Розділ 1. Діалектна лексика — один із шарів лексичної системи сучасної української літературної мови

Перші спроби дослідження діалектів (говорів) у лінгвістиці

Українська діалектологія — порівняно молода лінгвістична дисципліна. Почала формуватися у 80-х роках ХVІІІ ст. Якщо аналізувати розвиток української діалектології від часу виникнення перших діалектологічних праць і до наших днів, то можна виділити три етапи (періоди):

• 1. Початковий (підготовчий) період, коли говори вивчалися на основі окремих спостережень (80-ті рр. ХVІІІ ст. — 60-ті рр. ХІХ ст.).
• 2. Описовий етап. Вивчення говорів відбувалося описовим шляхом із деяким застосуванням порівняльно-історичного методу (від праць О.О.Потебні, К. П. Михальчука до 20−30-х рр. ХХ ст.).
• 3. Етап вивчення говорів не тільки описовим шляхом, а й на основі досліджень лінгвістичної географії (від 20−30-х рр. ХХ ст. і до нашого часу).

Уперше питання ґрунтовного вивчення й класифікації українських говорів було поставлено в 80-х рр. ХVІІІ ст. Шафонським Опанасом Филимоновичем, мовознавцем, етнографом. Він є автором праці «Черниговского намесничества типографическое описание» (1851). У його підході до аналізу мовних рис певної місцевості в основу бралися етнографічні й навіть антропологічні особливості.

О.Шафонський розглядав українські говори лише Лівобережної України. Усі говори О. Шафонський поділяв на 3 зони:

• 1) північно-західна;
• 2) середня;
• 3) південно-східна.
• 1. За О. Шафонським, північно-західна зона знаходиться між Дніпром, Десною й Сожем і була з такою вимовою, як у Білорусі.
• 2. Середня зона між Десною, Сеймом і Сулою — це найчистіша українська мова.
• 3. Південно-східна зона на південь від Сули й аж до Чорного й Азовського моря. Це говори степові, «грубі» за своєю вимовою [57, с.19−20].

Основою для такого поділу у О. Шафонського була вимова звука [о] в історично нових закритих складах, тобто риса, яку пізніше частина вчених брала за визначальну для поділу говорів української мови: [к ^о? н'], [в о? л], [к^о у? н'], [в у? л], [к' і ???н'], [в'і ?л]. За Шафонським, у північно-західній частині говорять [к ^о? н'], [н^о о? ж], [во?л], у середній — [к^о у? н'], [в у? л], [н^о у? ж], у південно-східній — [к' і ???н'], [н' і? ж], [в'і ?л]. З погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика східноукраїнських говорів спрощена і неточна, але слід зазначити, що спостереження О. Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за сучасним діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями, виявили основні діалектні закономірності.

О.Шафонський у цілому правильно визначив південно-східну діалектну групу, а всі говори на правому березі Десни неправильно відносив до білоруських [57].

У 30-х рр. ХІХ ст. зовсім іншу схему класифікації говорів української мови висунув Михайло Олександрович Максимович (1804−1873) — видатний український і російський філолог, етнограф, перекладач, педагог. Учений розрізняв малоруське або українське, північно-східне і червоно-руське або галицьке (південно-західне) наріччя української мови. До першого він зараховував говори по обидва боки Дніпра, а також Полісся, Волині й Поділля, до другої - говори по обидва боки Дністра в Галичині та в Карпатах. Серед рис північно-східного наріччя, що протиставляються південно-західному, М. О. Максимович виділяв дієслівні форми майбутнього часу типу знатиму, форму орудного відмінка однини іменників і займенників жіночого роду на —ою, -ею (такою головою, цею землею) відповідно до форм на -ов, -ев (твов головов, цієв землев) у південно-західному наріччі. В обох наріччях дослідник вирізняв піднаріччя: у північно-східному — українське (південне) і сіверське (північне), у південно-західному — галицьке і закарпатське [57, с.19−20].

Пізніше у своїй праці «История древнерусской словесности» у східному наріччі Максимович визначив групи говорів: києво-переяславську (вважав її найбільш зразковою); сіверську; слобожанську і волинсько-подільську. Так уперше в науці було визначено полтавсько-київський діалект як основний діалектний тип української мови.

Костянтин Петрович Михальчук, чиєю діалектологічною класифікацією українських говорів як робочою ми послуговуємося й дотепер, у структурі поліського наріччя також виділив сіверське піднаріччя (= східнополіський діалект) — до Десни, а почасти й далі за Десну (насамперед у Козелецькому й Остерському повітах) на півдні.

У його складі дослідник виділяв два говори (= за Михальчуком різноріччя): власне сіверський, розташований в Чернігівській губернії на північ від Десни (повіти: Городнянський, Сосницький, почасти Остерський, Чернігівський, Кролевецький і Новгород-Сіверський) та сіверсько-великоруський (Новозибківський, Стародубський, Суражський і Мглинський повіти). Останній говір Михальчук вважав перехідним, оскільки він мав, крім власне українських, риси російської та білоруської мов.

Серед одинадцяти найсуттєвіших диференційних ознак сіверського піднаріччя (східнополіського діалекту) Михальчук на перше місце ставить «переважаючий характер» дифтонгів (за Михальчуком перезвуків), підкреслюючи при цьому, що вони, будучи широко представленими у власне сіверському, відсутні у сіверсько-великоруському говорі (різноріччі) [70].

Південна межа східнополіського діалекту у Михальчука, як і в Шафонського, приблизна і прив’язана до Десни. Мережа обстежених населених пунктів (всього 59 в усій Україні), зібраний у них діалектний матеріал, що стосувався окремих фонетичних та морфологічних явищ (всього — 74), стан тогочасної діалектної науки — все це в комплексі не дозволяло Михальчукові розв’язувати питання діалектних меж у їх сучасному розумінні, хоча він — автор першої діалектологічної карти української мови.

Ще К. П. Михальчук, якому П. П. Чубинський передав власні матеріали, що свідчили «о совпадении делений Малорусского племени по наречиям и говорам с делением Нестора на народцы» [70, с.67], відзначав, що «современные разновидности Южно-Русского племени поразительно совпадают с этнографической переписью их у Нестора, и даже повидимому не изменились самые пределы их обиталищ, что дает повод предполагать вероятность уцеления даже и первоначальных характеристических черт их» [70, с.67]. При цьому Михальчук був свідомий того, що «тысячелетний период бурной исторической жизни довольно значительно повлиял на прежний этнографический строй» [70, с.68].

Звичайно, важко погодитися з твердженням автора про те, що з часом не змінилися й самі межі проживання колишніх племен, а наступне тисячоліття значно вплинуло лише на їх етнографічний устрій: племінний суспільний лад щонайменше пов’язаний із осілим способом життя. Лише пізніше, під впливом князівської влади здійснився перехід від племінного побуту до територіального, а початком його стала необхідність міцно осісти на землі.

Починаючи від Михальчука, в українській діалектології усталилася класифікаційна думка щодо виділення за мовно-етнічним (генетичним) критерієм на старожитній українській території (до ХV-ХVІ ст.) двох діалектних груп: північно-східної (поліської) і південно-західної.

За Михальчуком, північно-східна група співвідноситься з літописними племенами полян і древлян (деревлян), а південно-західна — з дулібами на Волині і хорватами в Галичині. За ним же, сіверяни й дреговичі становили перехідний тип між північной південноруськими племенами, а уличі й тиверці на Поділлі були перехідною ланкою між полянами й древлянами та дулібами й хорватами [70].

На природу північноукраїнського наріччя та його менших територіально-мовних одиниць існували й інші, часто протилежні погляди.

Так, Олексій Соболевський вважав, що «северно-малорусские говоры, за немногими исключениями, принадлежат к числу или переходных, или смешанных, или — вместе — и переходных, и смешанных. Они обыкновенно или составляют переходную ступень от северно-малорусского поднаречия к южно-малорусскому или заключают в себе, рядом с белорусскими чертами, примесь черт южномалорусских» [70, с.68].

У рецензії на цитовану працю Костянтин Михальчук заперечував твердження автора про власне лише залишки («некоторые исключения») північних українських говорів: «Что же касается влияния южно-малорусских говоров, то действительно, глубокое воздействие их на всю северно-малорусскую речь … не подлежит сомнению…. Но как бы глубоко ни было это воздействие, вызванные им изменения не могли касаться, конечно, самого существа природы северно-малорусских говоров…» [70, с.68].

Олексій Олександрович Шахматов обстоював процес утворення трьох східнослов'янських народностей (великоруської, білоруської та малоруської) на базі великих союзоплемінних груп (північної, середньоруської та південноруської, або малоруської). При цьому «великоруська народність об'єднала племена і наріччя північної групи зі східною гілкою середньоруської групи, а білоруська народність відповідає лише західній гілці цієї ж средньоруської групи» [85, с.327]. До південноруської (малоруської) племінної групи «належали племена, що сиділи на захід від сіверян, на південь від дреговичів. Приблизні границі на півночі визначалися течією Прип’яті; східною границею був Дніпро, який південноруси перейшли, очевидно, не раніше XIV ст.» [85, с.38].

У виділенні трьох великих племінних груп дослідник ішов швидше всього не від історичних фактів до мовних особливостей (спільних мовних рис), а навпаки. Так, за Шахматовим, середньоруська племінна група «займала обширний простір від басейну Німану до басейну Оки включно, оскільки середньоруська мовна риса — акання — чується, як у Гродненській, так і в Рязанській губерніях» [85, с.330].

В підходах О. Шахматова до класифікації українських говорів варто зупинитися не лише на характеристиці власне південно-руської (малоруської) союзоплемінної групи, а й на тій ролі, яку він відводив середньоруській племінній групі та окремим племенам, що входили до її складу, в формуванні російської і білоруської мов.

За автором, саме «племінна група, що складалася з сіверян, в’ятичів і радимичів, тотожна з … середньоруською племінною групою» [85,с.330]. Крім того, (після деякого сумніву) дослідник зауважив, що «до західної гілки цієї групи, крім в’ятичів і радимичів, потрібно віднести й дреговичів» [85, с.332].

Таким чином, білоруська народність та її мова, за Шахматовим, формувалася на базі західної гілки середньоруської групи і є прямою спадкоємницею мови в’ятичів, радимичів і (очевидно) дреговичів.

Східну ж гілку середньоруської племінної групи складали сіверяни, на базі яких та в додаток північної племінної групи й сформувалася великоруська народність і її мова.

Віднісши сіверян (за мовною ознакою акання) до великоросів, Шахматов вважав південноруськими (власне українськими) лише племена, розташовані на південь від Прип’яті та на захід від Дніпра: «Малоруси від берегів Прип’яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат говорять такими говорами, які ясно свідчать про племінну їх єдність» [85, с.339].

Правда, їх «пізніша історія по-різному відобразилася на мешканцях лісів — поліщуках, і на мешканцях відкритих місцевостей. Вивчення сучасних малоруських говорів відкриває різкі відмінності між північномалоруськими, що охоплюють лісовий простір — Полісся й південномалоруськими, чи українськими говорами». Тому автор приймає «споконвічний поділ південноруською групи на дві гілки — північну і південну» [85, с.339].

За Шахматовим, до «північної гілки південноукраїнської групи належали хорвати, бужани, які мешкали колись по Південному Бугу, древляни і, нарешті, поляни; до південної гілки цієї групи відносилися тиверці, уличі і волиняни» [85, с.344].

В подальшому Шахматов, на відміну від Михальчука, зупиняється на аналізові племінних міграцій та їх ролі у діалектотворчих процесах. Так, за ним, волиняни в русі з півдня (під тиском уличів, які рухалися з нижнього Дніпра в Пониззя, або Правобережжя — територію між Південним Бугом і Дніпром) зайняли територію дулібів, які жили на Південному Бугу, частково асимілювали їх, а частково витіснили на північ; витіснили древлян із Погориння, також потіснили на північ і бужан, які жили по Західному Бугу. Уличі ж і тиверці під натиском кочівників залишили Подніпров'я й зосередилися в Правобережжі (Пониззі).

Ріст Галицького князівства Шахматов пояснював поступальним рухом тиверців і уличів у землі хорватів: «…південне плем’я тиверців рухається в область північного племені хорватів; частково обидва племені зливаються, а частково хорвати залишають свої колишні території і заглиблюються у Карпати» [85, с.344], тобто на південь. Саме вони, за Шахматовим, привнесли в Карпати низку північноукраїнських рис. За вченим, «таке припущення про змішаний характер населення сучасної Галичини знаходить повне підтвердження в даних мови: по-перше, ми знаходимо в Карпатах такі говори, які безсумнівно повинні відноситися до північномалоруської групи (пор. перехід у них о довгого в у), по-друге, галицьке або червоноруське наріччя представляє на південномалоруській основі ряд північномалоруських особливостей, якими є, наприклад, ствердіння р, ствердіння т в 3-й особі обох чисел, заміна а під впливом попередніх пом’якшених приголосних в напрямку до е, співпадання ы та и в звукові ы і т.д.» [85, с.344].

Загалом же «малоруська група говорів відповідає за своїм складом давній південноруській групі», а «подібно до того, як південноруська племінна група ділиться на племена північні і південні, малоруське наріччя можна поділити на північне і південне піднаріччя» [85, с.369].

Обмеживши малоруські племена, що склали їх основу, правобережжям Дніпра (Шахматов вважав, що «малоруська група цілісніше, ніж всі останні, зберегла свій зв’язок з давньою групою відповідних їй говорів») [85, с.368], дослідник зіткнувся з ним же штучно створеною проблемою формування та поширення українських говорів на лівобережжі Дніпра, куди, за вченим, малороси перейшли не раніше XIV ст.

Так, за Шахматовим, північномалоруське піднаріччя сьогодні «чується в Чернігівській губернії…, далі в Поліссі, а саме в Радомишльському повіті Київської губернії, в північних повітах Волинської губернії і в південних (Мозирському і Пінському) повітах Мінської, на захід — в Підляшші, у більшій частині Гроденської і в усій майже Сідлецькій губернії, нарешті, до північномалоруського піднаріччя варто віднести й угоро-руські говори, які мають дифтонг — і звуки у, ю на місці давніх о, ц» [85, с.369−370].

Тому «територія північномалоруського наріччя не є суцільною і однорідною: … угоро-руські говори повністю відірвані від інших південномалоруськими говорами Галичини» [85, с.371].

При цьому Шахматов залишав «у стороні заново заселену частину території, зайнятої північними малорусами (Подесення)» [85, с.370], позбавляючи права на автохтонність сучасних українців не лише південної, а й північної (сіверської) частини лівобережжя Дніпра.

Ретроспективно відштовхуючись у своєму діалектологічному аналізові від принципу старожитності, Всеволод Ганцов виходив з того, що «до кінця XV ст. українська територія власне не виходила з тих меж, в яких з давніх-давен, з передісторичних часів іще, живе український народ» [11, с.110−111]. Дослідник вважав, що, «грубо відмежовуючи цю старожитну … територію від території новоколонізованої, треба провести лінію Балта — Канів — Суми. На північний захід від цієї лінії будуть старожитні діалекти, на південний схід — нові». Глибоке ж «дослідження старожитних українських говорів виявляє … споконвічну відмінність серед них поміж двома групами говорів — північно-східною або поліською і південно-західною» [11, с.111].

Співставляючи обидві архаїчні групи говорів з давніми племінними групами, вчений відзначив, що «до північно-східної групи належали сіверяне, поляне, древляне і дуліби (вони ж волиняне і бужане), до південно-західної - тиверці, уличі і хорвати (якщо було таке плем’я)» [11, с.135].

Саме цей «передніший поділ на північно-східні і південно-західні говори» відповідає «теперішньому основному діалектологічному поділові на північні і південні українські говори» [11, с.131], за якими автором «визначалися ті головні діялектичні групи, на які, з генетичного виходячи погляду, можна поділити українську язикову територію. Це з одного боку північні українські говори, а з другого — південні». Південні «діляться на дві великі підгрупи — говори південно-східні або степові і говори південно-західні» [11, с.126].

Усі північні говори Ганцов поділив «на три головні групи: східню (лівобережні), посередню (правобережні від Дніпра до р. Горині) і західні (західна частина північної Волині і Підляшшя)». Дослідник не бачив підстав для відмежування підляських говорів «від західних поліських (тим більше від поліських у цілому», оскільки «принципіяльної відмінности поміж ними нема» [11, с.128].

Цьому висновкові передувало переміщення Ганцовим дулібів («вони ж волиняне і бужане» [11, с.135]) із південно-західного наріччя (за Михальчуком і Наконечним) у північно-східне.

Таким чином, Ганцовим було виділене північне (поліське) наріччя як суцільне територіально-мовне угрупування в його приблизно сучасних межах. Вартим уваги є й загальний підхід Ганцова до питання взаємозв'язків північних говорів з південними та південно-західних із південно-східними. З однієї сторони, «північні говори генетично становлять зовсім відрубну групу супроти південних» [11, с.104]. З іншої сторони, «південно-західні говори дуже різняться не тільки від північних, але й від південно-східних» [11, с.121], хоча «східні говори південно-східної групи становлять пізнішу формацію, що постала на основі давнішої південно-західної групи, а не на північно-східній». Однак і «участь останньої в утворенні цього нового діялектичного типу була дуже велика»; особливо цей вплив «позначився на системі морфології». За Ганцовим, «головним центром, який постачав колонізаційний матеріял для південного Лівобережжя, були Поділля і Галицька Наддністрянщина (як думали Михальчук і Шахматов)» [11, с.140].

Дещо пізніше (1928 р.) у праці «Діялектичні межі на Чернігівщині» [10] Всеволод Ганцов розвинув власні погляди на відмінну природу і суть перехідних утворень між давніми (старожитніми) говорами (чи мовами) та давніми і новоутвореними на прикладі північної і південної межі східнополіського діалекту.

Виходячи з того, що наукове осмислення діалектної одиниці розпочинається зі встановлення її зовнішніх меж, Ганцов прийшов до висновку, що «діялектологічне дослідження Чернігівщини ставить перед дослідником дві головні проблеми: проблему українсько-білоруського узграниччя і розмежування цих двох язикових територій і проблему взаємовідношення північних (поліських) і південних українських говорів, зв’язану з питанням про стару північноукраїнську діялектичну територію на Лівобережжі» [10, с.263].

У першому випадку йдеться про старожитню територію українсько-білоруських мовних контактів протягом багатьох століть. Врешті, як стверджує дослідник, зараз «ніде такої межі й немає»: маємо «широку територію говорів перехідних, що в ріжних комбінаціях і з ріжними варіаціями єднають в собі характеристичні особливості однієї з цих мов з особливостями другої» [10, с.262].

За Ганцовим, білоруський вплив на українські східнополіські говірки набагато виразніший і насамперед прослідковується у фонетиці: «акання і твердість ц з усіх білоруських рис чи не найглибше заходять на північноукраїнську територію» [10, с.264]. І якщо приблизна південна межа акання дослідником прив’язується до Десни, то друга риса за браком фактичного матеріалу окреслюється лише фрагментарно.

«Далеко більше труднощів» вченому завдавало «питання про українські, власне північноукраїнські, впливи на білоруські говори» [10, с.167]. У пошуках істини дослідник вважав за доцільне відштовхуватися від першооснов: від українсько-білоруської етнографічної межі та тих ключових мовних критеріїв, які слугували б розмежуванню української та білоруської мов.

Слідом за Є.Карським Ганцов найхарактернішою для розмежування української і білоруської мов вважав диференційну ознаку твердості-м'якості приголосних перед е та и: «Як твердість приголосних перед е та и в звуковій системі українській, так м’якість їх перед цими звуками в звуковій системі білоруській має кардинальну вагу» [10, с.267]. Йдеться про межу, проведену на Лівобережжі «від м. Любеча на схід в напрямку до м. Ріпки, далі з відхилом на північ до м. Городні, потім в тому ж напрямку до с. Клюси (майже на межі з Могилівською губернією), а звідти межею поміж колишніми повітами Новозибківським і Сосницьким, далі на схід Новгород-Сіверським повітом (близько до межі його з колишнім повітом Стародубським) до р. Десни і Десною до Орловської губернії» [10, с.268].

З’ясовуючи, «як і в чому на північ від цієї межі, на білоруських говорах, позначився язиковий вплив український (поліський)» [10, с.270], Ганцов приходить до висновку, що «його треба класти на добу давнішу, зв’язуючи хронологічно з часом найбільшого культурного розквіту Києва та лівобережних північноукраїнських центрів» [10, с.271]. Саме тому «цей вплив не виступає так виразно, як пізніший — білоруський» [10, с.271] (міграційний, пов’язаний із заселенням південного Лівобережжя).

З метою його увиразнення дослідник вдається до оригінального прийому пошуку українських рис у білоруських говорах шляхом вияву фактів однакового впливу їх на дві суттєво відмінні діалектні системи (південно-західні і північно-східні білоруські говори): два структурно різні діалектні угрупування мають цілий ряд (13 виділених автором) рис, спільних з українською мовою (наявність дифтонгів на місті давніх *о, *е, *м; закінчення прикметників и, і замість ий, ій; приставний г перед початковими голосними а, о, у, і та ін.).

Автор впевнений, що «всі ці особливості результат довгого впливу, що справляла українська язикова територія на здавна зв’язані з нею культурою і політично сумежні землі білоруські, землі Дреговичів і Радимичів» [10, с.271−272].

У взаємовідношенні ж північних і південних українських говорів на Лівобережжі діалектна ситуація для Ганцова-діалектолога зовсім інша. «Пізніші історичні часи (після XVI ст.) де в чому відмінили це архаїчне тло, ускладнивши діялектичний розвій Чернігівщини (як і Північного Лівобережжя взагалі) потужним впливом південноукраїнським, що найбільше позначився на південних частинах старого Українського Лівобережжя, надавши зовсім нового напряму язиковій його еволюції. Колонізаційний рух на південь „на степ“ з півночі, з Українського Полісся, зустрівся з ще могутнішим рухом на схід із Західної України, і на новій, спільно колонізованій території перемогу мали не північні діялекти, а південні. І ці останні втягають з того часу в сферу свого впливу дедалі все ширшу територію Північного Лівобережжя, що діялектично перестає бути північно-українською, а робиться перехідною до південноукраїнської, не втрачаючи своєї північної основи» [10, с.263].

Так були окреслені Всеволодом Ганцовим стан і перспективи подальших діалектних процесів між північними і південними українськими говорами на Лівобережжі як говорами старожитніми і новоутвореними.

До найтиповіших особливостей східнополіських говорів дослідник відніс:

наявність дифтонгів на місці давніх наголошених о, е та збереження о, е в ненаголошених складах;

подвійну рефлексацію *м як дифтонга іе під наголосом і як е при попередньому твердому приголосному без наголосу;

подвійну рефлексацію *к як б під наголосом і як е при попередньому твердому приголосному без наголосу;

закінчення е з попереднім м’яким приголосним в іменниках середнього ряду ([ж и т': й], [з'н л':е]);

закінчення -и, -і (а не -ий, -ій) у називному відмінку однини прикметників;

закінчення -и, -іjе в називному відмінку множини прикметників ([багбти л’эди], [воруниj, кун'і]);

твердий р;

форми І особи дієслів: хоћэ, лечэ, ношэ і под.;

форми ІІІ особи дієслів 2-ї дієвідміни: [худит'], [вузит'], [нусит'];

давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -у (-ю).

На противагу цим особливостям північних (власне східнополіських) говорів у сусідніх південних відповідно виступають:

монофтонг i з палаталізацією попередніх приголосних;

• *м > і незалежно від наголосу;
• *к > б (після шиплячих а) незалежно від наголосу;

закінчення а в іменниках середнього роду ([жит':б]);

закінчення -ий, -ій у називному відмінку однини прикметників;

закінчення -і в називному відмінку множини прикметників ([багбт']і, [воро н’н]);

м’який р';

дієслівні форми [ход'э], [сид'э], [воз'э];

формами III особи 2-ї дієвідміни ходе, возе, носе;

10. давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього родуові, -еві.

Між ними «територія говорів перехідних творить досить широку географічну смугу, до якої належать південні частини колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини» [10, с.175].

Наші акценти щодо наукової спадщини Всеволода Ганцова і зумовлені його пильною увагою до проблеми генези, формування та окреслення ареалів перехідних між північними і південними говорів.

З однієї сторони, стосовно всього північного наріччя його методика і власний «принцип діалектологічного розмежування українських говорів, який полягає в відмінній історії звуків з, ф, ж і ь під наголосом і без наголосу в північних говорах», «дає змогу точніше відмежувати від південних не тільки північні говори, але й говори перехідні» [10, с.96].

Користуючись цим критерієм і тим фактом, що в напрямку з півночі на південь відмінна історія найпівденніше проявляється насамперед стосовно рефлексів давніх ф, з, дослідникові вдалося «значно поширити територію перехідних (від північних до південних) говорів, залічивши до їх всі ті говори з монофтонгом і та навіть з палаталізованими перед ними приголосними, що разом із тим, як і поліські говори, послідовно заховують о, е незмінні в складах без наголосу» [11, с.96].

Перехідні говори по-різному формувалися на правобережжі і лівобережжі Дніпра. На Правобережжі «поміж старожитними українськими діялектичними групами такі перехідні говори витворилися і на північній і на південно-західній основі». Тому «вплив тут був обопільний» [11, с.134]. Саме тому «на південній Київщині маємо … поєднання північних і південно-західних рис з перевагою південної фонетики і північної морфології» [11, с.132], а «говори південної Київщини не тільки географічно, а і з діялектологічного погляду становлять центральний український діялект, що органічно поєднує риси двох головних діялектичних груп українських — давніх північно-східних і південно-західних говорів» [11, с.133].

За дещо іншими критеріями виділені дослідником «перехідні від північних до південно-східних говори на Лівобережжі, що всі постали на північній основі, адже «говори південно-східної України — з’явище пізнішої формації», оскільки «територію цю колонізовано за пізніших часів — протягом ХV-ХVІП ст.» [11, с.134].

Поклавши за основу виділення на Лівобережжі ареалу перехідних (на північній основі) говорів факт наявності різних рефлексів у наголошеній і ненаголошеній позиціях давніх о та е, Ганцов у праці «Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку» [13] логічно продовжив їх ґрунтовну фонетико-фонологічну і почасти ареалогічну характеристику.

Виразно відмежувавши «фонеми уо, іе, тобто ті психічні ідеальні норми, що завжди перебувають у нашій свідомості» [13, с.125] (і насамперед першої з них), від варіантів їх багатоманітної звукової реалізації, дослідник:

• 1. акцентував увагу на подвійну природу дифтонга уо, яка проявляється:
  • а)в наявності дифтонга уо, на місці давнього ф;
  • б)і «дифтонга іе на місці з перед складом з ъ і в тих випадках, де звук ц замість з з’явився шляхом аналогії (напр., дав.-місц. одн. прикметників та займенників ж. р. тоjці, sіп'ці замість тоjзі, sіп'еі і т. ін)» [13, с.127];
• 2. із суто об'єктивних причин (за наявного матеріалу) обмежився говірками «південної Чернігівщини, переважно Козелецького повіту, містини, що займає посереднє географічне становище поміж центральними вкраїнськими говорами Полтавщини з чистим монофтонгом і (замість ф, з) та говорами середньої Чернігівщини, як характерними говорами Лівобережного Полісся», оскільки «вони мають великий інтерес саме для розуміння згаданого процесу — переходу ф, з в і, — бо дають можливість на певній території спостерегти мало не всі ті одміни, що в них можна вбачити різні хронологічні стадії цього процесу» [13, с.118];
• 3. неодноразово підкреслював, що «наголос в історії ф, з довгих у північних українських говорах має велику вагу. Старі ф, з в нових замкнених складах під наголосом дифтонгізувалися, а без наголосу залишилися короткими і зберігалися як о, е» [13, с.139−140].

Звичайно, підходи В. Ганцова до аналізу діалектних явищ були кроком уперед порівняно з попередньою спробою Івана Зілинського класифікувати (упорядкувати) українські говори у праці «Проба упорядкування українських говорів» [38] як за рівнем оперування діалектним матеріалом, так і глибиною узагальнення.

При цьому наріжні камені, що клалися в основу, залишалися спільними:

Для Зілинського, як і Ганцова, найважливішими були фонетичні явища, і насамперед — «ріжні стадії розвою основних о, е в закритих складах та старого ћ» [38, с.342].

Поділ української мовної території на дві діалектні групи (за Зілинським, два наріччя): північно-західну (архаїчну) і південно-східну (новоутворену) — приблизно в однакових територіальних межах (за Ганцовим, по лінії Балта — Канів — Суми).

Однак якщо для Ганцова в цьому поділі закладені діалектні першооснови (поділ діалектних одиниць на архаїчні і новоутворені), то для Зілинського північно-західне наріччя — це ще й територія, де власне повний перехід давніх *о, *е в і (на відміну від новоутвореного південно-східного наріччя) ще не завершився.

У ньому залежно від ряду фонетичних факторів, і насамперед різних ступенів переходу давніх *о, *е в і, дослідник і виділяє два піднаріччя: поліське, або північноукраїнське; карпатське [38].

За Зілинським, північно-західне наріччя характеризується тим, що в ньому можна виділити у напрямку з півночі на південь три смуги говорів із різним ступенем переходу давніх *о, *е в і: дифтонгічну;

монофтонгічну (із монофтонгами у, о, ы, и та ін., які в своєму розвитку не дійшли до звука і;

чисто немонофтонгічну перехідну смугу із звуком і як рефлексами давніх о, е, ћ у якій, однак, можна почути й монофтонги попередньої смуги.

Оця третя (перехідна) смуга «обіймає в Чернігівській губернії:

південні части повітів Остерського, Козелецького, Ніжинського, південно-східні части повітів Кролевецького та Глухівського і цілий повіт Конотопський; південні части повітів Путивльського і Рильського по річку Сейм в Курській губернії та сумежні північно-західні угли повітів Сумського і Лебединського Харківської губернії; в Полтавській губернії: північно-західну часть повіту Роменського, весь Прилуцький повіт, північні части повітів Лохвицького, Пирятинського і Переяславського…" [38, с.344].

Перехідна смуга, за Зілинським, продовжується в напрямку на захід у сусідніх Київській, Волинській губерніях. Крім того, продовження її на південь наявне в багатьох говірках «в долині Сяну в Галичині… і наконець в значній части карпатських говорів» [38, с.344].

Територія перехідних говорів на Лівобережжі в Зілинського загалом та ж, що й у Ганцова (південні регіони колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини).

Олена Курило, акцентуючи увагу не стільки на поліську географію, скільки на внутрішню природу (суть) північних дифтонгів, у праці «Спроба пояснити процес зміни о, е в нових закритих складах у південній групі українських діалектів» [47] піддала сумніву твердження Ганцова (і ряду інших дослідників) про єдиний для всього українського мовного простору процес переходу давніх *о, *е в і через стадію дифтонгів.

Підставою для цього їй слугували два взаємопов'язані фактори:

північна та південна «українські звукові системи настільки відмінні, що творять дві різні бази для двох різних процесів зміни *о, *е в нових закритих складах» [47, с.168];

підтвердженням цьому є той факт, що «рефлекси давніх *о, *е в нових закритих складах у південній групі українських діялектів … не залежать від наголосу, а в північних діялектах зв’язані з наголосом» [47, с.167].

При цьому вона, відштовхуючись від тези Миколи Дурново про два різні процеси переходу *о, *е в і у двох основних (північній і південній) групах українських діалектів через спільну дифтонгічну стадію шляхом різного розвитку дифтонгів, прийшла до висновку, що «процес переходу о, е в і не мав у південних українських діялектів стадій дифтонгічности» [47, с.173].

Таким чином, за О. Курило, дифтонгічна стадія не була загальноукраїнською, а носила вузьколокальний (поліський) характер.

Погляди як Миколи Дурново, так і Олени Курило на різний перебіг процесів рефлексації давніх *о та *е в північних і південних українських говорах серйозно аргументовані і заслуговують на увагу. За такого розвитку фонетичних процесів маємо ще один доказ того, що перехідні між ними говори формувалися на північній основі.

Ф.Жилко в «Нарисах з діалектології української мови» в 1955 р. [34] припускав, що «територіальні діалекти доби початкового формування української мови визначалися кількома діалектними типами, а саме: 1) південно-східний (говори південної Київщини й частини Полтавщини-Посулля); 2) південно-західний; 3) північний». Вчений був переконаний, що «ці діалектні масиви лягли в основу тих діалектних груп, що є й тепер в українській мові…», а «на початку свого формування український народ займав середню Наддніпрянщину, Полісся і Волинь, Поділля, Галичину, Закарпаття і Буковину» [34, с.45].

За дослідником, твердження деяких істориків, які «вважали, що на територію Наддніпрянщини українське населення прийшло ніби після татарського нападу з Галичини, Поділля і Волині», та російського мовознавця О.І.Соболевського, який припускав, що «батьківщиною малоруського наріччя треба вважати південно-західний куток давньоруської землі», тобто галицько-волинське князівство", … «не витримують жодної критики» [34, с.45], оскільки «південно-східний діалектний тип (говори середньої Наддніпрянщини) … хоч і зазнав певних змін, але визначав напрям тих перетворень, що взагалі відбулися в говорах південного сходу України» [34, с.46]. І хоча «дальше територіальне розширення українського народу на південь і південний схід, колонізаційний рух українського населення на схід супроводилися інтенсивним змішуванням носіїв різних говірок української мови, основою ж формування цих нових говірок були наддніпрянські говори» [34, с.47].

Проте уже в другому (переробленому) виданні «Нарисів» автор обстоює дещо іншу думку. Стверджуючи глибоку архаїчність північного та південно-західного діалектних типів, він приходить до висновку, що «південно-східний діалектний тип у його найбільш виразному вияві - правобережно-наддніпрянських і полтавських говірках — генетично пов’язаний з діалектом полян, який входив до південної групи племінних діалектів — предків української мови. Проте давня племінна підоснова південно-східних говорів стерта пізнішими заселеннями і дозаселеннями з півночі і заходу українських земель. Тепер ця підоснова виступає невиразно, у вигляді ареалів окремих діалектних елементів. Діалектотворчий процес на південному сході України виявляється переважно в інтеграції різнодіалектних елементів» [32, с.14].

Пізніше Ф. Т. Жилко повернувся до питання про поділ україномовної території на окремі діалектні угрупування, стверджуючи, що «українська мова становить поєднання двох ареальних систем: 1) північної і 2) південної; поділ на дві діалектні групи ґрунтується на прослідках, що відображають у мовній комунікації дві групи східнослов'янських племен:

1) древлян і південних сіверян; 2) волинян, дулібів, бужан, білих хорватів, тиверців і уличів" [32, с.14], а «ареальна система південної діалектної групи … виявляється ареальними системами південно-західної підгрупи діалектів і південно-східним діалектом» [32, с.23].

Правда, той факт, що полянський діалект не був віднесений Жилком до жодної з ареальних систем, що склали основу української мови, не перешкодив йому зробити висновок, що «формувався південно-східний діалект на новозаселених землях України внаслідок заселення і дозаселення з північних (поліських і південно-західних діалектів, пізніше з середньої Наддніпрянщини, говірки якої стали основою південно-східного діалекту» [32, с.26]. діалектний лексика літературний письменник За Ф. Жилком, «західна межа східнополіського діалекту визначається приблизно вздовж р. Дніпра, східна межа розмежовується з говірками російської мови. Говіркові групи східнополіського діалекту вузькою смугою поширені на півночі слобожанських говорів у районі Рильська (Курська обл. РФ), Суджі, на північ від Білгорода — Старий Оскол Острогозьк і Георгіу Деж. Як ареальне утворення східнополіський діалект сформувався на території частини сіверян, а пізніше на території Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств, між східнополіськими говірковими типами і говірковими групами південно-східного діалекту (слобожанським і середньонаддніпрянським) поширені говірки зональної структури (тобто перехідні - розрядка наша), переважно з основою північного діалектного типу» [32, с.22]. Межа між ними «пасмом ізоглос ареальних елементів визначається такою умовною лінією: р. Сейм — на схід від Прилук (Чернігівська обл.) — Біла Церква [32, с.26]. Північна ж межа «на Лівобережжі виявляється на крайній півночі Чернігівської області» [32, с.21], тобто дещо південніше українсько-білоруського кордону.

І.Г Матвіяс також дотримується думки, що «три наріччя української мови виділялися не завжди», оскільки «за давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічномовні групи: північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя». Дослідник вважає, що «є всі підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, древлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами» [52, с.31], хоча й дотримується думки, що «розрізнювальні риси українських говорів найчастіше відносно пізнього походження». Втім, це не перешкоджає дослідникові стверджувати, що «з виділенням на території України первісних північно-східного і південно-західного наріч добре пов’язуються висновки істориків про межі між Київським, Переяславським і Чернігівським князівствами як основою давньоруської держави, з одного боку, і рештою давньоруських адміністративно-політичних утворень у межах сучасної України, — з другого», а «ці межі, в свою чергу, є підстави пов’язувати з найдавнішими (племінними) етнічними межами» [58, с.32].

Південна межа поліських діалектів разом з перехідними (однак на північній основі) говорами Всеволодом Ганцовим у «Діялектологічній класифікації…» проведена південніше Холма, Луцька, Рівного і Новоград-Волинського, через Житомир, південніше Канева, через Лубни, по р. Сула до Сум і далі на північний схід.

Її ж Ф. Т. Жилко із урахуванням матеріалів до Атласу української мови для північних і південно-східних діалектів провів по лінії Бердичів — Фастів — Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по р. Сейм [33].

І.Г.Матвіяс за матеріалами АУМ провів умовну межу по лінії Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Київ — Прилуки — Конотоп — по р. Сейм, зауваживши при цьому, що перехідна зона прослідковується як на північ, так і на південь від неї, а загалом територія власне північного наріччя поступово звужується [58, с.33−34].

Приблизно в цих же ареалах корелюються північні і південні говори С. П. Бевзенком [2].

Владислав Михайленко в досить широкому пасмі ізоглос, синтезованому за даними АУМ, акцентував, з однієї сторони, на тих, «які не творять широкої вібраційної зони …» і «переважно пролягають по лінії Фастів — Васильків — Переяслав-Хмельницький Київської обл. — Прилуки Чернігівської обл. — Конотоп Сумської обл. — і далі по річці Сейм до межі з російською мовою», та на тих, які на межі північного і південно-східного наріч утворюють широку зону перехідних говірок (так звану смугу вібрації)", дійшовши висновку, що «за даними фонетичного розділу «Атласу української мови» протяжність зон вібрацій північного і південно-східного наріч сягає від 120 кілометрів на Правобережжі до 340 кілометрів на Лівобережжі, а «критерієм розмежування північного і південно-східного наріч є відмінності в рефлексації *о, *е в новозакритих складах, *м, *к, давніх *ы, *и (і)» [61, с.373−379].

Належної уваги заслуговують дослідження, присвячені історії та проблемам контактування східнополіського діалекту з південно-східним наріччям чи окремими його говорами за принципом погляду зі сторони — через призму становлення та окреслення зовнішніх меж останнього.

Так, Петро Бузук у праці «Діялектологічний нарис Полтавщини» [4], протиставляючи полтавські говірки говіркам «північного типу, що в них замість е, о з’являються так звані дифтонги або монофтонги не типу і», а ще більше акцентуючи, слідом за В. Ганцовим, на «залежність рефлексації е, о від наголосу», оскільки «межі цих обох фактів не збігаються», і характеризуючи цю ознаку за «важливішу рису північних говірок» [4, с.162−163], відзначив, що ізоглоси цих (та ряду інших) діалектних явищ проходять «приблизно в тому ж напрямі, що в ньому провів межу між перехідними говірками та південно-українськими Ганцов на своїй діялектологічній мапі України» [4, с.195].

У цьому зв’язку та в плані поповнення реєстру говірок, перехідних між власне східнополіськими та південно-східними, вартими уваги є й пасма ізоглос, виділені іншими дослідниками.

Зокрема, дослідниця середньонаддніпрянського діалекту Ганна Мартинова виокремлює на базі фонетико-фонологічного матеріалу північну межу середньонаддніпрянських говірок по лінії «східніше Білої Церкви — далі на південь по р. Росі - Миронівка Миронівського району — північніше Канева — південніше Переяслава-Хмельницького — далі в напрямку на Лубни до р. Сули», підкреслюючи при цьому, що «частина ізоглос пролягає північніше зазначеної лінії, де функціонують говірки із сукупністю рис північного наріччя» [53, с.21]. Аналіз же ізоглос лексико-семантичних явищ засвідчив, що «ареали північно-східної групи говірок правобережної Черкащини…» виділяються ізоглосами, «що перетинають східну зону по горизонталі і розташовані ступінчато в напрямку з півночі на південь», концентруючись «в основному у нижній течії річок Росі та Вільшанки і в верхів'ї річки Гнилий Тікіч» [53, с.67]. Серед лексем, поширених у північно-східній групі досліджуваних середньонаддніпрянських говірок, вона виділила також ряд лексем, «відомих іншим діалектам, зокрема поліським» [53, с.368].

Дослідниця припускає, що «полісько-середньонаддніпрянські ізоглоси є свідченням тривалих контактів говірок суміжних регіонів», однак вважає, що говорити про північноукраїнську основу середньонаддніпрянського діалекту не варто, оскільки «більшість проаналізованих лексем належить до інтердіалектних» [53, с. 368 ].

Західна межа східнополіського діалекту проходить по Дніпру. Вона стабільна й виразна у дослідників північного наріччя чи окремих сусідніх (східнота середньополіського) діалектів. На розв’язання питань виділення та внутрішньої диференціації східного Полісся було спрямовано й ряд інших праць дослідників минулого (XX) століття, наукові розвідки сучасних дослідників.

Питанням групування говорів займався І.М.Вагилевич. На його думку, в українській мові виділяються галицьке і київське наріччя, які розмежовуються ріками Серет і Буг. Умовно визначається ще карпатське наріччя, яке, за наявності в ньому особливостей галицького і київського наріч, характеризується домішками з сусідніх мов.

Заслуговує на увагу класифікація українських говорів академіка Агатангела Юхимовича Кримського (1871−1942), який поділив говори на два наріччя: західне і східне. Він робить спробу об'єднати всі українські говори у дві великі групи: західномалоруську та східномалоруську. У своїй праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922) А. Ю. Кримський намагається обґрунтувати свою схему групування українських говорів і подати характерні ознаки кожної з двох основних груп. [78, с.260−261].

Спроба групування українських говорів А. Ю. Кримського не знайшла прихильників серед діалектологів та істориків української мови. В основу класифікації він поклав переважно лексичні, фонетичні, менше — морфологічні особливості.

Отже, проблемами діалектології як мовознавчої дисципліни, класифікацією українських наріч, говорів займалися багато відомих українських лінгвістів, які внесли вагомий внесок у розвиток цієї лінгвістичної науки.