Історичний екскурс у відзначення 9 травня

Історія дня 9 травня у СРСР та пострадянських країнах лише нещодавно стала предметом наукових студійДив. тематичний випуск журналу «Неприкосновенный запас» (2015, № 3) та вступну статтю: Габович М. Памятник и праздник: этнография Дня Победы [Електронний ресурс]: http://magazines.russ.ru/nz/2015/3. Більшість досліджень політики пам’яті про Другу світову війну зосереджуються або на репрезентації цієї події в публічному просторі, або загалом на вивченні свят (радянських, пострадянських) Rolf M. Das sowjetische Massenfest. — Hamburg, 2006. Узагальнюючих праць, котрі представили б особливості відзначення Дня перемоги в Україні, поки що немаєSvet A. Staging the Transnistrian Identity Within the Heritage of Soviet Holidays // History and Anthropology. — 2013. — Vol.24. — № 1. — Р.98−116 [Електронний ресурс]: http://dx.doi.org/10.1080/0 2 757 206.2012.759 326. Вітчизняні автори фокусуються переважно на вивченні локальної динаміки святкування (наприклад у Харкові), або на подіях у коротких хронологічних проміжкахYekelchyk S. The Leader, the Victory, and the Nation: Public Celebrations in Soviet Ukraine under Stalin (Kiev, 1943;1953) // Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas: Neue Folge. — Bd 54. — H.1 (2006). — S.3−19; Журженко Т. «Чужа війна» чи «спільна Перемога»? Націоналізація пам’яті про Другу світову війну на україно-російському прикордонні // Україна модерна. — 2011. — № 18. — С.100−126; Склокіна І. Офіційна радянська політика пам’яті про нацистську окупацію України (за матеріалами Харківської області 1943;1989 рр.): Дис. … канд. іст. наук. — К., 2014., не розглядаючи сценаріїв цього свята у всій діахронічній ретроспективі 1946—2016 рр.

Відзначення Дня перемоги в нашій країні пов’язане з традицією відзначення цієї дати у СРСР. Умовно її можна розділити на три періоди. Перший починається 8 травня 1945 р., коли указом Президії Верховної Ради СРСР 9 травня було оголошене «Днем всенародного торжества — святом Перемоги"[Електронний ресурс]: http://base.garant.ru/198 106/#friends#ixzz3wMQduQJ7. Від грудня 1947 до травня 1965 рр. це державне свято не мало статусу вихідного дня, але саме у цей час започатковуються традиції покладання квітів до могил «Невідомому солдату», запалювання біля них «вічних вогнів», організації зустрічей школярів з учасниками війни тощо. Від квітня 1965 р., коли День перемоги було проголошено вихідним, і до розпаду СРСР тривав другий період, котрий характеризувався розквітом культу «Перемоги у Великій Вітчизняній війні» як найвищого досягнення радянського суспільства. Третій період триває в наш час і знаменується трансформаціями врочистих церемоній 8—9 травня в пострадянських і постсоціалістичних країнах.

Пересічний сценарій відзначення 9 травня у СРСР складався з воїнських церемоній, присвячених пам’яті загиблих на війні, та вшанування живих ветеранів. У Києві, наприклад, від 1965 р. й до сьогоднішнього дня залишився в незмінному вигляді офіційний ритуал покладання квітів до обеліску Слави й могили Невідомого солдата, інших пам’ятників, пов’язаних із війною. У цей день, або напередодні, проходили врочисті збори представників органів влади за участі ветеранів війни, на вулицях організовували колективні частування «солдатською кашею», виступали самодіяльні та професійні артисти, завершував день святковий салют. Лише в окремих випадках День перемоги над нацизмом відзначали проведенням військових парадів. У Москві, зокрема, вони відбувалися тричі: в ювілейні 1965, 1985, 1990 рр.Див. номери газети «Радянська Україна» за 10 травня 1965, 1985, 1990 рр. У радянському Києві такі паради проходили в 1965, 1990 рр. Інколи на Хрещатику відбувалися ще й демонстрації ветеранів, а також мітинґ або військово-спортивна вистава на центральному стадіоні столиці УРСР (1975, 1985 рр.). Загалом, як зазначає у своєму дослідженні І.Склокіна, упродовж радянського часу характер святкування змінювався й у брежнєвський період з’являлося дедалі більше елементів розваг і споживанняСклокіна І. Офіційна радянська політика пам’яті про нацистську окупацію України (за матеріалами Харківської області 1943—1989 рр.). — С.153. Натомість європейські традиції комеморації 8 травня робили наголос на скорботі, передбачали участь у релігійних службах у пам’ять про загиблих на війні. Центральним елементом радянської святкової системи залишалися річниці «Жовтневої революції» (7 листопада) та «Міжнародний день солідарності трудящих» (1−2 травня) — саме у ці дні щорічно проводилися масові демонстрації та військові парадиРольф М. Советские массовые праздники. — Москва, 2009. — С.141. Тобто День перемоги певною мірою конкурував зі «старими» «червоними» датами й не мав універсального значення в радянському святковому календаріYekelchyk S. The Leader, the Victory, and the Nation: Public Celebrations in Soviet Ukraine under Stalin (Kiev, 1943—1953). — S.3—19; Tumarkin N. The Living and the Dead: The Rise and Fall of the Cult of WWII in Russia. — New York, 1994; Weiner A. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. — Princeton, 2001.

Розпад СРСР призвів до поступових змін культурного ландшафту в колишніх союзних республіках, переосмислення святкових дат і церемоній. У Росії відбулася інкорпорація 9 травня до національного святкового календаря. Починаючи з 1995 р. щорічно на Красній площі військові паради організовувалися винятково 9 травня (а не, скажімо, 12 червня — на День Росії)На державне свято Російської Федерації — День Росії (12 червня) — військовий парад проводився лише один раз, у 2003 р. Із 2008 р. на цих парадах почали демонструвати сучасну військову техніку. Поступово відбулося перетворення Дня перемоги на одне з центральних свят, яке сиґналізувало про «могутність», а також амбіції Москви на роль ґлобального геополітичного гравця, апелюючи саме до перемоги СРСР над німецьким націонал-соціалізмомРольф М. Советские массовые праздники. — С.352. У пострадянській Україні 1995 та 2010 рр. на 9 травня було організовано два паради за участі підрозділів збройних силУрядовий кур'єр. — 1995. — 11 травня; 2010. — 12 травня. Починаючи з 1994 р. в Києві започатковано традицію проведення військових парадів 24 серпня — до Дня незалежності України. Загалом уже відбулося 12 таких заходів, у тому числі 8 — за президентства Л. Кучми (1994— 2005 рр.), 2 — за часів В. Ющенка (2005—2010 рр.). У період перебування на найвищій державній посаді В. Януковича (2010—2014 рр.) паради до Дня незалежності не проводилися, натомість 2010 р. з нагоди 65-ї річниці «Перемоги у Великій Вітчизняній війні» церемоніальні проходження військ відбулися в Києві, Одесі, Севастополі та Керчі. Після анексії Кримського півострова й початку воєнних дій на Донбасі в Києві відновилася традиція військових парадів на Хрещатику з нагоди головного державного свята нашої країни.

Загалом збереглися універсальні елементи святкування, тобто ритуал пам’яті загиблих і заходи зі вшанування ветеранів. Залишилася без змін традиційна радянська естетика та музичний супровід урочистостей, утім обов’язковим символічним елементом став державний прапор України. Окрім цього дня до офіційного календаря поступово було включено інші дати, пов’язані з подіями Другої світової війни на території України, як-от День пам’яті жертв Бабиного Яру (з 1991 р.)Від вересня 1991 р. щороку відбувається церемонія покладання квітів у Бабиному Яру (виступ Л. Кравчука на мітинґу-реквіємі, присвяченому 50-річчю трагедії, див.: Демократична Україна. — 1991. — 8 жовтня; Київська правда. — 1991. — 8 жовтня)., річниця визволення від «німецько-фашистських загарбників» України та Києва, День партизанської слави (з 2001 р.), Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту (з 2012 р.).

Поступово, під впливом активізації святкувань у Росії, із 2000 р. офіційний сценарій загальнодержавних заходів на 9 травня в Києві та інших містах України обов’язково включав урочисту ходу ветеранів по центральних вулицяхХрещатик. — 2000. — 11 травня. Прихід до влади 2010 р. В. Януковича позначився проведенням на День перемоги, уперше за 15 останніх років, масштабного військового параду, коли Хрещатиком крокували 3 тис. українських солдатів та майже 200 військовослужбовців із Росії й Білорусі, а також 17 військових оркестрів[Електронний ресурс]: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1651/378/58 261/. У цей день паради відбулися в Одесі, Севастополі, Керчі. У 2011;2013 рр. у центрі столиці почали організовувати військово-історичні театралізовані шоу, в яких брали участь активісти громадських організацій. Загалом для пострадянської України характерна фраґментація святкового ландшафту та його надзвичайна політизація. Це виявлялося в роздробленості суспільства й децентралізованій хореографії міського свята. Наприклад, у 2013 р. після офіційної церемонії по центральних вулицях Києва свої демонстрації провели ліві партії та об'єднання — під партійними політичними гаслами, прапорами з радянською символікою. Натомість представники демократичної опозиції провели окрему церемонію покладання квітів до могили Невідомого солдата. У Донецьку центральним святковим дійством стало масове (до 2 тис. учасників) виконання пісні «День Перемоги"[Електронний ресурс]: http://tsn.ua/ukrayma/u-donecku-tisyachi-lyudey-zaspivali-dlya-rekorduden-peremogi-293 609.html, а у Дніпропетровську пройшов військовий парад і відбулася хода «Безсмертного полку"[Електронний ресурс]: https://www.youtube.com/watch?v=UnCc5I9TT_Y; http://www.uman. net/politics/785 821-po-ulitsam-dnepropetrovska-proshla-kolonna-bessmertnogo-polka.html. У Львові ж на День перемоги міська влада взагалі заборонила проводити будь-які масові публічні акції9 травня 2011 р. у цьому місті відбулися сутички між демонстрантами з георгіївськими стрічками та червоним прапором і членами партії «Свобода». Напередодні Верховна Рада України ухвалила закон, який зобов’язував використовувати радянську символіку під час відзначення 9 травня. Усе це свідчило про нездатність конкуруючих груп досягти компромісу або монополізувати символічні (та матеріальні) ресурси для закріплення своєї версії минулого[Електронний ресурс]: http://krytyka.com/ua/artides/chuzha-viyna-chy-spilna-peremoha?page =2#sthash.34htMeW.dpuf. З іншого боку, конфлікти навколо інтерпретації історії Другої світової війни та проведення врочистих заходів інспірувалися не лише внутрішніми чинниками, але і прямим втручанням із боку Російської Федерації. Від початку 2000;х рр. відзначення Дня перемоги фактично стало для українських президентів «тестом на лояльність"Zhurzhenko T. Russia’s never-ending war against «fascism» (Memory politics in the Russian-Ukrainian conflict) [Електронний ресурс]: http://www.eurozine.com/artides/2015;05−08-zhurzhenko-en.html, а геополітична боротьба за гегемонію на пострадянському просторі маскувалася під конфлікт історичних наративів про війну й описувалася мовою війни.