Зміни в дослідній парадигмі міжнародної науки

На прикладі розвитку започаткованої в 40-х рр. ХХ ст. теорії міжнародних відносин розглядається питання про закономірності змін дослідних парадигм в гуманітарних дисциплінах під впливом зовнішніх чинників, що зумовлюють соціальне замовлення до наукової дисципліни та визначають її науковий апарат. Також аналізуються ключові проблеми теорії міжнародних відносин, що вплинули на співвідношення аналітичної та прогностичної складових в її структурі.

Сучасна історія гуманітарних наук констатує якісну відмінність між наукою минулих століть, яка виросла з моральної філософії, і сучасною, що формується і фінансується не з потреб моралі і навіть не з потреби створення цілісної, логічної та несуперечливої картини всесвіту, як раніше, а через необхідність виконання практичних завдань, що випливають зі специфіки повсякденного, практичного життя — специфіки, часто далекої від «високого» знання. У новій науці значно більше уваги приділяється збору, систематизації та інтерпретації емпіричних і статистичних даних, а не розробці узагальнюючих теорій. Вона зводить свій предмет до опису розглядуваного явища, але вже не претендує на його всеохоплююче пояснення. Ця тенденція проявилася не зразу, а усвідомлювалася поступово. Раніше розвиток навіть такої точної науки як фізика залежав не стільки від урахування всього комплексу емпіричних даних, скільки від узгодження свого дослідного апарату з провідними філософськими концепціями. Це було характерно для розвитку фізики аж до ХХ ст. і тривалий час помітно впливало на швидкість та послідовність здійснення навіть найважливіших відкриттів. Не дивно, що гуманітарні дисципліни виявляли свою залежність від таких концепцій у значно вищому ступені. Таким чином, історично склалося так, що суперечливість розвитку була нібито «вмонтована» в саму структуру наукового знання незалежно від питомої ваги емпіричних досліджень та від того, про яку галузь науки йдеться.

Якщо подивитися на історію однієї з наймолодших гуманітарних дисциплін — науки міжнародних відносин, то виникає запитання: чи мала ця закономірність істотний вплив на її формування з самого початку? Чи міжнародна наука теж «встигла» на першому етапі свого існування досягти певного рівня, розвиваючись в бік, протилежний новому (емпіричному) напрямку, в якому вона закономірно просувається зараз? Якщо той етап з усіма його вадами взагалі відсутній в історії науки міжнародних відносин, ми маємо підстави для припущення, що певні закономірності розвитку, притаманні дисциплінам з довшою історією, на неї не поширюються. Відповідно, ті вади, що виникли у цих дисциплінах з намагань ув’язати запозичений з філософії попередніх століть дискурс з новітніми емпіричними розробками ХХ ст., для неї не є характерними. Питання, чи дійсно існує в силу цього якісна відмінність між наукою міжнародних відносин та іншими гуманітарними дисциплінами, і є основною проблемою нашої розвідки.

На нашу думку, висхідним питанням, що потребує тут з’ясування, є питання про те, які саме потреби стояли біля витоків міжнародної науки, що саме в найбільшій мірі вплинуло на формування її дослідної парадигми, і чи зазнала вона істотних змін і поворотів у подальшому.

В науці міжнародних відносин з самого початку істотний вплив мало державне замовлення зовнішньополітичних прогнозів щодо подальших кроків акторів системи міжнародних відносин, від якого залежить виживання на міжнародній арені. Воно визначило той факт, що попри намагання створити політологію міжнародних відносин як теоретичну дисципліну, що вивчатимуть студенти ВНЗ (цей підхід був започаткований ЮНЕСКО у 1948;1949 рр.), значно більший вплив на конституювання науки міжнародних відносин мала практична діяльність американських політологів та міжнародних аналітиків щодо прогнозування дій акторів на зовнішньополітичній арені в період холодної війни. Вона супроводжувалася створенням численних наукових доробків з описом застосованих методів, корпус яких склав основу нової наукової дисципліни — теорії міжнародних відносин. Новоутворена дисципліна носила відмінний від політичної науки характер, що визначалося різною питомою вагою квантифікацій них (математичних) методів в обох дисциплінах. Попри усталену назву, з історії утворення нової дисципліни стає зрозумілим, що теоретичні узагальнення в ній посідають передбачувало незначне місце, і навіть тепер, коли обстановка секретності навколо її суттєво розрядилася, об'єкт та предмет даної науки досі, за визнанням фахівців, залишаються неузгодженими. Певна дисциплінарна «розмитість» теорії міжнародних відносин проявляється у тому, що і досі вона залишається не стільки однією цілісною теорією, скільки сумою мало узгоджених між собою рівноправних теорій, що належать різним авторам. Тому пов’язані з нею навчальні дисципліни у ВНЗ викладаються, як правило, в рамках декількох курсів. Навіть у США — на її батьківщині - жоден дослідник за останні десятиліття не наважився створити загальну теорію міжнародних відносин. Звідки ж така «неувага» до теоретичного обґрунтування? Наукові дослідження, присвячені реальному стану міжнародних відносин, обмежуються констатацією міжнародного становища у певний теперішній момент часу, і пояснюють причини виникнення існуючих, а не гіпотетичних ситуацій (тобто продовжених у майбутнє). В такому аспекті сфера міжнародних відносин розглядається політологією міжнародних відносин — складовою політичної науки, як бачило її ЮНЕСКО наприкінці 40-х рр. ХХ ст. У цей же час дослідження з теорії міжнародних відносин підходять до даної проблеми двояко: по-перше, більшість їх теж присвячена розробці методології пояснення теперішньої ситуації, але, по-друге, значна частина таких робіт дійсно розглядає прогнозування у міжнародній науці - проте лише в плані створення математичних ігор, які мають справу не з реальною, а з гіпотетичною ситуацією, і результати яких не можуть вважатися адекватними описами подальшого розвитку подій, що спричинили їх створення. Ця друга частина досліджень виникла в силу глобалізаційних процесів середини ХХ ст. Якщо поняття «міжнародних відносин» ще на межі ХVІІІ-ХІХ ст. було сформульовано англійським філософом Джеремі Бентамом (1748−1832), тільки з початку ХХ ст. воно поступово перетворилося на окремий предмет досліджень і стало науковою дисципліною.Розширення ж його за рахунок утвердження таких понять, як «світова політика», «світове співтовариство» припало вже на новітню епоху. Воно призвело до ускладнення дисципліни і до спроб залучити до аналізу міжнародних відносин математику, статистику та кібернетику, що активізувалися після Другої світової війни. На тому етапі метою залучення кібернетики було вироблення рекомендацій по проведенню військових операцій. З’являються т. зв. «військові ігри». Відтепер можна було не обмежуватися «зрізом» теперішньої ситуації, а розглядати шляхи її подальшого розвитку.

Отже, на першому етапі розвитку теорії міжнародних відносин в ній абсолютно домінує парадигма практичного застосування, уособлена т. зв. «політичними реалістами». Дисципліна сприймається як суто прикладна, як така, що не потребує теоретичного обґрунтування власних засад (адже вони випливають з приписів політичного керівництва, що не обов’язково націлені на відображення реальної, а не «бажаної» чи «небажаної» ситуації). На першому етапі існування нової дисципліни її засадничі принципи, за деякими винятками, навіть не обговорювалися. Проте, прикладний характер нової дисципліни визначив у подальшому здатність до змін її дослідної парадигми. Відомо, що вадою науки міжнародних відносин, яка знижує вірогідність висновків, є брак кількісних даних для аналізу через принципову недоступність усього масиву джерел через секретність. Тому досить швидко розпочалася розробка методів вимірювання якісних покажчиків, переведення їх у цифрову форму, що уможливило б їх введення в ЕОМ. Цифрова форма не зв’язана з секретністю напряму, і у 50-ті рр. це призвело до диверсифікації та деідеологізації науки міжнародних відносин, яка до цього перебувала під монопольним контролем «політичних реалістів» США. Цифрові дані починають розглядати як індикатори процесів, вербального опису яких поки що немає(з причин секретності). За таких умов математизована наука міжнародних відносин починає ділитися на відгалуження, які відмінно як одне від одного, так і від політичного керівництва, бачать свої цілі, предмети та методи. Наприклад, Дж. Модельські формулював свої цілі з огляду на практичну потребу у зміні зовнішньої політики інших держав у потрібному напрямку, К. Дойч — як пристосування до міжнародного середовища, яке передбачає можливість обрання стратегій ізоляції від нього або, навпаки, керування цим середовищем. Так з’являється імітаційний метод дослідження міжнародних відносин — шляхом т. зв. «наукових ігор». Однак, навіть за принципової відмінності від ігор 40-х рр., цей метод також характеризувався тим, що всі ситуації міжнародних відносин, які існували на момент здійснення того чи іншого дослідження, мали для цих досліджень однакове значення «кінцевого пункту», до котрого, як до знаменника, мали зводитися всі попередні зміни. Це випливало з практичних потреб, з соціального замовлення до міжнародної науки.

На практиці це значило, що ситуації, котрі (як це незабаром доводило майбутнє) носили нетривалий проміжковий характер, мали, тим не менш, розглядатися як остаточні. Зрозуміло, що це приводило до зниження наукової цінності досліджень міжнародних відносин і до скорочення їх практичної вартості - вона тривала аж до моменту, допоки не змінювалася ситуація, що була «кінцевою» на момент здійснення дослідження.

Таким чином, наступна парадигма теорії міжнародних відносин характеризувалася одночасними спробами розширити теоретичні засади дисципліни, урізноманітнити об' єкти аналізу, і одночасно розвивати методи прогнозування міжнародних відносин. У період Холодної війни таке «розбігання» аналітичної та прогностичної складових дисципліни не відчувалося як небезпека, проте наприкінці ХХ ст. все радикально змінилося: як писав відомий міжнародник К. Бус, 1989 рік, коли буквально за декілька тижнів розвалилася світова соціалістична система, був повною несподіванкою для всіх аналітиків. Якими б добре проробленими з точки зору методології не були їхні праці, вони не враховували самої можливості виходу майбутньої ситуації за межі звичної парадигми Холодної війни. Вчений пояснював це тим, що в період Холодної війни міжнародники не цікавились майбутнім. Підхід К. Буса з його закликом до «переосмислення» парадигми Холодної війни відкриває нову парадигмупостбіполярного світу, в якій продовжують існувати вже згадані нами вади даної дисципліни.

На нашу думку, вони пов’язані не стільки з «непереосмисленням» її відповідно до новітніх реалій, скільки міцно вмонтовані у саму структуру об'єкту її дослідження. Дві сторони теорії міжнародних відносин тривалий час не співпадали і навіть не перетиналися.

У теорії міжнародних відносин це неспівпадіння починається з інкорпорації до неї теорії ігор. Подія датується 1947 р., коли теорія ігор, власне, і була розроблена Дж. фон Нойманном та О. Моргенштерном. Вона була спричинена практичними потребами воєнного часу, коли брак кількісних покажчиків для планування стратегічних операцій поставив їх своєчасну розробку під загрозу. Так виник експериментально-ігровий напрямок теорії міжнародних відносин.

В теоретичному ж плані в ній одночасно ставили в голову кута соціологічні та психологічні аспекти, а саме, детальний опис зовнішньої політики та міжнародних відносин, а також дослідження мотивів.

Застосування математичних методів моделювання на практиці призвело спершу до диверсифікації та деідеологізації, а згодом — до взаємного відокремлення теоретичного і практичного аспектів міжнародної науки. Відтоді теоретична частина її стала набувати структури традиційної наукової гуманітарної дисципліни — політології міжнародних відносин. З кінця 40-х рр. вона починає поширюватися як навчальна дисципліна в рамках загального курсу політології (або політичної науки). У цей же час вона у значно більшому ступені, ніж інші гуманітарні дисципліни, залежить від практичних потреб міжнародних відносин, виконанню яких слугують саме математичні методи моделювання. Однак в структуру політології міжнародних відносин вони не увійшли як нормативна складова, обов’язкова для опанування та засвоєння. Детальний опис міжнародних відносин становить не стільки практичний, скільки суто науковий інтерес, адже діючих політиків і державців не завжди цікавлять наукові визначення теперішньої ситуації (добре відомої їм з практичної сторони). Проте їхній життєвий інтерес становлять рекомендації фахівців щодо подальшої поведінки в ній, прогнози щодо її розвитку. Так аналітична і прогностична складові дисципліни співіснують в абсолютно різних вимірах.

У міжнародній науці жоден алгоритм розробки прогнозів досі не отримав нормативного статусу, бо не існує гарантованого «рецепту» точності прогнозу. Навіть у виконанні визнаних корифеїв науки міжнародних відносин найточнішими є лише ті прогнози, які зорієнтовані на малу часову відстань. Наприклад, видана у 1967 р. розвідка авторського колективу, очоленого К. Дойчем, про перспективи інтеграції європейських держав, спричинена стурбованістю Вашингтона через вихід Франції з військової організації НАТО у 1966 р., містить прогноз лише на найближчі 10 років. Важливим моментом є те, що К. Дойч та його співавтори навіть не намагалися застосувати для визначення перспектив євроінтеграції жодних засобів з інструментарію теорії ігор, натомість обмежилися контент-аналізом (тобто, аналізом найбільш повторюваних словосполучень та сюжетів) інтерв'ю французьких та німецьких політиків, взятих у період після 1953 р.

Теорія міжнародних відносин, проте, не може відкинути необхідність у прогнозуванні міжнародних відносин, якими б складнощами не супроводжувалася їх інкорпорація до складу даної наукової дисципліни. Адже аналіз та пояснення фактів міжнародного життя потрібні не самі по собі, а лише заради створення прогнозів розвитку подій.

Поступово всередині дисципліни утворилася група т. зв. прогностичних методів аналізу ситуації, серед яких виділяються побудова сценаріїв (мислених моделей імовірнісного розвитку ситуації, відповідних здоровому глузду) і «дельфійський метод», що представляє собою контрольоване певним центральним органом обговорення ситуації декількома експертами з метою виявлення розходжень у баченні ситуації між ними і цим органом, той або узагальнює висновки експертів, або повертає їх на доопрацювання, причому експерти можуть погодитися з центральним органом, або продовжувати обстоювати власну позицію, що дозволяє побачити нові, раніше неусвідомлені ними сторони проблеми.

Таким чином, цей метод відіграє допоміжну роль: він не є власне прогностичним методом, а використовується для керування обговоренням. Нові сторони міжнародних проблем, які він допомагає побачити, можуть стосуватися не майбутнього, а теперішнього стану речей. Намагання удосконалити прогностичні можливості теорії міжнародних відносин привели до 70-х рр. до розробки системного підходу, який дозволяв подивитися на об'єкт дослідження як на систему взаємодії складових елементів (французький філософ Р. Арон назвав їх «політичними одиницями»), що здійснюються за певними правилами. З метою пізнання цих правил американський дослідник Дж. Розенау у 1971 р. виділив 6 рівнів політичних одиниць: індивіди, їхні посади та ролі, структура уряду, суспільство, система відносин національної держави з іншими учасниками міжнародних відносин, світова система.

Отже, аналіз та прогнозування міжнародних відносин набули форми дослідження взаємодії між усіма вищезазначеними рівнями. Ця взаємодія може проходити за 3 рівнями: склад (сукупність елементів, що утворюють структуру), внутрішня структура (сукупність закономірних взаємозв'язків елементів), зовнішня структура (сукупність взаємозв'язків системи як цілого зі своїм середовищем). На основі базових рівнів було сформульовано розгалужену систему детермінант, факторів та змінних (територія, населення, політичний режим, рівень загальної та технічної освіти населення, моральний тонус суспільства, стратегічне положення в міжнародній системі тощо). Дослідження впливу цих величин на зовнішню політику певної держави, в теорії, може допомогти в прогнозуванні її змін. Але вадою цього підходу виявилося те, що зовнішні чинники неможливо було врахувати в ній у тому ж ступені, що і внутрішні. Неможливим виявилося передбачити, які саме з них відграватимуть переважаючу роль. Подальше удосконалення системного підходу призвело до декларування рівноправності зовнішніх та внутрішніх чинників, але на практиці перевагу явно віддавали внутрішнім. Наступні спроби удосконалення прогностичних методів — зокрема, моделювання (створення ідеальних об'єктів, системи, елементи і відносини яких відповідають реальним) — остаточно утвердили дослідників у висновку про абстрактний характер будь-якої моделі, про нездатність її дати 100% гарантії в тому, що стосунки між реальними об'єктами розвиватимуться так само, як і між ідеальними. Наприклад, теорія ігор дозволяє прогнозувати рішення учасника гри тільки в разі, якщо він діє раціонально. Відома в цій теорії «дилема в’язнів» передбачає, що гравці, позбавлені можливості повноцінного спілкування, будуть приймати рішення на основі раціональних уявлень про поведінку іншого — приблизно в тих же умовах, в яких відбувається політична гра на міжнародній арені, де жоден гравець не володіє повною інформацією про плани партнера. Експериментально було доведено, що люди вміють находити оптимальні рішення цієї дилеми. Однак жодна теорія не може передбачити того, що в міжнародних відносинах є комунікація навіть у кризові періоди, а, відтак, гравці на міжнародній арені спілкуються не так, як в’язні. І абсолютно неможливо передбачити логіку прийняття рішення про виконання чи невиконання численних міжнародних угод.

Черговою спробою впорядкування теорії міжнародних відносин, посилення інтеграції між її аналітичною та прогностичною частинами, стало застосування аналізу процесу прийняття рішень — «динамічного виміру системного аналізу», в якому дослідники абсолютно доцільно намагалися враховувати не лише жорстко детерміноване функціонування політичних структур, але й вплив різноманітних чинників на осіб, відповідальних за прийняття рішень. Однак вже в процесі розробки нової методології стало зрозумілим, що така відповідальна особа може прийняти рішення як під впливом урядових структур, так і в результаті політичного торгу. Пояснити логіку обрання відповідальною особою того чи іншого рішення в такій ситуації неможливо. Рішення не завжди є результатом раціонального підходу і жодна теорія не може передбачити логіку, за якою гравець помилково обере не найкращий варіант. Жодна логіка також не може передбачити використання політиками термінів, які різняться щодо їх концептуального та емпіричного застосування, і ті повороти у реальній політиці, що випливатимуть з цього. Отже, проведене нами дослідження історії розвитку дослідної парадигми у науці міжнародних відносин продемонструвало, що основною проблемою, що лежала в основі її змін, було (і залишається) співіснування в її рамках аналізу та прогнозування, що становить відмінність від інших гуманітарних дисциплін. У несуперечливому вигляді (тобто, такому, що дозволив би зупинитися на якійсь певній парадигмі) поєднання цих складових досі не досягнуто. Це веде до невиконання даною дисципліною в повному обсязі функцій, покладених на неї політиками, державними діячами та суспільством у цілому, і до того, що остаточне структурування теорії міжнародних відносин як наукової дисципліни поки що не відбулося (про це свідчить і назва дисципліни, яка відсилає не до точного емпіричного знання, а до мислених конструкцій, від яких наука стала відмовлятися починаючи з ХХ ст.).

Список використаних джерел

• 1. Антюхина-Московченко В.И., Злобин А. А., Хрусталев М. А. Основы теории международных отношений. — М.: МГИМО, 1988. — 141 с.
• 2. Баталов Э. Я. Американская политическая мысль ХХ века. — М.: Прогресс-Традиция, 2014. — 616 с.
• 3. Бус Кен. Вызов незнанию: теория международных отношений перед лицом будущего // Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. П. А. Цыганкова. — М.:Гардарики, 2002. — С. 334−356.
• 4. Горелик Геннадий. Кто изобрел современную физику? — М.: АСТ, 2013. — 334 с.
• 5. Лебедева М. М. Мировая политика. — М.: Аспект Пресс, 2003. — 351 с.
• 6. Манкевич Ричард. История математики. От счетных палочек до бессчетных вселенных. — М.: Ломоносовъ, 2011. — 256 с.
• 7. Сартори Дж. Искажение концептов в сравнительной политологии // Полис. — 2003. — № 3. — С. 67−78, № 4. — С. 152−160.
• 8. Смит Роджер. История гуманитарных наук. — М.: Издательский дом ГУ ВШЭ, 2008. — 392 с.
• 9. Современные буржуазные теории международных отношений. Критический анализ / Под ред. В. И. Гантмана. — М.: Наука, 1976. — 486 с.
• 10. Цыганков А. П., Цыганков П. А. Социология международных отношений. — М.: Аспект Пресс, 2006. — 237 с.
• 11. Цыганков П. А. Теория международных отношений. — М.:Гардарики, 2005. — 590 с. історичний парадигма гуманітарний
• 12. Deutsh Karl, Edinger Lewis, Macridis Roy, Merritt Richard. France, Germany and the Western Alliance. — N.Y.: Charles Scribner’s Sons, 1967. — 324 p.