армии—кавалерия. На марші співали пісні, грали на гармошках. Випивка марші чи привалі заборонялася під загрозою розстрілу — суворе правило нагадувало звичай Запорізької січі. Зупиняючись на нічліг, займали кругову оборону, розводили вогнища і пиячили. Боєздатність повстанців підтримувалася суворими расправами,.

Протягом першого половини 1919 року махновські частини активної обороною успішно стримували тиск денікінців, яким для боротьби з ________________________________________________________________.

10 Serge У. Memoirs of a revolutionary (1901—1941). London, 1963. Р. 119. махновцями також довелося можливість перейти до партизанському способу дії, У цих .боях виявився у повному масштабі тактичний талант Махна. Самому генералу Шкуро довелося зазнати такі удари повстанських сил, що з повного розгрому його врятувало лише поспішне втеча до денікінської ставки Таганрозі. Денікіну довелося навіть пообіцяти півмільйона рублів за голову, Махно.

Проте разом із перемогами в махновському воїнстві пишно пороки стала розпускатися відчайдушна розгульна життя — з грабежами, пияцтвом, буйством. Вже 1919 року, за описом свідків, поруч із кулеметами на тачанках, прикритих дорогими килимами, ставилися бочки з вином і самогоном. Вічно п’яні, немите і нечесані, покриті паразитами, махновці вривалися у будь-якій двір, захоплювали живність, починали дикий гульба, для розваги відкривали кулеметну стрельбу.

У 1913—1919 роках Махна суворо наказував за грабежі, самочинні обшуки і реквізиції. Взяті фінансовий боєць і трофеї ішли у спільного казана, іноді половина їх лунала населенню. З кінця 1919 року які можуть розстрілом за грабіж накази Махна стали, як висловився один з істориків, просто оборотом промови епохи революції". Не цілком точно. Але чому щоправда, то щоправда: злодійство і розбій у махновців не припинялися ніколи, вони посилилися, коли Повстанська Армія добре озброїлася і із нею стало майже бесполезно.

Не набагато більше «порядку» був у ставці самого Ма.хно. Навесні 1920 року, лише один тиждень, як свідчить на власному щоденникові його перша дружина Галина Андріївна Кузьменко, махновці спочатку нещадно розправилися з полоненими червоноармійцями, потім спалили німецький хутір й посікли колоністів, котрі вбили однієї з махновских хлопців. Потім постріляли з різних причин і «своїх: один лагодив грабіж в насильство у своїй селі, інший розтратив казенні деньги.

Відомо, що Ленін радив керівництву Південного фронту, доки взятий Ростов, бути дипломатичним з Махна 11 і йти із ним відкритий розрив. Але це розрив став неминучим, коли Махна запропонував перетворити його бригаду в дивізію. Командування Південного фронту, враховуючи слабку дисципліну повстанців, відкинуло цих пропозицій. Махна з протесту проти пішов із посади комбрига, а слідом за залишили фронт та її командири з частинами. Відхід махновців дозволив Денікіну розпочати наступ на Донбас і Украину.

Послаблення фронту у районі Донбасу змусило радянські війська «до відступу. Під тиском денікінської армії став відходити і Махна. Йому, щоправда, вдалося на початку серпня у Елизавет-града призупинити відступ і сформувати нові частини. Його нове військо вже нагадувало регулярне армійське з'єднання — до неї ввійшли чотири бригади піхоти і кінноти, артилерійський дивізіон, кулеметний полк, беручи до уваги окремої батьковской «чорної сотні». Під тиском денікінців відступ із боями тривав ще ме—сяц. Лише під Уманыо, зайнятою петлюрівцями, Повстанська Армія зупинилася. Петлюрівці, попри угоду про нейтралітет, пропустили на території добровольчі частини Денікіна, і повстанці опинилися у оточенні. Здавалося, розгром неминучий. Але Махна й тут не втратив цілковите самовладання. Він проникнувся упевненістю, що долю дає їй чудовий випадок завдати смертельного удару по тилами денікінської армії. Своїм військам він заявив: відступ — необхідний стратегічний крок, справжню війну розпочнеться завтра, 26 вересня. Нічна атака махновців спочатку не призвела до успіху, тільки після несподіваного флангового удару самого Махна та її кінної сотні, які почали рукопашний в бій із офіцерським кавалерійським полком, добровольчі частини відступили і потім звернулися на втеча. ________________________________________________________________.

11 См.: Ленін У. І. Полі. Повне зібр. тв. Т. 50. З. 307. 15 Махновська кавалерія довершила розгром. Деякі денікінські полки були вирубані полностью.

На наступного дня після розгрому денікінців Махна перебував за сто з зайвим верст від місця бою. Зі свого сотнею він рухався як передові ряди — на сорок кілометрів попереду своїх полків. У тилу Добровольчої армії хто б знав про прорив під Уманню, і повстанці вривалися до міст несподівано, не зустрічаючи серйозного опору. Тюрми. i поліційні ділянки негайно руйнувалися. Поліцейські, урядники, старшини падали жертвами махновській люті. Найбільше загинуло у період, поміщиків і великих куркулів. За тиждень-півтора всього півдня України було очищено від добровольчих частин, захопила Кривий Ріг, Нікополь, Гуляилоле, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь, виникла загроза Таганрогу.

У ставках Денікіна, до рук махновців лопала і головне артиллерийскаю база білих у районі Волноваха—Мариуполь.

Тим більше що північ від денікінці успішно наставали. Вони взяли Орел, і залізниця на Тулу — центр збройової промисловості — й на Москву виявилася відкритої. Денікінське відомство пропаганди вже друкувало портрети генераліввизволителів, плакати сек. і листівки для московських вулиць. У напередодні близького падіння радянської столиці Денікін сказав свого друга М. І. Астрову: «Незабаром будемо пити чай у вашому домі в Москве».

Проте чаювання зірвалася. Далекого тилу що наступала Добровольчої армії вже розпочалась паніка. Офіцери з британської воєнної місії свідчили: якби Махна не переоцінив силу гарнізону денікінської ставки Таганрозі, він міг би захопити самого Денікіна і його штаб.

Наприкінці жовтня 1919 року, коли Махна знову підійшов до Екатерпнославу, його армія налічувала близько тридцяти тисяч бійців, продадпла 50 знаряддями, 500 кулеметами. Як і і минулого разу, Махна опанував містом з допомогою хитрості. На базар прибуло безліч підвід із овочами та фруктами. Возії раптово стріляють по солдатським патрулям, а цей той час у місто ввірвалися махновські наїзники. Виступили і створить робочі дружини, підготовлені більшовиками-підпільниками. Радіючи перемозі, махновська вольниця зайнялася здирством, а Махна наклав ла Катеринослав контрибуцію в 50 мільйонів карбованців. Під приводом, недопущення «вдастнических» заходів махновці розпустили більшовицький ревком, а оголосили свободу слова друку. У місті стали виходити газети лівих і правих есерів, більшовиків. Скориставшись перепочинком, Махна з допомогою ватажків анархічної конфедерації «Набат» знову приступив до створення «вільного радянського ладу». Голова конфедерації У. М. Воляя переконував селянських делегатів скликаного у місті Олександрівську районного з'їзду розпочати безвладної організації життя. Декларація з'їзду передбачала скасування націоналізації землі і ліквідацію радгоспів, створених у колишніх помещечьих маєтках. Передбачалася і пряма зв’язок селян з міською робітниками шляхом прямого взаємообміну продуктами труда.

Перші дні нового, 1920 року було ознаменовані зустріччю Червоною Армією з загонами батька Махна. Проте теплі, товариські відносин тривали лише кілька днів. Реввійськрада 14-ї армії наказав махновцям виступити польською фронт. Це означало позбавити махновську армію її головної бази, позбавити повстанство повсякденної підтримки людьми, продовольством, нарешті, сімейним співчуттям. Посилаючись на епідемію тифу, свирепствовавшую тоді в махновців, реввійськрада повстанській армії відмовився виконати наказ. Майже відразу ж Всеукраїнський ревком оголосив махновців як дезертирів і зрадників поза законом, а латиська дивізія і китайський загін, т. е. частини Червоною Армією, погано котрі розуміються на російської обстановці, були двинуты на махновців. Хворого тифом Махна повстанці з величезною самовідданістю винесли із оточення, але хто потрапили до полон, і уже були роззброєні. У тому числі і їхній лідер анархистов-набатовцев Волин. Центром боїв стало Гуляйполе, багаторазово переходившее особисто від в руки. Махновщина виявила неймовірну живучість, объяснявшуюся повної відданістю жителів бацьку Махна та її воїнству, який складався із їх родичів і друзів. Та навіть якщо спочатку махновців підтримувало середнє селянство, то після оголошення рішення Всеукраїнського ревкому про передачу частини куркульських земель бідноті до махновцям перейнялася симпатіями й куркульство. На боці махновців були й багато скривджені реквізиціями коней, і продовольства бідні селяни. У махновців були глибоке коріння в крестьянстве.

Командири червоних частин, озлоблені несподіваними партизанськими нападами махновців, бачили, що й вороги відразу після бою перетворюються на мирних господарських мужичків, готових, втім, за сигналом командирів моментально знову стати бійцями. Через війну червоні при занятті махновских сіл стали іноді брати заручників і далі їх розстрілювали разом із полоненими махновцями. Впрочем,.так само діяли і махновці: командирів і комісарів Червоною Армією, партійних і радянських апаратників під час захоплення зазвичай вбивали. Усі ворогуючі боку винищували одне одного з жорстокістю, немилосердно катуючи узятих у полон. Начальник штабу махновській армії Білаш розповідає, що махновців білі присмажували на вогнищах чи вішали після катувань на стовпах. Махновці ж рубали білогвардійця на шматки шаблями чи кололи багнетами, залишаючи труп здичавілою зграям собак. Жорстокість до противнику, інколи ж до власним солдатам виявлялася у Червоній Арміі, і всі сприяло утвердженню атмосфери насильства, й страху. На початку 1920 року махновці зазнали кілька серйозних поразок від радянських військ. Вже у лютому Гуляйполе було несподівано оточене двома дивізіями 14-ї армії. Попереджені агентурою, махновці залишили кілька знарядь, майже двадцять пудів золота і щезли у невідомому напрямі. Проти Махна вирішили кинути кілька дивізій Першій кінній армії Будьонного. Але остаточному розгрому махновщини тим часом завадила раді ко-польская війна і наступ із Криму генерала Врангеля. Останній спробував навіть заручитися підтримкою Махна, запевняючи у тому, що вони спільні цілі, і пропонував розпочати військово-політичний союз. Проте незграбна хитрість підступного генерала виявилася цілком невдалою, яке посланець був публічно страчений. Махна на союз не пішов: він теж знав, що у українській землі давно пройшла звістка, що Врангель, як і Денікін, повертає поміщицькі землі колишнім власникам. Батько спробував ухилитися у період від сутичок на лінії фронтів, пояснюючи у наказі своїм військам, що у інтересах армії «піти на .час із меж біло-червоних позицій, надавши їм можливість боротися до того часу, коли ми не зберемося з силами"12. Реввійськрада, у якому кілька ідейних анархістів, неодноразово проголошував початок третьої революції на .Україні, несучою нібито розкріпачення від ярма влади й капіталу. Але проходила у вересні 1920 року конференція конфедерації анархістів «Набат» з жалем визнала, що повстання в Україні означає не третю революцію, а простий бунт, не який приносить самі змін — у громадське життя. Ідейні анархісти у тому року уникають Махна за середняками, повстанські загони перетворюються на зграї. Гасла новопришедшего ________________________________________________________________ 12Комин У. У. Нестор Махна: міфи й реальність. Калінін, 1990. З. 59. поповнення придбали проукраїнський і антиросійський характер. Саме тоді для махновщини знову настав критичного моменту: вона «опинилася ніби між молотом і наковальней—между Червоної і врангелев-ской арміями, кожна гілка яких представляла нею серйозну загрозу. Махна вибрав собі найменше зло — зробив блок з Червоною Армією. Щойно махновці громили тили наступаючих на Польщу червоних частин, захоплюючи склади і обози, і вже раптово новий поворот політиків. 2 жовтня 1920 року відбулося підписання домовленості про спільної боротьбі проти «вітчизняної і світова контрреволюції». Махновці знову увійшли до оперативне підпорядкування радянському командуванню, а радянська сторона зобов’язувалася звільнити заарештованих махновців і анархістів. Анархістів дозволялося видавати в Харкові свої газети, але махновцям довелося відмовитися від запропонованого ними пункту про організацію окремого «вільного держави», що міг на федеративної основі зв’язатися з радянськими республіками. Угоду підписали командувач Південним фронтом МУ. Фрунзе, члени Реввійськради Бела Кун і З. І. Гусєв, а із боку махновців — У. Куриленко і Д. Попов. Обидві боку чудово розуміли тимчасовість цієї угоди. Убезпечивши свої тили. Червона Армія змогла перейти у настання на Крим, де зміцнився Врангель. Побоюючись обману, Махна послав частину свого кінноти на врангелевский фронт тільки після опублікування угоди у газетах. Під ураганним обстрілом махновська кіннота перейшла змерзлий Сиваш і рушила, на Сімферополь. Удар тилами врангелівських позицій на Перекопі певною мірою сприяв падіння Криму. Проте переважна більшість махновского війська залишалася в Гуляйполе, де спішно формувалися нові бойові частини: Махна явно готували до новому зіткнення з радянськими військами. Вважаючи, що дозволить після розгрому Врангеля настав зручний момент ^ покласти край махновщиной, Реввійськрада Південного фронту ульти- «мативно запропонував Махна все повстанські загони влити у Крас-. ную Армію. Що стосується непокори махновці з’являлися поза «закону. Щойно Махна відмовився підкоритися наказу, почалося наступ червоних частин на позиції махновців. У Криму ще раптової атакою було розгромлено кіннота вірного сподвижника батьки — Каретникова. У Харкові заарештували представників махновців та інших анархістів. Частина розстріляли, інші, зокрема Волин, вислані за границу.

Гуляйполе була оточена червоними дивізіями, після кількох тижнів наполегливих боїв махновці залишили свій район, і вони, петляючи, відійти від переслідування. Вони знову на районі Умані, відійшли майже Білої Церкви, зробили кидок до Бєлгороду, пройшли протягом кількох тижнів 5 губерній і зовсім втратили майже всю артилерію і тачанки. Але Червона Армія виявилася непідготовленою до маневреній, контрпартизанской боротьбі, махновці ж були дуже мобільні, мали хорошу кавалерійську і агентурну розвідку, їх усіх ще, хоча у меншою мірою, підтримували і постачали селяни навіть віддалені від Гуляй-Поля губерний.

13 березня 1921 року Махна з невеликим загоном напав наТуляйполе, де стояли великий кінний гарнизон,-оно було відбито. У бою Махна отримав тяжкий поранення. Рятував його, виносячи на руках. Лев Зиньковский. Наближався кінець махновській эпопеи.

ГЛАВА 5. ПОСЛЕДНИИ ПОДВИГИ.

На Півдні України тричі зіштовхувалися в непримиренному поєдинку дві сили — робітничо-селянська Червона Армія й селянська Повстанська Армія Махна. Ці було близькі у соціальному, а й у плані — мали загальних ворогів, а сенсі їх об'єднувала віра у комуністичне майбутнє. Подібність було й політичної стратегії — й й інша сила були за союз робітників і селян. Що ж до тактики боротьби — й, й інший бік не соромилися вибором коштів, включаючи найжорстокіші. Виступаючи захисниками Жовтневої революції, махновці мали часто спільні з більшовиками, і це дозволяло їм тричі укладати військовому союзі проти контрреволюції всіх видов.

Однак і серйозні відмінності. Махновщина заперечила державність, керівництво Комуністичної партії, проповідувала безвладдя, безвладдя, повне самоврядування, хоча практиці махновська влада змушена була самої жорсткої .військової диктатурой.

Махновщина проповідувала свого роду «повітове» патріотизм. Тісно прив’язана тисячами ниток району Гуляй-Поля, вона по-селянськи замикалася у селищах, знати щоб уникнути ніяких загальноросійських справ, і тому не підпорядковувалася ніяким владі, який прагнув з різних причин відірвати його від рідного гнезда.

У степах південної України протягом два роки (1919—1920 років) відбувалося протиборство двох доктрин, однаково що розділяли фанатичну віру в близькість комунізму, — доктрини диктатури пролетаріату і прикритої анархічними гаслами волелюбності військової диктатури бацьки Махна та її штабу. Небажання обох сторін компромісу, умиротворення принесла їм величезні оедствия, варто було десятків, а то й сотень тисяч жизней.

Якщо поставити собі запитання, що ж секрет майже чотирирічного — легального і нелегального — існування російської Вандеи півдні України, то поруч із очікуваним відповіддю про опір селянства чужим його інтересам чотирьом владі, поперемінно володіли стольним градом Києвом, слід зазначити і таланті Нестора Махна як селянського вождя. Спочатку Махна показав себе як відважний і стійкий командир загону, зберігав завидне холоднокровність в, начебто, відчайдушних ситуаціях та у часто сам очолював кінні атаки повстанців. Потім вона виявив себе, немов досвідчений воєначальник. Маючи колосальної енергією, майже невичерпним запасом життєвих сил, невтомно збирав і озброював своє воїнство, швидко який перетворився на цілу Повстанську Армію. Не маючи як військової освіти ще; і навіть .солдатської виучки, він виявився природженим партизанським командиром, здатним як на раптові плюндрування й засідки, а й у проведення великих оборонних і наступальних операцій, стратегічно важливих рейдів тилами противника. Успіх його операцій навіть породив у білих слух, що радником батьки полягає чи полковник німецького генштабу Клейст. чи навіть., кілька російських офіцерів з академічним освітою. Білі, за свідченням їх генералів, стали боятися Махна більше, ніж червоних, які були б хотів би мати її зі свого боку.. •.

Про військових подвиги Махна, про його мистецтві обдурити противника, малими силами розгромити переважали сили повстанці. а й за ними селяни передавали із селища в селище легенди, До їх розповіді міг би скласти цілу военно-приключенческую повість на кшталт вестерну. Махна у вигляді гетьманського офіцера поліції конфіскує у поміщиків коней та обладунки. Якось. переодягнений в дамське сукню, загримований під панянку, Махна спокійно наближається до німецької штабу, що його підірвати, але, побачивши поблизу дітей, відразу ж цурається свого.задуму. Або оповідання про, тому, як і зайняте німецьким гарнізоном. сіла з музикою і танцями в'їжджає ошатний весільний кортеж. У центрі села зупиняється — з карет висипають бійці, з-під килимів підводами дістають кулемети. Коли ж махновців атакують, вони охоче піднімають руки, кидаючи зброю, та мало ворожі наїзники проскакали повз, вони підхоплюють свої обрізи і стріляють в снину «переможців .Наступні кадри ставляться до 1919—1920 років. Перед нами не купка партизанів, а Повстанська Армія, неодмінним зброєю якої є та військова хитрість. Оточені у селі переважаючими силами противника, махновці швидко закопують зброю і беруться за сільськогосподарські роботи, а коли вороги зникають» сьогодні ж його викопують і стають до ладу. Аж ось радісна зустріч червоних вершників із наближенням з співом Інтернаціоналу іншим полком червоною, кавалерії. Несподівано кавалерія розгортається бойовому строю, відкидає свій червоний прапор і атакує розгублених червоних вершників. Так прорвався крізь оточення, здавалося, вже приречений загибель махновський загін. Хитрість і підступність, велика мобільність неодноразово дозволяли махновцям несподіваною атакою розгромити супротивника або ж вислизнути з начебто міцно захлопнувшейся пастки. Іноді, ж переодягнений в. офіцерську форму махновець проникав у ряди білогвардійців і, заволодівши кулеметами, впритул їх знищував, даючи можливість повстанцям перехилити денікінську частина. За першого занятті Катеринослава махновці прибутку на звичайному робочому поїзді, ніхто не побоювавсявдруге вони в'їхали до міста під виглядом селян, які привезли базарувати сюди овощи.

На селян справляв враження і незвичний вид повстанського командира, анітрохи не схожий коїться з іншими налетавшими на селища отаманами підлозі партизанских-полуразбойничьих банд, одягненими, як старі січовики, в широченные шаровари. Спритно соскочивший їх з коня батько здавався хлопчиком — він був поранений нижче середній на зріст, живої в рухах, зі підійнятим носом, швидкими карими очима та довгими волоссям, спадавшими на шию і плечі. Вдягнений він був у маленькі офіцерські чобітки, диагоналевые галіфе, драгунскую з петлицями куртку, у студентське кашкет, через плече — маузер. Авторитет батьки, любов, і прихильність щодо нього повстанців селян пояснювалися як його хоробрістю і військовими успіхами, а й певними іншими якостями — він був по-товариському доступний, міг вести біля вогнища задушевний розмову і навіть випити склянку горілки чи спирту, але міг і суворо вимагати від винних, вилаяти чи розстріляти; Вивісив хлопець (до приїзду Антонова-Овсієнка) на станції гасло «Бий жидів! Рятуй Росію!». Наказ — розстріляти! Двоє бійців таємно стягнули з мірошника контрибуцію — розстріляти! У решті випадків п’яний Махна сам вихоплював маузер і наводив свій вирок в исполнение.

Не дивно, що це особа повстанського вождя привертала увагу письменників та істориків. Ще 20 -е роки з’явилися романи про неї російського емігранта Миколаєва, французького письменника Ж. Кесселя. Пізніше махновщини торкнувся в «Ходінні по муках» А. Толстой, а час вийшли романи радянського письменника Ю. Кларова «Чорний трикутник» і ізраїльського письменника Д. Маркіша «Полечко-поле». Але переконливого пояснення, чому ж Махна користувався таким магічним авторитетом і любов’ю своїх земляків, ми у тих романах не знайдемо. Та й самому Махна це поклоніння, любов, і гордість, з якими передавалося його ім'я із села до села по Лівобережній Україні, здавалися малозрозумілими.: На одній із таємниць надзвичайної популярності та перетворення прив’язаності гу-ляйпольского населення до свого вождю пояснює політична соціологія, зокрема розроблена Максом Вёбером концепція харизматичного лідера. Харизма (грецьк.— милість, божих дарів) — в соціології незвичайні властивості, які надають особистості майже магічної сили. Харизматичне лідерство виникає у роки криз і революційних переворотів, коли діяч, що йде назустріч потребам мас, угадывающий їх відкриті й потаємні бажання, пророчо віщування майбутнє, знаходить загальне визнання. Щасливий керівник повстання, що б різким радикалізмом і здатність до внушающей довіру демагогії, легко може бути харизматичним вождем, збуджуючим масового ентузіазму, сліпу віру і готовність до слухняності з боку його співгромадян. Послідовники такого вождя охоче підпорядковуються йому, що він. здобуває перемоги і домагається успіхів, стверджуючи свої надприродні здібності. Коли ж виникає такий лідер починає терпіти поразки, губитися, його поплічники залишають його, не почуваючись ренегатами. З Махна це. свого роду 1921 року, коли червоноармійські частини почали дедалі більш тіснити його, вестися нього облаву за облавою. Але сталося після скасування продрозкладки, коли настрій селян стало змінюватися в тому користь радянської влади. ;

Влітку 1921 року, після проголошення Радянським урядом амністії заміна у зв’язку з переходом до непу продрозкладки податком, настрої селянства почали змінюватися, відповідно змінювалася і соціальний база махновщини. Спочатку основу махновских частин становили середняки (кіннота) і бідняки (піхота на тачанках), велася політика обмеження куркульства. У куркулів відбирали коней, запаси фуражу та продовольства. 1921;го року, коли на Махна велася справжня облава радянськими частинами, для її загонам, скидався на вже розбійницькі зграї, приєднувалися лише кулаки. Влітку дехто з тих ряжок стали здаватися Червоній Армії та радянської влади разом із отаманами. .

Усі літо 1921 року Махна не виходив із боїв. Гонитва його. нагадувала то гонку за дичиною, то облаву. Махна доводилося багаторазово самому керувати контратаками. Він втратив вбитими чи пораненими кращих своїх командирів. 16 серпня після переправи через Дніпро він був шість разів поранений, але з важко. 22 серпня — «нове поранення — навиліт від потилиці до правої щоці; це були останнє, дванадцяте (друге важке) поранення протягом трьох років громадянську війну. 28 серпня Махна із залишками загону переправився через Дністер і він інтернований у Румунії в концтаборі. Радянська влада вимагала його видачі, але з табору Махна утік у Польщу. На кордоні був затриманий і взятий до табору. За обвинуваченням у підготовку повстання в Східної Галичини приєднання її до в Радянській Росії він просидів більше року у Варшавської фортеці. Його випустили, бо обвинувачення не підтвердилося. Але він переїхав до Данциг, його знову уклали в фортеця, цього разу ненадовго. Махна вирішив переметнутися на Париж, де він тоді був центр еміграції. Але емігрантські кола зустріли селянського ватажка з здивуванням і підозріливістю, а монархісти і петлюрівці — вороже. «Я знаходжуся нині у Парижі, серед чужого народу серед політичних ворогів, з на які багато боровся" — писав він у 1923 року. Махна зміг влаштуватися робочим на кіностудії, там він допомагав у створенні декорацій, трохи шевцював. Його улюблена дружина стала пралею в багатому домі. Весь поранений і хворий на туберкульоз, Махна кілька днів намагався займатися політикою, видав книжку «Махновщина і його вчорашніх союзників — большевики», в якої доводив, що махновщина, як трудове народний рух, захищала революцію на всі види контрреволюції — германско-польской, білого Дону і деникинщины і, нарешті, від більшовицької диктатури. Набагато твердіше, ніж колись, Махна став наполягати на необхідності анархістів врахувати важкий урок минулого й дати приклад згуртування сил, створити анархистскую організацію. На відміну від визнаних авторитетів анархізму Махна вважав, що цю організацію необхідна як на підготовку соціальної революції, а й у перші ж дні після його перемоги. Довго уболіваючи, Махна поступово відійшов від суєти емігрантського політиканства і розпочав мемуарами, що йому не вдалося завершити, У Парижі його відвідав американський анархіст Олександр Беркман, з яким Махна зустрічався у Росії. Беркман побачив лише тінь колишнього командарма повстанській армії. Махна сильно кульгав, страждав від і ран. Життя у вигнанні йому була нестерпна. Відірваний рідних коренів, він мріяв повернутися в батьківщину і воювати за волю і соціальну справедливість. Пристосуватися до чужого йому середовищі не зміг. Французькі, іспанські і американські анархісти зуміли зібрати гроші, щоб забезпечити ветерану анархії руху скромний дохід. Помер 27 липня 1934 року. На noxopoнах було виплачено близько 400 анархістів різних країн, але двоє українців. Після її смерті анархісти купили місце для урни з його прахом цвинтарі ПерЛашез. Сумна доля випала частку дружини дочки Махна. Коли Францію окупували гітлерівські війська, Галина Андріївна при реєстрації в гестапо оыла затримана як известною анархіста. З Парижа їївідправили до Німеччини концтабір. По закінченні війни Галина Андріївна й Олена — її прийомна дочка — потрапили до СРСР. Дружину Махна засудили у років таборів, а дочка .до п’яти рокам посилання. Після звільнення вони у Казахстані, 70-х роках Р. А. Кузьменко померла, реабілітовані матір і дочка були лише у 1989 году.

1. Н. Верт «Історія радянської держави» М. «Прогрес» 1992 р. 2. Велика енциклопедію з історії М.1989 р. 3. С. С. Волка «Нестор Махна. Спогади» М.1992 р. 4. А. Аршинов «Історія махновского руху» М 1921 р. 5. В. В. Камин. «Нестор Махна. Міфи і реальність» М.1990 г.