Обмеження волі як вид покарання за злочини проти державних фінансів: проблеми ефективності (реферат)

Реферат на тему:

Обмеження волі як вид покарання за злочини проти державних фінансів: проблеми ефективності.

Вирішення проблем ефективності покарань, які встановлені в Кримінальному кодексі Ук­раїни (далі - КК) та призначаються судами за злочини проти державних фінансів, є досить важ­ливим для суспільства і держави. Саме від ефективності застосування кримінального по­ка­рання значною мірою залежить ефективність кримінального закону, який зобов’язаний охо­ро­няти ці суспільні відносини від суспільно небезпечних посягань.

Незважаючи на це, в науці кримінального права проблеми ефективності окремих видів кри­мінального покарання щодо певних видів посягань на суспільні відносини досліджені не­достатньо. Ці проблеми аналізувались лише у межах дослідження проблем ефективності кри­мінального покарання в цілому [1−10]. Значна кількість наукових праць, спеціально при­свя­чених аналізу цих питань, належить науковцям кінця Х1Х — початку ХХ століття [1, 9, 10]. Осо­бливості ефективності карального впливу окремих видів кримінального покарання щодо зло­чинів проти державних фінансів України фактично залишаються поза увагою науковців.

Ви­рішення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв’язку із введенням до кри­мі­на­ль­ного законодавства нових видів кримінального законодавства, до складу яких належить й обмеження волі.

Дослідження проблем ефективності обмеження волі як виду покарання за злочини проти дер­жавних фінансів України провадитиметься з використанням діалектичного методу пізнання, за допомогою якого проблеми ефективності обмеження волі як виду покарання за злочини про­ти державних фінансів будуть проаналізовані через вивчення більш загальних категорій, зо­крема, ефективності застосування кримінального покарання щодо досягнення його цілей, а також ефективності застосування покарання за злочини проти державних фінансів, а також ме­тоду структурно-системного аналізу, який дозволить вирішити поставлене питання за до­по­могою аналізу не лише системи норм розділу VП Особливої частини КК, а й системи норм кри­мінального права в цілому, а також норм цього права. Використання історико-по­рів­ня­ль­но­го методу дозволить показати генезис проблем ефективності застосування покарання у вигляді позбавлення волі на базі аналізу кримінального законодавства минулих років і практики йо­го застосування (зокрема, ст. 25−1 КК 1960 г. «Умовне засудження до позбавлення волі з обо­в'язковим залученням до праці»), виявити тенденції розвитку законодавства, прослідкувати йо­го взаємозв'язок із соціально-економічними умовами життя суспільства і держави, роз­вит­ком інших галузей права. Це, в свою чергу, дає можливість намітити шляхи вдосконалення у цій частині чинного кримінального законодавства на сучасному етапі та практики його зас­тосування.

У широкому розумінні метою покарання слід визнати такий його вплив на особу, яка вчи­нила злочин, а також на інших осіб, схильних до вчинення злочину, завдяки якому у майб­ут­ньому вдасться попередити, не допустити вчинення нових злочинів. Як зазначав М.Д. Ша­­­р­городський, покарання ефективне лише тоді, коли воно попереджує шкоду, яка може бути за­подіяна майбутніми злочинами [10, 22]. На думку Чезаре Беккаріа, мета покарання полягає ли­ше в тому, щоб перешкодити винному знову заподіяти шкоду суспільству і утримати інших від вчинення того самого. Тому варто вживати лише такі покарання, які б при збереженні від­повідності до злочину здійснювали найбільш сильне й найбільш тривале враження на душу лю­дей і були б найменш болісними для тіла злочинця [1, 200]. С. В. Познишев сформулював при­нцип, яким повинен керуватися законодавець при встановленні кримінального покарання: за своїм характером і розміром покарання повинно бути здатним утримувати людину від по­в­торного вчинення злочину, заподіюючи йому якнайменше страждань [8, 390]. На нашу ду­мку, таке розуміння мети покарання є найбільш переконливим. У найбільш загальному роз­умінні мета покарання взагалі та мета покарання за злочини проти державних фінансів зо­крема полягає у попередженні вчинення нових злочинів. Ця загальна мета розпадається на де­кілька взаємопов'язаних між собою цілей покарання, до складу яких відносяться: спеціальна пре­венція, яка охоплює мету виправлення засуджених і запобігання вчиненню ними нових зло­чинів, а також загальна (генеральна) превенція, яка полягає в запобіганні вчиненню нових зло­чинів іншими особами.

У теорії кримінального права не викликає сумнівів те, що будь-яке покарання за своїми об'є­ктивними якостями має властивість попередження злочинів, а тому незалежно від системи по­карань та її застосування покарання завжди має загальний і спеціальний попереджувальний вплив [6, 89- 10, 16]. При встановленні покарання, у тому числі і за злочини проти державних фі­нансів, необхідно враховувати, що у багатьох випадках рівень ефективності окремих його ви­дів з погляду досягнення цілей спеціальної і загальної превенції не є однаковим. Й. С. Ной що­до цього робить висновок, що діалектична єдність цілей спеціальної і загальної превенції здій­снюється у кримінальному праві не тим, що обидві ці цілі є рівнозначними, а тим, що за­лежно від конкретних умов по-різному у різних формах має прояв кожна із цих цілей [7, 19]. Як уже зазначалося, переважна більшість осіб, які вчинили злочини проти державних фінансів, за місцем роботи й проживання характеризуються позитивно, не схильні до порушень гро­ма­дського порядку, мають сім'ю, яку матеріально забезпечують. За таких умов досягнення ме­ти юридичного виправлення цих осіб не потребує тривалого кримінально-правового впливу за допомогою суворих видів покарання, зокрема позбавлення волі. Мети запобігання вчи­нен­ню злочинів засудженим досить ефективно можна досягти шляхом застосування по­ка­рання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. То­бто досягнення цілей спеціальної превенції щодо осіб, які вчинили злочини проти державних фі­нансів, може бути досить ефективним і без застосування суворих мір кримінального по­ка­ран­ня, зокрема обмеження волі та позбавлення волі. Значна ж кількість санкцій за злочини, що передбачають покарання у вигляді обмеження волі, а також позбавлення волі, у тому чи­слі й безальтернативно і на тривалі строки, можна обґрунтувати, на нашу думку, лише не­обхідністю досягнення мети загального попередження.

Виходячи з цього, вирішення проблеми ефективності покарання у вигляді обмеження волі по­требує дослідження питання щодо співвідношення загальної і спеціальної превенції як цілей по­карання за злочини проти державних фінансів. Сучасний стан розробки цієї проблеми у те­орії кримінального права дозволяє зробити висновок, що така залежність визначається дво­ма факторами: 1) характером і ступенем суспільної небезпечності злочинів- 2) конкретно-історичними умовами життя суспільства, зокрема рівнем його демократизації, культури і обі­знаності, а також криміногенною ситуацією у суспільстві взагалі і щодо окремих видів зло­чинів зокрема [6, с. 89, 90- 2, с. 69].

При вчиненні тяжких злочинів, ступінь і характер суспільної небезпечності яких є високим, а заподіяна шкода не може бути усунута, на перший план виступає мета загального по­пер­е­джен­ня. Найбільш яскраво у кримінальному праві це проявляється при встановленні покарань за зло­чини проти життя і найбільш небезпечні злочини проти здоров’я людини. Суворі санкції за їх вчинення (довічне позбавлення волі, позбавлення волі на тривалі строки) не лише сприяють до­сягненню мети спеціального попередження, а, перш за все, мають загальнопревентивний вплив на інших осіб, що, певною мірою, стримує нестійких осіб від їх вчинення. Такий підхід до вирішення зазначеного питання видається нам цілком обґрунтованим, оскільки його реа­лі­зація дозволяє запобігти заподіянню не лише тяжкої шкоди, але й такої, що взагалі не може бу­ти усунена. Щодо злочинів проти державних фінансів, то у переважній більшості випадків ха­рактер і ступінь їх суспільної небезпечності, а також шкода, яка заподіюється суспільним від­носинам при їх вчиненні, не дає підстав для визначення пріоритетним напрямом досягнення ме­ти загального попередження порівняно з метою спеціального попередження. Тобто один лише ступінь тяжкості цих злочинів не може бути підставою для встановлення з метою лише заг­ального попередження суворих покарань за їх вчинення.

Конкретно-історичні умови життя українського суспільства на час криміналізації пе­ре­важ­ної більшості злочинів проти державних фінансів, що відбувалася на початку 90-х років ми­нулого сторіччя, давали певні підстави для визнання пріоритетною мети загального по­пе­ред­ження перед метою спеціального попередження. Варто пам’ятати про те, що на той період ста­рі соціалістичні економічні відносини вже було зруйновано, а економічні відносини ри­н­ко­вого типу лише зароджувалися, а тому вимагали захисту від досить розповсюджених і небезпечних посягань. У правосвідомості населення більшість таких посягань не асоціювалась з учиненням злочинів, їх негативна оцінка була недостатньою. Так, відсутність традицій щодо спла­ти податків, зборів, інших обов’язкових платежів з усіх наявних доходів тягла за собою несприйняття кримінально караного ухилення від оподаткування як діяння, що є злочинним. Все це відбувалося на фоні різкого росту злочинності, падіння рівня життя основної частини на­селення, поширення безробіття та інших негативних соціальних явищ. Враховуючи викладені со­ціальні умови, в яких здійснювалася криміналізація злочинів проти державних фінансів, мо­жна зробити висновок, що на той час встановлення суворих санкцій за їх вчинення було до­сить обґрунтованим, оскільки досягнення мети загального попередження цих злочинів необ­хідне для становлення держави і можливості завдяки державним фінансам виконувати на­лежні державі функції. На сьогодні соціально-економічні умови в Україні зазнали суттєвих змін. Останнім часом спостерігається ріст економіки, збільшення реальних доходів і рівня жи­ття населення, покращання соціального захисту осіб, які його потребують. За таких умов, на нашу думку, досягнення мети загального попередження при встановленні покарання за зло­чини проти державних фінансів сьогодні не можна визнавати вирішальною і пер­шочерго­вою порівняно з досягненням мети спеціального попередження.

Таким чином, із зазначеного вище видно, що при здійсненні пенализації злочинів проти державних фі­нансів потрібно виходити із необхідності досягнення таких цілей покарання, як спеціальне по­передження, до складу якого входять виправлення засуджених і запобігання вчиненню ними но­вих злочинів, а також загальне попередження. У сучасних умовах соціально-економічного роз­витку України мета спеціального попередження повинна визнаватися першочерговою що­до мети загального попередження.

­Саме з цих позицій варто підходити й до визначення ефективності обмеження волі за зло­чини проти державних фінансів, питома вага яких в санкціях за ці злочини становить 45%. Цей вид покарання в Україні вперше було введено з прийняттям нового КК у 2001 р. Відповідно до ст. 61 КК він полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого ти­пу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням за­судженого до праці. Враховуючи нетривалий строк дії нового КК, практика застосування об­меження волі за злочини проти державних фінансів поки що є недостатньою для проведення бу­дь-яких узагальнень. Але деякі попередні прогнози щодо ефективності застосування цього ви­ду покарання за злочини проти державних фінансів можна зробити виходячи із практики зас­тосування дуже подібних до обмеження волі видів покарань, передбачених КК 1960 р., — поз­бавлення волі у колоніях-поселеннях та умовного засудження з обов’язковим залученням до праці, що встановлювалося ст. 25−1 КК 1960 р., дію якої було призупинено 16 травня 1992 р.

На нашу думку, рішення законодавця щодо досить широкого застосування за злочини про­ти державних фінансів покарання у вигляді позбавлення волі не можна визнати пе­рек­о­н­ли­вим. По-перше, виконання цього покарання передбачає тривалий кримінально-правовий вплив на засудженого (від 1 до 5 років). Але у більшості випадків особи, які вчиняють такі зло­чини, потребують не морального, а лише юридичного виправлення. Зважаючи на це, зас­тосування до них покарань, пов’язаних із тривалим кримінально-правовим впливом, не є ефе­­ктивним з погляду досягнення мети спеціальної превенції. Такі покарання можна визнати ефе­ктивними лише з погляду досягнення мети загальної превенції, однак, як уже зазначалось, це не є обґрунтованим. По-друге, обмеження волі пов’язане з примусовим виключенням за­судженого із звичного для нього середовища, що обумовлено необхідністю виїзду з місця про­живання до кримінально-виконавчих установ відкритого типу, проживання не менш ніж 6 місяців у гуртожитку, розташованому на території таких установ. За таких умов не можна виключити кримінального зараження злочинним середовищем осіб, які вчинили злочини проти державних фінансів, погіршення або руйнування сімейних стосунків та інші негативні со­ціальні наслідки. По-третє, залучення таких осіб до некваліфікованої праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах є нераціональним. Специфіка злочинів проти державних фінансів по­лягає у тому, що переважна більшість таких осіб, які їх вчинили, мають вищу або середню спе­ціальну освіту, достатній рівень кваліфікації, раніше працювали на посадах керівників, го­ловних бухгалтерів підприємств або займалися приватним підприємництвом.

Таким чином, наведені аргументи дають підстави прогнозувати низьку ефективність по­ка­рання у вигляді обмеження волі за злочини проти державних фінансів, що обумовлює: по-пе­рше, необхідність враховувати цю обставину при призначенні судами покарання за злочини про­ти державних фінансівпо-друге, під час майбутнього реформування кримінального за­ко­нодавства у санкціях розглянутих статей КК, цей вид покарання значною мірою повинен по­ступитися арешту або позбавленню права займати певні посади або займатися певним ви­дом діяльності.

Література:

1. Беккариа Чезаре. О преступлениях и наказаниях. — М.: Юриздат, 1939. — 223 с.

2. Беляев Н. А. Цели наказания и средства их достижения. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. — 248 с.

3. Карпец И. И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. — М.: Юрид. лит., 1973. — 287 с.

4. Козлов А. П. Механизм построения уголовно-правовых санкций: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. — М., 1991. — 38 с.

5. Лесниевски-Костарева Т. А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и за­конодательная практика. — М.: НОРМА, 2000. — 400 с.

6. Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов: Изд-во Са­ратовского ун-та, 1962. — 156 с.

7. Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве (Понятие и цели на-казания): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. — Л., 1963. — 35 с.

8. Познышев С. В. Основные вопросы учения о наказании. — М.: Университетская ти­по­гра­фия, Страстной бульвар, 1904. — 411 с.

9. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. В 2 т. — Т. 2. — М.: Наука, 1994. — 393 с.

10. Шаргородский М. Д. Наказание, его цели и эффективность. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1973. — 160 с.