Народність у вихованні К.Д. Ушинського, М.І. Пирогова та О.В. Духновича

План.

• 1. Методи виховання Костянтина Дмитровича Ушинського
• 2. Микола Іванович Пирогов — видатний громадський діяч
• 3. Народна педагогіка Олександра Васильовича Духновича
• 1. Видатний вітчизняний педагог К. Д. Ушинський накреслив основні шляхи розвитку самобутньої дошкільної педагогіки. Виходячи з ідей народності, він піддав критиці практику фребелівських і перших російських дитячих садків, висунув основні вимоги до організації, змісту й методики сімейного й громадського дошкільного виховання.

У своїх педагогічних творах велику увагу приділяв формуванню характеру дитини в перші роки життя, організації її початкового навчання, вихованню дітей у процесі праці. Особливе місце належить К. Д. Ушинському в розробці теорії гри й методики розвитку мови дітей. Вплив ідей К. Д. Ушинського на подальший розвиток педагогічної науки такий великий, що його по праву називають «батьком дошкільної педагогіки».

Громадське виховання є для народу його сімейним вихованням У сім'ї природа підготовляє в організмі дітей можливість повторення і дальшого розвитку характеру батьків. Організм нових поколінь у народі носить у собі можливість збереження і дальшого розвитку історичного характеру народу. Вихованню доводиться часто боротися з сімейним характером людини; але його ставлення до характеру народного — зовсім інше. Усяка жива історична народність є най-прекрасніше створіння… на землі, і вихованню лишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела.

Проте хіба народність не потребує виправлення? Хіба немає народних недоліків, як і народних чеснот? Невже виховання повинне вкорінювати впертість у англійця, пиху у француза і т.і.?

Насамперед зазначимо, що робити висновки про достоїнства і недоліки народу на підставі наших особистих понять про якості людини, втискуючи ідею народності у вузькі рамки нашого ідеалу, ніхто не має права. Як би високо не була розвинена окрема людина, вона завжди стоятиме нижче за народ. Історія переконує нас на кожному кроці, що поняття наші про чесноти і недоліки не можна застосовувати до цілих народностей, і часто те, що здається нам недоліком у народі, є зворотною і необхідною стороною його чеснот, умовою його діяльності в історії.

Але що таке народність у вихованні?

На це питання ми вже відповіли фактами, виставивши на початку нашої статті національні особливості громадського виховання у найголовніших народів Європи. Народна ідея виховання усвідомлюється тим швидше й повніше, чим більш сімейною справою народу є громадське виховання, чим більше займається ним література і громадська думка, чим частіше питання його стають доступними для всіх громадськими питаннями, близькими для кожного, як питання сімейні.

Педагогічна література, педагогічні товариства, часті перевірки наслідків виховання, подорожі з педагогічними цілями, живий зв’язок між практиками-педагогами, педагогічні журнали, а найбільше тепла участь самого суспільства у справі громадського виховання можуть прискорити виявлення і з’ясування тих вимог, дотриманням яких досягається народність у громадському вихованні.

Зробимо тепер загальний висновок з нашої статті і перелічимо одне за одним ті положення, які ми хотіли довести.

Загальної системи народного виховання для всіх народів немаєне тільки на практиці, айв теорії, і німецька педагогіка не що більше, як теорія німецького виховання.

У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом в іншого виховних систем єнеможливим.

Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразкоміншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так само неможна виховуватись за чужою педагогічною системою, яка б вона небула струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього має випробувати власні сили.

Науку не треба плутати з вихованням. Вона загальна для всіхнародів; але не для всіх народів і не для всіх людей становить мету ірезультат життя.

Громадське виховання само не розв’язує питань життя і не веде за собою історії, а йде слідом за нею. Не педагогіка і не педагоги, а сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє:виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням.

Громадське виховання тільки тоді буде дійовим, коли його питання стануть громадськими питаннями для всіх і сімейними питаннями для кожного. Система громадського виховання, що вийшла не згромадського переконання, як би хитро вона не була обдумана, виявиться безсилою і не буде діяти ні на особистий характер людини, ніна характер суспільства. Вона може готувати техніків; але ніколи не виховуватиме корисних і діяльних членів суспільства, і якщо вони з’являтимуться, то незалежно від виховання.

Збудження громадської думки у справі виховання є єдино міцною основою всяких поліпшень у цій галузі: де нема громадської думки про виховання, там нема і громадського виховання, хоч може бути багато громадських навчальних закладів.

Наскільки ми довели кожне з цих положень, полишаємо на розсуд інших; ми хотіли тільки порушити питання і вважатимемо себе щасливими, якщо ці питання викличуть думки інших.

Рідне слово. Книга для тих, хто навчає.

Про час початку навчання Починаючи навчання дитини, треба мати на увазі, що дитина, незалежно від навчання, розвивається з кожним днем і розвивається порівняно так швидко, що місяць або два в житті шестилітньої дитини дають більше змін в її душевному й тілесному організмі, ніж потім цілий рік у віці від 10 до 15 років. Угадати справжній час для початку навчання досить важко, і, звичайно, це є справа практики; але в будь-якому разі краще почати навчання трохи пізніше, ніж трохи раніше, хоч як те, так і друге має свої погані сторони.

Коли ви починаєте взагалі вчити дитину раніше, ніж вона дозріла до навчання, або вчити її якого-небудь предмета, зміст якого їй ще не підходить за віком, то неминуче натрапите на такі перешкоди в її природі, які може подолати тільки сам час. І чим наполегливіше будете ви боротися з цими перешкодами віку, тим більше завдасте шкоди вашому учневі. Ви вимагаєте від нього неможливого: вимагаєте, щоб він став вище свого власного розвитку, забуваючи, що всякий органічний розвиток відбувається в певний період часу і що наша справа — не прискорювати і не сповільнювати цього розвитку, а тільки давати йому здорову душевну поживу. І навіщо, постає питання, б'єтеся ви над передчасним поясненням дітям того чи іншого, мучите даремно і себе, й дитину, яка не розуміє вас тепер і зрозуміє, можливо, дуже легко через півроку, навіть тільки тому, що проживе ці півроку?

Однак найгірше те, що, зустрічаючись передчасно з надмірними вимогами навчання взагалі та того чи того предмета зокрема і натрапляючи на непереборні в цьому віці труднощі, дитина може зневіритися у власних силах, і ця невпевненість може в ній укоренитися, що надовго затримає її успіхи у навчанні. Не одна талановита, нервова івразлива дитина стала тупою и лінивою саме тому, що в ній передчасними спробами підірвано впевненість у своїх силах, таку потрібну для людини у будь-якій справі. Ось чому ми радимо кожному наставникові, який помітив, що яка-небудь нова справа, незважаючи на щирі зусилля дитини, їй не дається, негайно припинити невдалу спробу й відкласти її на певний час.

Непедагогічно також робить і той, хто, будучи неспроможний підвести дитину до розуміння якого-небудь предмета, намагається знизити цей предмет до рівня дитячого розуміння. Як, наприклад, каже інший наставник, не ознайомити малят з подіями вітчизняної історії? І ось з цією метою починає він перекроювати історичні особи на дитячий лад: понаробляє зі Святославів та Володимирів дитячих ляльок і радіє, що діти знають вітчизняну історію. Але навіщо, постає питання, дитині та будь-кому така історія? Невже тільки для того, щоб згодом вона довідалась, яких дурниць вчили її в дитинстві? І куди поспішає вихователь? Чому не хоче почекати того часу, коли дитина дозріє до розуміння історичних подій? І чи не краще б зробив вихователь, якби замість того щоб забігати вперед, готував дитину до розуміння історії читанням дитячих оповідань та вивченням подій, таких доступних дитячому розумінню і які водночас чудово готують дитину до ділового вивчення історії?

Проте, відкидаючи спотворювання науки для дітей, я анітрохи не відкидав подавання дітям тих наукових відомостей, з якої б науки їх не брати, що їх не тільки може зрозуміти дитина (це ще не причина), а й які виявляються необхідними для поповнення і з’ясування її дитячого світогляду або корисними для її розумових і словесних вправ.

Я сказав раніше, що краще спізнитися, ніж поспішити з початком навчання; але й запізнення має свій поганий вплив. Душевні сили дитини, не спрямовані вчасно на навчальні заняття, набувають часто такого напряму, з яким наставникові доводиться потім боротися, й не завжди вдало. Всякий досвідчений наставник погодиться зі мною, що в школах зустрічається багато дітей, яким важко вчитися саме тому, що вони почали вчитися пізно, і яких випереджають їхні товариші, молодші за віком. Проте, з іншого боку, я бачив також багато дітей, які вчаться погано саме тому, що їх послали в школу або вдома засадили за азбуку надто рано…

Я раджу вже на сьомому році пробувати займатися з дитиною і, коли в неї є бажання малювати, коли в неї є здібність зосереджувати увагу на одному предметі, слухати те, що їй говорять, і висловлюватися не уривчастими словами, а повними реченнями, робити висновок про можливість почати методичне навчання.

Предмети початкового навчання.

Із чого слід починати навчання? Колись на це запитання відповідь була дуже легка: з чого ж, як не з абетки? Проте сучасна раціональна педагогіка, розв’язуючи це питання, звертає увагу на дитячу природу й зауважує, що чим молодша дитина, тим менш здатна вона до постійної діяльності в якому-небудь одному напрямі, тим більше стомлюється вона ходити, сидіти, тримати в руках найлегшу річ, навіть лежати, і що та сама дитина, перемішуючи різноманітні роди діяльності та, очевидно, зовсім не відпочиваючи, грається цілий день і дивує дорослого своєю невтомністю. Те саме стосується і душевної діяльності дитини: чим молодша дитина, тим менше здатна вона до постійної будь-якої душевної діяльності в одному напрямі, тоді ж, коли заняття її різноманітні, може працювати досить довго. Сама зміна занять впливає на дитину краще навіть, ніж повний відпочинок, який, звичайно, потрібний у свій час. Дитина, очевидно, стомилася читати, увага її ослабла, процес розуміння спинився: змусьте дитину півгодини пописати, помалювати, полічити, поспівати — і помітите, що, повернувшись потім до читання, вона знову стала тямуща й уважна.

Російське прислів'я: «У семи нянек дитя без глаза» ні до чого так не можна прикласти, як до початкового навчання. Велика кількість наставників, які дбають кожен про свій предмет, можуть начинити дитину різними знаннями та вміннями, але розумові очі її залишаться нерозкритими. Отже, чим більше різноманітності в навчальних заняттях та чим менше різноманітності в учителях, тим краще для початкового навчання.

Організація початкового навчання Під назвою організації навчання я розумію тут: розподіл часу занять, тривалість їх, розподіл занять між дітьми одного класу або однієї сім'ї, але різних щодо віку, знань та розвитку.

Я раджу починати навчання краще трохи пізніше і призначати для нього спочатку якнайменше часу, але з першого ж разу відокремити його від гри і зробити серйозним обов’язком для дитини.

Зробивши цікавим свій урок, ви можете не боятися надокучити дітям, але пам’ятайте, що не все може бути цікавим у навчанні, а неодмінно є і мають бути також нудні речі. Привчіть дитину робити не тільки те, що її цікавить, а й те, що не цікавить — робити заради приємності виконати свій обов’язок. Ви готуєте дитину до життя, а в житті не всі обов’язки цікаві, і коли ви до 10 років будете вчити дитину граючись, то готуєте їй страшну муку, коли зустрінеться вона потім із серйозними навчальними обов’язками, іноді зовсім не цікавими.

Щодо тривалості уроку, то на перший час досить буде години вранці та півгодини по обіді. На другий рік можна буде додати по півгодини — півтори години вранці і годину по обіді; далі — дві години вранці та, принаймні до 9 років, не йти далі за три години щоденних занять. Спочатку через кожні півгодини, а потім через годину давайте дитині повний відпочинок— хай вона трохи побігає, пограється та звикне примушувати себе переходити від гри до справи.

Про наочне навчання Що таке наочне навчання? Та це таке навчання, яке будується не на абстрактних уявленнях та словах, а на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих дитиною: чи будуть ці образи сприйняті у процесі самого навчання, під керівництвом наставника, чи раніше, самостійним спостереженням дитини, в такий спосіб, що наставник знаходить у душі дитини вже готовий образ і на ньому будує навчання.

Процес навчання від конкретного до абстрактного, від уявлення до думки такий природний і ґрунтується на таких чітких психічних законах, що заперечувати його потребу може тільки той, хто взагалі заперечує потребу зважати у навчанні на вимогу людської природи взагалі й дитячої зокрема.

Під час наочного навчання вчитель, так би мовити, присутній при самому процесі формування мови у дітей і може спрямовувати цей процес. Причому головну справу знову робить той самий малюнок: він виправляє неправильний епітет, упорядковує неструнку фразу, вказує на пропуск якої-небудь частини; інакше кажучи, виконує на ділі легко те, що вчителеві на словах виконати надзвичайно важко…

Педагогічна подорож до Швейцарії (лист третій) Малолітня школа У малолітній школі в обох її класах неподільно панує м-ль Роза. Фреліх володіє досконало найголовнішим мистецтвом розпорядника школи: він чудово вибирає своїх учительок і влучно призначає їм ті посади, на яких вони можуть дати найбільшу користь. М-ль Роза створена бути вчителькою малолітньої школи, де сидять чи, краще сказати, крутяться, стрибають, вилазять на лави, лягають на них діти від трьох до шести років включно. Звичайно, у м-ль Рози немає тієї пунктуальності й методичності, яку спостерігав я в інших учительок дитячих садків і малолітніх шкіл, але, здається, сам Фреліх не хотів цього. Він прагнув насамперед дати малюкам таку вчительку, яку вони полюбили б, яка б сама була схожа на дитину, і вибрав для цього дуже вдало м-ль Розу. Лагідна, дитяча посмішка не сходить з її доброго обличчя, і я рішуче не припускаю, щоб вона сердилась коли-небудь у своєму житті. Розсердити її, мені здається, неможливо; засмучена, вона не розсердиться, а заплаче. І діти справді люблять м-ль Розу і не бояться її анітрохи. Треба мати ангельське терпіння цієї дівчини, щоб вправлятися з цими маленькими істотами, які й хвилини не можуть спокійно посидіти на місці, дати кожній дівчинці заняття, допомогти їй, коли вона не може збагнути, як, наприклад, можна встромити одного папірця в інший або закінчити вежу, яку вона будує з дерев’яних кубиків; треба відповідати на безупинні запитання, задовольняти безупинні прохання, а вони так і сипляться з усіх боків. Діти термосять м-ль Розу немилосердно, і вона відпочине лише тоді, коли примусить дітей проспівати що-небудь хором, що вони виконують дуже мило.

У малолітній школі, як я вже сказав, не вчаться, а граються; але, граючись, розвиваються, навчаються проводити пряму лінію, трохи малювати, трохи читати і писати, а головне, привчаються говорити, що зовсім нелегко, не тільки тому, що діти в цьому віці взагалі говорять незв’язно і нечітко, а ще більше тому, що бернські діти говорять тією бернсько-німецькою говіркою, якої і природні німці не розуміють. М-ль Роза попередила мене, що я мало зрозумію з її розмови з дітьми, і справді, я не зрозумів майже жодного слова.

З малолітньої школи діти переходять в елементарні класи й приносять із собою вже не тільки звичку до класного порядку, а й дуже значний розвиток, уміння правильно сказати невелике речення, вимову виразну й чітку, наскільки це можливо для дитини цього віку, вміння розібрати й написати два-три слова, а головне — приносять вже зародки любові до навчання, яке не залякало їх, не надокучило їм, а, навпаки, привабило їх до себе своєю грайливістю та своєю різноманітністю. Це не бука, від якого тікають наші діти, але добра, усміхнена мати, що простягає дитині свою ласкаву руку.

У нас нема малолітніх шкіл, підвідомчих Міністерству народної освіти, і діти семи років вступають просто до народної школи, до якої тому й може увійти багато чого такого, що тут сказано про малолітню; ось чому ми дозволяємо собі так багато говорити про неї передусім тому, що саме чудовий заклад Фреліха більше, ніж будь-яка інша школа, збуджує педагогічну думку.

2. Микола Іванович Пирогов (1810−1881) Видатний громадський діяч України та Росії, вчений, хірург, організатор медичної допомоги героїчним захисникам Севастополя під час Кримської війни, фундатор воєнно-гюльової хірургії, педагог і просвітитель М.І. Пирогов надавав великого значення завданням виховання та освіти. У статті «Питання життя» (1856), у «Щоденнику старого лікаря», у наказах та документах, які він видавав, працюючи попечителем спочатку Одеського, а потім Київського навчального округу (1856—1861), М.І. Пирогов дуже високо оцінював роль виховання, вважаючи ідеалом людини всебічно розвинену особистість, що прагне до праці на користь суспільства.

Почесне місце у процесі розвитку особистості М.І. Пирогов відводив сім'ї, зокрема жінці-матері, яка мала дбати про розвиток своїх дітей, залучати їх до гри та праці, допомагати увійти в соціальне життя. Особливу увагу вчений приділяв проблемі вивчення психологічних особливостей дитини, вважав за необхідне спиратися на результати цього вивчення у побудові виховного процесу.

У розвитку питань дошкільної педагогіки, громадських форм виховання дітей дошкільного віку впродовж другої половини XIX ст. значну роль відіграв широкий суспільно-педагогічний рух. Поштовхом до нього стала стаття Миколи Івановича Пирогова «Питання життя» (1856), в якій було висунуто ідею про необхідність зміни поглядів на виховання, надавалося велике значення вихованню вже з перших років життя дітей і навіть з часу народження.

Своєю прогресивною педагогічною та громадською діяльністю М.І. Пирогов зробив вагомий внесок у розвиток педагогічної науки в Україні, особливо з питань громадянського та гуманістичного виховання підростаючого покоління. Однак практику громадського дошкільного виховання не підтримував. «Я не шкодую, що жив дитиною, коли були невідомі фребелівські дитячі садки», — писав він. Важлива роль у цій справі, на думку М.І. Пирогова, належала жін-ці-матері. Він вважав, що основною діяльністю дітей є гра, тому слід враховувати психологічні особливості дітей, спираючись на них в умовах сімейного виховання.

Усі, хто готується бути корисними громадянами, мають спочатку навчитися бути людьми.

Тому всі до певного періоду життя, в якому чітко визначаються їхні схильності і їхні таланти, мають користуватися плодами тієї ж морально-наукової освіти. Недарма певні знання здавна називаються «гштапіога"*, тобто необхідні для кожної людини. Ці знання, зі знищенням язичництва, з удосконаленням наук, з розвитком громадського побуту різних націй, змінені в їх вигляді, лишаються назавжди, проте, тими самими світильниками на життєвому шляху і давньої, і нової людини.

Отже, напрям і шлях, яким має здійснюватися загальнолюдська освіта для всіх і кожного, хто хоче заслужити це ім'я, чітко визначено.

Вона є найприроднішою і найневимушенішою.

Вона є найзручнішою і для урядів, і для підданих.

Для урядів тому, що всі вихованці до певного віку діставатимуть освіту, керовані абсолютно одним і тим самим напрямом, в одному дусі, з однією й тією самою метою; отже, морально-наукове виховання всіх майбутніх громадян перебуватиме в одних руках. Усі види, всі добрі наміри урядів для поліпшення освіти виконуватимуться послідовно, з однаковою енергією й особами одного відомства.

Для підданих тому, що всі вихованці до вступу їх у число громадян будуть дружньо мати однакові права й однакові вигоди виховання.

Цю тотожність духу і прав виховання слід вважати вигідною не тому, що ніби є шкідливим для суспільства поділ його на певні корпорації, які виникають унаслідок різноманітного виховання. Ні, навпаки, я бачу в заохочуванні корпорацій засіб піднести моральний побут різних класів і станів, вселити в них повагу до їх занять і до кола дій, визначеного для них долею. Однак щоб добути користь для суспільства з панівного духу корпорацій, треба сприяти його розвиткові не раніше повного розвинення всіх розумових здібностей молодої людини. Інакше є побоювання, що цей самий засіб буде і хибно зрозумілий, і не до речі застосований.

Є, проте, немаловажні причини, які виправдовують існування спеціальних шкіл у всіх країнах і у всіх народів.

До них належить майже життєва потреба деяких націй у спеціальній освіті громадян з різних галузей знань і мистецтв, найнеобхідні-ших для добробуту і навіть для існування країни, а саме, коли перед нею стоїть постійна необхідність користуватися якнайшвидше і якнайширше плодами освіти молодих спеціалістів.

Однак, по-перше, немає жодної потреби для якої завгодно країни, більш істотної і більш необхідної, ніж потреба «в справжніх людях». Кількість не поступиться перед якістю. А якщо і візьме гору, то все-таки рано чи пізно підкориться мимоволі… духовній владі якості.

Це історична аксіома По-друге, загальнолюдська, або університетська, освіта анітрохи не виключає існування таких спеціальних шкіл, які займалися б практичною, або прикладною, освітою молодих людей, уже підготовлених загальнолюдським вихованням.

Спеціальні школи і ціле суспільство незрівнянно більше виграють, маючи у своєму розпорядженні морально і науково, в одному дусі і в одному напрямі підготовлених учнів.

Учителям цих шкіл доведеться сіяти вже на обробленому полі. Учням легше буде засвоювати сприймане. Нарешті, розвиток духу корпорацій, поняття про честь і гідність тих станів, до вступу в які готують ці школи, буде і вчасним, і свідомим для молодих людей, достатньо підготовлених загальнолюдським вихованням.

3. Видатний діяч XIX ст. в галузі освіти О. В. Духнович (1803−1865), працюючи в Західній Україні, виступав за реформування суспільства за допомогою просвітництва та поширення освіти серед українського народу.

Автор першого на Закарпатті букваря (1847) — «Книжиці читальної для начинающих», інших підручників для початкової освіти О. В. Духнович надавав великого значення вихованню та навчанню підростаючого покоління, вважаючи, що ця справа має бути організованою та науково обґрунтованою. Саме з цією метою він створив книгу «Народна педагогія в пользу училищ й учителей сельських» (1857), яку справедливо вважають першим підручником з педагогіки, що відіграв визначну роль у розвитку вітчизняної педагогічної науки.

Який характер повинен мати учитель?

Учитель мусить мати постійний характер, тобто він не повинен бути волоцюгою, брехливим, ганьбителем, огудником, лихословом, заздрісником, але таким мужем, про якого сказано, то є істинний ізраїльтянин, в якому немає брехні. Повинен бути передусім лагідним, щоб учні до нього з любов’ю ставилися і мали до нього довіру. І це хай буде для вчителя першим правилом.

А чому це є перше правило навчання?

Тому, що лише той одержить добрий і корисний успіх у науках, кого учні люблять і мають до нього довіру. Учні, які люблять свого наставника, радо ходитимуть до школи, радісно й уважно його слухатимуть і, щоб не втратити любов учителя, будуть намагатися робити за його волею…

Коли навчання буде зрозумілим?

Навчання буде зрозумілим тоді, коли учні легко і цілковито розуміють все те, що їм викладається, і вміють приводити це в дію. Також учитель, який бажає викладати, мусить пояснювати свою науку простими, а не добірними, високими словами, короткими реченнями, а не довгими періодами; крім цього, він повинен повторювати предмет, який викладає. Так, коли він розповів щось нове і повторив це, нехай запитає, чи всі зрозуміли, нехай і найслабшого запитає, як він це розуміє. Викладання буде зрозумілим, коли учитель ще й прикладами розтлумачить викладену річ, наприклад: Земля кругла, як яйце, а не як яблуко, бо яйце опукле на обох кінцях, а яблуко — ні; так і Земля на двох кінцях або краях є трохи опуклою. Завдяки хорошому поясненню учень починає міркувати, порівнювати речі, добре розуміти і робити висновки, і внаслідок таких дій розвиваються сили душевні і просвіщається розум.

Коли навчання буде чуттєвим?

Навчання зветься чуттєвим тоді, коли воно сприймається почуттями учнів.

До чуттєвого навчання відноситься і те, що певний предмет учні побачать з усіх боків, зрозуміють всі частинки, з яких цей предмет складається, і порівняють з іншим подібним; так, наприклад, на урок з природознавства можна привести собаку. Оглянувши її, нехай учні порівняють з вовком або з лисицею, наскільки і в чому вони схожі і в чому відрізняються; так і птахи, наскільки вони схожі або різняться.

Коли ж викладається не чуттєвий предмет, тобто загальний, який показати не можна, наприклад граматика, тоді треба більше прикладів навести і порівняти; так, наприклад, нехай учитель наведе слова плот і плоть, порівняє ці слова, пояснивши різницю між ними, і скаже, що перше слово плот належить до другої, а плоть — до четвертої відміни. В такий спосіб нехай наводить і надалі слова, що відрізняються між собою, порівнює їх, щоб діточки швидше збагнули і навчилися міркувати, порівнюючи різні речі…