Висновки. "Тіні забутих предків"

Треба сказати, що фільм С. Параджанова може жити багатьма однаково повноцінними життями. Це справжній багатовимірний витвір-шедевр. Його можна переглядати без найменшого уявлення про Україну, гуцулів, творчість М. Коцюбинського і, не переймаючись жодними алюзіями, просто поринати в поетичний сплав образів, звуків, пластики, слів, колоритних костюмів, дивовижних пейзажів. Припускаю, що саме так його бачили іноземці. Дещо інша річ — знати про цілий пласт звичаїв та обрядів, відтворених у фільмі, часто навіть окремими штрихами. І тоді це кіно-диво оживає зовсім по-новому!!! Та найбільшу насолоду від фільму можна отримати у співтворчості з кінорежисером та акторами, накинувши текстуальну вуаль на епізоди цієї дивовижної поетичної стрічки.

Разом з тим у цього кіношедевру важка й неоднозначна доля.

Цікаво, чому в усьому світі Параджанова прийняли стоячи, з оплесками та цілою купою нагород, а в своїй крайні його сприйняли, як просто фільм, присвячений 100-річчю Михайла Коцюбинського? Чому такі гіганти кінематографу, як Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні та Акіра Куросава привітали Параджанова з цим фільмом, а в Радянському Союзі, його постійно переслідували, навіть засудили до п`ятирічного ув`язнення за «гомосексуалізм»? І чому піком українського кінематографу став фільм вірменського режисера? Це просто безцінний подарунок Параджанова українському народу, а ми нехтуємо їм, і навіть маємо нахабство, казати що це непотріб.

Може це тому, що для заходу справжня етнічна Україна була загадкою, а з цим фільмом для них відкрилась справжня Гуцульщина, в той час, коли для нас справжня Україна була закрита під завісою радянського комунізму. Коли все справжнє було поза законом, коли світові та країні, показували лише ідеальне комуністичне суспільство. Та вже 20 років, як Україна стала самостійною державою, але досі люди не можуть признати своє коріння.

Мої роздуми про фільм не випадково розпочались зі згадки про смерть останнього українського мольфара. Нині покійний мольфар Михайло Нечай в 60-х роках був консультантом Сергія Параджанова з гуцульської самобутності та історії краю. В одному з інтерв'ю Михайло Нечай натякнув, що всесвітнє визнання стрічки — це плід мольфарськіх чар.

Та фільм Параджанова на батьківщині майже забутий, а останній світлий чаклун карпатських гір — загинув. Чи не передвісники це біди для нації?

На мій погляд причина цих трагічних фактів, це незнання народом своєї історії та своїх традицій. Через це у нас немає минулого, незрозуміле нинішнє і дуже розпливчасте майбутнє.

Ми прагнемо до заманливого для нас постмодернізму, беручи за основу Західні джерела та з цього виходить пародія, «клюква», каламбур. Тому, що як би ми не хотіли, у нас інший менталітет, інші моральні цінності, інша етика та естетика, бо ми інші, ми українці.

Тому, щоб нам створити щось своє, оригінальне та актуальне для світу, нам потрібно для початку вивчити свою справжню історію та відродити стародавні традиції, які були основою тодішнього суспільства. І тоді вже «Тіні забутих предків» будуть відзначені, нехай не всією країною, але дуже вагомою часткою її громадян.

Впродовж усіх цих розмислів, часто згадувалося слово ПРЕОБРАЖЕННЯ. Думається, що зійшовши до своїх національних витоків ми зможемо досягнути преображення свого народу, своєї Батьківщини.