Початок XX століття — сучасний етап розвитку етнопедагогіки

5 На сучасному етапі розвитку української державності оновлюються підходи до етнопедагогіки як науки та навчальної дисципліни. У національній доктрині розвитку освіти приділена значна увага проблемам саме національного характеру освіти і національно-громадського виховання. Нею передбачено, що «Освіта України ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності», а складовою частиною мети національного і громадського виховання є «набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу». Це дозволяє сподіватись, що етнопедагогіка не залишить байдужими до всього свого рідного тих, хто її вивчатиме.

Етнопедагогічні надбання зберігалися, перш за все, в умовах родинного виховання та закладах освіти, де працювали віддані національній ідеї люди. Помітного відродження та поширення вони набули на початку XX століття, особливо у період відновлення в Україні державності та проголошення Української Народної республіки. Уряд УНР докладав зусиль, щоб відродити в українців віру в себе і повагу до всього свого рідного.

Серед визначних діячів того часу виділялася постать Івана Огієнка як міністра освіти та віросповідань, головноуповноваженого українського уряду. У спогадах про нього знаходимо рядки, які підтверджують його вміння триматись з гідністю, боронити інтереси нації на всіх рівнях. О. Доценко, ад’ютант С. Петлюри, писав про нього так: «Міністр Огієнко зробив цінну прислугу для України. Він поводився в Кам’янці з достоїнством, обороняв українське громадянство та українські установи од сусідських (польських) зазіхань, виривав од поляків, що тільки можна було вирвати, все робив, керуючись тільки інтересами Нації».

У ті часи знову повернулися до видання та перевидання українських книг, викладання українською мовою в навчальних закладах різних типів, поновлення роботи закритих та створення нових українських театрів, використання українських грошей тощо. Етновиховання набуло поваги та подальшого розвитку.

У роки Радянської влади вплив етнопедагогіки значно послабився. На цьому процесі особливо позначився сталінський період, у який відбувалися гоніння на представників педологічної науки, людей з національними ідеями, загалом, кращих представників інтелігенції. В народ «спускалися» прислів'я і приказки такого змісту: «Націоналісти гайдамаки гірше собаки», «Пани із Директорії не мали території», «Дурний, як Скоропадський» і т.п.

Але з кінця 1922 року у суспільстві здійснювався процес повернення до україномовного навчання, видання книжок та журналів українською мовою. Політична лінія була спрямована на те, що «…опанування українською культурою всіма групами населення, насамперед пролетаріатом, має винятково важливе значення, бо «ми повинні бути готові до зустрічі з українським молодим поколінням, яке йде до нас з глибини народних мас».

Курс на українізацію був визнаний правильним лютневим пленумом ЦК КП (б)У у 1925 році. У той час відбувалося відродження освіти національних меншин, які проживали в Україні. Політика українізації включала питання опори на багатовіковий досвід українців у різних сферах життя, збереження національних святинь, охорони історико-культурних заповідників тощо. Етнонаціональні цінності перебували у центрі уваги культурних та освітніх діячів.

Наприкінці тридцятих років двадцятого століття процесу українізації чинилась значна протидія. Почались масові репресії проти української інтелігенції, а, особливо, освітньо-педагогічних кадрів. Їх зазнали такі визначні постаті як: Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Михайло Яловий, Лесь Курбас та інші.

Були випадки самознищення через несприйняття масового терору (М.Хвильовий, М. Скрипник). Справедливо вказано у книзі ВТригубенка та Л. Нестеренко «Освіта і педагогічна думка в Києві за 1000 років» (2002 р.), що «репресії 30-х років були страшним ударом по освіті Києва і всієї України. Проте не єдиним».

У період голодомору 1933 року за свідченням очевидців «…умерло від голоду за різними обчисленнями десь коло 7000 000 до 8000 000 людей. Багато сіл вимерло до останньої душі… Велика ціна…Страшна ціна…».

По-різному розвивалися етнопедагогічні ідеї в довоєнний, воєнний, післявоєнний періоди та період застою. Прислів'я і приказки тих часів засвідчують не найкраще ставлення правлячої верхівки до народних духовних надбань. Візьмемо для прикладу ті, які наведені після відповідних тем у «Хрестоматії з усної народної творчості» (1959р.) для студентів «мовно-літературних факультетів педагогічних інститутів».

У розділі «Народна творчість періоду будівництва соціалізму» знаходимо: «Близько вже той час хлоп’ята, як в музей піде лопата» (С.283); «Не випити курці глибоку річку — не зірвати куркулеві нашу пятирічку» (284); «Без кропила і кадила земля нам добре уродила"(С.285). Розділ «Народна творчість періоду Великої Вітчизняної війни» містить такі афоризми: «Бий націоналіста, бо він з фашистського тіста"(С.308); «Де Хмельницький пана гнав, Конєв фашиста доконав"(С.309) та ін. Звідси робимо висновок про те, що давні етнопедагогічні надбання були поза ідеологією партії та уряду.

Але в усіх діяннях істинних українців прослідковувались напрацьовані попередниками якості: відданість своїй батьківщині, землі, родині, мужність і відвага у боротьбі за справедливість, віра у неминуче торжество правди. Це свідчило про велику силу етновиховання, насамперед, у родинах, які свято дотримувались найблагородніших моральних ідей, здавна визнаних нашим народом.

На сучасному етапі розвитку української державності оновлюються підходи до етнопедагогіки як науки та навчальної дисципліни. У національній доктрині розвитку освіти приділена значна увага проблемам саме національного характеру освіти і національно-громадського виховання.

Нею передбачено, що «Освіта України ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності», а складовою частиною мети національного і громадського виховання є «набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу». Це дозволяє сподіватись, що етнопедагогіка не залишить байдужими до всього свого рідного тих, хто її вивчатиме.