Аналіз сутності і компоненти понять «національна освітньо-виховна система». Закономірності розвитку, етапи, особливості, шляхи та засоби реалізації в сучасних навчальних установах

Національна освітньо-виховна система — це історично зумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної та духовної культури нації. Національна освітньо-виховна система ґрунтується на засадах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, родинного виховання, що увібрали в себе надбання народної мудрості [5]. Організація життєдіяльності дітей та молоді в національній освітньо-виховній системі будується на основі таких принципів: — народність — добір пріоритетних видів діяльності учнів та їх організація відповідно до регіональних, місцевих умов, інтересів вихованців, їхнього досвіду. Зміст діяльності - рідна мова, народні традиції та мистецтво, національно-етнічна обрядовість, звичаї та інші; - природовідповідність — побудова навчально-виховного процесу життєдіяльності дітей згідно із природою дитини, реалізація ідеї добровільності (навчання та виховання без примушування, виховання потреб у дітей, виходячи з їхніх особистих уподобань, переконань, саморозвитку талантів, здібностей, свободи у своїх правах); - культуровідповідність — збагачення особистості досягненнями національної та світової культур, забезпечення наступності в оволодінні існуючим рівнем культури народу, збереження своєрідності нації, загальнолюдських цінностей, використання народних традиційних засобів творчого розвитку особистості, сприяння самовизначенню учня відносно соціокультурних цінностей народу тощо; - етнічна соціалізація — врахування типових рис етнічної спільності, ментальності народу, прилучення молоді до життєвих норм та цінностей старшого покоління, розвиток кращих рис народу в молодіжних об'єднаннях, визначення власного місця у суспільстві, здатність та готовність до конструктивно-критичної взаємодії з існуючою соціальною реальністю; - гуманізація — сприйняття особистості вихованця як найвищої соціальної цінності, забезпечення прав на свободу, соціальний захист, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності, самореалізація фізичних, психічних, соціальних і духовних основ розвитку особистості, повага і віра в кожну особистість, увага, допомога, співпереживання у труднощах людського становлення; - демократизм — демократизація співробітництва вихователів і вихованців у розв’язанні завдань життєдіяльності дітей, усунення авторитарного стилю виховання, утвердження таких норм у житті дітей, як загальні збори колективу, змінність лідерів, самоврядування; - єдність, наступність, спадковість поколінь — організація передачі від старшого покоління молодшому господарсько-економічного досвіду, духовно-моральних і соціальних цінностей тощо. Національний компонент освітньо-виховної системи передбачає цілеспрямоване формування етнопедагогічними чинниками в підростаючого покоління основних і специфічних для українців якостей, що відображають особливості їхньої психології, характеру, самосвідомості, способу мислення та інші. Серцевиною змісту такого виховання має бути духовність українського народу. Внутрішній світ особистості є рушійною силою розвитку духовності людини, визначальним чинником дій і поведінки, ціннісних орієнтацій, життєвої та громадянської позиції. Виразником народної педагогічної мудрості є, насамперед, сім'я. У ній дитина виховувалася рідною мовою, всім укладом родинного життя, традиціями, домашнім побутом, атмосферою взаємин між старшими і меншими, пам’яттю родоводу. Це й заклало фундамент особистості людини, живило корінь її духовності, моральності, патріотизму, громадянськості. Демократичне гуманне українське суспільство, яке ми прагнемо побудувати, передбачає формування в громадян таких загальнолюдських чеснот, як совість, честь, гідність, справедливість, людяність, доброта, милосердя, працелюбність. Складові народознавства (мова, культура, традиції, мораль тощо) правомірно розглядати і як чинники етнопедагогіки, за допомогою яких реалізуються цілі і завдання національного компоненту освітньо-виховної системи. Засвоюючи матеріальні та духовні цінності, вироблені народом і людством, молода особистість стає людиною з відповідними рисами характеру. Національні цінності сприяють формуванню в особистості національних якостей і є засобами реалізації національного компонента в освітньо-виховних системах навчальних установ. * Рідна мова. Це самобутній спосіб мислення, оригінальний засіб пізнання дійсності, неповторний і нічим незамінний інструментарій творчості народу. Унікальність, оригінальність і неповторність кожної мови є явище цивілізації. Помиляються ті, хто гадає, що у мови єдина функція — «засіб спілкування». Це не просто технічний інструмент. Мова є водночас і засадою, і похідною національної самобутності конкретного народу і конкретної культури. * Родовід й історія. Останнім часом уживається і більш широка поетизована назва родоводу — «берегиня». Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіди, традиційний звичай взаємодопомоги — толока, — незамулена криниця, з якої пив воду філософ чи мандрівник, давня пам’ятка на околиці села чи урочище, з котрим пов’язане наше історичне минуле — все це наша родовідна пам’ять, наші непересічні символи, наша історія, може, почасти й сумна, але в основі своїй велична і всестверджуюча. Берегти свій рід, свій родовід, пам’ять про нього — одне із завдань національного компоненту освітньо-виховної системи. Високо оцінював сім'ю як осередок суспільного виховання В. О. Сухомлинський. Він писав, що у сім'ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім'ї починається суспільне виховання [6]. * Родинно-побутова культура. До відображення типових ознак української побутової культури (оздоблення народними елементами інтер'єру житла, традиції національного одягу, змістовні форми проведення дозвілля, відпочинку, гуртове виконання трудомістких робіт тощо) дедалі активніше залучаються діти та молодь. * Педагогіка народного календаря. Народний календар — енциклопедія знань про життя людей, їх працю, побут, дозвілля. Кожна дата свята народного календаря рясніє традиціями і звичаями, які найтісніше пов’язані із природою рідної місцевості та трудовою діяльністю людини. Тут немає нічого надуманого і штучного. Все відповідає традиційному способу життя народу. Ідейно-моральна наснаженість, зміст народного календаря мудро спрямовані на виховання в учнів почуття господаря землі, працьовитості, ініціативності й підприємливості, якостей турботливого сім'янина, порядності, добродійності та багатьох інших чеснот. * Фольклор. Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забезпечується нерозривний взаємозв'язок між минулим і сучасним, він також є скарбницею сталих народних звичаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. * Національна символіка і народні символи. Національна символіка і народні символи розвивалися й установлювалися протягом століть, вони містять у собі філософський, політичний, ідейно-моральний, естетичний зміст. Символіка концентрує конкретно-історичний матеріал, який відображає доленосні події, факти в житті історії народу, виконує функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну й незалежну державу, виховує в учнів благородні почуття. * Емоційна культура. Почуття, переживання — це «ворота» пізнання, людинознавчий, народознавчий матеріал, що сприяє формуванню в молоді доброти і чуйності, ніжності та щирості, задушевності.

Виховання емоційної культури — складна ділянка роботи. У народі кажуть: суть виховання — у вихованні почуттів. Глибокі почуття облагороджують інстинкти, становлять сутність і зміст душі людини. Треба брати до уваги, що, формуючи якості особистості, риси характеру, необхідно, насамперед, виховувати в неї відповідні почуття. * Основи народної моралі. За народною мораллю, моральні якості - це єдність моральної свідомості, моральних почуттів та поведінки, дій. Виходячи з цього, народна мораль вирішує завдання: виховання моральної свідомості та моральних переконань, виховання навичок і звичок моральної поведінки, набуття досвіду духовно-моральних відносин. М. Г. Стельмахович звертає увагу на те, що народна мораль в українців тісно пов’язана з духовністю [5]. * Національна психологія і характер людини. Кожен народ має історично обумовлену національну психологію (інший термін — душевний характер), певну сукупність духовних якостей, яскраво виражену специфіку внутрішнього світу, яка проявляється в діяльності, поведінці представників певної національності. Національна психологія, характер, проявляються в самобутній мові, властивому кожому народові способі мислення, в пізнанні дійсності, оригінальній культурі, своєрідних звичаях, традиціях. * Національна самосвідомість. Національна самосвідомість — це усвідомлення кожною людиною себе як представника певної нації, носія національної культури, історії. Національно свідома людина не забуває своєї приналежності до певної нації (національності, етнічної групи). Така людина глибоко знає рідну мову, культуру, всі сфери життя народу, турбується про його сучасне і майбутнє. * Народні знання. Народні знання (астрономія, метеорологія, математика, ботаніка, зоологія, ветеринарія, медицина, кулінарія тощо), прикмети, завбачення погоди, знання, пов’язані з господарською діяльністю людей, ґрунтуються на багаторічних спостереженнях людей над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Засвоєння та використання народних знань у процесі вивчення основ наук сприятиме успішній професійній та господарській діяльності особистості.

Таким чином, національний компонент в освітньо-виховній системі навчальних установ сприяє етнізації особистості, передбачає перебудову навчально-виховного процесу на основі національної матеріальної та духовної культури українського народу.