Право на недоторканість особистого життя (реферат)

Реферат на тему:

Право на недоторканість особистого життя На сучасному етапі розвитку української державності, на шляху до формування громадянського суспільства та розбудови правової держави актуальним залишається питання справжньої поваги до людини та її особистих прав і свобод, задекларованих у Конституції України. Конституційні принципи не завжди знаходять своє втілення в правому житті нашого суспільства, але вони встановлюють ціннісні орієнтири, які дозво­ляють використовувати «антропоцентричні виміри» до держави, її інституцій та права в цілому, визначаючи ступінь їхньої зрілості та розвиненості відповідно до загальноцивілі­заційних поглядів на права людини.

Закріплений у Конституції України обсяг прав і свобод людини в сукупності з гаранто­ва­ною можливістю їх реалізації є одним із чинників, які визначають ступінь сформова­ності громадянського суспільства. Необхідно мати на увазі, що конституційні права і свободи надають людині, поряд із можливістю брати участь в керуванні державою, змогу дистанціюватись від держави завдяки визнаному за людиною права на самовиз­начення в особистому та сімейному житті. Разом з тим, у сучасних умовах ідея правової охорони недоторканості особистого життя набуває більш глибокого сенсу та усвідомлення цінності зазначеного права завдяки посиленню «деприватизації» особистої сфери людини.

Останнє явище детерміноване тим, що інформація про особистість починає розгляда­тись як економічно вигідний товар та джерело влади, а сучасні науково-технічні досягнення надають необмежені можливості для накопичення та використання такої інформації, як своєрідного знаряддя соціального контролю й маніпулювання людською поведінкою. Най­більш актуальною і повсякденною загрозою для особистого життя людини є створен­ня ком­п'ютерних систем персональних даних, які є особливою групою відомостей про її при­ватне життя. Сучасні комп’ютерні технології дозволяють збирати, обробляти, зберіга­ти та розповсюджувати інформацію про приватне життя індивіда не тільки відповідним державним організаціям та службам, а й приватним особам. Наприклад, у 1996 році в Есто­нії за досить доступною ціною (близько 3000 доларів США) можна було придбати оп­тичні диски зі «скачаною» інформацією з автомобільного реєстру, реєстру громадян Естонії, реєстру нерухомості і навіть з таємних файлів естонської дорожньої поліції. Най­більш цікавим є те, що завдяки розповсюдженню таких CD на широкий загал були винесені різноманітні пікантні подробиці приватного життя відомих державних діячів та бізнесменів.

Таким чином, поняття «особисте життя» стає не тільки важливою соціологічною кате­го­рією, пов’язаною з проблематикою автономної життєдіяльності людини, де рушійною силою виступають її приватні інтереси, але й набуває чіткого правового й, перш за все, конституційного значення. Ст. 32 Конституції України, відобразивши положення най­важ­ливіших міжнародно-правових документів (ст. 12 Всесвітньої декларації прав лю­дини, ст. 21 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) встановила, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти­туцією України. Зазначене положення обумовлює необхідність аналізу змісту поняття суб'єктивного права, яке неможливе без розкриття змісту поняття «особисте життя» .

У загальному розумінні особисте життя можна визначити як фізичну і духовну сферу буття людини, що контролюється самим індивідом, тобто є вільною від спрямованого зов­нішнього впливу. Можна сказати, що найважливішим критерієм, який дозволяє відок­ремити особисте життя від суспільного, є та обставина, що зміст і форми відношень особис­того життя визначає сама людина, оскільки воно є її особистою справою, тобто справою, в яку ні суспільство, ні держава (в особі її органів і посадових осіб) не має пра­ва втручатися.

У спеціальній літературі поняття «особисте життя» використовується для позначення відносин, які виникають між людьми в сімейних справах, в інтимній сфері, їх звички, вико­ри­стання дозвілля, навчання, ставлення до природи, до визначення своїх духовних і матеріальних потреб та засобів їх задоволення, а також виробничо-трудове життя, пи­тан­ня побуту і здоров’я.

Сучасна західна юриспруденція, філософія, соціологія для позначення сфери осо­бистого життя використовує поняття «privacy», що в перекладі з англійської мови означає «приватність». Зазначене поняття використовують для забезпечення охорони честі та гід­ності, пов’язаних із правом індивіда на нерозголошення відомостей про його персо­нальні дані, сімейне, інтимне життя, рід діяльності, майновий стан та бізнес. На думку аме­ри­канського дослідника А. Вестіна, існує чотири форми приватності: перша — це «усамітнення», тобто стан, у якому людина позбавлена від будь-якого спостереження з боку інших. Друга — «інтимність» (замкнуте спілкування), яке передбачає добровільне підтримання контакту з вузьким колом осіб. Третя — «стриманість», тобто наявність пси­хо­логічного бар'єру між індивідом та людьми, що його оточують. Четверта — «ано­німність», стан, коли людина, знаходячись у громадських місцях, прагне залишитись не­впіз­наною.

Для того, щоб з’ясувати соціальне призначення права на недоторканість особистого життя, необхідно пам’ятати, що неможливо жити в суспільстві й бути вільним від нього, прагненню людини до усамітнення протистоїть соціальний контроль — невід'ємний еле­мент соціального життя. Особисте життя як соціологічна категорія має два основні блоки, у яких знаходить свій вираз дуалізм соціального та особистісного. Перший блок складає власне особисте життя індивіда, а другий — особистісні елементи в явищах і відносинах так званої «контактної зони», яка є стиком особистого і громадського життя. Ця зона вини­кає при контактуванні людини з офіційними інституціями суспільства (органи охоро­ни здоров’я, слідчі та судові органи, нотаріат, адвокатура та ін.), які отримують інформа­цію про різні аспекти особистого життя людини (органи охорони здоров’я, слідчі та судо­ві органи, нотаріат, адвокатура тощо).

Як об'єкт правової охорони, особисте життя містить у собі як реальні явища та відноси­ни, так і інформацію про них. Саме через це завдання правової охорони особистого жит­тя буде виглядати дещо специфічним, оскільки право, з одного боку, повинно забезпе­чити вираз свободи власного розсуду в індивідуальній життєдіяльності, яка виключає будь-яке неправомірне вторгнення в особисте життя, а з іншого — забезпечити недопу­щення поширення будь-якої інформації про особисте життя людини та збереження таєм­ниці її приватного існування. Тому правова охорона вищезазначених блоків особистого життя зводиться до забезпечення свободи власне особистого життя (матеріальний аспект) та свободи на збереження таємниці про особисте життя (інформаційний аспект).

Матеріальний аспект особистого життя включає в себе реальні особистісні, майнові, сімейні, побутові та інші відносини, які виникають у цій сфері буття людини. Однак відносини в сфері матеріального аспекту не завжди перебувають під впливом правового регулювання, а їх охорона від втручання відбувається за допомогою моральних, звичає­вих, традиційних правил та норм поведінки, які діють у певному соціально-історичному періоді існування суспільства. Отже, залежно від соціального рівня розвитку суспільства зазначений аспект може розширюватись або звужуватись за допомогою правового впливу. Але публічні вияви особистого життя, що зачіпають права і свободи інших людей (звички, засоби відпочинку тощо) перебувають під правовим впливом, а їх охорона, за­лежно від соціального рівня розвиненості суспільства може звужуватись або розширюватись.

Інформаційний аспект особистого життя передбачає неприпустимість розголошення, без згоди самої людини, відомостей про його приватне життя та особу. Саме цей аспект є найбільш врегульований правом і охороняється за допомогою юридичних засобів і, перш за все, конституційними гарантіями. Зазначені гарантії містять дві взаємообумов­люючі юридичні категорії -" таємниця" і «невтручання», які є сутністю інституту гарантій цього права і за якими держава не повинна втручатися в приватне життя людини, вивіду­вати його особисті таємниці та контролювати його поведінку поза службовим часом, крім випадків, передбачених Конституцією. Отже, таємне в розумінні приватного повинно бути невідомим для органів держави, а збереження цього таємного забезпечується через невтручання і непорушення. І якщо розглянути матеріальний і інформаційний аспекти особистого життя як сукупність гарантованих таємниць — «таємниця» і «невтручання», які є взаємообумовлюючими і які виражають людину приватної сфери, то матеріальний аспект будуть складати особисті таємниці, які нікому не довіряються, а інформаційний — професійні таємниці, які довірені представникам деяких професій для захисту прав і законних інтересів особи і в основі яких також перебувають особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, що адресовані тим, кому ці таємниці за необ­хідності довірені.

Визначивши складові змісту особистого життя необхідно розглянути і сутність його правової охорони. У спеціальній літературі правова охорона особистого життя розгля­дається, як сукупність трьох самостійних елементів: регулятивного, забезпечувального і захисного. Причому право має визначальне значення як при забезпеченні прав і свобод для активних дій уповноваженого суб'єкта, так і при забезпеченні свободи від втручання інших осіб у сферу життєдіяльності індивіда. Забезпечувальний елемент правової охорони є найбільш важливим, оскільки саме завдяки ньому свобода від втручання в особисте і сімейне життя набуває своєї реальної охорони. Забезпечення — це, перш за все, не порушення існуючої свободи особистого та сімейного життя, яке досягається за допо­могою системи конституційних гарантій, що знаходять свою деталізацію в галузевому законодавстві. У свою чергу, непорушення — це основа, на якій побудоване дотримання, захист та повноваження права на свободу від втручання в особисте і сімейне життя.

Це своєрідна перешкода, яку повинен долати суб'єкт-" агресор" щоб втрутитись в особисте і сімейне життя індивіда. Необхідно, щоб долаючи цю перешкоду, суб'єкт-" агресор" вчиняв умисний злочин, тільки тоді ця охорона буде реальною, але порушене право на особисте та сімейне життя не завжди підлягає поновленню, а наслідки порушення мають незворотний характер. Тому базовою умовою гарантії зазначеного права є його дотри­мання всіма іншими соціальними суб'єктами.

Право на недоторканість особистого життя є складним правовим інститутом, що утво­рюється з окремих правомочностей індивіда, які можна об'єднати в дві взаємопо­в'язані групи, перша з яких пов’язана зі здійсненням охорони недоторканості власне особистого життя, а друга — його таємниці. До складу першої групи входить право на недоторканість: засобів особистого спілкування, особистої документації та зовнішності індивіда (право на особисте зображення). До другої - право на охорону професійної таємниці (банківська, адвокатська, лікарська, нотаріальна таємниці, таємниця штучного запліднення й імплантації ембріона, таємниця усиновлення.

Дискусійним є питання щодо права на недоторканість житла, яке включається до змісту охорони власне особистого життя. На нашу думку, право недоторканості житла є самостійною конституційною свободою (самостійне суб'єктивне право), яке є елементом абсолютного правовідношення, в якому правоспроможність носія права протистоїть пасивному обов’язку невизначеного кола суб'єктів не порушувати недоторканість житла. Зазначене право є своєрідним «фоном», соціальне призначення якого — юридично забезпечити задоволення потреб індивіда в особистому і сімейному житті через створення перешкоди на шляху стороннього незаконного втручання до приватної сфери життєдіяль­ності індивіда. Таким чином, право недоторканості житла виконує охоронну функцію відносно права на свободу від втручання в особисте і сімейне життя, завдяки якому особа може безперешкодно задовольнити свої інтереси в цій сфері (самостійно визначити розпорядок денний, час прийому і склад гостей, вирішення різноманітних побутових пи­тань тощо), уникаючи тим самим будь-якої незаконної спроби контролю приватної сфери.

Аналіз положень Конституції України дозволяє виокремити деякі нормативні скла­дові, що включаються до змісту вказаного суб'єктивного права. Ці складові являють собою систему конституційних гарантій у сфері приватного життя особистості, що вклю­чають у собі низку можливостей, серед яких знаходяться:

— право кожної людини контролювати збір та обробку інформації про своє приватне життя;

— право громадянина знайомитись в органах державної влади, місцевого самовряду­вання, установах і організаціях з відомостями про себе;

— право кожної людини спростувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї родини;

— право кожної людини вимагати вилучення будь-якої недостовірної інформації про його приватне і сімейне життя;

— право кожної людини на відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої збиранням, зберіганням та поширенням недостовірної інформації про себе та членів своєї сім'ї;

— право кожної людини на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Перелічені конституційні гарантії є нормами прямої дії, які регулюють переважно інформаційний аспект права недоторканості особистого життя, але, не зважаючи на це, потре­бують подальшої деталізації в галузевому законодавстві.

Необхідність такого кроку підтверджується аналізом правозастосовчої практики, проведеним Конституційним Судом України, який в своєму Рішенні від 30.10.97. № 5-зп у справі 18/203−97 констатує наявність правових колізій та прогалин у сфері забезпечення недоторканості інформацій­ ного аспекту особистого життя. Аналізуючи положення ч. 2 ст. 32 Конституції України Конституційний Суд України зазначає, що вітчизняним законодавцем не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України «Про інформацію» закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначено. Наголошуючи на відсутності правового регулювання використання конфіденційної інформації, особливо в сфері психіатрії, Конституційний Суд України зазначає, що законодавство України поки що не приведено у відповідність з Європейськими стандартами у галузі захисту персональних даних у зв’язку із прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, зокрема й інформаційного характеру, регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР.

Означені обставини свідчать про наявність нагальної потреби в чіткій законодавчій регламентації, яка б встановлювала мету та процедуру збору конфіденційної інформації, до якої Конституційний Суд України відносить свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персо­нальні дані), а також порядок доступу громадян до документів та матеріалів, які зачіпа­ють недоторканість їх особистого життя.