Благодійництво у контексті сучасної культурної політики України

Проаналізовано зарубіжний досвід недержавної підтримки культури, основні тенденції розвитку благодійної діяльності в Україні та сучасні форми благодійництва й меценатства, а також соціокультурні передумови їх запровадження.

Сучасні моделі недержавної підтримки культури, що ефективно діють у розвинутих країнах Західної Європи і США, мають різноманітні форми, зумовлені національною специфікою різних культур. Якщо у США більшість коштів, спрямованих на культуру, належить приватному капіталу, то у Франції «єдиним спонсором» донедавна вважалась держава, а в Британії культивується модель змішаного, державно-громадського фінансування культури, відома як «принцип простягнутої руки». Недержавна підтримка культури запроваджена також в Іспанії, Німеччині, Італії та інших країнах Заходу.

Найбільш поширені моделі недержавної підтримки культури, чинні та дієві за кордоном (спонсорство, меценатство та благодійність) можуть використовуватись в нашій країні, але з урахуванням української специфіки національно-культурного розвитку й сьогоденних соціокультурних умов. Моделі недержавної підтримки культури потребують обґрунтування та законодавчого забезпечення з урахуванням зарубіжного досвіду і базуючись на національних традиціях. Оскільки присутність України в контексті європейської культурної еволюції є історичною реальністю, що все глибше усвідомлюється й актуалізується, вирізняються особливість і унікальність національної історії та «неспівпадання» певних соціокультурних феноменів, пріоритетів і цінностей української культури із західноєвропейськими. Соціальні й ментальні характеристики провідних верств, насамперед, підприємницької, котра в Західній Європі, США та інших демократичних країнах світу є суб'єктом благодійної діяльності, переживають період становлення в Україні. Якщо в Західній Європі спостерігається активне руйнування бар'єрів між світом бізнесу і світом культури, то в Україні, що переживає складний період становлення великого, середнього й малого бізнесу, такі бар'єри ще тільки-но зводяться і зруйнування їх лише патріотичною риторикою, апелюванням до національної свідомості «грошових мішків» і «гаманців» становить складний і довготривалий процес.

Однією із специфічних ознак сучасної історії України є неврегульованість стосунків між культурою і молодою суверенною державою. Незацікавленість і байдужість держави до культури стала, на нашу думку, шоком для патріотичної інтелігенції, котра доклала найбільше зусиль у боротьбі за створення цієї держави. Варто наголосити, що в стосунках між культурою та державою поки що триває процес відмежування, переважають слабкі й безсистемні спроби нової (часто — за старими радянськими рецептами) інтеграції. У процесах соціокультурного структурування України домінують сьогодні тенденції автономізації трьох сфер — держави, бізнесу й культури. Від того, в яких моделях встановляться ці величини, залежить вибір пріоритетних технологій благодійної діяльності.

Вирішуючи проблему оптимізації благодійної діяльності в сфері культури, російські теоретики «третього сектора» суспільного виробництва найчастіше апелюють до національної благодійницької ментальності й потужної російської традиції підприємницького благодійництва й меценатства, що сформувалася в другій половині ХІХ ст. Відсутністю аналогічних ментальних передумов пояснюється і незадовільний стан у сфері благодійності й меценатства в сучасній Росії. Соціальна й ментальна база сучасного російського підприємництва суттєво відрізняється від традиційної. Кадри сучасного російського бізнесу формуються з кримінальних і напівкримінальних елементів, колишніх партійних, радянських і комсомольських функціонерів, людей із досвідом роботи в бухгалтеріях, сферах торгівлі, обслуговування, різного роду авантюристів, шахраїв тощо. Як наслідок, поряд із філантропічною риторикою, в російській науковій літературі та ЗМІ педалюються приземлені мотиви благодійної діяльності, такі, як престижність, комерційний розрахунок, — себто, моральний і матеріальний зиск.

Соціокультурні передумови створеної благодійної інфраструктури в Україні й Росії виявляються як схожими, так і принципово відмінними факторами. До спільних належить, насамперед, соціальна база підприємства. До відмінних — слабкість на українському ґрунті патріотичних мотивацій, що пояснюється усвідомленням національної культури як меншовартісної порівняно з імперською.

Реальність соціокультурної ситуації в Україні полягає в тому, що українська культура, на відміну від російської, змагається нині за своє виживання перед загрозою перетворення на музейну, етнографічно-побутову. Зусилля українського суспільства і держави мали б спрямовуватись на культурне виховання підприємця-мецената, який у віддаленому майбутньому стане не тільки зацікавленим фінансовим донором культурно-мистецького процесу, а й безпосереднім його учасником та організатором. Цьому перешкоджає слабкість, невизначеність, непрестижність національних підприємницьких (і пов’язаних з ними благодійницьких і меценатських) традицій, що незрідка усвідомлюється і артикулюється не тільки на побутовому рівні, як «розчиненість» національних традицій у «загальноросійських». Таким чином, дослідження соціокультурних чинників благодійництва й меценатства у Росії сприяє виокремленню, осмисленню і актуалізації відповідних українських традицій.

Досвід розвинутих країн Заходу засвідчив, що прилучення приватного капіталу до благодійного фінансування культурно-мистецької сфери не є стихійним процесом, а регулюються державною політикою, що спирається на системні наукові дослідження проблеми благодійності. Враховуючи позитивний характер цього досвіду, Україна виробила вітчизняні засади благодійництва та благодійної діяльності, що знайшли законодавче закріплення і можуть бути використані в державній культурній політиці.