Поетика кольору в романі «Чорна дошка» Н. Доляк

Анотація

Стаття присвячена розкриттю поетики кольору в романі «Чорна дошка» Н. Доляк. Колір у ньому є важливим засобом моделювання голодомору 1932;1933 років на Україні, конкретно: на Вінниччині.

Ключові слова: голодомор, деталь, колір, оксиморон, пейзаж, портрет, символ.

Серед трьох голодоморів, які довелось пережити українському народу, голодомор 19 321 933 років називають Великим. В українській літературі найповніше художньо осмислили його письменники-емігранти («Марія» Уласа Самчука; «План до двору», «Ротонда душогубців» Тодося Осьмачки; «Жовтий князь», «Рай» Василя Барки; «Легенда про колоски» Віри Вовк; «Каміння під косою» Ольги Мак; тетралогія «Діти Чумацького шляху» Докії Гуменної та ін.).

У рік 75-ліття голодомору українським парламентом (тільки після парламентів десяти інших держав) його визнано геноцидом. Учені довели, що голодомор 1932;1933 років — особлива форма геноциду України (академік О. Романів). Учені (В. Голубничий, С. Кульчицький) стверджують: голод — продукт продрозверстки. Викачування хліба «червоною мітлою», сталінський закон «про колоски» мали призвести до вихолодження і знищення сіл, неросійських по національних окраїнах, а відтак — вбивства нації. Оскільки таку численну націю, як українська, фізично знищити було неможливо, вбивчий удар упав на її становий хребет — селянство. Тільки в Україні діяв зловісний режим «Чорної дошки» (на ній — 83 райони, куди переставали завозити товари, торгівля була заборонена, як і виїзд із сіл). Саме про ці події йдеться в романі сучасної української письменниці.

Наталки Доляк «Чорна дошка», який вийшов друком 2014 р. Твір ще не став об'єктом дослідження. Є лише передмова В. Гранецької [1].

«Життя, як воно є» — основний естетичний принцип багатьох українських письменників у моделюванні кризовості голодного буття українського селянства. Цим шляхом іде й Н. Доляк. «Крізь призму чуття і серця» (І. Франко) голодного героя Леся Тернового, роб (сіль)кора, відтворено більшість подій у романі. Люди хотіли, щоб він залишився в живих і зберіг правду про їхні страждання, сприймали його як літописця, знали, що у своєму записнику все занотовує.

Композиційно роман складається з розділів, що мають однакову назву: «32-й» (чотири), «33-й» (один), «80-ті» (два), «2000;ні» (п'ять), «Сновиддя» (сім), які переплітаються між собою. Образ Олеся Мефодійовича Тернового цементує їх у єдине ціле. Його записникщоденник, збережений і переданий онучці Ліді, — один із засобів моделювання голодомору. Важливим засобом є і внутрішні монологи Тернового (у 30-ті рр.) та його діалоги з Лідою (у 80-ті рр.). Він розповідав Ліді жахливі речі, про які дівчинка ніколи й не чула, стверджував, що «Із двадцятих почалось велике винищення українського народу!» [1, с. 32], «Це був не просто голод, бо не вродило. Нас повільно і жахливо вбивали. Голодна смерть набагато страшніша, ніж швидкий кінець від кулі в бою, чи від зашморгу, чи від води, яка заповнює впродовж кількох хвилин твої нутрощі. Люди конали місяцями, у них на очах відходили рідні, діти… діти… діти…» [1, с. 32].

Як оксиморон у художньому плані сприймаються жахіття, які творились у селі, щодо його назви: Веселівка та колгоспу «Заповіти Ілліча».

Важливим засобом моделювання голодомору в «Чорній дошці» є і колір. Мета цієї статті - висвітлення поетики кольору в названому романі.

Із початку свого існування людина живе в калейдоскопі кольорів. Реальний світ може бути чорно-білим як символ психологічного дискомфорту, який відчуває людина у ворожому чи байдужому до неї суспільстві або у стані душевного надриву. Але навіть тоді реальність переливається багатством кольорів. Хіба що її можуть спробувати штучно знебарвити. Та це був би експеримент із негативним результатом. В історії України таким експериментом стали 30-ті рр. ХХ ст., коли було намагання змінити обличчя світу і психіку людей. Власне про цілеспрямоване знебарвлення людини, жахливе знущання над її життям ідеться в романі «Чорна дошка». Колір тут функціонує уже не як безпосередня природна даність, об'єктивно-означальна реалія, а як одна з поетикальних категорій, що набуває певного ідейно-естетичного значення. У «Чорній дошці» подано аналітичний образ світу, кольорова гама якого від найменшої забарвленої деталі до складного кольористичного образу-символу підпорядкована синтетичній цілісності задуму.

Літературознавець К. Дуб зауважує: «У талановитого письменника колір не може бути нейтральним, не відбивати концепцію дійсності і людини» [2, с. 61]. І. Демченко стверджує: «Колір у художніх творах несе принаймні потрійне навантаження: смислове, описове, емоційне» [3, с. 51].

Обмеження кольорової гами свідомо зроблено Н. Доляк. Це проявляється на рівні емоційно-зорового сприйняття тексту, філософсько-узагальнюючому, символіко-кольористичному змістовому рівнях.

Кольорові деталі, кольористичні образи чи символи в художній структурі роману функціонують вмотивовано. Переважає в романі, і це вже видно і з назви, використання негативно-осудного епітета «чорний», який підкреслює ставлення народу і автора до тих жахливих подій голодомору 1932;1933 рр. у селі Веселівка: «чорного неба» [1, с. 87], «чорні силуети» [1, с. 89], «І чорне тло з мерехтливими літерами» [1, с. 59] тощо. Є й ознакою географічних понять (Чорне море), переносного значення («на чорний день» [1, с. 180]). Та й поняття «Чорна дошка» більше асоціюється із «чорним списком». Світлана Талан, роман якої про голодомор на Луганщині «Розколоте небо» з’явився друком майже одночасно з «Чорною дошкою», в іншому творі - «Оголений нерв» — пише, що коли село заносили на «Чорну дошку», над ним вивішували чорний прапор. У романі Н. Доляк такої деталі немає, хоча йдеться про цей найжахливіший етап голодомору. Це означало приректи на явну смерть. Лесь Терновий відразу ж занотував: «Веселівку занесли до чорної дошки. Це все. Кінець. До цього можна було бодай якось вижити. Люди ходили до інших сіл, до міста — вимінювати одяг на хліб, крупи, картоплю. У магазин привозили харч — гнилий, неякісний, але привозили. Працювала їдальня при колгоспі. На початку грудня стало зрозуміло — сільський актив не впорався із поставленим завданням хлібозаготівель і хлібоздач. Вони опинились в облозі разом з селянами і куркулями, і розкуркуленими, і з біднотою. Чорна дошка — це надгробок» [1, с. 224].

Величезний вплив інформація про «чорні дошки» справила і на Ліду в часи, коли це вже стало історією. Авторка наголошує на її психологічному стані: «Чорні дошки, чорні дошки… — сомнабулічно повторювала Ліда, ніби боялась забути словосполучення» [1, с. 223]. Переглядаючи «чорно-білі хронічки» про голодомор 19 321 933 рр., сприймаючи «оголеним нервом» факти з документального фільму, статистичні дані, вперше повідомлення про «чорні дошки», дівчина пропускала все через серце, співчувала і співпереживала, по-новому осмислювала історичні реалії доби.

Градація насиченості та просторова гіперболізація чорного кольору допомагають органічно передати розвиток людської стратегії.

Слово-колір «чорний» вживається на позначення певних символічних реалій дійсності, що за вимогами творчого задуму ввійшли в художню структуру твору: «Чорний ворон» — «нічна машина-перевізник», «Чорна дошка» — «по суті повна ізоляція» [1, с. 225]. Як деталь портретних характеристик чорний вжито на означення кольору очей (подивився в «чорні очі» [1, с. 251], Василь Малодика «чорноокий дядько» [1, с. 208], у Параски «очі, мов ті вуглини» [1, с. 331]), волосся («чорного волосся» [1, с. 93], «волосся у веснянкуватої Параски було темно-русим, майже чорним» [1, с. 331]), вусів (у цитованій пісні: «чорний вус» [1, с. 151]). Чорний вказує і на пряму ознаку предмета: «чорною землицею» [1, с. 78], «брунатні, зашиті в найвиднішому місці чорними нитками панчохи» [1, с. 69], «чорний тонкий пасочок» [1, с. 250]. Чорний використовується і в переакцентованому значенні. Підтвердженням цього є символіко-кольористичні, антонімічні парні образи. Ось напис на хресті на могилі дружини Гаврила Малиночки: «На свіжо витесаних дошках чорно-червоним вималювалось ім'я коханої дружини — одна літера чорна, інша червона. — Любила ваша матуся ці два кольори. Казала, якщо вони поодинці, то видаються страшними, а разом око звеселяють, бо ж червоне — це життя, а чорне — то смерть. І разом увесь час вони ходять, життя та смерть, червоне та чорне» [1, с. 256]. Асоціативними відповідниками цих образних символів є життя і смерть. Характерно, що протягом роману стверджено, що і в прямому, і в переносному значенні чорно-червона символіка несла людям горе і смерть. Чорне і червоне сприймаються не як протидіючі між собою, а як односторонньо направлені: «густа, аж чорна, кров» [1, с. 177]. Чорні справи творять у Веселівці «червоні мітли», яких ще називають «червоні свати», «чорношкірі», «шкуродери», «конателі» і вже зовсім антонімічно: «чорні мітли». У символічному контексті вищесказаного стає зрозумілою взаємозаміна у свідомості веселівців панівного в тогочасному режимі червоного кольору темним, чорним.

Червоний колір майже на рівні із чорним є своєрідним епіцентром роману «Чорна дошка». Це колір крові, й у творі він здебільшого з нею й асоціюється: «Чоловік повільно сповз на підлогу, залишаючи на білому тлі стіни червону стежечку» [1, с. 218], «по червоному сліду» [1, с. 196], «жито червоніє від крові» [1, с. 11]; кров опосередковано означено: «червоним дрібним дощиком» [1, с. 127].

Червоний колір вжито і на означення радянської атрибутики: «червону зірку» [1, с. 108], «кумачевий прапор» [1, с. 55], «червоного піонерського галстука» [1, с. 188]. Наголошено, що навіть «Церкву червоноармійці із блакитної перефарбували на червону» [1, с. 55].

У кожного письменника індивідуальний підхід до портретування, зумовлений стильовими настановами та авторськими інтенціями. Зовнішні портрети доповнюються внутрішніми. Через портретні деталі авторка простежує внутрішній стан персонажа. Засобом увиразнення характеру та заглиблення у внутрішній світ персонажа стає психологічний портрет. Життя, описане в період голодомору, це суцільна біда й трагедія. Тому дуже часто червоний колір передає через портретну деталь стан персонажів і переважно очі, які є, як прийнято вважати, дзеркалом душі: «із червоними від сліз очима» [1, с. 17], «червоноокий від недосипання Мільман» [1, с. 315], «червоними чи то від сліз, чи то від холоду очима» [1, с. 75].

Очі - найважливіший об'єкт авторської уваги. Їх колір відображає найменші зміни душевного стану персонажів.

Увагу звернено, по суті, на колір усіх частин обличчя: «з посинілих губ та червоних носів» [1, с. 199], «червоні вуста» [1, с. 62], «Малиночка занадто часто облизував на вітрі потріскані губи, від чого вони спочатку робились яскраво-червоними» [1, с. 227], «червоними од холоду пальцями» [1, с. 215], «червоного рота» [1, с. 320] - від крові; «молодиці з червоними щоками» [1, с. 86]. Трапляються і просто предмети, речі червоного кольору: «червоним було каліграфічно написано» [1, с. 99], «червоним олівцем» [1, с. 65], «червоні бубки калини» [1, с. 250]. колір роман доляк портретний Червоний чи не єдиний колір, який додає барвистості в романі «Чорна дошка». Незначна наявність інших яскравих кольорів цьому не сприяє. В одному ж із розділів «Сновиддя» кольори взагалі майже відсутні. Більше того, наголошено на безбарвності і білому кольорі («Безбарвне небо» [1, с. 325], «безбарвний простір» [1, с. 327], «Біла пустка» [1, с. 325]). Ніби підкреслено, що все можна почати з чистого аркуша, а світ розфарбувати барвами, вибір яких зумовлений конкретними діями і вчинками. Завершується розділ перевагою червоного. І це не лише ознака портретної характеристики комнезамівців («з червоними від холоду носами» [1, с. 333]), але і кров. Саме тут описано знущання над трьома невинними веселівцями (Андрушкою Загребельним — «білявим дідом років шістдесяти» [1, с. 333], Явдошкою, Параскою). Їх звинуватили у крадіжці буханки хліба в комнезамівців. Насправді це зробив безпритульний хлопчина, про що випадково дізнався Октябрин. Голодний хлопчик з'їв цей хліб і міг би й померти, коли б його непритомного не підібрали на дорозі Терновий з Октябрином і, зібравши всі сили, які ще були, не занесли до медпункту. Комнезамівці ж вирішили провести власне розслідування. Так і потрапили у їхні лабети ці троє, бо Явдошка працювала у них куховаркою, а двох інших бачили того дня біля школи (Параска приходила забрати помиї, які кума Явдошка віддавала їй, аби хоч якось прогодувати чотирирічну донечку Людочку, а дід під ліщиною горішки вигрібав). Підозрюваних вкинули у хлів до бика Звіра, у якого «очі враз налились кров’ю» [1, с. 333]. У людей і гадки не було, що з ними можуть так жорстоко повестись. Дід, відомий у селі жартівник, і за таких обставин спромігся на жарт («Худоби нема, то вирішили людей доїти?» [1, с. 334]). Та реальність була страшною. Спочатку били діда, бик завив, відчуваючи «запах крові чи присмак страху» [1, с. 334]. Він «повалив слабкого старця та бив копитами його тіло, яке за кілька хвилин перетворилось на ганчірку» [1, с. 336]. Так і залишилось лежати «бездиханне, утоптане в багнюку й закривавлене тіло діда Андрушки» [1, с. 337]. Кроваве місиво залишилось і від Явдошки. Лише Параска з окривавленою рукою залишилась у живих, бо зуміла перехитрити Звіра, його роги застрягли між дошками загорожі. Парасці дивом вдалося вижити, але потім вона збожеволіла — від пережитого в хліві і від того, що в цей час її чотирирічна донечка, яка вперше залишилася в хаті сама, плакала, той плач почула голодна Гафія Злотник і з'їла дівчинку, уявивши, що це кролик.

Вагома роль і сірого кольору — кольору одноманітної невизначеності, як результату змішання білого і чорного. Сірий допомагає Н. Доляк вибудувати кольористичну концепцію авторського бачення та відображення дійсності. Функції сірого в романі, по суті, такі ж, як уже названих кольорів. Про це свідчать яскраві приклади з тексту: «Оксана вдивляється в сірі кругляки Октябринових очей» [1, с. 320], «Стара на вигляд ніби й не змінилась, тільки посіріла якось, ніби сумом обросла» [1, с. 265], «від сірого пеньочка» [1, с. 154]. Не дивно, що сірий колір у романі також належить до номінативних. Події, пов’язані з періодом голодомору, створювали атмосферу тривоги, пригніченості, постійного очікування приходу «червоних (чорних) мітл» — комнезамівців, — страху втратити останню надію і можливість на виживання та сприяло зростанню відчуття екзистенціальної загубленості людини в хаосі страшних подій. Життя людей було сповнене сірих відтінків. У системі часових координат сучасність, описана в романі, і означена назвами розділів «32-й», «33-й», — це жахлива порожнеча. Ця сіра діра, як і відома астрономічна «чорна діра», поглинає все, що досяжне для її ненаситного черева: людей, їх почуття, болі, страждання. Але найстрашніше те, що ця порожнеча може поглинути майбутнє, і, отже, знищити надію на відродження, на можливість залишитись у живих. Однак письменниця у підтексті підводить до думки, що зовнішня «сірість» не увійшла в духовний світ людей. Система зробила цих людей жертвами, але вони не збираються миритися з вироком, вони чіпляються за життя. Як сказав Еріх Марія Ремарк у романі «На Західному фронті без змін»: «Людину можна вбити, але її не можна перемогти». Непереможність людини, як показано в «Чорній дошці», в людяності, доброті, співстражданні, саме ця глибинна людяність і є тим внутрішнім стрижнем, що слугує їй опорою в житті. Н. Доляк стверджує, що і за таких обставин більшість витримали екзамен на людяне в собі. Так, Лесь Терновий приносить шматочок чорного хліба і підгнилу цибулину Стецюкам, коли в тих і корову забрали і нічим було годувати дітей; він же дає півгарбуза Степаниді для її голодних дітей; Наталя Стецюк у місті дає яблуко голодній жінці з голодною дитиною на руках тощо.

Чорний, червоний, сірий кольори допомагають передати якнайреалістичніше дійсність. Є в романі й інші барви (білий колір, синій, блакитний, зелений, жовтий, коричневий та ін.), але, окрім білого, частотність їх використання дуже низька. Вони також функціонують на рівні побутових і портретних деталей та характеристик, пейзажних малюнків. Коричневий вжито лише тричі («корова біла, з коричневою плямою на боці» [1, с. 143], «буханець^ з коричневою скоринкою» [1, с. 27], картопля смажена — «темно-коричневими боками» [1, с. 221]. Зате означено цей колір шляхом вказівки на предмет — за аналогією («горіхового кольору очі» [1, с. 93]) та названо його здебільшого «брунатним». Лише двічі згадано фіолетовий, та й то один із них у контексті далеко неяскравих барв («стовпами сунув у небо чорний, сивий та фіолетовий дим» [1, с. 58]).

Зелений вжито як у прямому значенні («зеленкувату карафку» [1, с. 20], «посеред зеленого трав’яного килима» [1, с. 19]), так і в переносному. Лише у мріях Малиночки «буянить зеленню весна» [1, с. 249]. Це вмотивовано, оскільки події, описані у творі, відбуваються восени і взимку. Зелений колір — колір надії. Тож його відсутність прямопропорціонально пов’язана із втратою людьми віри в завтрашній день. У переносному значенні зелений вжито на означення вікових категорій: «зелений ще, от і питає» [1, с. 334], «цей зелений за селянськими мірками чоловік» [1, с. 148]. Зауважимо: паралельно із жовтим кольором («жовтороті комсомольці» [1, с. 135], «жовтороті шмаркачі» [1, с. 437]). Синій колір за частотністю використання на рівні із зеленим. Форми його функціонування такі ж. Пряме значення із вказівкою на колір: «синє галіфе» [1, с. 101], «синіми вицвілими чорнилами» [1, с. 27]. Більше при відтворенні портретних описів: «з посинілих губ» [1, с. 199], «аж посинів од злості» [1, с. 112], «сині, мов волошка, очі» [1, с. 77].

Відносно вагома частка жовтого і рудого (це спектральна суміш жовтого із червоним) кольорів. Характерно, що на деталях одягу авторка майже взагалі не акцентує увагу. Певно, тому, що людей тоді це зовсім не хвилювало. Головне: чим нагодувати дітей і хоча б трішки щось з'їсти самим. Та й від умов життя одяг здебільшого перетворився на «чорне лахміття» [1, с. 348]. Одяг описано лише в портретних характеристиках негативних персонажів, руками яких здійснювались акти голодомору. Скажімо, у портреті Калюжного підкреслено: «:…синє галіфе, підперезана товстим ременем та портупеєю довга зеленава сорочка з кишенями на грудях і червоними нашивками на комірці. Кашкет: червоний околиш з зірочкою, темно-синя тулія, невеликий козирок — був низько насунутий на очі» [1, с. 102]. Що ж до позитивних образів, то дуже місткою є деталь чорне «бобрикове півпальто», яка допомагає підкреслити соціальне становище Леся Тернового, коли той перебрався у місто, і, як сказано в романі, «став таким міщуком, аж-аж» [1, с. 58]. Згадано про це півпальто не раз. Спочатку ця деталь свідчила про підвищення соціального статусу, а згодом — про цілковитий занепад, бо від нього мало що залишилось.

Портретним характеристикам персонажів у «Чорній дошці» властива подача теперішнього кольору через згадку про його колишнє забарвлення, своєрідна ретроспективна проекція кольору: у Степаниди очі «колись були схожі на озера, а тепер на глибокі криниці» [1, с. 109], «Широкі, мало не на всю райдужку зіниці перетворили звичну ясну зелень Гаврилових очей на темно-сіру каламуть» [1, с. 227] тощо.

Характерно, що від горя, голоду, збайдужіння очі втрачають забарвлення. Письменниця не оминає таку деталь: «дітвора сміх втратила — дивилася на цвіт вицвілими очима» [1, с. 347], у діда Олеся, яким постає Терновий у 80-ті рр. ХХ ст.: у «вицвілих світлих очах» [1, с. 19].

Н. Доляк для підсилення соціальної характеристики акцентує увагу і на кольорі зубів: у Оксани Стецюк «біленькі зубки» [1, с. 320], «люди білозубо шкірились» [1, с. 58], Калюжний з «жовтуватими зубами» [1, с. 126].

Досить часто акценти зміщено на руки. Ця портретна деталь дуже важлива в передачі психологічного стану персонажів: «почорнілі руки» [1, с. 249], «побілілими від напруги пальцями» [1, с. 114], «на мізинному пальці жовтів довгий огидний ніготь» [1, с. 77] тощо.

Н. Либа, розкриваючи символіку білого кольору в поезії В. Голобородька, зауважує: «Білий колір у християнському світогляді завжди був символом чистоти, невинності та непорочності» [4, с. 189]. У романі «Чорна дошка» Н. Доляк білий колір переважно виражається прямо: «санітари в білих халатах» [1, с. 328], «біла хустина» [1, с. 170], «білої декоративної свічі» [1, с. 221]. Зрідка білий реалізується і через речі, предмети, явища, що є від природи білими. Це, зокрема, сніг: «під білою ковдрою» [1, с. 249] - під снігом, «білою рідиною» [1, с. 156] - про молоко. Як і раніше розглянуті кольори, білий є ознакою деталей портретних характеристик: «білява дівчинка» [1, с. 99], «біле личко» [1, с. 151], «білобрисий малий» [1, с. 87]. У цьому випадку білий колір вжито і на означення психологічних ознак, пов’язаних із внутрішніми змінами та зовнішніми подразниками: «аж побіліли його пальці» [1, с. 159], «лиже побілілим язиком» [1, с. 249].

Спостерігається ще один напрямок використання білого кольору, який набуває іншого смислового значення: білий як символ старіння («білявого діда років шістдесяти» [1, с. 333]). У навантаженні символіки білого кольору Н. Доляк спостерігається «двобічність» (І. Либа). Вираз «посеред білого дня» [1, с. 131] є складником хронотопу: вказує на час дії, і білий тут не є ознакою кольору.

Не можна оминути увагою і жовтий колір. Його роль не настільки велика, як, скажімо, в романі про голодомор «Жовтий князь» В. Барки, але досить суттєва. Жовтий тут виступає передусім символом розкладу, тління: «жовті, трохи підгнилі.

гарбузи" [1, с. 109], «листки відгонили сірувато-жовтим, якимсь мертвецьким кольором» [1, с. 169]. Жовтий вживається і на позначення кольорової гами предметів, як прямо («жовтобокі груші» [1, с. 134], «на вкритому жовтою зрілою пшеницею полі» [1, с. 61], «темно-жовті свічки» [1, с. 114]), так і опосередковано, з вказівкою на явище чи предмет («свічка «медового кольору» [1, с. 219], «як жито на тому полі» [1, с. 15]). Жовтий асоціюється і зі станом, процесом старіння: «блокнот з жовтими сторінками» [1, с. 100]. Ідеться про записник-щоденник Тернового, у якому він усе занотовував у 30-ті роки і створив літопис життя веселівців. Таку ж функцію виконують і інші речі, предмети: «пожовклих аркушах» [1, с. 268]. Є поодинокі випадки і портретних деталей жовтого кольору: «жовтуватими, рідко посадженими зубами» [1, с. 113], «нігті патріотичної жовто-блакитної палітри» [1, с. 96], «у Йосипа пожовтіли білки очей» [1, с. 341].

Названі кольори виділяються в романі «Чорна дошка» Н. Доляк своїм семантично-насиченим символічним звучанням та емоційним потенціалом. Відсутність райдужних барв зумовлена уже самим авторським задумом. Н. Доляк переконливо і послідовно показує, як мертвотна чорно-сіра дійсність знебарвлює все, що потрапляє в її замкнене коло. Серед кольористичних деталей виділяються деталі-домінанти. Саме через них письменниця фіксує страшні реалії часів голодомору. Ось бабуся, мати Дмитра Стецюка, лежить, «склавши на грудях витончені голодом руки. Закриті очі зяяли чорними западинами, ніби саме туди, у ті безмежні провалля, пірнув скрипучий голод» [1, с. 211].

Важлива функція в романі образу художника-самоука — багатодітного Гаврила Малиночки. Він навіть на стінах хат створював і батальні, і різнобарвні картини, які радували око. Коли ж від голоду померли донька, син, дружина, мати, і ледь тримались на білому світі двоє синочків, у відчаї Малиночка «у несамовитому гніві вихопив з цебра, що висіло під дашком на цвяшкові, щось чорне та взявся замальовувати ці вицвілі від вологи та облуплені на вітрі орнаменти й кольорові малюнки» [1, с. 257]. Замалював і батальні битви на стіні хати дядька Пилипа, який помер від голоду: «От, вам, от, вам! — шипів від злості, захлинаючись холодним зимним повітрям. — Якщо чорне, то чорне, — грозив вдалечінь брудним кулаком. Якщо прийшов сатана, то не треба нам казати, що все буде на користь. Не буде! — розрізав чорними широкими смугами усміхнених козаків та напружених коней, зводив нанівець усі мрії на оте свобідне козацьке майбуття» [1, с. 258].

Як кінокадри в документальному чорно-білому фільмі подано епізоди з життя окремих родин. Багато з них зникають із життя не лише генетично, але й фізично, не залишивши родинного коріння (Стецюки, Солодовники). Не залишилось нікого і з родини Малиночки. Один за одним помирають рідні. Гаврило символічно розфарбовує хрести на їх могилах, співвідносячи кольори із їхніми колишніми мріями, захопленнями: «За один місяць, за отой страшний грудень, батько із синами тричі ходив на цвинтар. У невідкладних справах. Спершу біля хреста маленького Серафима, підписаного блакитною фарбою, виріс інший — із зеленим написом. Блакить од дощів встигла посіріти. Серафим, який не прожив і десяти днів, асоціювався в батька саме із цим небесним кольором. Другий хрест позначений був зеленим, бо Люба над усе любила літо й казала завжди, що зелень навколо неї примушує її душу радіти» [1, с. 255]. Коли Мойра Крум із комісаріату освіти прийняла рішення вилучити синів Гаврила Малиночки і відправити їх до сиротинця, де б їх вчили жити за законами диктатури пролетаріату, і лише ніч дала батькові, щоб звикся із цією думкою, він прийняв власне рішення. На ранок до хати прийшли уповноважені і Терновий, який хотів заспокоїти Гаврила і побути біля нього під час його розлуки з хлопцями, їм відкрилась жахлива картина: «на ліжкові, вщент залитому кров’ю, у спокійних позах один коло одного близенько лежали двоє хлопчиків. Їхні горлечка були акуратно перерізані ножем. Сам ніж валявся на підлозі прямо під Гавриловими босими ногами, а він хилитався в петлі, зробленій із жіночої квітчастої хустки та причепленої до гачка в стелі» [1, с. 267]. Це сталося тридцять першого грудня тридцять другого року.

І. Франко у статті «Із секретів поетичної творчості» писав: «Зір дає нам почуття простору, світла і барв» [5, с. 118]. Людина сприймає світ передусім за допомогою зору. Тож кожен письменник прагне передати по-своєму це сприйняття, створити картину світу, яка відповідала б авторському задуму. Н. Доляк у «Чорній дошці» це вдалось. Кольористика тут є одним із засобів художнього моделювання голодомору 1932 -1933 років і сприяє передачі тих жахіть, які довелося пережити на Україні, конкретно — на Вінничині.

Література

• 1. Доляк Н. Чорна дошка: роман / Наталка Доляк; передм. В. Гранецької. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 368 с.
• 2. Дуб К. Ідейно-естетична функція кольору у романах О. Гончара / Костянтин Дуб // Укр. літературознавство. — Львів, 1990. — Вип. 55. — С. 60−67.
• 3. Демченко І. Колористика як прикметна ознака поетики Ольги Кобилянської / Ірина Демченко // Вісник Запорізького державного університету: Філологічні науки. — 1999. — № 2. — С. 51−55.
• 4. Либа І. Символіка білого кольору в поезії Василя Голобородька / Інна Либа // Бахмутський шлях. — 2005. — № 3−4. — С. 189−192.
• 5. Франко І. Із секретів поетичної творчості / Іван Франко. — К., 1969.