Релігії Давнього Китаю

Релігії Давнього Китаю Одна з найдавніших у світі цивілізацій — давньоки­тайська — сформувалася у II тис. до н.е., осівши в долині р. Хуанхе, їй притаманні раціоналізм мислення, повага до норм етики, адміністративної практики.

З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, куль­ту природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вів­тар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення.

Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців ви­конували державні чиновники, а найважливішими ритуа­лами верховодив сам правитель.

Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів.

Саме в такому середовищі сформувалися основні релі­гійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI-V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосиз­мом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є іде­ал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Кон-фуцій.

Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»). Народився, за однією версією, взим­ку 550 р. до н.е., за іншою — 551 р. до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м. Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом був позбавлений цього титулу і, згідно з ки­тайськими законами, його сім'я в п’ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду, називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учи­тель Кунг». Батько Конфуція був офіцером, служив ко­мендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад сімдесят літ.

Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього на пагорбі. З часом це слово ста­ло священним для китайців, і вони бояться проголошува­ти його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім'я опинилася у великій матеріальній скруті, що зму­сило хлопця з ранніх літ бути і пастухом, і сторожем, при­лучатися до різних ремесел. У п’ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до навчання. У дев’ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав по­саду наглядача амбарів і державних земель, виявивши се­бе ревним служивцем.

На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З часом довкруг нього зібралось не­мало молодих і допитливих людей, зорієнтованих на пі­знання принципів моральності й правильного державно­го управління. Він викладав історію, основи політики, учен­ня про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Пізні національні релігії.

Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася рези­денція імператора, Конфуцій познайомився з найвідомі-шими тогочасними мислителями, багато працював у бібліо­теці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і справедливу владу. Проте не завжди можно­владці прислухалися до його слів.

На п’ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м. Хунг-то, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони, що змінили си­туацію в місті, життя городян. Наприклад, для літніх лю­дей передбачалися інші продукти, ніж для молодих, на слабких покладалися інші обов’язки, ніж на сильних. Ці нововведення швидко дали свої плоди, і Конфуція невдо­взі призначають наглядачем державних земель провінції Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудли­вими нововведеннями, що сприяло призначенню його мі­ністром. Але незадовго внаслідок непорозумінь з герцо­гом Конфуцій покидає службу і починає своє мандрування різними провінціями Китаю. Йшов тоді йому 56 рік.

На цей період у нього було до трьохсот учнів і послі­довників, серед яких сімдесят-вісімдесят, за словами Кон­фуція, володіли неабиякими здібностями. Найближчі з них рідко розлучалися з ним надовго. Здебільшого вони сиді­ли чи стояли довкруг учителя, вслухаючись у його думки, разом проникаючи вглиб історії, пізнаючи поетичні обра­зи, релігійні обряди, етичні норми. Він був розкутий і від­критий у таких розмовах.

Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав надіятись на те, що хтось із державних вель­мож запросить його до себе в радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу, присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його син (у Конфуція було ще дві дочки), улюб­лений учень, чию смерть він переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», — у відчаї промовив він.

Один із його учнів стверджував, що про найближення своєї смерті Конфуцій дізнався у віщому сні. «Жоден муд­рий правитель не приходить, щоб узяти мене за вчителя. Пора мені вмирати», — так підсумував він своє життя. Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не бу­ло тоді ні дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.

Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньо­китайську державу. Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбу­лася зміна правлячої династії в Китаї. Нова влада, праг­нучи насадити деспотичні порядки в державі, наштовхну­лася на потужний спротив послідовників Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфу­ція після смерті виявилися значно могутнішими і, що най­головніше, — затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Мож­ливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні творіння, що претендують на статус божест­венного Одкровення, а всього лише як коментування іс­тин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Йо­го цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Формою він нагадує імпера­торський палац, оточений стіною з червоної цегли, з чо­тирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов’язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочат­ку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, по­тім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим святим», а ще через деякий час розроб­лено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено «середні жертвопринесення» Конфуцію «вели­кими жертвопринесеннями». Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвоприне­сення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньо­китайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною систе­мою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової сис­теми майже не відбувався, не було духовенства, священ­них писань і богослов’я. Головними були зумовлені звича­ями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релі­гійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філо­софському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-полі-тичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво­рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза­ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчите-лем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільст­ва, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх націо­нальних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх від­повідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних об­ставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайсь­ких культах — культі Неба і культі предків. Небо кон­фуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу ду­ховну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклонін­ня Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найваж­ливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Та­ким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві обізнаність, обов’язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудре­ців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає про­столюдина, налаштованого, як би вигідніше пристосувати­ся в житті, який презирливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимог­ливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки освіті, то простолюдина може спонукати до вдос­коналення лише страх перед покаранням.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є любов, що зобов’язує до взаємоповаги вдома, старанності на робо­ті, правдивості у стосунках з оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток цього положення конфуціанство запропонувало концепцію серединного шляху, що унемо­жливлює крайнощі в думках і вчинках. Сповідування йо­го налаштовує людину на постійне пристосування до об­ставин, що змінюються, підкорення владі.

Маючи в основі антропоцентричну ідею служіння лю­дям, конфуціанство як релігійна система стримане щодо служіння духам, ідеї загробного життя, релігійного місти­цизму, магії. Байдуже воно і до проблем космогонії. А сам Конфуцій, хоч і брав участь у присвячених духам ритуальних дійствах, вважав: «Мудрість полягає в тому, щоб серйозно віддаватися обов’язкам, які стосуються лю­дей, і, шануючи духів, триматися від них подалі».

Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єд­нував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.

Дуже важливим у конфуціанстві є вчення «про іме­на»: будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховува­ти підлеглих. За потреби вони мусять «виправляти іме­на», тобто ставити кожного на своє місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не може бути стертою: «Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів». Благородна людина має бути налаштована на спра­ведливість, дотримання моралі. «Мала» людина більше зо­рієнтована на здобуття вигоди і багатства.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуман­ність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій дер­жави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман­ності - жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті - повага до старших за віком і вищих за суспільним становищемчжун — вірність, відданістьшу — прощеннялі - добро­чесністьчжі - знанняюн — хоробрістьгун — шаноб­ливістькуань — великодушністьсінь — вірністьмінь — кмітливістьчуй — доброта. Ці моральні риси облагороджу­ють людину, оскільки в них закладені принципи загально­людської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом двох із половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адре­сувалося державним службовцям, згодом міцно вкорени­лось у свідомість китайського суспільства, зумовило спо­сіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до вось­ми шкіл.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372−289 до н.е.), який обміркував проблему «справедливого володаря», що в основі політичної кон­цепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього. Народом вважав землевласників, чинов­ників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них — філософ Мо-цзи (479−381 до н.е., за іншими даними, 468- 376 до н.е.) заперечував учення про імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові - цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бід­них і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них, Шан Ян (390−338 до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, за­суджував освіту народу, схвалював війни як найкращий за­сіб вирішення економічних і політичних проблем. Запек­лим противником конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259−210 до н.е.), який у 213 р. до н.е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого до­тримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують економічний злет у другій половині II ст. «чо­тирьох малих драконів» — Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські цінності конфу­ціанства стали невід'ємним елементом виховання, спосо­бу мислення, господарської діяльності.

Даосизм Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанст­вом (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV-III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара ди­тина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носи­ла його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Особливості релігійно-філософської системи даосиз­му. У релігійно-філрсофській системі даосизму окресли;

Пізні національні релігії.

лося дві тенденції: філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що охоплювала алхімію, демоноло­гію, лікувальну практику. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо під­коряються не Небу, а всезагальному закону — дао — не­видимому, всюдисущому закону природи, суспільства, по­ведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об'єктивною силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював, навпаки — воно першо­джерело всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао при­сутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Людині важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а з певного часу його сутність розкрита для людей мислителями, вони му­сять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави. У політичному сенсі дао є вищим законом управління державою. Воно є і найви­щим моральним законом, основою моральності людини.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, що виявляються через доброчесність. Там, де вона є, діє даохто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злит­тя її з природою. Все ненормальне, що виявляється в при­роді (посуха, повені, непогода тощо), є наслідком порушення її гармонії. Несправедливість, суспільний розлад — теж по­рушення гармонії, але в суспільстві. Усунути їх можна тіль­ки внаслідок дії дао. Втручання людини у світову гармо­нію неприпустиме. Вона повинна дотримуватися принци­пу «недіяння». Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину владі стихійного розвит­ку подій. Людина, яка спромоглася з'єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське вчення про безсмертя.

Даосизм тривалий час фігурував лише як філософсь­ка концепція. Ідея дао більш-менш точно відображала все-загальний зв’язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову ре­чей. Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Тому він для сучасників Лао-цзи релігією не був, став нею через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфоло­гію, розбудував фетишизм і магію на основі культової прак­тики, яку використовувало конфуціанство.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. Він, за міфологією, добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє ра­єм і пеклом. Юй-хуан стежить за дотриманням справед­ливості, чинить суд над усіма. Все, до чого доторкнувся він і його послідовники, є безсмертним, священним.

Важливою в лаоському пантеоні є богиня Західного не­ба Сіван-му, яка проживає в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема життя. Вона володіє персиковими са­дами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — пло­ди безсмертя. Всі, хто перебуває в її палаці, — безсмертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун — ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя. Ідея безсмертя і вічної молодості, довголіття є однією із стрижневих у даоському віровченні.

Людина вважається об'єктом впливу 33 тисяч духів, який потрібно скерувати на довголіття. Цьому служать численні талісмани, замовляння, ворожіння, а також спе­ціальні фізичні вправи, системи дихання, норми харчуван­ня, які містять раціональний досвід.

Безсмертя теж є темою даоської міфології. У ній ідеть­ся про безсмертних святих, земне життя яких було спов­нене дивами. Вони знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що й забезпечило їм перетворення на вічних духів.

Особливості культу в даосизмі. Даосизм активно вза­ємодіяв із примітивними народними віруваннями, їх ма­гічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, нада­вав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчен­ня на релігійне.

З проникненням у Китай буддизму даосизм запози­чив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місце­вих культів та ін.

Якщо конфуціанський культ здебільшого був родин­ним, домашнім, то лаоський вимагав кваліфікованих слу­жителів його, спеціальних місць для ритуалів. Духовенст­во внаслідок тривалого навчання здобувало ґрунтовну ду­ховну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей.

Хоч нижче духовенство, будучи далеким від лаоського богослов’я, здійснювало культову практику на рівні ремесла, централізованої церковної організації у даосизмі немає.

Оскільки панівною релігією в Китаї було конфуціанст­во, до даосизму офіційне ставлення в різні часи було різ­ним. Він знав і державну підтримку, і гоніння. Був він й офіційною ідеологією кількох династій. Нерідко служив платформою таємних сил, що виступали проти існуючих суспільних порядків. Безсумнівним є його вплив на розви­ток філософського мислення, духовного життя Китаю.

Громади даосів діють у різних країнах світу, є вони і в Україні, зокрема в Києві.