Художній переклад як основний механізм міжкультурної комунікації

Народи та нації є самобутніми носіями культур у результаті міжкультурної взаємодії яких твориться світова культура. Кожен вид літератури обслуговується певним видом перекладу. Зокрема, художня література обслуговується художнім перекладом [16, с. 25].

На відміну від музики та малярства, естетична природа яких дає змогу представникам різних національностей сприймати мистецькі твори безпосередньо, художня література на своєму шляху до іномовних читачів стикається зі значними труднощами, оскільки полілінгвізм і, навіть, білінгвізм не є сьогодні всеохопним явищем. У цій ситуації особливого значення набуває художній переклад — вид словесної творчості, внаслідок якої тексти, написані однією мовою, відтворюються засобами іншої лінгвальної системи. Він також є одним із найбільш очевидних проявів міжлітературної, а тим самим і міжкультурної взаємодії [21].

Необхідно наголосити на тому, що художній переклад, з одного боку, є продуктом міжлітературної комунікації, а з іншого? особливим когнітивним посередником між двома мовами, важливим джерелом культурологічної інформації, яке багато в чому зумовлює й визначає напрями міжкультурного спілкування. На думку сучасних науковців, переклад — це, передовсім, процес постійної взаємної інтерпретації знаків [23, c. 58].

Варто зауважити, що численні дослідження, присвячені міжкультурній комунікації і перекладу, відзначаються виразною орієнтацією на комунікативні стратегії. Такий підхід виявляє те, що ряд закономірностей, які впливають на створення адекватної комунікабельної ситуації в перекладацькій сфері, залежить передовсім від специфіки відтворюваного тексту. Переклад текстів, що репрезентують певну національну культуру, впливає не тільки на мову, якою вони перекладаються, а й на саму культуру-реципієнта [1, c. 67]. Взаємодія двох національних культур, опосередкована перекладачем, завжди є компромісною, особливо для тієї з них, у межах якої народився першотвір. Адже під час перекладу неможливо уникнути трансформації, подекуди радикальної, що змінює культурно-історичне тло матеріалу, який перекладається. Проте таке перетворення має бути правдоподібним, доречним та послідовним, бо непослідовність культурних зсувів спотворюють твір, викривлюючи читацьке сприймання образу автора. [2, c. 189].

Міжкультурна комунікація базується на інтерсуб'єктивному знанні, яке значною мірою збігається, передовсім, у споріднених культурах. Головною причиною непорозуміння при міжкультурному спілкуванні є відмінність національних знань комунікантів. Найбільші труднощі при цьому виникають не тільки внаслідок відмінностей у змісті образів свідомості, а й через нетотожність у системності етнічної свідомості комунікантів [11, c. 27].

Сучасні читачі пізнають світ інших народів завдяки перекладним творам. В роботі «Текст і його національно-культурна специфіка» Ю.А. Сорокін і Н.Ю. Марковіна висловлюють думку про те, що текст, будучи інструментом міжкультурної комунікації, належить одночасно двом системам — вихідній культурі й культурі реципієнта. Автори зазначають, що в процесі перекладу перекладач стикається з проблемами, пов’язаними з тим, що одні і ті ж ситуації отримують різне осмислення в формах різних мов. [13, с. 5−18]. При перекладі вихідний текст трансформується не тільки в іншомовну систему, але і в систему іншої культури. Перекладачу необхідно зорієнтуватися в чужій культурі і «переформувати» чужу культуру в термінах свого лінгвокультурного досвіду [4, с. 221; 224].

Згідно зі смисловою концепцією, культура — це система не статична, а така, що постійно перебуває у «використанні», генерує різноманітні смисли, у певних умовах витісняє одні, реактуалізує, переоцінює інші, запозичає нові, транслює власні в чужі культури тощо. Саме урахування особливостей культури при перекладі дозволяє розглядати переклад з точки зору міжкультурної комунікації, оскільки він передбачає подолання культурної дистанції [8].

Бувають випадки, коли перекладений твір у контексті сприймаючої літератури виглядає неадекватним її розвитку, а інколи навіть здається анахронічним явищем. У такому випадку переклад належить до зовнішньо-контактної області зв’язків. Його можливості «впливу» мінімальні або й зовсім зводяться до нуля [11, с. 178].

Переклад виконує дві основні функції: інформативну (посередницьку) і творчу. Традиційно вважалося, що основною функцією перекладу є посередницька, оскільки теорія художнього перекладу не виходила за рамки національно-літературного процесу, або розуміла національно-літературний процес надто прагматично та певною мірою однобоко. До перекладу ставилися вимоги найадекватнішої передачі іншонаціональних цінностей, тотожності перекладу до оригіналу, існувала дилема перекладу «вірного і некрасивого» та «вільного і красивого». Як прояв міжлітературного контакту його можна вважати прикладом «впливу», або сприйняття [12, с. 74].

В певних літературних ситуаціях активізується творча функція перекладу. Це відбувається в умовах тісної літературної спільності, яку утворюють дві чи кілька літератур, і в рамках якої функціонує частковий чи повний білінгвізм чи полілінгвізм. В таких умовах відбувається активізація партнерського ставлення перекладача до оригіналу, обумовлена прагненням до актуалізації художніх цінностей оригіналу в історико-літературній системі сприймаючої літератури. Інформаційна функція відступає на другий план, а перше місце займає двомірна, подвійна, тобто вища, збагачене сприйняття оригіналу [9]. Оригінальний твір і його переклад сприймаються як два різні твори. Таке сприйняття виливається у двомовні видання, які дають читачам можливість якнайповніше порівняти оригінал і переклад, прослідкувати, а можливо й проаналізувати, роботу перекладача, оцінити цю роботу з позицій точності і вірності, прослідкувати художні прийоми і засоби, якими подібні чи відрізняються оригінал і переклад. Звичайно, такі видання розраховані на двомовного читача і «пропонують» останньому зайняти партнерську чи навіть певною мірою творчу позицію по відношенню до оригіналу та його автора. Важливим у процесі перекладу є також вибір твору, який найчастіше обумовлений внутрішніми потребами приймаючої літератури, її здатністю певним чином засвоїти інше національно-літературне явище, її здатністю певним чином (інтеграційно чи диференційно) зреагувати на його художні особливості [24, с. 206].

У першому розділі роботи було встановлено, що переклад сьогодні є найбільш перспективним засобом подолання існуючих мовних бар'єрів. Узагальнуючи наукові дослідження художнього перекладу, можна дійти висновку що цей вид роботи відрізняється від технічного тим, що не обмежується переданням точного змісту. Спеціаліст з художнього перекладу, поза всяким сумнівом, має бути близько знайомим з культурою та менталітетом носіїв мови. В іншому випадку читач не зрозуміє не тільки авторський задум, а й настрій книги, світогляд, стиль і особливості мовлення автора.

Як окреме літературне явище переклад має багатовікову історію, але сучасне перекладознавство як самостійна наукова дисципліна сформувалося в основному у другій половині ХХ століття. Художній переклад став потрібним для самоусвідомлення української нації. Він відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Просвітники свого народу часто обирали знаряддям боротьби — поряд з оригінальною творчістю — переклад. Це обумовлювалося також і тим фактом, що переклад представляє собою водночас ефективний засіб підвищення власної майстерності.

Переклад з давніх часів виконував найважливішу функцію, проте лише в XX столітті людина прийшла до усвідомлення важливості й особливого місця перекладу в супсільстві. Вчені різних країн відзначають особливу роль перекладу у формуванні національних культур. Художній текст виступає засобом комунікації, основою міжсоціального діалогу між різними поколіннями певної мовної спільноти, бо акумулює в собі знання, що детермінують спадковість її культурних надбань. Фактично, переклад є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті.