Висновки. 
Українська діаспора

Проводячи курсове дослідження за темою «Українська діаспора», ми зробили наступні висновки.

Щодо українців, які живуть за межами України, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідко викликає дискусію. Суть її ось у чому. Діаспора (з грецьк. — розсіяння) означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межами країни його походження. Однак, зазначають одні автори, чи можна цей термін вживати стосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах (Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певних територій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками» безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які від народження є громадянами Канади, США тощо.

В історії України було чотири хвилі еміграції, з яких перша була зумовлена в більшості випадків економічними причинами, друга і третя — політичними, а четверта — економіко-політичними.

Українська діаспора, як історичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:

• * термін «діаспора» підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку — українського) походження;
• * за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;
• * українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого — іммігрантське;
• * діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;
• * українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.

Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість вихідцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар'єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, адже згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт, який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.

Як бачимо, українців по цілому світу нараховується дуже багато. З однієї сторони це добре, бо є багато можливостей для зустрічей і контактів. З другого боку ж постає запитання, що то Україна за держава, з якої так багато виїжджає корінних мешканців?