Итоги російсько-турецької війни

Итоги російсько-турецької войны

Новые політичні игры

Практически відразу після капітуляції Плевни (13 грудня 1877) англійське уряд попередило Росію, що й тимчасова окупація турецької столиці змусить Англію вжити заходів предосторожности.

На англійське застереження пішов відвертий і твердий відповідь: «Росія в змозі гарантувати, що такий перебіг бойових дій не змусить її тимчасово зайняти Константинополь » .

24 грудня Туреччина звернулася до Англії з жаданням посередництві. Англійське уряд повідомило звідси Петербург. Відповідь з російської столиці був такий: «Якщо Порта хоче закінчити війну, те з жаданням перемир’я вона повинна переважно звертатися прямо головнокомандувачу російської армією » .

Принятие перемир’я зумовлювалося попереднім прийняттям зобов’язань майбутнього мирний договір. Російське уряд у своїй підтверджувало свою готовність передати на осуд міжнародній конференції ті пункти договору, які зачіпають загальноєвропейські интересы.

8 січня 1878 р. Туреччина звернулася до російського головнокомандувачу великому князю Миколі Миколайовичу з жаданням перемир’я. Почалися переговори; а коли вони йшли, російські війська продовжували рухатися до турецької столице.

Русская армія розгорнула рішуче наступ, добулася долину Марини і оволоділа Адріанополем (Эдирне).

После цього Англія і Австро-Угорщина спільно зажадали передачі всієї сукупності умов російсько-турецького світу до обговорення міжнародній конференції. У цьому австрійці відзначали порушення рейхштадтского і будапештського угод: в особі Болгарії Росія створювала те що найбільше слов’янське держава, освіти якого таки було условленно не допускать.

Русское уряд не ризикнуло вдатися до конфлікт за двома великими державами. Уся армія і запаси військового спорядження від «війни сильно постраждали. Фінансове становище держави було з легких.

Ввиду цього російське уряд офіційно повідомило, що його готове передати до обговорення міжнародного конгресу всі умови майбутньої мирної договору, які зачіпають загальноєвропейські інтереси. Під ними першу чергу, мався на увазі питання чорноморських проливах.

Опасаясь сутички з Англією, Олександра Другого наказав головнокомандувачу у разі прийняття турками умов перемир’я, утриматися від окупації Константинополя і зупинитися у його стенами.

31 січня 1878 р. в Адріанополі турки підписали перемир’я. Продовжуючи потім у відповідність до умовами перемир’я рухатися до Константинополю, російські війська зайняли містечко Сан-Стефано, розташоване 12 кілометрах від турецької столиці, на березі Мармурового моря. 3 березня 1878 р. в Сан-Стефано було підписано мирний договор.

Сан-Стефанский договор

По Сан-Стефанскому світу створювалося велике незалежне болгарське держава — «Велика Болгарія », простиравшаяся «від моря, и до моря «(від у Чорному морі до Егейського) і куди входили до свого складу як північну частина країни, і південні області (Східну Румелию і Македонію). У цьому турецькі війська позбавлялися права залишатися у межах Болгарии.

Турция визнавала повну незалежність Румунії, Чорногорії і Сербії, і навіть зобов’язалася надати самоврядування в Боснії й Герцеговині і започаткувати широкі реформи, у інших решти під її владою слов’янських областях.

В відшкодування військових вздержек Туреччина погоджувалася сплатити Росії перші майже півтора мільярда рублів контрибуції і у вигляді часткового покриття цієї суми поступитися їй Батум, Карс, Кардагани Баязет. До Росії відходили Ізмаїльський округ та західні райони Аккерманського округу Бессарабії, відібрані в неї по Паризькому світу 1856 року. Румунія отримувала північну частина Добруджи.

Сан-Стефанский мирний договір ні проведено життя. Британське уряд побоювалося, що, включивши Болгарію до сфери свого впливу, Росія стане Середземноморської державою. До того ж, нові межі Болгарії таким близьким підходили до Константинополю, що протоки і турецька столиця позначалися під постійної загрозою удару з болгарського плацдарма.

Реакция держав Сан-СТефанский договор

Отрицательное ставлення зустрів Сан-Стефанский договір і з боку Австро-Угорщини. Попередніми угодами з Росією було условленно, що не допущено створення великого слов’янського держави щодо Балканах. Саме з на цій причині ще Константинопольська конференція розділила у своїй проекті Болгарію на дві частини. Західна Болгарія мала до сфери австрійського влияния.

Британское Уряд Дізраелі почало діяти по тому, як російські війська підійшли до Константинополю. У Лондоні підняли істеричну гучну кампанію, погрожуючи розривом дипломатичних відносин із Росією. Англійці відправили в Мармурове море військову ескадру. Провели часткову мобілізацію флота.

Вслед для цього відкрито виступила проти Сан-Стефанского договору Австро-Угорщина, притязавшая на обіцяні їй Боснію і Герцеговину. Став на той час прем'єр-міністром граф Андраши зажадав скликання європейської конференції й у підкріплення своєї позиції перейшов мобілізацію в Далмації і придаунаиских областях.

Попытка Росії створити для Англії складнощі у Афганістані - шляхом посилки до Кабула військової місії генерала Столєтова і російських військ до афганської кордоні - не призвела до бажаної мети. Англія не відмовилася від вимог перегляду Сан-Стефанского договора.

Надежды Росії на дипломатичну підтримку Німеччини також марними; наприкінці лютого 1878 р. Бісмарк висловився за скликання конгресу, обумовивши у своїй, що не збирається на ньому вирішальну роль.

19 лютого 1878 р. Бісмарк вимовив знамениту промову, у якій заявив, що у східному питанні не більш як «чесний маклер »: його завдання — швидше привести справа до кінця. Отже, Бісмарк публічно усунувся від активної підтримки російського правительства.

Все ж, російська дипломатія вкотре спробувала заручитися такий підтримкою. Вона нагадала, як хоча б Бісмарк посилено підбурював Росію розпочати війну проти Туреччини. Але канцлер тепер радив Росії у інтересах миру погодитися на скликання конгресса.

Русскому уряду, й не залишалося нічого іншого, як погодитися з такий необхідністю. Керівництво Росії вважало подальшу війну нежелательной.

Россия, щоб розколоти що складалася проти нього коаліцію, вирішила укласти залаштунковий угоду з своєю головною противником — Англією. Результатом цього стали переговори, які 30 травня 1878 р. закінчилися підписанням англо-російського угоди, яким Росія відмовлялася від створення «Великої Болгарії «, і навіть від деяких своїх завоювань у Малій Азии.

Болгария відсувалася Константинополя за оборонну лінію Балканського хребта. Англія знімала свої заперечення проти інших умов Сан-Стефанского договора.

Одновременно Англія зуміла домогтися від Туреччини підписання 4 червня 1878 р. конвенції, відповідно до якої у обмін на обіцянку допомагати їй проти Росії отримала можливість окупувати острів Кіпр, населений, переважно, греками. Тим самим було Англія, оволоділа найважливішою стратегічною пунктом в Східному Средиземноморье.

6 червня між Англією і Австрією підписали багатосторонню угоду про спільну політичної лінії на майбутньому конгресі. Обидва уряду домовилися недопущення розширення болгарської території південніше Балканського хребта і обмежити термін російської окупації Болгарії шістьма місяцями. Англія зобов’язалася підтримати претензії Австро-Угорщини на Боснію і Герцеговину.

Эти угоди значною мірою визначили розстановку сил на європейському конгресі, який скликано по тому, як і Росія погодилася взяти у ньому участие.

Берлинский конгресс

Международный конгрес відкрився 13 червня 1878 р. у Берліні. Нею було винесено Росія, Англія, Німеччина, Австро-Угорщина, Франція, Італія, Туреччина, Іран та балканські держави. Представники балканських держав допустили як спостерігачів. Делегації великих держав очолювалися міністрами закордонних справ чи прем'єрами. Кожна делегація складалася з кілька людей. Головував Бісмарк як хозяина.

Основные контури рішення конгресу накреслив вже у англо-російському угоді від 30 травня. Але туди кордону Болгарії було визначено в загальних чертах.

Между тим, в зв’язку з стратегічне значення Балканських перевалів, це цілком серйозного значення. Тому навколо них йшли жваві дебати. Суперечка викликав і питання про обсяг прав султана південній частині Болгарії, розташованої південніше Балканського хребта.

После напруженої дипломатичної боротьби, що привів його до кількох криз на конгресі, за місяць, 13 липня 1878 р., було підписано Берлінський трактат.

На Берлінському конгресі Англія і Австро-Угорщина з допомогою Німеччин домоглися значного зміни умов Сан-Стефанского договору до невигоді слов’янських народів Балканського півострова. Замість «Великої Болгарії «створювалося фактично самостійне, але васальне стосовно султанові Болгарське князівство, територіально обмежений Півдні лінією Балканських гор.

Южной Болгарії (Східної Румелии) давалася часткова автономія у складі Османської імперії, а Македонія повністю поверталася під владу султана. Підтверджувалася незалежність Чорногорії, Сербії, і Румунії. Австро-Угорщина думала декларація про окупацію Боснії й Герцеговини. Австро-угорські війська вводилися й у Ново-Базарский санджак, розташований між Сербією і Чорногорією. Це було зроблено, щоб завадити об'єднання двох слов’янських государств.

Австро-Венгрии давали й контроль над узбережжям Чорногорії. Було підтверджено статті Сан-Стефанского світу про самого Добрудже і Бессарабії. Розмір контрибуції, налагавшейся на Туреччину, скорочувався до 300 млн. рублів. У Азії Росія отримувала Карс, Кардаган і Батум; Баязет повертався Турции.

Таким чином, були дозволені повністю завдання, національно-визвольного руху балканських народів. Під владою Туреччини залишилися області з численним нетурецким населенням (Південна Болгарія, Македонія, Албанія, Фессалія, Эгейские острова), Боснію і Герцеговину окупувала Австро-Венгрия.

Берлинский конгрес, штучно перекроївши карту Балканського півострова, створив численні приводи нових конфліктів у районі та загострення міжнародної обстановки в целом.

Балканские країни й після свого звільнення залишалися ареною суперництва великих європейських держав. Європейські держави, втручалися у тому внутрішні справи, активно впливали з їхньої зовнішній політиці. Балкани стали «Пороховим погребом «Европы.

Несмотря попри всі це, російсько-турецька війна 1877 — 1878.гг. мала велике позитивне значення для балканських народів. Її найважливішим результатом стало усунення турецького панування великий частини території Балканського півострова, звільнення Болгарії та оформлення повну незалежність Румунії, Сербії, Черногории.

Турция після войны

После Берлінського конгресу все швидше посилювалася фінансова залежність Туреччини від Європейських держав.

В 1879 р. Туреччина оголосила про своє повному фінансовому. банкрутство. Після тривалих переговорів із іноземними кредиторами у грудні 1881 р. було досягнуто угоду, зафіксований у так званому Муххаремском декреті (муххарем — місяць мусульманського місячного календаря), у якому султан санкціонував створення Управління оттоманського державного боргу перед, яка отримувала виключно широкі правничий та привилегии.

В його ведення переходили найважливіші джерела доходів імперії: тютюнова і соляна монополії, гербовий збір, податки на рибальство в на Мармуровому морі і Босфорі, ашар з шовку в Стамбулі, Эдирне і Брусі та інші надходження. Кількість службовців Управління невдовзі досягло 5 тис. человек.

Во главі Управління стояв рада із помітних представників держав-кредиторов: Англії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Турецький урядовий комісар мав лише правом дорадчого голоса.

Пользуясь фінансової залежністю Туреччини, іноземні держави отримували різні вигідні концесії. Французькі промисловці володіли залізницями у сучасній Сирії; англійцям і французам належали залізниці у районі Измира; велику концесію для будівництва Багдадської дороги отримав німецької капітал. Залізні дороги будувалися залежно від економічних пріоритетів і стратегічних інтересів іноземців. Зарубіжні фірми придбали ряд концесій і експлуатацію копалин багатств Турции.

В Османської імперії було відкрито нові іноземних банків: у Стамбулі відкрився філія найбільшого французького банку «Ліонський кредит »; в 1888 р. кілька західно-європейських банків спільно заснували «Салоникский банк »; в 1899 р. створили німецький «Палестинський банк «і т.д.

Единственный з турецьких банків, створений кінці в XIX ст. — сільськогосподарський — було дуже слаб.

Одновременно відбувалось і посилення політичної залежності Туреччини від розвинених держав. У 1883 року у Стамбул прибула німецька військова місія. Невдовзі її голова, полковник генштабу фон дер Гольц, було запрошено посаду військового радника і начальника офіцерської школи Стамбулі. Іноземні радники з’явилися й у флоті, в жандармерії та інших ланках державного апарату Турции.

В часи Туреччина як залежна країна могла користуватися протиріччями й боротьбою між великими державами. Це давало турецькому уряду відомі змогу маневру. З іншого боку, на відміну багатьох інших країнах Азії, Туреччина мала порівняно організованою і боєздатною армією, що дозволяло Туреччини, втративши фінансову самостійність, зберегти певної політичної независимость.