Поняття «середні віки». Хронологічні кордони

Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї історичної епохи, а сам термін «Середньовіччя» став синонімом відсталості та безкультур’я. Вважалося, що вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку: саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.

Характеризуючи соціальні та світоглядні основи середньовічної культури, необхідно усвідомити хронологічні рамки Середньовіччя. Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму, що відповідно до країн Західної Європи становить період приблизно від V до ХV ст. Формування феодальних відносин у країнах Західної Європи відбувається нерівномірно. У Франції та Італії - впродовж ІХ-ХІ ст., у Німеччині - до середини ХІ ст., завоювання Англії кінця ХІ ст. прискорили процеси феодалізації у цій країні. До кінця ХІ ст. у Західній Європі завершується поділ суспільства на землевласників — феодалів (сеньйорів) та залежних селян (сервів). Феодальні відносини характеризуються поєднанням верховної влади, у тому числі політичної, з землеволодінням, васальною ієрархією. Відносини особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему васалітету. Васал отримував землі від вищестоячого сеньйора, який, у свою чергу, був чийсь васал. Одержання землі зобов’язувало васала виконувати військові обов’язки, брати участь у суді і т.д.

Діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства, його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники та ін.). Релігія та її суспільний інститут — церква, були найважливішими факторами середньовічної культури. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д. Мовою учених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна не конформістська поведінка порушувала порядок природи — загрожувала розкладу суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віри більшості, він оголошувався єретиком.

Важливим елементом соціальної культури Середньовіччя було чернецтво. Воно уособлювало перехід від общинного очікування царства Божого на землі до досягнення індивідуального порятунку шляхом аскетичної «святої» життєдіяльності. Одним із перших орденів Західної церкви був Бенедиктинський (його засновано у УІ ст.) Це було об'єднання монастирів із єдиним статутом. Характерною рисою бенедиктинців було практичне милосердя, відповідна оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства. Головною метою Домініканського ордена була боротьба з єретиками. Ченці Францисканського ордена намагалися наслідувати життя Ісуса Христа на Землі.

Вплинули на культуру Середньовіччя й хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, воєнні експедиції, унаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від середини ХІ до кінця ХІІІ ст. Це походи німецьких рицарів на слов’янській землі й ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти альбігойців (єретиків), та переважно христовими походами все-таки були походи в святу землю під гаслами звільнення Палестини від ісламу.

В тім вплив церкви на середньовічну культуру був не завжди однаковим. Найсильнішим він був в епоху раннього Середньовіччя — приблизно до другої половини ХІ ст. Пізніше посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер.

Осередком світської культури були міста. Вже в останній чверті ХІ ст. тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак політичного центру. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства. Досить швидко місто починає формувати свою культуру. Міське життя породило університети й нецерковні, часто приватні школи, які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). З’являються фахівці нового типу — юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає своєрідне світське Богослов’я, а разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами середньовічного міста. Зазначимо, що світська культура в майбутньому приведе до культури Відродження.

Отже, у період Середньовіччя склалася певна «модель світобачення», сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялася від античної. Ця модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих відношеннях.