Россия у першій половині ХІХ століття

Россия в першій половині ХІХ століття

Социально-экономическое розвиток Росії у першій половині XIX века

К кінцю XVIII в. у Росії складається внутрішній ринок; дедалі активніше стає зовнішня торгівля. Кріпосне господарство, втягуючись в ринкові відносини, видозмінюється. До того часу воно мало натуральний характер, потреби поміщиків були обмежені тим, що вироблялося з їхньої полях, городах, скотних дворах тощо. Експлуатація селян мала чітко визначені межі. Коли ж з’явилася реальна можливість перетворити вироблену продукцію у товар і отримати гроші, потреби помісного дворянства починають нестримно зростати. Поміщики перебудовують своє господарство те щоб максимально підвищити його продуктивність традиційними, крепостническими методами. У чорноземних районах, давали прекрасні врожаї, посилення експлуатації призвело до розширенні панської запашки з допомогою селянських наділів і збільшенні панщини. Але це може докорінно підривало селянське господарство. Адже селянин обробляв поміщицьку землю, використовуючи свій інвентар і свій худобу, та й він представляв цінність як працівник остільки, оскільки його ситий, сильний, здоровий. Занепад його господарства бив і в господарстві поміщицькому. Відтак після помітного підйому межі XVIII — ХІХ ст. поміщицьке господарство поступово потрапляє у смугу безвихідного застою. У нечерноземном регіоні продукція маєтків приносила все меншу прибуток. Тому поміщики не були схильні згортати своє господарство. Посилення ж експлуатації селян виражалося тут у постійному підвищення грошової оброку. Причому нерідко це оброк встановлювався вище реальної дохідності землі, відведеної селянинові у користування: поміщик розраховував на заробітки своїх кріпаків з допомогою промислів, отходничества — роботи з фабриках, мануфактурах, у різноманітних галузях міського господарства. Розрахунки ці були цілком виправдані: в цьому регіоні у першій половині в XIX ст. ростуть міста, складається фабричне виробництво нових типів, яке широко застосовує вольнонаемную робочої сили. Але спроби кріпосників використовувати цих умов у тому, щоби підвищити дохідність господарства, призводили до його саморуйнуванню: збільшуючи грошовий оброк, поміщики неминуче відриву селян від Землі, перетворюючи почасти в ремісників, почасти вільнонайманих рабочих.

В ще більше важкий стан виявилося промислового виробництва Росії. Саме тоді визначальну роль грала успадкована від XVIII в. промисловість старого, кріпосного типу. Проте в неї був стимулів для технічного прогресу: кількість і якість продукції регламентувалися згори; встановленому обсягу виробництва суворо відповідало число приписаних селян. Фортечна промисловість приречена на застой.

В той час в Росії з’являються підприємства іншого типу: які пов’язані із державою, вони працюють ринку, використовують вільнонайманий працю. Такі підприємства виникають насамперед у легку промисловість, продукція якої вже масового покупця. Їх власниками стають розбагатілі крестьяне-промысловики; а працюють тут крестьяне-отходники. Потім виробництвом було майбутнє, але панування фортечної системи стисло його. Власники промислових підприємств зазвичай самі перебувають у фортечної залежності і були значну частину доходів у вигляді оброку віддавати хозяевам-помещикам; робочі яка й в суті своїй залишалися селянами, що прагнули, заробивши на оброк, повернутися до село. Зростання виробництва утруднявся і щодо вузьким ринком збуту, розширення якого, на свій чергу, обмежувався кріпаком cтроем. Т.а., у першій половині в XIX ст. традиційна система економіки явно гальмувала розвиток виробництва та перешкоджала становленню у ній нових стосунків. Кріпосне право перетворювалося в перешкода по дорозі розвитку страны.

Внутренняя політика Олександра. (1801 — 1825)

В початку правління Олек-сандр І спробував проведення цілої низки реформ, які мають стабілізувати економічний і політичний становище у країні. У своїй реформаторської діяльності, він спирався на т.зв. Негласний комітет, куди входили державних діячів помірковано-ліберальних настроїв (Строганов, Кочубей, Чарторийський, Новосильцев).

Наиболее серйозними були реформи, у сфері політичного устрою. У 1802 р. з’явилися нові центральні керівні органи — міністерства, що у сукупності із місцевими установами, уведеними губернської реформою 1775 р., утворили єдину, суворо централізовану бюрократичну систему управління Росією. У тому ж року було визначено місце Сенату у цій системі органу нагляду — знову ж суто бюрократичного — над виконанням законності. Такі перетворення полегшували самодержавної влади управління країною, проте вносили до державного лад нічого нового. У сфері соціально-економічної Олек-сандр І зробив кілька боязких спроб пом’якшити кріпосне право. Указом 1803 р. про вільних хліборобах поміщику давали можливість звільнити своїх селян з землею за викуп. Передбачалося, що цьому указу виникне нове стан особисто вільних селян; поміщики ж одержать додаткові кошти для перебудови свого господарства нового, буржуазний лад. Проте поміщиків таку можливість не зацікавила — указ, який носив необов’язковий характер, не мав последствий.

После Тільзітського миру (1807) цар знову поставив запитання реформи. У 1808 — 1809 рр. М. М. Сперанський, найближчий співробітник Олександра, розробив «План державного перетворення », яким паралельно з адміністративно-бюрократичної системою управління, проводить політику центру, передбачалося створити систему виборних органів місцевого самоврядування — своєрідну піраміду з волостных, окружних (повітових) і губернських дум. Вінчатиме цю піраміду мала Державна Дума — вищий законодавчий орган країни. План Сперанського, що передбачав введення у Росії конституційного ладу, викликав різку критиці з боку вищих сановників і столичного дворянства. Через протидії консервативних сановників вдалося заснувати лише Державну раду — прообраз верхньої палати Думи (1810). Попри те що що проект створювався відповідно до вказівками самого царя, він і не здійснено. Сперанський 1812 р. був відправлений заслання.

Отечественная війна і закордонні походи надовго відвернули Олександра від внутрішньополітичних проблем. Тоді ж цар переживає серйозний духовний криза, стає містиком й, цурається вирішення злободенних проблем. Останнє десятиріччя його царювання увійшло історію як аракчеєвщина — під назвою головного довіреної особи царя А. А. Аракчєєва, вольового, енергійного і нещадного людини. І тому часу характерно прагнення наведенню бюрократичного порядку в всі сфери російського життя. Найяскравішими його прикметами стали погроми молодих російських університетів — Казанського, Харківського, Петербурзького, у тому числі виганялася неугодна уряду професура, та військові поселення — спроба зробити частина армії самоокупною, посадивши в землю, з'єднавши ніби одна особа солдата і хлібороба. Цей експеримент виявився вкрай невдалим і викликав потужні повстання військових поселенців, які нещадно придушувалися правительством.

Внешняя політика Олександра I

В першої чверті ХІХ ст. зовнішня політика Росії визначалася протистоянням її наполеонівської Франції, котра прагнула до світової панування. У 1805 р. Росія разом із Австрією і Англією вступив у війну з Наполеоном, що закінчилася поразкою російській та австрійської армій під Аустерліцем. У 1806 р. склалася нова антинаполеоновская коаліція. У ньому, крім Росії та Англії, активне участь прийняла Пруссія, армія якої, втім, було остаточно розбито від початку бойових дій. Російської армії довелося боротися самотужки, т.к. участь Англії боротьби з Наполеоном полягала у основному фінансової підтримки союзників. У 1807 р. у бою під Фридландом російська армія знову зазнала поразка. У тому ж 1807 р. в Тільзіті було підписано світ із Францією, яким Росія зазнала територіальних втрат, проте її було змушена приєднатися до т.зв. континентальної блокаді, з допомогою якої Наполеон мав намір розвалити економіку свого противника — Англии.

Условия світу були невигідні для Росії, що має налагодилися міцні економічні зв’язки Польщі з Англією. Континентальна блокада постійно порушувалася, що з інших, дрібніших конфліктів призвело до загострення російсько-французьких відносин. У червні 1812 р. Наполеон на чолі 600-тисячної «Великої армії «почав похід з Росією. Російська армія, спочатку значно поступалася противнику в силі, відступала впродовж двох з першою половиною місяців, обмежуючись арьергардными боями (найбільше — під Смоленськом). 26 серпня під Москвою, у села Бородіно, російська армія під керівництвом М. І. Кутузова прийняла генеральний бій. Хоча після цього кровопролитної битви російської армії знову довелося відступити, залишивши французам Москву, спромоглася завдати противнику непоправної шкоди. До того ж Кутузов зумів, відірвавшись від противника й урізався обійшовши Москву з півдня (Тарутинский маневр), зайняти вигідну позицію — він прикрив родючі південні губернії. Коли всі спроби Наполеона зав’язати мирні переговори з Олександром скінчилися невдачею, він був залишити Москву і після бою під Малоярославцем розпочати відступ по розореній старої Смоленської дорозі. Під час цього відступу дедалі ширше розмах приймало партизанське рух; вдарили сильні морози. Після переправи через р. Березину відступ перетворилася на втеча. Через війну французька армія майже зовсім загинула в России.

Изгнав французів, російська армія в 1813 — 1814 рр. прийняла активну участь у військових діях проти Наполеона у Європі на союзі з Кримом Пруссією, Австрією і Англією. Після цілого ряду кровопролитних боїв союзники вторглися до Франції та захопили Париж. Наполеон зрікся престолу і він засланий. Після подій міжнародний авторитет Росії значно зріс. Її впливом геть хід європейських справ стає дедалі сильним. Проте він мало реакційний характер, що проявилося на Віденському конгресі (1814 — 1815), у якому держави-переможниці вирішували долю Європи. Рішення конгресу багато в чому визначалися прагненням його відновити у Європі довоєнні кордону і до влади представників старих династій, що ні завадило Росії приєднати під назвою Царства Польського значну частину польських земель. У 1815 р. з ініціативи Олександра створили т.зв. Священний Союз, в що крім Росії, ввійшли також Австрія та Пруссія. У 1818 р. в Радянський Союз була прийнята Франція. Спілка мусить був гарантувати довговічність віденських угод: творці брали він обов’язок зберігати існуюче стан справ, боротися з революційним рухом. На початку 1820-х рр. саме Союз придушив революційні виступи у Італії та Испании.

Движение декабристов

Реакция останніх правління Олександра показала, що уряд немає ні сил, ні бажання вирішувати питання, поставлені всім ходом історичного поступу країни. Відтоді протистояння реакційної влади й суспільства, котрий прагне змін: обмеження самодержавства, скасування кріпацтва і ін. Безпосереднім поштовхом щодо нього з’явилися війни з наполеонівської Францією. Вітчизняна війна 1812 р. викликала вибух патріотизму у російському суспільстві; у час закордонних походів 1813 — 1815 рр. їх і учасники ознайомилися з строєм життя європейських держав і ми побачили, наскільки відсталою країною була самодержавно-крепостническая Росія. Саме гвардійські офіцери, охоплені жагою рішучих змін, — А. М. і М. М. Муравьевы, З. І. і М. І. Муравьевы-Апостолы, З. П. Трубецькой, І. Д. Якушкін — з’явилися ініціаторами створення 1816 р. «Союзу порятунку ». «Союз «об'єднав близько 30 чоловік і носив суворо конспіративний, змовницький характер: передбачалося влади з допомогою збройного перевороту і царевбивства, а потім згори провести необхідні перетворення — скасувати кріпосне право і запровадити конституцию.

Но тоді як організація розширювалася, у ній з’являлося дедалі більше прибічників змін, які хотіли вдаватися до революційним засобам. З їхніми погляду, влада потрібно було скидати, а підштовхувати до необхідних перетворенням. Під впливом подібних настроїв «Союз порятунку «в 1818 р. був перетворений на «Союз Благоденства », куди входили близько 200 членів і ставив собі ті ж потреби, що його попередник. Але їх члени «Союзу благоденства «намагалися шляхом пропаганди виправдання своїх поглядів — в друку, в салонних розмовах, в проектах, запропонованих в руки уряду. З іншого боку, вони проводили досить широку філантропічну і просвітницьку діяльність. Преосвітні устремління «Союзу «не зустріли відгуку з боку уряду. Розчарування при владі ставало дедалі більше й у 1821 р. Радикально «Союзу благоденства «організують його розпуск, аби позбутися «миролюбно «налаштованих, нерішучих, випадкових покупців, безліч повернутися в шлях революційної боротьби. У тому ж року у Петербурзі виникає Північне суспільство, а. в Україні, де була розквартирована значної частини російської армії, — Південне суспільство. Керівниками цих товариств — М. М. Муравьевым і П. І. Пестелем — вперше у декабристском русі розробили чіткі та докладні програми реформ.

Н. М. Муравйов у своїй «Конституції «пропонував вводити на Росії конституційну монархію. Царя залишити главою виконавчої, як вищого органу законодавчої влади заснувати «Народне віче », яка обирається з урахуванням досить високого майнового цензу; кріпосне право скасувати, наділити кожного що виходить за грати селянина двома десятинами земли.

" Російська щоправда «П. І. Пестеля була радикальніше як не глянь. Росія має була бути перетворять на республіку, всіх адміністративних органів якої — і законодавчий, «Народне віче », і виконавчий, «Державна дума » , — формувалися б шляхом загальних виборів це без будь-якого майнового цензу. Кріпосне право, декларує «Російська щоправда », скасовується, причому з казенних, монастирських і лише частково конфіскованих у поміщиків земель створюється громадський фонд, з якого кожний землероб повинен мати у користування наділ, який би мінімум його потреб. Цю землю не можна ані продавати, ні закладати. Інша земля становить приватний фонд і може переходити з рук до рук, служачи «доставлению достатку «тим, хто успішно веде своє хозяйство.

Программные документи декабристів носили загалом умоглядний, абстрактний характер, базуючись й не так на знанні реальних умов російського життя, скільки на абстрактних теоретичних рассуждениях.

Новые організації почали використовувати шлях змови і підготовки збройного перевороту. 14 грудня 1825 р., по смерті Олександра, Північне суспільство вивело на Сенатську площу перейменують на Петербурзі деякі гвардійські частини, намагаючись зірвати присягу новому царю — Миколі I. 29 грудня в Україні спалахнуло інспіроване Південним суспільством повстання Чернігівського полку. Обидва повстання придушили владою, які потім нещадно розправилася зі своїми участниками.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.