Несподівані штрихи до портрета Дмитра Донського

Неожиданные штрихи до портрета Дмитра Донского.

(Бегство великого князя з Москви до оцінці давньоруського книжника.)

Поступок Дмитра Донського, залишив столицю перед навали Тохтамиша на Москву, неодноразово привертав увагу дослідників Київської Русі. Справді, пораженческое поведінка великого князя, два роки які були яка розбила полчища поганого Мамая на усть Непрядве, року вписувалося у рамки традиційного образу героя Куликовської битви. Певне, тому дослідники передусім прагнули дати пояснення настільки незвичним діям Дмитра Ивановича.

Чаще інших наводиться думка, за яким давшаяся важкої ціною і коштувала величезних втрат перемога на Куликовому полі кілька послабила російські військові сили. У цьому сенсі, ряд дослідників вважає, Дмитро Іванович виїхав із столиці для збору ратних сил. Проте згадана думка, хоч і стала традиційної, перестав бути єдиною. У науці існує інша трактування подій, найповніше подана у дослідженні М. А. Салминой, спеціально присвяченій Повісті про нашестя Тохтамиша. На її думку, Дмитро залишив Москву через неединачества і неимоверства, що виникли серед російських князів. Саме тому, що князі «не хотяху пособляти одне одному і не изволиша помогати брат братові», великому князю Дмитру, який з початку «хоча ити супроти татар», довелося залишити Москву. Л. У. Черепнин в дослідженні, присвяченому процесу освіти російського централізованого держави, висловив думку, за яким одній з причин, (і може бути, головна причина), що спонукали Дмитра Донського залишити Москву, було нібито назревавшее антифеодальне повстання городян. Нарешті, автори самої пізньої по часу появи трактування дій Дмитра в 1382 року, повідомивши їм про кількаразові вказівки джерел на царську титулатуру Тохтамиша (на відміну Мамая, якого, очевидно, на Русі сприймали як узурпатора царства), вважають, що свою відмову великого князя від відкритої сутички з ординським ханом був із небажанням васала (Дмитра) битися зі своїми сюзереном (Тохтамишем). З усіх наведених, мабуть, лише остання версія спирається на свідоцтва ранніх з дійшли джерел — Симеоновской літописі і Рогожского літописця, які віддзеркалили, своєю чергою, т. зв. звід 1409 року (Троїцьку літопис). Інші ж трактування причин від'їзду великого князя йшла з Москви грунтуються або на пізніх розповідях літописних пам’яток (версія про неединачестве російських князів), або на зовсім не від підкріплених текстами джерел уявленнях самих дослідників (поїздка до Кострому для збору ратних сил; від'їзд перед назревавшего повстання). Проте, мабуть, сам факт незвичного (у межах сформованих стереотипів сприйняття Дмитра Донського) поведінки великого князя і послугував основою виправдувального по відношення до Дмитру пафосу згаданих исследований.

Памятники, розповідають про події 1382 року, збереглися у двох версіях. Перша — коротка та рання, засвідчує М. А. Салміна, перегукується з вже згадуваному склепіння 1409 року (Троїцької літописі) і читають Симеоновской літописі і Рогожском летописце (далі - Тр.). Розповідь Тр. досить лаконічний. У межах своїх оцінках вчинку Дмитра Івановича літописець цілком лояльний. Автор версії Тр. власне обмежився вказівками те що, Дмитро, слышавъ, що самъ цар йде нею съ усією силою свою, не ста на бої супроти його, ні подня рукы супроти царя, але поеха въ свої градъ на Кострому І що Тохтамиш, слышавъ, що князь великiй на Костромі, а князь Володимеръ у Волока, поблюдаше[ся], чаю у собі наїзду, того заради небагато днеи стоявше Москва, але, вземъ Москву, въскоре отиде. Згадування ж той факт, що з дванадцять днів до взяття ханом Москви у Дмитра Івановича народився син Андрій, взагалі надавало діям великого князя характер вимушеного відступу; відступу, викликаного, крім комплексу царя (термін А. А. Горського), можливо, що й бажанням захистити семью.

Вторая версія подій, що з взяттям Москви, викладена у літописної Повісті про нашестя Тохтамиша (Про полоненні і прихождении Тахтамыша царя, і Московьскомъ взятьи).

Судя з усього, початковий вигляд Повісті позначилося у складі Новгородської IV (далі - НIV), Софійській I (далі - СI), і навіть Новгородської Карамзинской (збереглась у єдиному, поки неизданном списку РНБ. ОСРК. F. IV. 603 — далі НК) літописів. М. А. Салміна довела, що у основі Повісті, читающейся в НIV, НК і СI, лежав короткий розповідь Тр. Що ж до подальшої еволюції тексту твори (Повість у цьому чи іншому обсязі представленій у більшості пізніх літописних склепінь), то думці М. А. Салминой, тексти Повісті, читающиеся в зводах, висхідних до НIV-НК-СI, є вже переробками цих останніх, т. е. мало грають ролі за відновлення початкових читань пам’ятника .

Вопрос про створення Повісті досі залишається дискусійним, оскільки його рішення пов’язані з датировкой самих літописних склепінь, у надрах яких з’явився великий варіант пам’ятника. Нині у науці існують різноманітні погляду як щодо датировки літописних пам’яток, а й у приводу реконструкції історії літописання 15 століття. Не вдаючись у деталі що розгорнулася полеміки, відзначимо лише, що, судячи з усього, Повість не могла виникнути раніше 1409 року (тобто. створення літописного оповідання Тр., що став є основним джерелом для упорядника Повісті) і пізніше 1930;х 15 століття (тобто. часу, коли з’явилися містять її літописні своды).

Рассказ Повісті відрізняє, як здається, жорсткіша, ніж та, що дана в літописної статті Тр, оцінка дій Дмитра Донського. У 1382 року, у всій видимості, справді, можна говорити про поєднання чинників, які сприяли прийняттю великим князем рішення про від'їзді йшла з Москви. Залишивши за дужками вивчення істинних мотивів вчинку Дмитра, спробуємо з’ясувати, у яких бачив причини від'їзду великого князя і яку оцінку його діям давав найближчий нащадок Дмитра — автор Повісті про нашестя Тохтамиша. Це особливо важливо, що більшість дослідників, крім лаконічного оповідання Тр., часто звертаються до даними, які мають Повісті. Причому у їхнє завдання найчастіше входить як реконструкція подій кінця чотирнадцятого, а й спроба виправдання Дмитра. Судячи ж з усього, автор твори, описуючи те що у Москві, переслідував іншу цель…

Взяв в основі розповідь свого попередника, автора літописної статті 6890 року у зведенні 1409 року, упорядник Повісті дав більш докладний опис подій. Поширення оповідання здійснювалося не лише через розвиток вже існуючих образів і описів, але й рахунок внесення змін до текст раніше невідомої інформації, найчастіше має оціночний щодо Дмитра Донського характер. Спробуємо проаналізувати подібні інформації виявити її оціночний смысл.

Рассказы обох джерел початок нашестя й аж про рух Тохтамиша до Москви у принципі мало чим відрізняються: й й інша версії розповідають наказ хана грабувати російських гостей в Болгар, похід Тохтамиша на великого князя Дмитрея Івановича і всю землю Російську, про зраду нижньогородських князів (зокрема тестя (!) Дмитра Донського — Дмитра Костянтиновича Суздальського), і навіть рязанського князя Олега.

Расхождения (і у своїй, як здається, суттєві!) щодо оцінки подій з’являються там, де розповідь однак стосується поведінки великого князя. З огляду на колишнього одностайності обох книжників такий перехід бачиться невипадковим. Справді, якщо ранній розповідь щодо вчинку Дмитра власне обмежується вже наведеної нами фразою у тому, що великий князь не встав на бій супроти самого царя і у Кострому, то Повість дає понад докладну і багато в чому відрізняється від попередньої версію розвитку подій. Відповідно до Повісті, послухавши ж князь великiй (…), како йде нею самъ цар (…), нача сбирати виючи і съвокуплятi полкi своа, і выеха з граду Москви, хоча итi супроти тотаръ. Проте виникло неединачество по неимоверьству серед скликаних Дмитром думоу думати російських князів, воєвод із думцами, вельможею і боляр старейшихъ. І те познавъ і разумевъ і расмотревъ, — пише автор Повісті, — благовернiи [князь] в недомышленiи велице, і оубояся статі від імені самого царя, і ста на бої протiву його, і подня руки на царя, але поеха въ градъ свої Переяслав, і оттуду повз Ростовъ, і паки річку [вбо]рзе на Кострому. (А Купрiянъ митрофолитъ, — додає книгар, — приеха на Москву). Отже, пояснення вчинку Дмитра комплексом царя автора Повісті недостатньо влаштувало. У цій книжці великий князь, навпаки, намагається організувати опір татарам, проте, потім (через якісь обставин) він побоявся, після чого став і їде до далеку і безпечне Кострому. (Цікаво вжите книгарем визначення вборзе: цим хіба що створюється ефект швидкого переміщення, справжнього втечі великого князя із міста у город.).

Вслед за згадуванням про від'їзді великого князя з стольного граду автор літописної статті Тр. переходить до розповіді прихід Тохтамиша до Москви та оборони столиці під керівництвом литовського князя Остея. На відміну від упорядника ранньої версії, автор Повісті і поширює розповідь попередника: цього разу він додає докладний опис ситуації у столиці після втечі Дмитра Донського: … у граді Москві бысть мятня многа і мятежъ великъ дуже, — пише він, — беху людие смушенi, яко вівця, не имуще пастуха, гражаньстiи людие възмятошася і въсколебашася, яко пьянi…. Як бачимо, виділена фраза одночасно є й поясненням причин що стався столиці заколоту, й у значної мері дає чітке уявлення про ставлення до втечі Дмитра Івановича. Річ у тому, що з позицій християнської етики (спирається у разі передусім на євангельський слово: …пастир добрий вважає життя своє за овець, а найманець, не пастир, якому вівці не свої, бачить прихожого вовка і овець стікає, і вовк расхищает овець і розганяє їх…) Дмитро надходить не оскільки має, порушує еталон поведінки князя-пастыря. Певне, на цю бік вчинку героя Куликовської битви вказує автор Повісті, описуючи заколот у Києві. На його думку, наскільки це можна судити з уривки, сам від'їзд великого князя з обложеної столиці та спричинився до зніяковілості гражан. (Отже, можна зрозуміти, що від'їзд Дмитра стався не через назревавшего повстання городян, а, навпаки, втеча великого князя (пастиря) із міста спричинилося до сум’яття жителів Москви (овец).).

Автора Повісті не задовольнив також лаконічну оповідь літописної статті Тр. про дії князя Остея в обложеної столиці: книгар поширив звістка, показавши, як йому уявлялося, справжню роль литовського князя в які відбувалися на Москві подіях. Якщо статті зводу 1409 року говорилося лише у тому, що Безбородий в граді въ Москві затворилъся (…) съ множествомъ народу …, то Повість малює повну драматизму картину лих москвичів за відсутності великого князя (граду ж единаче в заколоти смоущающеся, як морю мутящюся в бурі велiце, і откудоу ж оутешенiа обретающе, нъ паче болшихъ і поущьшихъ золъ ожидаахо) і вирушити вслід за цим повідомляє приїзд Остея — онука Ольгердовича. Безбородий, відповідно до Повісті, окрепивъ народи і мятежь градный укротивъ. Отже, в Повісті Безбородий постає непросто як голова захисників міста, а й як князь, зумівши подолати смуту, яка виникла після від'їзду Дмитра Івановича. Як представляється, аналіз образу князя Остея має чимале значення для з’ясування авторської оцінки вчинку Дмитра. У розумінні автора Повісті, литовський князь таки зіграв роль саме його пастиря, місце виявилося вакантним після від'їзду Дмитра й якого були збентежені городяни. Безбородий власне заміняє Дмитра, втікали в Кострому: він зміцнює дух населення, очолює оборону міста, нарешті, він гине разом із багатьма москвичами. За всією видимості, у такий спосіб, на думку автора Повісті, мав надійти і Дмитро, якби діяв відповідно до християнському еталона поведінки князя-пастыря. Протиставляючи поведінка Остея та книжки Дмитра, автор Повісті, судячи з усього, хотів показати, як далеких від християнських зразків був вчинок великого князя .

Для здобуття права уявити, наскільки поведінка Дмитра Івановича не відповідало прийнятим в православному світі зразкам, досить зіставити дії великого князя московського з його діями цісаря — візантійського імператора Костянтина в Повісті про взяття Царгорода турками в 1453 року, приписуваною перу Нестора-Искандера. Для подібного зіставлення дуже багато: обидва персонажа мають однаковий статус — вони пастирі на свої підданих; обидва діють у аналогічній ситуації - перед навали поганих, заодно й той, і той мають можливість уникнути загибелі, залишити місто. Але якщо Дмитро Іванович залишає Москву стікає в Кострому, то цісар Костянтин, не піддаючись на численні домовленості наближених, приймають рішення залишитися у обложеному місті (так помру зде із Вами — рефреном звучить, його відповідь) й під кінець поділяє долю пастви — гине від рук іноплемінних. І під час облоги Костянтин поводиться належним чином, у такий спосіб личить поводитися пастирю: імператор зміцнює стратигъ і воїн, такоже і занепаду всіх людии, так не відпадуть надежею (…), але так уповають на Панове вседрьжителя .).

В більшою ступеня ставлення автора Повісті про нашестя Тохтамиша до від'їзду великого князя проявилося під час фінальних фразах описи московського руйнування. Як багато і свій попередник, ще тільки докладніше, автор Повісті розповів про те нещастях, які піддали Москву. На його думку, быша Москва градъ великъ, градъ чюденъ, градъ многочеловеченъ, у ньому ж безліч людий, у ньому ж безліч господьства, у ньому ж безліч будь-якого обрисів. (…) Въ единомъ (ж) годині, — журився книгар, — изменися бачення його (граду. — У. Р.), егда взятий бысть, і посеченъ, і пожженъ. І Видети його нічого, хіба тільки земля, і перстъ, і прах, і попіл, і трупиа мертвих многа лежаща, і святыа церкви стояще акы розорені, як осиротевши, як овдовевши. Закінчивши повне трагізму опис лих столиці, автор Повісті знову повертається до міркуванням про причини настільки страшного руйнування. Наведений нижче пасаж, раніше, наскільки нам відомо, не подвергавшийся аналізу дослідників, мабуть, є ключовим на реконструкцію відносини автора Повісті до вчинку Дмитра Донського. Сице ж бысть конець Московському полону, — укладає автор Повісті оповідання про спіткало Москву нещастя. — Не тільки ж єдина Москва узята бысть тоді, а й прочии гради і країни пленени быша, — що. Князь ж великий, — повторює книгар вже констатований на початку Повісті факт, — съ кня[ги]нею і съ детми пребысть на Костромі, а братъ його Володимерь на Волоку, а матір Володимерова і княгинi в Торжку, а Герасимь владика Коломеньский в Новегороде. І далі слід, як здається, явно негативна характеристика вчинку Дмитра: Хто насъ, братье, про те не оустрашится, бачачи таке смущенiе Рускои землі? Яко ж Господь дієслова Пророкомъ: аще хоще[те], послушаbbите мене, благаа земнаа снесте, bи положю страхъ вашь на вразехъ вашихъ; аще майже послушаите мене, то побегнете нiкимъ ж гонiми; пошлю на ви страхъ і оужасъ, побегнете васъ отъ п’яти сто, а отъ ста тысяща (варіант — тма) .

Интересно, що наведений уривок у його вигляді читається лише у списках НIV й у НК. СI текст від слів хто насъ, братье, про семъ не злякається… і по фрази … побегнеть васъ отъ п’яти сто, а отъ ста тысяща зовсім позбавлений. Тим більше що, представляється, що уривок перегукується з початкового вигляду Повісті. Крім те, що осудливий стосовно Дмитру Івановичу пафос уривка повністю соответсвует загальної викривальної ідеології твори, на користь такого затвердження свідчать аргументи і дуже текстологічного характера.

Дело у цьому, що крім НIV і НК, зазначений уривок можна знайти й у Новгородської першої літописі молодшого ізводу (далі - НI мл.), що містить лише коротке повідомлення про нашестя Тохтамиша. Потрібно привести загальросіянку частина звістки літописної статті 6890 року НI мл. полностью:

Въ літо 6890. Прииде цtесарь Татарьскый Тектамышь, в сили велице, на грішну землю Рускую, багато попустоши землі Рускои: взя град Москву і пожьже, і Переяслав, Коломну, Серпоховъ, Дмитровъ, Володимиръ, Юрьевъ. Князь ж великыи, бачачи багато безліч безбожних Татаръ, і ста супроти имъ; і поиха на Кострому (читання Комісійної списку; варіант — нъ на Кострому побежа — списки Академічний і Толстовський НI мл.) съ княгинею і съ детми, а князь Володимеръ на Волокъ, а матір його й княгині въ Торжокъ, а митрополитъ въ Тферь, а владика Коломеньскыи Герасимъ въ Новъгород. Та хто нас, братіє, про те не злякається, бачачи таке зніяковілість Рускои землі? якоже Господь дієслова пророком: аще хощете, послухаєте мене, хороша земьная снесте, і положю страх вашь на вразехъ ваших; аще майже послухаєте мене, то побегнете никим ж гоними, пошлю на ви власний страх і ужасъ, побегнеть вас отъ 5 — 100, а отъ 100 — 10 000/…

Скорее всього, упорядник початкової редакції Повісті запозичив аналізований уривок безпосередньо з тексту НI мл. (хоча не можна виключити можливості те, що і в НI мл., й у НIV-НК позначилося якийсь загальний для Новгородско-Софийского зводу, але з до нас джерело). Можна дуже виразно стверджувати, що походження даного уривки новгородське. З’явившись на НI мл. (в її загальному з протографом НIV-НК-СI джерелі), уривок використали при складанні Новгородско-Софийского зводу. Далі він зберігся лише літописної традиції, висхідній до НIV-НК, зникнувши (швидше за все, по кон’юнктурних міркувань) з СI та інших московських пам’яток летописания.

Следует не можна з думкою низки дослідників про первинності читань СI стосовно до читанням НIV-НК.29 Якщо прийняти це цю думку, доведеться визнати, що у НIV-НК і НI мл. фраза від слів хто насъ, братье, про семъ не злякається… до слів … побегнеть васъ отъ п’яти сто, а отъ ста тысяща в НIV-НК є вторинної вставкою, зробленою у вже готовий текст пам’ятника з НI мл. і відсутньої у початковому вигляді Повести.

Как це випливає з наведеної цитати, зазначена фраза читають НI мл. (а за нею й у НIV-НК) відразу після розповіді про місцезнаходження під час навали великого князя, його (дружини, дітей, двоюрідного брата Володимира Серпуховского та його сім'ї), і навіть митрополита Купріяна і коломенського владики Герасима. Ця розповідь — явно новгородського походження. Узагальнивши інформацію про місцезнаходження важливих персон, які у розповіді зводу 1409 року (в ньому згадані Дмитро, Володимир і Кипріян; у своїй відсутні інформацію про княжих сім'ях й владиці Герасиме), НI мл. поповнила наявний перелік інформацією, яка, мабуть, була доступна московським літописцям. Інформація стосувалася осіб, знайдені притулок на новгородській землі: сім'я Володимира під час навали ховалася в Торжке, а Герасим — в самому Новгороді. Якраз у такому вигляді (крім згадування про місцезнаходження митрополита Купріяна) інформацію про важливих персонах сягнули б нас і в НIV-НК, й у СI. Вставний характер переліку в НIV-НК-СI підтверджено і тим обставиною, що у цих літописах, на відміну НI мл., вказівку про місцезнаходження Дмитра явно природного характеру повтору, що у цих пам’ятниках про його від'їзді в Кострому раніше говорилося, причому навіть вказувався маршрут руху великого князя (поеха въ градъ свої Переяслав, і оттуду повз Ростовъ, і паки річку [вбо]рзе на Кострому). У НI мл. про будь-яке повторі мова не йде: розказавши сам факт навали, перерахувавши піддані руйнування російські міста, літописець повідомляє про місцезнаходження важливих персонажів і потім пропонує своє пояснення факту їх відсутності у Москві (хто насъ, братье, про семъ не злякається…). Можна припустити, як і пасаж важливі персонах, і нарікання хто нас, братье, не злякається… були заимстоваваны з НI мл. в протограф НIV-НК-СI, в разбираемом місці найкраще переданий НIV-НК. Таким чином, порівняння читань зазначених пам’яток навіть у межах аналізованого уривка дозволяє однозначно говорити про наявність фрази від слів хто насъ братье, про семъ не злякається… до слів … побегнеть васъ отъ п’яти сто, а отъ ста тысяща у початковому вигляді Повісті про нашестя Тохтамыша.

При аналізі наведеної цитати привертає не лише те що, що у зазначеному уривку автор Повісті знову повернувся темі від'їзду Дмитра в Кострому — темі, вже неодноразово їм порушеної на початку тексту. Так само, і може, ще важливіше те, що у своїй автор твори спорядив повторну констатацію посиланням слову Господнє. У цитованому уривку автор Повісті перефразував один з розділів книжки Левіт, у якій Господь, звертаючись через Мойсея до синам Израилевым, каже: Якщо ви чинити відповідно до статутам Моїм… п’ятеро хто проженуть сто, і 100 хто прожене темряву, і впадуть вороги ваші перед вами від меча… Якщо ж ми послухаєте Мене… то я вступлю із Вами так: пошлю на вас жах… і упадете перед ворогами вашими… і побіжите, коли хто б женеться за вами… Місце фрази з тексту (відразу після повторного свідчення про від'їзд Дмитра), і навіть подібність поведінці великого князя з тими, хто послухав Панове (боїться; утікає з міста до міста, коли, використовуючи ним хто б женеться), дозволяють дійти невтішного висновку у тому, що фраза представляє нічим іншим як іще одна натяк на негідну поведінку Дмитра Донського. Однак у цьому уривку від'їзд великого князя представлений непросто як вчинок, недостойний князя-пастыря, а й як вчинок, викликаний покаранням Панове за непослух Дмитра. У цьому сенсі найточніше і лаконічно загальний пафос осуду вчинку Дмитра передала НI мл.: складається враження, що її упорядник присвятив свій оповідання про нашестя лише темі невартого втечі великого князя.

Мы маємо ще один доказ те, що втечу з міста перед зовнішньої небезпеки в свідомості нашого народу 15 століття асоціювалося саме з наведеної цитатою з Святого Письма. Так було в описі подій 1480 року, коли на Русь приходив ординський хан Ахмат, згадується чоловіка великого князя Івана Васильовича — Софія Палеолог, яка в небезпечний Москви момент вирушила на Белоозеро разом із великокнязівської скарбницею… Розповівши про переможному для Русі результаті стояння на Вугру, автор СI зазначив: Тое ж зими приiде велика княгиня Софія изъ бігів, бе бо бігала отъ татаръ на Белоозеро, а чи не гнана никемъже. Певне, згадка те, що біжить хто б жене, відігравало роль маркирующего кошти, з допомогою якого книгар вносив у зовні нейтральне опис від'їзду важливою персони, чіткий оціночний смысл.

По всієї видимості, тема від'їзду великого князя перед навали татар (взагалі ворогів) була досить актуальною для Русі, по крайнього заходу, починаючи з XV століття. Досить, що став саме втечею (причому втечею ж Кострому!) рятувався син Дмитра Донського Василю Дмитровичу під час навали Едигея в 1408 року; втечею на Белоозеро рятувалась од навали Ахмата велика княгиня Софія Палеолог; в 1571 року втечею рятувався і цар Іван Грозний, залишивши столицю на розграбування Девлет-Гирею32 тощо. Проте, судячи з усього, особливої громадської гостроти у власних очах як сучасників, і нащадків подій проблема поведінки великого князя у кризовій ситуації майбутніх ворогів сягає таки вступив у момент навали на Русь хана Великий Орди Ахмата в 1480 року. Саме цією теми, і було присвячено знамените Послання на Угру ростовського архієпископа Вассиана Рило. Дане твір так можна трактувати саме як відгук ростовського владики на чутки про відмову Івана III від боротьби з татарами. Але водночас у «Посланні на Угру Вассиана Рило у найбільш закінченою формі позначилися уявлення великокняжого духівника (і, можна вважати, значній своїй частині тодішнього думаючого суспільства) про еталоні поведінки великого князя перед ворожого (татарського) навали на Русь.

Как показали дослідники, в 1480 року у найближче оточення великого князя досить активно обговорювалося питання доцільності боротьби з на Москву ханом. У зв’язку з цим ряд осіб закликав Івана III виїхати з столиці: за словами давньоруського книгаря, цих людей не думаючи противъ татаръ… стояти, і битися, думаючи бежати проти, а християнство выдати. Вассіан Рило, будучи прибічником інший лінії поведінки великого князя, з Послання на Угру, у своїй аргументації виходив тільки й й не так з політичних міркувань, але, насамперед, спирався на сучасні йому ставлення до ролі й функції глави християнського держави. Через це Послання на Угру є стрункий ряд міркувань, мають прямі семантичні, а часом і текстуальні зв’язки України із аналізованій нами Повістю про нашестя Тохтамыша.

Прежде всього важливо відзначити, що архієпископ Вассіан, звертався до великого князю заради спасениа останнього; в такий спосіб, проблема вибору князя між відступом, якого його закликали опоненти Вассиана, і протиборством з поганими, за що виступав архієпископ, відразу ж потрапити була пов’язана ростовським владикою — духівником великого князя — з проблемою особистого есхатологічного порятунку Івана Васильевича.

В своєму Посланні Івану III Вассіан Рило розглядав ряд тим, важливих розуміння того, якими були ідеали поведінки православного князя у свідомості людей XV століття. Серед цих тим найважливішими, як здається, є ідеї Вассиана необхідність пастирського служіння великого князя і моральному праві останнього відкрито протистояти самому царю — ординському хану-чингизиду.

Токмо мужайся і крепися, про духовний синові, — закликає великого князя Вассіан, — яко ж добрий воинъ Христов, по євангельського великому Господнього Словеси: «Ти еси пастир добрий, душу свою вважає за вівця, а наимник несть, іже пастир, ж не суть вівця своя, бачить вовка грядуща, і вівця, і бегаетъ; і волкъ расхитит і распудить. А наимник ж бежить, яко наимникъ є, і радит про вівцях». Ти ж убо государеві, духовний синові, не яко наимник, але яко істинний пастир, подщися избавити вручене тобі Божий словесне ти стадо духовныхъ овець від грядущаго вовка. Як кажуть, Вассіан Рило вдається до авторитету тієї ж текстів, як і автор Повісті про нашестя Тохтамиша (останній, щоправда, в кілька завуальованій формі): обидва книгаря порівнюють князя з духовним пастирем, головна обов’язок якого, на думку Вассиана, захистити духовних овець від вовка — ворога. Невиконання даної обов’язки, на думку владики, рівносильне найтяжчим гріхів християнина і дає тяжкі біди пастві. Саме тому Вассіан гнівно засуджує тих ближніх великого князя, хто намагається спокусити Івана III залишити вручену йому Богом паству. З цих людей, пише Вассіан, закликають князя, зрадивши християнство і свій отечьство, яко бігуном скытатися з інших країнам. Князь-«бегун» у вустах Вассиана ризикує здобути гнів Божий за своє нехтування пастирськими обов’язками. Тому архієпископ, закликаючи великого князя залишитися у місті, одночасно лякає ще й зміцнює того. Убойся і ти, про пастирю, немає від твоїх чи рук тих кров стягне Богъ, по пророчому словеси? І де убо хощеши избежати чи воцаритися, погубивши вручене ти Божий стадо? — задає риторичні запитання владика. Відклади весь власний страх і возмогай про Господі, про державі фортеці його; «єдиний бо поженет тисячу, а через два двигнета тмы», — закликає он.

В Посланні Вассіан Рило формулює своє уявлення на право великого князя московського підняти руку супроти самого царя. Як очевидно з літописних розповідей про нашестя Тохтамиша (і стислого в Тр., і розлогого в Повісті), психологічний комплекс царя багато в чому сковував дії великого князя Дмитра Івановича в боротьбі свого сюзерена — ординського хана (царя). Очевидно, та ж психологічна розпорядження про неможливість (по моральним й іншим міркувань) протистояння самому царю тяжіла та контроль Іваном III. Недарма Вассіан Рило спеціально зупинявся в цій темі, умовляючи Івана Васильовича протиставитися Ахмата: Аще чи є ж ще любопришися і глаголеши, яко: «Під клятвою есмы від прабатьків, — їжака не поднимати рукы супроти царя, то како аз можу клятву разорити і съпротив царя статі», — пише Вассіан, — послухай убо, боголюбивый царю, аще клятва по нужди буває, прощати про таких і разрешати нам наказано є, іже прощаємо, і дозволяємо, і благословляємо, яко ж святійший митрополит, тако ж ми, й усе боголюбивый събор, — не яко на царя, але яко на розбійника, і хижака, і богоборця. Тим самим промені бе солгавшу живіт получити, ніж истинствовавшу погибнути, їжака є пущати тих у землю на руйнація і споживання всьому христьанству і святих церков запустіння і осквернення. Не подобитися окаанному йому Іроду, іже не хоті клятви преступити і погибе. І се убо який пророк пророцтва, чи апостол який, чи святитель навчи цього богостудному і кепському самому называющуся царю повиноватися тобі, великому Російських країн христьанскому царю!37. Отже Вассіан звертає увагу великого князя те що, що боротьби з ординським царем не не буде бути порушенням норм моралі, а, навпаки, виявиться богоугодним справою, оскільки, як думав архієпископ, по-перше, царство поганих самозванное, по-друге, статус християнського царя Російських країн на порядок вище статусу безбожного царя-«богоборца». Отже, перший ні сприймати себе васалом стосовно іншому, а, по-третє, думав архієпископ, у плані есхатологічного порятунку боротьби з руйнівниками всього християнства і святих церков як така є вчинком, искупающим гріх клятвопорушення. Тим самим було Вассіан Рило, звільняючи свого духовного сина від страху перед можливим гріхом, сформулював основні арґументів на користь боротьби супроти ординських ханів, які сприймаються доти на Русі вищої, Богом даної властью.

Следует враховувати, що Послання Вассиана Рило і Повість про нашестя Тохтамиша — суть пам’ятники досить близьких історичних епох. Якщо під час Дмитра Донського (по крайнього заходу, наскільки ми можемо бачити за свідченням Тр. — Симеоновской літописі і Рогожского літописця) ставлення до ординському царю не виходило далеко за межі васальної покірності перед Богом поставленої владою хана, то до другої половини наступного століття сприйняття монголо-татарів, певне, істотно змінилося. У цей час відмови від боротьби супроти самого царя сприймався вже проводяться як небажання захищати християнське царство від нечестивих. Навпаки, боротьби з поганими, попри бытовавшее довгі роки негативне ставлення до цього прабатьків сучасних великих князів, перебувають у цей період під духовним заступництвом церкві та її иерархов.

Однако, крім формулювання загальних поглядів на прерогативах та обов’язків великого князя за умов навали, Вассіан вдається і до історичних аналогій. Як головного прикладу Івана III він обирає… Дмитра Донського. За першого розгляді здається неймовірним, що, переконуючи великого князя остаточно виконати свій обов’язок пастиря, Вассіан знаходить риси, гідні для наслідування в історичний діячі, поступившем протилежним чином: бросившем духовне стадо. Дозволимо собі висловити припущення про появу настільки парадоксальною аналогії. Ситуація 1480 року, справді, настільки нагадувала події 1382 року, крім Вассиана (але вже з протилежні позиції) на досвід Дмитра Івановича посилалися і їхні опоненти ростовського архієпископа, котрі переконували Івана Васильовича залишити Москву. Як зазначив У. П. Гребенюк, бояри, відмовляючи великого князя від битви з Ахматом, посилалися на події 1382 року, коли «князь великі Дмитрей Іванович біг на Кострому, а чи не бився з царем…"38. У зв’язку з цим, цілком імовірно, що згадка Вассианом Дмитра Донського мало у чомусь політичний характер. Архієпископ, мабуть, побоювався те, що оповідання про легкодухому вчинок великокняжого прадіда, до чийому авторитету апелювали прибічники пораженської тактики, зможе переконати Івана III залишити Москву. У цих умовах Вассиана залишався єдиний спосіб нейтралізувати аргументи своїх противників: вона сама звернувся безпосередньо до образу Дмитра Івановича, але згадав у своїй не трагічний для Русі 1382, а триумфный 1380 рік. Про Дмитра Вассіан розповідає в панегирическом стилі, як, како не тільки до даху, а й на смерть хотів страдати за віру і поза святыя церкві та за вручене їй від Бога словесне стадо Христових овець, яко істинний пастир, подобяся преж колишнім мученикомъ39. Політичний характер зазначеного сюжету Послання помітний з тексту твори. Річ у тім, що Вассіан, описуючи перемогу Дмитра над Мамаєм, згадує у тому, як усемилостивий Богъ зухвалості його (Дмитра. — У. Р.) заради не покосне, ні умедли, ні пом’яну перваго його съгрешениа, але въскоре посла свої послуги, аггелы і святыя мученикы, помогати йому на супротивныа40. Можливо, що з словами Вассиана перший согрешении Дмитра таки переховувався вчинок князя в 1382 року. Аналізований Вассианом, як кажуть гаразд надходження (тобто, спочатку опоненти архієпископа нагадали Івану III про від'їзді Дмитра в Кострому, а потім Вассіан дезавуював їх розповідь посиланням на християнський подвиг великого князя на Куликовому полі), епізод перемоги у 1380 року міг стати пронумеровано великокняжеским духівником всупереч реальної послідовності за подіями 1382 року (останній епізод у своїй ставав першим согрешением великого князя).

Оценки поведінки Дмитра Донського, дані автором Повісті про нашестя Тохтамиша, видаються різко негативними стосовно великому князю московському, особливо у контексті пафосу Послання архієпископа Вассиана. Автор Повісті - книгар 15 століття, певне, з сучасних йому поглядів на належному поведінці глави християнського держави, осудливо поставився до вчинку людини чотирнадцятого — великого князя Дмитра Івановича. Герой Куликовської битви, у власних очах автора Повісті постає як правитель, з гріховності і малодушності залишив свою столицю, свою паству, святі церкві та все християнство на руйнування поганим. Перед обличчям навали ординського хана, вважає книгар, вчинки Дмитра Івановича виявляються далекі від ідеалів поведінки православного князя-воина, який, швидше волів би земну смерть рукою поганих і після — життя вічне, ніж життя земну, минущу, отриману, завдяки порушення своїх зобов’язань перед Богом і перед людьми.

Как бачимо, особистість і справи Дмитра Донського отримували неоднозначні оцінки з боку сучасників і найближчих нащадків великого князя. Можливо, правильніше буде казати про кількох іпостасях сприйняття постаті великого князя. З одним боку, Дмитро Іванович сприймалася як захисник Російської землі і православної віри, благочестивий і праведний князь; з іншого боку, князь постає як людина, вчинки якого і крізь століття після смерті Леніна продовжували сприйматися як зразки невартого, не належного поведения.

Судя з усього, саме альтернативні образи Дмитра Донського намагався закарбувати упорядник Новгородско-Софийского зводу, коли, помістивши під 6890 роком Повість про нашестя Тохтамиша, де у прихованої формі засуджувалося поведінка Дмитра, за цим вставив в літопис справжній панегірик князю — Слово про житії і смерті великого князя Дмитра Івановича, царя Рускаго.

Список литературы

Рудаков В.М. Несподівані штрихи до портрета Дмитра Донского.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.