Тенденції розвитку миротворчої діяльності в Європі в сучасному геополітичному і міжнародно-правовому середовищі

Тенденції розвитку миротворчої діяльності в Європі в сучасному геополітичному і міжнародно-правовому середовищі

Розпад біполярної системи світу ознаменував припинення глобальної конфронтації між двома воєнними блоками. Натомість почали виникати нові, локальні конфлікти. Таким чином, миротворча діяльність набула нового значення і нової актуальності. Основною тенденцією у розвитку миротворчої діяльності на сучасному етапі є зміна її пріоритетів. Передусім йдеться про ключове значення геополітичного аспекту її здійснення.

Яскравим прикладом такого стану справ є події, що стали наслідком Балканської кризи. Аналіз ситуації дає змогу говорити про те, що наявний конфлікт поступово виходить за рамки проблеми Косово, Югославії, Балкан та європейського континенту. Мова йде про певні зрушення геостратегічного характеру, про внесення істотних коректив до організації європейського і світового порядку. Рішення, які розробляються і будуть реалізовані в процесі врегулювання кризи навколо Югославії, матимуть безпосередній вплив на геополітичний устрій Балкан, Європи і світу в цілому. Йдеться про ефективність та дієздатність ООН, ОБСЄ, НАТО, єС, інших міжнародних організацій та інститутів, про закінчення періоду «після холодної війни» та визначення основних параметрів нового європейського та світового устрою.

Аналіз існуючої літератури [1−6] свідчить, що протягом всієї історії людства яскраво проявляється прагнення народів до припинення війн і встановлення всебічного миру. В силу цих поважних причин після Другої світової війни виникла нова форма діяльності ООН щодо підтримання міжнародного миру і безпеки, яка не передбачена Статутом — миротворча.

Її можна кваліфікувати як сукупність акцій політичного, економічного, дипломатичного, воєнного та іншого характеру, які включають мирні засоби у відповідності з главою 6, а також рекомендації і заходи, які не пов’язані з використанням збройних сил, у відповідності з главою 7 статуту ООН. До цього слід віднести колективні дії, які здійснює ООН спільно з регіональними організаціями. Найважливішими складовими миротворчої діяльності є операції з підтримання миру, або, як їх частіше називають, миротворчі операції ООН.

Вони являють собою сукупність заходів по створенню груп спостерігачів збройних сил в зоні конфлікту (з потенційного конфлікту), і направлені на врегулювання конфлікту із застосуванням в цілому ненасильницьких методів.

Миротворчі операції, як винахід ООН, знаходяться на шляху стрімкої еволюції, що, насамперед, обумовлено змінами у суспільно-політичному житті планети та характером воєнних конфліктів, на врегулювання яких і спрямовані ці операції. Правова підстава цих заходів до нинішнього часу досить спірна. Вона базується в цілому на положеннях Статуту ООН стосовно системи міжнародної безпеки. Щодо кожної конкретної миротворчої операції, то правовою підставою є мандат на її проведення, який надається Радою Безпеки.

Ця еволюція пов’язана, насамперед, зі зміною пріоритетів оборонної політики європейських держав, трансформацією шляхів застосування збройних сил. Особливістю є те, що збройні сили європейських держав, в тому числі і України, все частіше залучаються до виконання більш обмежених та менш інтенсивних завдань: від миротворчої діяльності до пошуково-рятувальних операцій та спостереження.

Результати дослідження дозволяють визначити головні тенденції розвитку миротворчої діяльності в Європі в сучасному геополітичному і міжнародно-правовому середовищі.

Основною тенденцією у розвитку миротворчої діяльності на сучасному етапі, на думку автора, є зміна її пріоритетів. Ключового значення набуває геополітичний аспект її здійснення. Якщо за часів холодної війни здійснення миротворчої діяльності було пріоритетом такої універсальної міжнародної організації як ООН, то сьогодні миротворчість є одним із основних напрямів діяльності НАТО. Також до цього процесу планує підключитись і Європейський Союз. Таким чином, територія виникнення локальних конфліктів стає плацдармом для реалізації стратегічних цілей різних акторів міжнародних відносин. Виразним прикладом такого стану справ є події, що стали наслідком Балканської кризи. Аналіз ситуації дає змогу говорити про те, що наявний конфлікт поступово виходить за рамки проблеми Косово, Югославії, Балкан та європейського континенту. Мова йде про певні зрушення геостратегічного характеру, про внесення істотних коректив до організації європейського і світового порядку. Рішення, які розробляються і будуть реалізовані в процесі врегулювання кризи навколо Югославії, матимуть безпосередній вплив на геополітичний устрій Балкан, Європи і світу в цілому. Йдеться про ефективність та дієздатність ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, Інших міжнародних організацій та інститутів, про закінчення періоду «після холодної війни» та визначення основних параметрів нового європейського та світового устрою.

Отже, дозвіл на участь України в миротворчих операціях на основі мандату ООН під проводом НАТО з розв’язання сучасних конфліктів має не лише велике значення для підвищення політичного авторитету нашої держави на міжнародній арені, але й надає можливість набуття цінного практичного досвіду.

З революційними змінами в геостратегічній ситуації в Європі на початку 1990;х років, основні міжнародні організації постали перед питанням щодо функціональної трансформації і розвитку нових завдань, які постають перед ними. Це не означає, що вони не мають складнощів в адаптації до радикальних змін в оточуючому середовищі. В періоди криз їхні лідери зазвичай посилаються на їхню минулу ефективність, намагаючись підкреслити корисність той чи іншої організації в майбутньому. Але ці успіхи часто виявляються недостатніми для довготермінового виживання, оскільки початкове завдання організації втрачає свою актуальність в новій ситуації.

Стає зрозумілим, що роль Альянсу у запобіганні конфліктів і врегулюванні криз може бути ефективною лише за наявності звернення до нього таких організацій як ООН або ОБСЄ та наявності відповідного консенсусу в рамках НАТО щодо взяття на себе цієї нової ролі в сучасних умовах. Виходячи з цього, на початку 1990;х років основна увага в плані покращання антикризового потенціалу НАТО зверталася на забезпечення політичного консенсусу, як внутрішнього, так і зовнішнього, щодо активної ролі Альянсу у врегулюванні криз [7]. Внутрішній консенсус стосувався Північноатлантичної Ради (ПАР), яка наділена повноваженнями ухвалювати рішення про участь Альянсу у врегулюванні конкретної кризи. Зовнішній політичний консенсус щодо звернень до Альянсу за допомогою чи підтримкою у запобіганні конфліктів, або врегулюванні криз мав сформуватися в рамках Ради Безпеки (РБ) ООН та ОБСЄ [8]. За умови досягнення гармонії обох цих складових, принципова передумова активної ролі НАТО вважалася забезпеченою. Остаточну і визначальну роль для подальших дій НАТО, включаючи визначення і розгортання відповідних ресурсів або засобів для ефективного запобігання конфліктам і врегулювання криз, мало рішення про початок операції, яке приймалося в залежності від конкретного випадку.

Отже, колективний досвід НАТО у врегулюванні криз, її консультативні механізми, військові структури, досвід політичного керівництва військовими операціями, спектр військових можливостей та трансатлантичний склад членів, в сукупності складали унікальний потенціал, що міг бути наданий у розпорядження як ООН, так і ОБСЄ, на підтримку широкомасштабних дій щодо запобігання конфліктів і врегулювання криз під егідою цих міжнародних організацій. Водночас, Альянс здійснював реорганізацію і оновлення власних внутрішніх процедур реагування на кризи. Зважаючи на розмаїття і багатовекторність майбутніх факторів ризику і викликів, що постають перед НАТО, як це було визнано в Стратегічній концепції 1991 року, Альянс визначив запобігання конфліктів і врегулювання криз в якості важливого напрямку підтримання і покращання безпеки своїх членів.

Активна участь України у формуванні нової архітектури євроатлантичної безпеки, статус особливого партнерства з Північноатлантичним альянсом та вагомий практичний внесок у миротворчі операції під проводом НАТО обумовлюють актуальність систематичного аналізу процесів трансформації та адаптації НАТО до нового середовища безпеки, зокрема з точки зору їх врахування у відповідних національних політичних, політико-правових та юридичних актах. Важливими віхами в цьому плані стали прийняті останнім часом Закони України «Про участь у миротворчих операціях» та «Про порядок допуску та умови перебування на території України підрозділів збройних сил інших країн», «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил нашої держави за межі України», а також ратифікація Угоди між державами-сторонами Північноатлантичного договору та державами-учасницями програми ПЗМ про статус їхніх збройних сил. Безперечно, що відкритий і неупереджений підхід нашої держави до проблем врегулювання конфліктів, її принципова позиція щодо необхідності неухильного дотримання положень Статуту ООН, інших принципів і норм міжнародного права і надалі сприятимуть зміцненню авторитета України як визнаного і послідовного постачальника європейської безпеки.

Формування основ зовнішньої і внутрішньої політики України, розвиток державотворчого процесу стали важливим кроком вперед у розвитку сучасного міжнародного порядку. Україна, як держава, що від самого початку кризи навколо Косово зайняла послідовно конструктивну, неупереджену позицію, має всі підстави для того, щоб відігравати провідну роль у врегулюванні конфліктів. На користь цього свідчить і обрання України непостійним членом РБ ООН на період 2000;2001 років.

миротворчий міжнародний правовий геополітичний.

Література

• 1. The Alliance’s Strategic Concept agreed by the Heads of State and Government at the Meeting of the North Atlantic Council. Rome, 7−8 November 1991. — The NATO Handbook Documentation. NATO Office of Information and Press. 1999.
• 2. The Alliance’s Strategic Concept Approved, by the Heads of State and. Government participating in the meeting of the NAC in Washington DC on 23 and 24 April 1999. The NATO Handbook Documentation. NATO Office of Information and Press. 1999.
• 3. Phil Williams. Crisis Management in Europe: Old Mechanisms and New Problems, in: Alexander L. George (ed.) Avoiding War: Problems of Crisis Management. (Oxford: Westview Press, 1991). 503 p.
• 4. The Future Tasks of the Alliance («The Harmel Report»). Brussels, 13−14 December 1967. The NATO Handbook. Documentation. NATO Office of Information and Press. 1999. P.196−200.
• 5. David Abshire, James Woolsey and Richard. Burt. The Atlantic Alliance Transformed. Centre for Strategic and International Studies, Washington, 1992.
• 6. S.M.Walt. The Origins of Alliances. Ithaca and London, Cornell University Press, 1990.
• 7. Michael Howard. «Europe's Phoney Warlords», The Times. 29 July.
• 8. The Alliance’s Comprehensive Concept of Arms Control and Disarmamen adopted by the Heads of State and. Government at the Meeting of the North. Atlantic Council. Brussels, 29−30 May 1989. The NATO Handbook Documentation. NATO Office of Information and Press. 1999. P.251−270.