Петербургские візники

Петербургские извозчики

До 1847 візники виглядали єдиний вид наземного міського транспорту, існуючий поруч із приватними каретами і колясками. Візники виникли невдовзі після початку будівництва міста. У 1750 їх було виплачено близько 3 тис., в 1790 — 4,6 тис., а 1900 було видано жерстяних знаків: для ломових — 22 752, для дишельних і троечных запряжек — 1897, для дрожок — 13 666 й у саней — 15 989.

Селились вони слободами. Смоленська Ямська слобода розташовувалася на Шлиссельбургском тракті, Московська Ямська — по Лиговской вул., Вологодська Ямська — по тракту на Нарву, неподалік Петергофской першпективы. Спочатку жили тут ямщики, займалися «гоньбою» на поштових трактах. Поруч із цими «междугород піками» поступово примощувався і «внутріміський» транспорт — візники. А точніше, «извощики», як його тоді називали. Від слова «извоз».

Далеко не кожен міг тоді покататися на трійці по Невському. Причому лише оскільки дорого, — указ не велів! Ще 1775 имп. Катерина ІІ розпорядилася, як кому їздити: дворянам 1-го і другого класів — «шістьма конем», дворянам, «які мають обер-офицерского чину, забороняється їздити містами инако, як верхом чи одноколке в одній коня, а зимою в санях в одній ж коня…».

Французский граф Сюгар, котрий у Петербурзі саме в часи Катерини II, не без кпини писав з цього приводу: «…Особи, чином вище полковника, мали їздити в кареті вчетверо чи шість коней, дивлячись за чином, з длиннобородым кучером і двома форейторами. Коли вперше виїхав в такий спосіб з візитом лише до дамі, що живе у будинку, то мій форейтор був під її воротами, а моя карета ще моєму дворі!».

Вельможи виїжджали на вулиці міста з лиця «букетом» на зап’ятах карети: у центрі стояв виїзний лакей в лівреї за кольором княжого чи графського герба, в напудреній перуці і трикутною капелюсі, поруч — височенний гайдук у червоній одязі, з іншого боки — арапчонок, оперезаний турецької шаллю і із білою чалмою вся її голова.

Вот так! Кому — карета з «букетом», а кому — потяг до однієї кінську силу. При цьому «купцям, міщанам і всяким посадским людям» суворо заборонялося прикрашати свої екіпажі, фарбувати і те дозволялося самого кольору фарбою. Извозчичьим саней і одноколкам наказувалося «не інший фарбі, окроме жолтой».

Желтый колір був обов’язковим й у одязі візників. Влітку вони вдягалися в білі холстинные балахони, підперезані жовтим поясом, вся її голова — капелюх з жовтої стрічкою; взимку візникам дозволялося носити каптани і шуби «які захочуть», але шапка обов’язково має бути «з жовтим верхом і опушкою» і знов-таки неодмінний жовтий пояс!

В ті часи на спині візника безпосередньо під коміром можна було ще шкіряний номер. Крім цифр тут було також відтиснуті позначення частини й околодку, до яким візник приписаний. Так велів «извощичий квиток», введений кінці XVIII в. У документі цьому наказувалося: «…їздити самому в санях, одноколках, чи роспусках, чи каретах з затаврованими хомутами і номером, пришитим до сукні на спині… У місті й передмістях їздити у загнузданих конях малої риссю, а скоро зовсім на їздити. І коли станеться під'їхати до перехрестя, тоді їхати тихіше і осматриваться в різні боки, щоб кому ушкодження не вчинити чи з ким не з'їхатися… З їздцями надходити чемно та брутальності не лагодити. На вулицях голосно не кричати і свистіти…».

Как бачимо, вже й тоді було деякі правила їзди. Причому дуже суворі. Вже 1705 кучерів, котрі їхали на невзнузданных конях або сбивших пішохода, наказали дерти батога і засилати на каторгу. У 1732 з’явилося розпорядження людям всіх чинів і звань «їздити сумирно та верхи не скакати» Рекомендувалося не обганяти знатних осіб та військові команди. Ще 6 років на вулицях міста були запроваджені спеціальні варти, яким зобов’язували стежити, щоб «ніхто вулицю скоро ні їздив».

Ездить містом дозволялося зі швидкістю трохи більше 10 км /год. Нам здається, що ця швидкість черепашья, а сучасники відзначали, що «їзда у Петербурзі надзвичайно швидка, відстані величезні, а бруківка важка».

Первыми правилами вуличного руху на СПб вважатимуться «Извощичий квиток», підписаний 1784-го обер-полицмейстером Петербурга. Разом з ярликом з білої жерсті, на якому вказувався номер екіпажу і частина міста, кожному візнику видавали і цей квиток, де Центру було надруковано правила для їздового, які з 28 пунктів. Наприклад, вимагалося, щоб у спині до сукні був пришитий номер, щоб усе екіпажі були пофарбовані жёлтой фарбою, тут голосно не кричати і свистіти, у місті та в передмістях їздити малої риссю і скоріш.

В 1901 відбувся 1-ї випуск «вчених візників», які 2,5 року відвідували спец. курси. На курсах візників навчали географії СПб і околиць, французькому мови, управлінню кіньми, нової извозчичьей таксою, астрономії (спеціально для нічних візників) та гарним манерами.

Мы зараз до зупинкам трамваїв і тролейбусів, до стоянках таксі. Вони виникали і в візників. У чеканні сідоків візники мали стояти в спеціально відведених місцях, причому обов’язково в напрямі руху транспорту. Коней у своїй прив’язувати до вуличним тумбам чи ліхтарям заборонялося.

Самым поширеним серед візників були «ваньки» — одноконные дрожок, дешеві і всюдисущі. У будь-якій частини міста їх можна було знайти й відразу найняти. У Гостиного двору, і навіть в закуті Невського ін. і Володимирської вул. чекали сідоків карети і одноконные московські візочники — ці дорожче «ванек», і наймали їх зазвичай відразу на день.

Самыми дорогими були «відчайдухи» — найбільш привілейована частина візників. Екіпажі «лихачів» завжди виділялися чистотою, як дзеркала блищали їх лаковані боки, гору був шкіряним і складним, міг опускатися і підніматися, а коли з’явилося електрику, на голоблях екіпажів «лихачів» спалахнули електричні лампочки, що живилися від акумулятора, захованого під сидінням. У «лихачів» були надувні шини («дутики»), ззаду на поясі у візників годинник для зручності пасажирів. І вдягалися вони з шиком. Зимою «водій» носив «волан» з лисьей хутряної узліссям, а влітку — «раскидной сіряк» з темно-синього сукна, обшитий по коміру і бортах оксамитової тасьмою з кольоровим кантом. За шовковим поясом красувалися чудово білі замшеві рукавички та з традиційної густою бородою, картинно сиділи в козлах. Виїжджати працювати «відчайдухи» не поспішали; якщо звичайного «ваньку» господар виганяв з подвір'я, коли що й сонце не зійшло, то «відчайдухи» з’являлися тут години на три-чотири пополудні. Сідоків вони також брали не будь-яких. За 20 коп. не їздили. Інший «водій» весь день простоїть, з місця не рушить, але вже дочекається багатого пана, аби відразу, з одного поїздкою всю денну виручку заробити. Послугами «лихачів» користувалися лише урочистих випадках або заради розваги: зганяти на якийсь острова чи передмістя. І, де «ванька» свезёт за четвертак, ця братія брала 5 крб., і з таким виглядом, ніби робить послугу.

В багаті заміські ресторани: «Лівадію», «Аркадию», «Ташкент» було мчати на трійках, стоивших божевільних грошей.

Зимою з’являвся у місті найлегший і дешевий транспорт — «вейки»: легкі сани з бубонцями і дзвіночками. Там приїжджали з навколишніх сіл фіни і, куди б не попросили їх їхати, ціну називали одну: «Тридцять копійок!».

В сірий. ХІХ ст. взимку до столиці приїжджало з навколишніх сіл до 3 тис. візників. Дуже багаті люди мали власний виїзд, скромнішим вважалося завести свій екіпаж, а кучера з конем наймати. Можна було наймати і екіпаж з кучером: дрожки з одного конем обходилися в 150 крб. на місяць, карета четвёркой — в 400. Візницький промисел вважався досить вигідним, багато купці тримали до 20 добірних коней, сдаваемых внаём. Одноразові поїздки на міському візнику були, на засобам середньо забезпеченої публіці.

Меньше всього брали «ваньки», з измождёнными шкапами і проінвестували щонайменше жалюгідними саньми, зате чергові кожному розі. Від Адміралтейства до Олександро-Невської лаври можна було покататися за 6 коп.

Рассказывали ніби сам Олек-сандр І, любив прогулюватися пішки по набережним, був якось застигнуть дощем і підхопився у перші попавшиеся дрожки, звелівши вести їх у Зимовий палац. «Ванька» вирішив, що це який-небудь офіцер з двірського варти. У імператора, природно, був дрібниці, і, доїхавши до місця, він попросив візника почекати, коли йому винесуть гроші. Мужик вирішив, що офіцер хоче ушитися і знову зажадав під заставу шинель. Коли кілька хвилин вийшов лакей з рублем сріблом, що було місячного доходу «ваньки», але дешевше шинелі, візник заперечив, що не такий дурень віддавати дорогу річ невідомому. Тільки коли до візнику вийшов із рублем Ілля Байков, придворний кучер, якого знали межи очі всі у Петербурзі, той повірив, що возив царя.

Домов у Києві не будували далі Обвідного каналу, оскільки його сягали великі вигони, де паслися коня. Рахунок їм вівся упродовж десятків тисяч.

В самих лише придворних стайнях утримувалося 2 тис. тварин. Багаті карети запрягали шестёркой і навіть восьмёркой попарно запряжених коней, кучер управляв ближньої парою, але в передніх сиділи форейтори. Перед імператорської каретою дотримувався ескорт лейб-гусар і лейб-козаків, а й вельможі вищих класів не виїжджали без скачущих верхом перед екіпажами двох ліврейних лакеїв на добірних конях.

Формы екіпажів були різноманітні: карети, коляски, пролётки-«эгоистки», брички, дрожки-«гитары», лінійки, одноколки (у яких пассажир-одиночка правил сам, а візник стояв ззаду). У придворному побуті старовинні карети, прикрашені живописом, позолотою, дзеркальними стёклами, використовувалися при парадних виїздах навіть у той час, коли имп. Микола II вже вважав за краще для особистих потреб автомобілі «Рено».

Около 4 тис. карет і більше 10 тис. дрожок виїжджало на вулиці. Половину їх становив наёмный транспорт. Звичайна коляска коштувала 2 тис. крб., отже каретники Иохим, Фребелиус, Туляков, Логінов, Бобунов процветали.

Окончательно цей вид транспорту зник у 30-х. Ще початку ХХ в. в СПб налічувалося до 15 тис. візників. Вони було попиту заможних клієнтів. Напередодні войны1914 р. на сидіннях візників намагалися навіть встановити таксометри, але нововведення не прижилося. Роль пізніших автозаправок виконували водопойні будки з жолобами, куди лилася воду з кранів. Узявши вершника, візник линув до будці зі словом: «Пане, дозвольте конячку попоить, одним миттєво готові будемо». Час водопій, природно, зараховувався враховувати поїздки.

И сьогодні у місті, попри велику кількість автомобільного транспорту, раз у раз почує цокіт підкутих копит по асфальтової бруківці. У старовинних каретах чи візках котять по петербурзьким вулицями туристи, верхом й у візках їдуть завмираючі в захваті діти.

Таких «візників» стає дедалі більше. Губернатор Санкт-Петербурга 16 серпня 1999 року видала розпорядження за № 804-р «Про заходи для впорядкування експлуатації і руху гужового, верхового транспорту, велосипедів, мопедів і роликових засобів пересування у Санкт-Петербурзі».

Значит, історія кінного транспорту ще закінчилася, і поруч із бронзовими і чавунними кіньми вулиці міста будуть оживляти справжні, несучи свою службу.

Список литературы

Б.К. Пукинский «Санкт-Петербург. 1000 запитань і відповідей ». 1997. Норинт.

«Pulse». апр. 2003. Юрій Пирютко «Пітерські візники».

internet.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.