Психологія особистості керівника

Результати посиленого останніми роками розвитку молекулярної генетики і нейрофізіології демонструють складну взаємодію генетичних факторів і біологічних систем індивіда із середовищем. Розуміння успадкованих можливостей (внесків, потенціалів, забезпечення) і обмежень важливе не тільки саме по собі, але й тому, що воно дає змогу використати можливості середовища для особистісного зростання управлінця. Визнання факту взаємного впливу біології і досвіду робить актуальним питання про те, як поведінковий досвід може компенсувати природжену схильність до певної поведінки. Сьогодні більшість психологів визнають роль генетичних механізмів у розвитку й функціонуванні особистості [1].

Людину як родове поняття можна розглядати в різних видових поняттях, таких як організм, індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт. Серед них психологія особистості, як інтегративна дисципліна розглядає питання розуму і пристрасті, людських універсалів і різноманітних культур, унікальності і закономірних індивідуальних відмінностей. Особистість можна вивчати як складну динамічну систему взаємодіючих психічних підсистем [2] - «систему систем», за висловом Г. С. Костюка. Вона має стати дисципліною, що охоплює науку про детермінанти, динаміку функціонування особистості і розвиток людського потенціалу.

У психологічній літературі є різні визначення феномена особистості. Аналіз цих визначень дає змогу зробити загальний висновок: особистість — це системоутворююча характеристика індивіда, що опосередковує його взаємодію із соціальним оточенням. Це — сума успадкованих (вроджених) і набутих психологічних властивостей, що характеризують індивіда і визначають його індивідуальність і цілісність. А це означає, що для визначення основних атрибутивних характеристик цього поняття необхідно, по-перше застосувати системний підхід, що передбачає шестивекторний аналіз [3]; по-друге, застосувати принцип сходження від абстрактного до конкретного [4].

Системний підхід потребує компонентного, структурного, функціонального (внутрішнє і зовнішнє функціонування), генетичного і прогностичного аналізу.

Компонентно-структурний аналіз феномена «особистість» дає змогу на першому рівні сходження від абстрактного до конкретного виділити три його підсистеми: ядро особистості управлінця, управлінську компетентність (периферію ядра особистості), управлінську активність (продуктивні управлінські стратегії - творча взаємодія із підлеглими через рівні управлінської активності, пристосування до соціального оточення і досягнення цілісності власного внутрішнього світу).

На другому рівні сходження від абстрактного до конкретного в ядрі особистості управлінця виділяємо три компоненти: життєві диспозиції, життєві спонуки, життєві потенціали. Розглянемо кожний із них.

Життєві диспозиції. Серед життєвих диспозицій управлінця важливою є перевага біофільних тенденцій (любов до життя у всіх його проявах, творення життя, абсолютна свобода) над непрофільними (подолання свого життя та інших шляхом руйнування; перетворення іншого в жертву; шлях іраціонального авторитаризму; злоякісний нарцисизм — підвищена увага до власної персони та ін.) [5]. Життєві диспозиції особистості управлінця проявляються в соціально-психологічних особливостях управлінської діяльності, зокрема у психології ділового спілкування.

Життєві спонуки (потяги, пристрасті, потреби) — це сутнісні динамічні психічні сили, що проявляються як стан внутрішньої напруги, що спонукають управлінця до цілеспрямованої активності. Найважливіший компонент життєвих спонук — потреби. Управлінська діяльність керівників здебільшого відбувається під впливом таких потреб, як досягнення життєвого комфорту, безпеки; збереження статусу в управлінській організації; потреба в самоактуалізації, найповнішій самореалізації своїх потенційних можливостей.

Як відомо, у психології є численні класифікації потреб. За А. Маслоу — це потреби фізіологічні, безпеки, належності і любові, поваги, самоактуалізації (використання своїх здібностей і талантів). У контексті обговорюваної проблеми актуальною є класифікація потреб за Е. Фроммом: у встановленні зв’язків з іншими через підкорення, владу, любов; у подоланні себе через творення або руйнування; в самоідентичності - задоволення шляхом належності до певної групи або рухом до індивідуальності; в системі цінностей, яка може бути ірраціональною або раціональною, та ін. Саме вони тією чи іншою мірою формують мотивацію управлінських вчинків, управлінську активність керівника — зокрема.

Емпіричними корелятами життєвих спонук, як показує досвід, може стати діагностика рівня задоволеності основних потреб людини, подана в навчальному посібнику редактора-укладача Д. Я. Райгородського 6].

Життєві потенціали. Визначають особливості управлінської активності керівника, його стильові характеристики та рівні. Серед них виділимо такі.

Афективний. Включає відносно короткочасні емоційні стани, які пов’язані з різкою зміною важливих для особистості управлінця життєвих обставин, а також переживань ним свого ставлення до себе (інтерес, образа, радість, презирство, подив, страх, сором, гнів, вина). Це і є емоційна реакція на успіх і невдачу, переживання гордості і задоволення від успіху, нерішучість і побоювання наслідків неуспіху, почуття сорому і приниження від нього.

Аксіологічний. характеризується успадкованою, іманентною від народження здатністю особистості до вільного вибору цінностей. Як відомо, Гегель пов’язував вибір цінностей із онтологічними джерелами духовності, що йде з глибинного «Я», — сила, яка утворює і підтримує особистість, її суб'єктність. Цінність — це інтуїтивний пошук істини, ідей, символів; творення людського духу, людяність (І. Казунський) — «людським чином» згорнуте вселенське ціле.

Ієрархія цінностей задає не тільки зовнішні форми активності управлінця, але й особливості його духовного становлення, що в подальшому знаходить вияв у продуктивних і непродуктивних орієнтаціях і духовно-креативному рівні управлінської активності.

За відомим психологом Е. Фромом, ми маємо одну продуктивну орієнтацію і чотири непродуктивні. Продуктивна формується на основі любові, праці і думки (мається на увазі думка як характеристика активної роботи свідомості). Непродуктивні - співвідношення трьох іпостасей: рецептивний тип, де джерело благ перебуває десь поза особистістю управлінця (а звідси прагнення заволодіти людьми і речами); експлуататорський тип — наявність агресії стосовно людей і речей; нагромаджувальний тип — прагнення зберегти те, що є в наявності; ринковий тип — сприймання самого себе як товару (індивідуальна цінність напряму залежить від тієї ціни, яку можна заплатити на ринку).

Когнітивний. Е. Фром писав: «Будучи відірваними від природи, ми вимушені самостійно формувати концепцію свого «Я», виховувати в собі здатність відповідально заявити: «Я — це я» 5]. Як результат цього процесу — розвиток самосвідомості, здатності особистості управлінця самовідображувати себе, сприймати себе зі сторони, рефлектувати з приводу своїх можливостей, що є важливим фактором його становлення, розвитку та самовдосконалення. Психічні образи — Я-фізичне, Я-психічне, Я-соціальне, Я-духовне — змінюються в процесі розвитку відповідно до зміни успадкованих когнітивних можливостей і форм соціальної взаємодії.

Праксеологічний. Включає психічні процеси, пов’язані із сприйманням та переробкою інформації, та успадковані передумови творчості, що формуються на основі базового конструкта відображення. Це — стійкість в умовах стресових ситуацій, працездатність, психічний тонус, експресивність, вразливість, відмова від загрозливих та авторитарних методів впливу на іншу людину тощо.