Медицина в Західній Європіу 12-17 століттях

РЕФЕРАТ на тему:

Медицина в Західній Європіу 12−17 століттях

Феодальний лад установився в різних країнах світу в різні історичні терміни. Цей процес переходу від рабовласництва до феодалізму протікав у специфічних для кожної країни формах. Так, у Китаї це відбулося біля ІІІ-ІІ століття до н.е., в Індії - у перші сторіччя нашої ери, у Закавказзі і Середній Азії в ІV-VІ століттях, у країнах Західної Європи — у V-VІ століттях, у Росії - в ІX столітті.

Падіння Західної Римської імперії в 476 р. н.е. представляє для Західної Європи історичну грань між рабовласницькою формацією і прийшовшій їй на зміну новою формацією — феодальної, між так називаною стародавністю і середніми століттями. Середньовіччя — епоха феодальних, чи кріпосницьких, відносин охоплює 12−13 століть.

При феодалізмі існувало два основних класи: феодали і залежні кріпаки. Згодом з ростом міст підсилився шар міських ремісників і купців — майбутній третій стан, буржуазія. Між двома основними класами феодального суспільства протягом усього середньовіччя йшла боротьба, що неприпиняється.

Феодальний лад Франції, Німеччини, Англії пройшов три стадії. Перша стадія феодалізму (з V по X-XІ в.) — раннє середньовіччя — випливала безпосередньо за падінням рабовласницького ладу в Римі в результаті повстання рабів і вторгнення «варварів» .

Прогресивні риси феодального ладу позначилися не швидко. Нові форми громадського життя складалися повільно. Кельтські і німецькі племена, що перемогли рабовласницькі держави, принесли із собою пережитки родового ладу з його економічними і культурними рисами, насамперед з натуральними формами господарства. Перехід від античного світу до середньовіччя в Західній Європі був зв’язаний спочатку з глибоким економічним і культурної спадком. У раннім середньовіччі переважало натуральне господарство. У країнах Західної Європи, а плин ряду століть відзначався занепад науки.

В другій стадії феодалізму в Західній Європі (приблизно з XІ по XV століття) — у розвинутому з ростом продуктивних сил росли міста — центри ремесла і торгівлі. Ремісники в містах поєднувалися в цехи, розвиток яких характерно для даної стадії. Поряд з натуральним господарством одержало розвиток мінове господарство. Міцніли товарно-грошові відносини. Розвивалася і росла торгівля усередині країни і між країнами.

Уся духовна культура середньовіччя знаходилася иод гнітом церковної ідеології, що затверджувала божественну незмінюваність існуючого класового порядку і гноблення. «Світогляд середніх століть був по перевазі геологічним… церква була найвищим узагальненням і санкцією існуючого феодального ладу», Блаженний Августин в ІV столітті виставив характерне в цьому відношенні положення: «Авторитет священного писання вище всіх здібностей людського розуму». Офіційна церква борола проти єресей-спроб критично відноситися до священного писання і церковних авторитетів. У цих єресях знаходив висвітлення соціальний протест селян і городян. Для придушення єресей наприкінці цього періоду в католицьких країнах Західної Європи був створений особливий орган — інквізиція. Звідси саме собою випливало, що церковна догма була вихідним моментом і основою всякого мислення. Юриспруденція, природознавство, філософія — весь зміст цих наук приводився відповідно до навчання церкви. В епоху середньовіччя науку вважали служницею церкви, і їй не було дозволено виходити за межі, установлені вірою.

У X-XІІ століттях домінуючою формою філософії в Західній Європі стала схоластика. У XІІІ столітті схоластика досягла свого розквіту. Зміст схоластики полягав в обґрунтуванні, систематизації і захисті офіційної церковної ідеології шляхом штучних формалістичних логічних хитрувань. Класове значення схоластики полягало у виправданні феодальної ієрархії і релігійної ідеології з метою найжорстокішої експлуатації трудящих і удушення прогресивної думки.

Схоластика виходила з того положення, що всі можливі эднання вже дано або у священному писанні, або в утворах батьків церкви.

Філософською основою середньовічної науки було, а першу чергу навчання Аристотеля, значною мірою перекручене і поставлене на службу богослов’ю. У середні століття Аристотель був канонізований схоластичною наукою, його називали «предтечей Христа в поясненні природи». Космогонія і фізика Аристотеля виявилися надзвичайно зручними для навчань богословів.

Центрами средизвековой медицини були університети. Прототипами західноєвропейських університетів з’явилися школи, що існували в арабських халіфатах і школа в Салерно. Вища школа типу університету існувала у Візантії вже в середині ІX століття. У Західній Європі університети представляли спочатку частки об'єднання що учать і учащихся, відповідно до загального цехового ладу середньовіччя. У XІ столітті виник університет у Салерно, перетворений на Салернской медичної школи біля Неаполя, у XІІ-XІІІ століттях з’явилися університети в Болоньї, Мон-пелье, Парижеві, Падуе, Оксфорді, у XІ столітті - у Празі і Відні. Число учнів в університетах не перевищувало декількох десятків на усіх факультетах. Статути і навчальні плани середньовічних університетів контролювалися католицькою церквою. Весь лад життя університетів був oскупований з ладу церкошшх установ. Багато лікарів належали до чернечих орденів. Світські лікарі, вступаючи в медичні посади, приймали присягу, подібну до присяги священиків. В університетах допускалося вивчення і деякі античні письменники. В області медицини таким офіційно визнаним античним автором був насамперед Гален. У Галена середньовічною медициною були узяті його пофарбовані ідеалізмом висновки, але зовсім відкинутий його метод дослідження (досвіди, розкриття), що було головною його заслугою. Задачею вчених було в першу чергу підтверджувати правильність вчення визнаних авторитетів у Відповідній області і коментувати його. Коментарі до добутків того чи іншого авторитетного письменника були основним видом середньовічної наукової літератури. Природознавство і медицина харчувалися не експериментами, а вивченням текстів Галена і Гіппократа. Галилей розповів про Один схоласта, що побачивши в анатома, що нерви сходяться в мозку, а не в серці, як учив Аристотель, сказав: «Ви мені показали все це так яюно д відчутно, що якщо би текст Аристотеля не говорив зворотного (а там прямо сказаний, що нерви зароджуються в серце), те необхідно було б визнати це істиною» .

Методи викладання і самий характер науки були чисто схоластичними. Студенти напам’ять заучували те, що говорили професора. Догматичними в медицині вважалися твори Гіппократа, Галена, Ибн-Сины (Авиценны). Слава і блиск середньовічного професора полягали колись у його начитаності й в умінні підтвердити кожне своє положення ц’ицатой, узятої в якого-небудь авторитету і приведеної наиамять. Диспути представляли самий зручний випадок висловити усе своє знання і мистецтво. Істина і наука означали тільки те, що було написано, і середньовічне дослідження стало просто тлумаченням відомого. Широко використовувалися коментарі Галена до Гіппократа, багато хто коментували Галена.

У XІІІ-XІ століттях в університетах Західної Європи розвивалася схоластична медицина з її відверненими побудовами, умоглядними висновками й опорами. Тому в західноєвропейському лекарствоведении поряд з засобами, добутими медичною практикою, знаходили місце і такі, застосування яких ґрунтувалося на віддаленому порівнянні, на вказівках алхімії, астрології, що діяли на чи уяву задовольняли примхи багатих класів.

Для медицини середніх століть характерні складні лікарські прописи. Фармація була безпосередньо связаша з алхімією. Число частин в одному рецепті нерідко доходило до декількох десятків. Особливе місце серед лік займали протиотрути: так називаний териаж, що включав 70 і більше складових частин (основна складова частина — зміїне м’ясо), а також митридат (обпа). Тфиак вважався також засобом проти усіх внутрішніх хвороб, у тому числі «моровых» лихоманок. Засоби ці цінувалися дуже дорого. У деяких містах, що особливо славилися своїми тернаками і митридатами і продававших їх в інші країни (Венеція, Нюрнберг), виготовлення цих засобів вироблялося привселюдно, з великою урочистістю, у присутності влади і запрошених облич.

Розкриття трупів при моргових почестях проводилися вже в VІ столітті н.е., але вони мало сприяли розвитку медицини. Перші розкриття, сліди яких дійшли до нас, проводилися з XІІІ століття. (У 1231 р. імператор Фрідріх ІІ дозволив проводити розкриття людського трупа один раз у 5 років, але в 1300 р. римський папа установив суворе покарання всякому, хто насмілиться розчленувати людський чи труп виварити його, щоб зробити кістяк. Час від часу деяким університетам дозволялося робити розкриття трупів. Медичний факультет у Мон-пелье в 1376 р. одержав дозвіл розкривати трупи страчених у Венеції в 1368 р. було дозволено робити одне розкриття в рік. У Празі регулярні розкриття почалися лише в 1400 р., тобто через 52 року після відкриття університету. Віденський університет одержав такий дозвіл з 1403 р., але за 94 гіда (з 1404 р. по 1498 р.) там було зроблено всего 9 розкриттів. У Грейфсвальдском університеті перший людський труп був розкритий після 200 років після організації університету. Розкриття звичайне робив цирюльник. Під час розкриття професор георетик читав уголос латинською мовою анатомічний твір Галена. Звичайне розкриття обмежувалося черевною і грудною порожнинами.

У 1316 р. Мондино Де Луччи склав підручник по анатомії, намагаючись замінити ту частину першої книги «Канону лікарської науки» Ибн-Сины, що присвячена анатомії. Сам Мондино мав можливість розкрити тільки два трупи, і його підручник був компіляцією. Основні свої анатомічні пізнання Мондино черпав з поганого, повного помилок перекладу арабської компіляції твору Га-лена. Більш двох століть книга Мондино залишалася підручником по анатомії.

Тільки в Італії наприкінці XVXVІ століть розкриття людських трупів з метою викладання анатомії стало більш частим явищем.

Серед середньовічних університетів Західної Європи Салернский і Падуанский відігравали прогресивну роль і менш інших зазнавали впливу від схоластики.

Вже в стародавності римська колонія Салерно, що лежало до півдня від Неаполя, була відома своїм цілющим кліматом. Приплив хворих, природно, привів до зосередження тут лікарів. На початку VІ століття, а Салерно проводилися збора для читання творів Гіппократа, пізніше, в ІX столітті, у Салерпо була створена медична школа, прообраз університету, що виник у XІ столітті, Викладачами в Салернскои шкоді були люди різних національностей. Викладання полягало в читанні творів грецьких і римських, а пізніше арабських письменників і в тлумаченні прочитаного. Широкою популярністю в середні століття в Західній Європі користався «Салернский санітарний регламент», популярний збірник правил індивідуальної гігієни, що був складений у XІ столітті у віршованій формі латинською мовою і неодноразово видавався.

Університет, що відрізнявся від більшості середньовічних університетів падуанский, у володіннях Венеції став відігравати роль пізніше, уже до кінця середньовіччя, в епоху Відродження. Засновано він був у XІІІ столітті вченими, що бігли з папських областей і з Іспанії від переслідувань католицької церковної реакції. У XVІ в. він став центром передової медицини.

Середні століття на Заході і на Сході характеризуються новим явищем, не відомим древньому світу в подібних розмірах, великими епідеміями. Серед численних епідемій середніх століть особливо важку пам’ять про себе залишила «чорна смерть» у середині XІ століття — чуму з приєднанням до неї інших хвороб. Історики на базі даних літописів, церковних записів про поховання, міських хронік і інших документів затверджують, що багато великі порід спорожніли. Ці спустошливі епідемії супроводжувалися розрухою у всіх областях господарського і громадського життя. Розвитку епідемій сприяв ряд умов виникнення і ріст міст, що відрізнялися скупченістю, тіснотою і брудом, масові пересування величезної кількості людей — так називане велике переселення народів зі Сходу на Захід, пізніше велике військово-колонізаційний рух у зворотному напрямку — так називані хрестові походи (вісім походів за період з 1096 по 1291 р.). Епідемії середніх століть, як і заразні хвороби стародавності описуються звичайно під узагальнюючим найменуванням «мор» (дослівно «чум»). Але, судячи зі збереженого описам, чумою (мором) називали різні захворювання: чуму, тифы (у першу чергу сипний), віспу, дизентерію й ін.- нерідко бували змішані епідемії.

Широке поширення витівки (під цією назвою також ховався, ряд інших кояшых поразок, зокрема сифіліс) під час хрестових походів обумовило утворення ордена св. Лазаря для піклування прокажених. Звідси і притулку для прокажених одержали найменування лазаретів. Поряд з лазаретами виникли притулку і для інших заразних хворих.

У великих портових містах Європи, куди на торгових судах заносилися епідемії (Венеція, Генуя й ін.), виникли особливі протиепідемічні установи і заходи: у прямого зв’язку з інтересами торгівлі були створені карантини (дослівно «сорокадневие» — термін ізоляції і спостереження над екіпажем прибулих судів) — з’явилися особливі портові наглядачі - «попечителі здоров’я». Пізніше, також у зв’язку з економічними інтересами середньовічних міст, з’явилися «міські лікарі», чи «міські фізики», як їх називали в ряді європейських країнлікарі ці виконували в основному протиепідемічні функції. У ряді великих міст були опубліковані спеціальні правила — регламенти, що мали метою запобігти замету і поширенню заразних хворобвідомі лондонські, паризькі, нюрнберскі правила цього роду.

Для боротьби із широко розповсюдженої в Середні століття «огероказой» були вироблені спеціальні міри, як ізоляція «прокажених» у ряді країн у так називані лазарети, постачання «прокажених» рогом, чи тріскачкою дзвіночком для сигналізації здалеку щоб уникнути зіткнення з ними здорових. У міських воріт воротарі оглядали вхідних і затримували підозрілих на «витівку» .

Боротьба з заразними хворобами сприяла і проведенню деяких загальносанітарних заходів — у першу чергу по забезпеченню міст доброякісною питною водою. До числа найдавніших у середньовічній Європі санітарних споруджень відносяться водопроводи давньоруських міст.

До числа перших лікарень, точніше, богоділень, на Заході належали Лионский і Паризький «Готель дье» — будинок божий (вони були закладені перший — у VІ столітті, другий — у VІІ столітті), потім лікарня Варфоломія в Лондоні (XІІ століття) і ін. Найчастіше лікарні влаштовували напувай монастирях.

Мовастььрская медицина в Західній Європі цілком була підлегла релігійної ідеології. Її основною задачею було сприяти поширенню католициама. Лікарська допомога наділенню поряд з місіонерською і військовою діяльністю ченців входила складовою частиною в комплекс заходів, що здійснювалися католицькою церквою при завоюванні феодалами иовых територій і народів. Знаряддям католицької експансії поряд із хрестом і мечем служили цілющі трави. Ченцям пропонувалася надавати лікарську допомогу населенню. У більшості ченців, звичайно, були відсутні глибокі медичні знання і лікарська спеціалізація, хоча серед них, безсумнівно, були митецькі лікарі. Монастирські лікарні служили практичними школами для лікарів-ченців, у них накопичувався досвід лікування хвороб, виготовлення лік. Але, зв’язуючи медицину з церквою, дотриманням обрядів, молитвами, покаянням, а лікування з «чудесами святих» і т.п., вони гальмували розвиток наукової медицини.

З галузей практичної медицини в середні століття в зв’язку з численними війнами розвилася хірургія. Хірургією в середні століття ущільнялися не стільки лікарі, що закінчили медичні факультети, скільки практики — костоправи і цирюльиикн. Найбільш повне узагальнення досвіду середньовічної хірургії дав у XVІ столітті родоначальник хірургії нового часу Амбруаз Паре (Франція), що вийшла з oвойскових цирюльників.

Третя стадія феодалізму (XVІ-XVІІ століття) у Західній Європі була періодом його упадка і розкладання, порівняно швидкого розвитку товарно-грошового господарства і потім зародження в надрах феодалізму капіталістичних відносин і буржуазного суспільства, представляючи перехід до наступного — соціально-економічного — і ческій формації - капіталізму.

Використана література.

1. 1.Медичний енциклопедичний словник. Автор: Р.І. Вишневський, А.І. Троян, М. П. Зяблюк, А. М. Кудрицький.

2. 2.Вирізки журналу «Медичний вісник» та «Охорона здоров’я» .

3. 3.Лікування та діагностика. — 2001 р. — № 2. — С.33−38. Колесник М.І., Лапчинська І.І.

4. 4.Свиридов О.І. Історія медицини. — К., 2001.

5. 5.Гаврилов Л. Ф., Татаринов В. Г. Анатомия: Учебник. — К., 1985.

6. 6.М. Р. Сапин, Г. Л. Билич «Анатомия человека» книга 2 «Внутренние органы. Системы обеспечения (эндокринная, сосудистая, иммунная, нервная системы)» Москва, Оникс-Альянс-В 1999 г.