Нариси, оповідання воєнних років

І їх понад десяток — нарисів, оповідань, новел, написаних у роки Великої Вітчизняної війни. Одні з них негайно друкувалися й передруковувалися, інші, в тому числі, звичайно, і незакінчені, були опубліковані пізніше.

Насамперед привертають увагу ті нариси, оповідання й новели, які народжувалися у самому вирі народної війни проти загарбників, тоді ж виходили у світ, допомагаючи боротися з ворогом.

Перший твір «Стій, смерть, зупинись!» — нарис про льотчика капітана В. Гусарова, надрукований 23 травня 1942 р. в газеті «Красная Армия» і потім багато разів передруковуваний у газетах, збірниках тощо. Напередодні останнього вильоту В. Гусарова Довженко розмовляв із ним, а за кілька днів уже розповів про хороброго капітана і його останню операцію. У тому ж номері, що й посмертний нарис про Гусарова, «Красная Армия» надрукувала статтю самого льотчика «Сильно до-станется немецким стервятникам!».

Хвилююча розповідь про героїзм російського юнака, що сто разів вилітав у бій, у жорстокому поєдинку бився з ворогом до останнього патрона, — розповідь про те, як смерть відступила перед Гуса-ровим, як уже смертельно поранений капітан дотяг свою машину до рідного аеродрому.

«Стій, смерть, зупинись!» у всіх виданнях визначається як нарис. Справді, йдеться про відому людину — Віктора Гусарова, про його подвиги. Цеодна з ознак нарису. Але. придивімось, до якої форми вдається письменник, і побачимо, що це вже знайоме нам з його статей воєнного часу безпосереднє звернення до читачів, до народу — так ніби він, Довженко, стоїть перед намий щиро, довірливо ділиться муками власної душі:

«Встаньте, бійці і командири! Обнажіть голови!» І далі сам вказує, що говоритиме про прекрасного юнака, про те, як він «переміг смерть на двадцять дев’ятому році життя».

З оповіді Довженка дізнаємося, що Гусаров літав у Монголії, літав над Халхин-Голом, з перших днів Великої Вітчизняної війни весь час у боях,. у повітрі, Довженко насичує свою розловідь емоційними звертаннями, неприхованим захватом: «Сто бойових вильотів! Сто ураганів у груди! Сто вулканів ненависті!» Він захоплений умінням Гусарова приводити свою шістку літаків з перемогою і міркує над тим, хто ж він був, цей героїчний льотчик: щасливчик, удачник, стримано обережний чи наділений особливою інтуїцією. І сам собі відповідає: такі літаків ворога не збивають. Відповідь була одна: «Він був воїн. Він був безстрашний, сміливий і гаряче любив свою Батьківщину. Він був трудолюбивий, як робітник, і знав досконало своє важке бойове ремесло».

Його ворог уже знав «по почерку»!, близько не підходив, і тільки коли була у нього кількісна перевага, відважувався вступати з ним у бій. Так загинув Гусаров, коли куля пробила йому горло. Та він змусив зупинити смерть на якусь мить і довів свій літак до аеродрому. Коли товариші підбігли до літака, Гусаров уже був мертвий. Це був великий чоловік, пише Довженка, — і з ним погоджуєшся. «Не плакати хочеться над Гусаровим. Хочеться говорити про життя… і з подякою схилити голови перед юнаком, що поніс труд бою і піднісся до без-смерття в смертному нерівному бою».