Українська мова як елемент виховання в одеській марійській жіночій гімназії у 1919 році

У статті розглянуто стан розвитку освіти на півдні України у складний період Української революції початку, прослідковано зміни у галузі національного виховання, пов’язані з діяльністю різних урядів у зазначений період, висвітлено рівень популярності української мови в Одесі на прикладі однієї з найвідоміших жіночих гімназій міста — Маріїнської. Зокрема, проаналізовано заяви батьків учениць гімназії щодо викладання української мови та виведені можливі причини їх громадянської позиції щодо українства загалом.

Ключові слова: українська мова, жіноча освіта, середня школа, жіноча гімназія.

освіта національний гімназія громадянський Останнім часом в Україні часто обговорюється питання двомовності української нації. Особливо гостро ця двомовність відчувається в південно-східних областях. При цьому українська мова та культура відверто дискримінуються, незважаючи на діюче законодавство. Вчені різних історичних періодів цікавилися даною проблемою. За часів існування Російської імперії захищати культурні інтереси українців наважувалися прогресивні педагоги, просвітні діячі та письменники, які друкували свої твори в тогочасних часописах переважно в Галичині Зайченко І.В. Проблеми української національної школи у пресі (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) / За ред. М. Д. Ярмаченка. — Львів, 2002; Побірченко Н. С. Проблеми освіти на сторінках часопису «Киевская старина» (1882−1906). — К., 2000. Радянські історики визнавали факт дискримінації української національної культури, проте лише за часів Російської імперії Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. ІІ половине ХІХ в. — М., 1976. Новітні дослідження з історії освіти містять інформацію про заборону української мови в школах і про педагогів, які наважувались її порушувати Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х — поч. ХХ ст.): Нариси. — К., 1991.. Важливе значення для розробки даної теми мають праці О. Музичка, Ю. Надольської, А. Тарасова та ін. Надольська Ю. А. Тенденції розвитку освіти і педагогічної думки Півдня України (ІІ половина ХІХ — початок ХХ ст.): автореф. дисс. … канд. пед. наук. — К., 2012; Музичко О.Є. Ставлення російської інтелігенції Одеси до проблеми розвитку української мови у 1917;1919 роках // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. — Одеса, 2007; Тарасов А. В. Суспільно-політична позиція учнівської молоді Півдня України ІІ.

пол. ХІХ ст.: автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01; Нац. ун-т «Києво;

Могилян. акад.". — К., 2008. — С. 14−17.

Метою публікації є дослідження відношення жителів міста Одеси до української мови та культури у період Української революції на прикладі нововведень в Одеській Марийській жіночій гімназії.

Відомо, що у другій половині ХІХ ст. на території Наддніпрянської України ідея українського національного відродження була затримана Валуєвським циркуляром (1863 р.) та Емським указом (1876 р.). Між тим, за даними Першого Всеросійського перепису населення 1897 р. українську (або малоросійську) мову визнали рідною 17,8% населення.

Найчисельнішу групу, звісно, становило російськомовне населення.

— 44,3%. Одеса, яка була на 4 місці в Російській імперії за кількістю жителів, налічувала 5 найбільших мовних груп, серед яких українці займали третє місце після росіян та євреїв Первая Всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого. — Т.ІІ. Общий свод по Империи результатов разработки данных Первой Всеобщей переписи населения, произведенной 28 января 1897 года. — Таблица XIII. Распределение населения по родному языку.

— С.-Петербург, 1905 [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan₉₇.php?reg=78.

Учнівська молодь Одеси виховувалась на принципах вірнопідданства та релігійності, що приносило свої результати. Навчальна література спрямовувалася на формування імперського російського патріотизму. При цьому іншим слов’янським народам, зокрема українцям, відмовлялося в праві на гордість за власну історію, мову, культуру. Існували списки «забороненої літератури», заборонялося україномовне пояснення вчителя незрозумілих для учнів російськомовних текстів. Більшість вихованців середніх навчальних закладів старанно навчалася, перебувала під впливом учителів та уникала будь-якої антидержавної діяльності Тарасов А. В. Суспільно-політична позиція учнівської молоді Півдня України ІІ пол. ХІХ ст. — Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01; Нац. ун-т «КиєвоМогилян. акад.». — К., 2008. — С. 14−17. Вчителі ж були державними службовцями, змушеними пропагувати російську імперську ідею і тому не мали права на опозиційну діяльність. Характерним прикладом виступає біографія історика О. Маркевича, якого було звільнено з посади викладача Новоросійського університету за популяризацію української історії Синявська О. О. Історик Олексій Іванович Маркевич: життя та діяльність. — Одеса, 2003. — С. 24−33. Згодом він працював в Одеській Маріїнській жіночій гімназії.

Варто зазначити, що педагогів турбували існуючі проблеми освіти. Зокрема, питання про збереження української національної освіти, запровадження навчання дітей рідною мовою та інші обговорювались на педагогічних з'їздах, конференціях і курсах директорів та вчителів шкіл. Надольська Ю. А. Тенденції розвитку освіти і педагогічної думки Півдня України (ІІ половина ХІХ — початок ХХ ст.): автореф. дисс. … канд. пед. наук. — К., 2012. — С. 15. Проте на півдні України українофільський рух був слабким, щоб мати позитивні зрушення. У 1879 р. в Одесі виникла громада українофілів. Її заснував Л. Смоленський — вчитель історії юнкерського училища. Серед членів гуртка — вчителів, службовців, учнів — зустрічається прізвище ад’ютанта С. Кв’ятковського, вчителя математики І. Антоновича, фізики та хімії О. Цомакіон. Але гурток діяв досить повільно. Замість писати та видавати твори — «пили, співали та журилися», як говорили про них члени ліберального та революційного гуртків міста Побірченко Н.С. Педагогічна та просвітницька діяльність українських громад у ІІ пол. ХІХ — на початку ХХ ст. — Кн. 2: Громади Наддніпрянської України. — К., 2000. — С. 11−16. Об украинском печатном слове // Одесский листок. — 1904. — № 313. — С. 2 Нужды народного образования в Одессе // Одесский листок. — 1904. — № 324. — С. 3.

У 1904 р. в газеті «Одесский листок» з’явилася стаття на захист української мови: «…Украинский народ остается чуть ли не единственным, лишенным права удовлетворять свои культурно-национальные особенности» ¹⁰². Газета розмістила також «доповідь» міського голови П. О. Зеленого. Поміж інших, чиновник зазначав, що «…Необходимо ввести такие учебники, которые были бы близки к интересам населения местного края, как по содержанию, так и по форме. Речь идет об учебниках на малорусском языке» ¹⁰³. Тим часом утиски української мови продовжувалися.

Позитивні зміни були пов’язані з діяльністю Української Центральної Ради. 16 листопада 1917 р. до директорів середніх шкіл всіх відомств України надійшов циркуляр Генерального Секретаріату УЦР УНР за підписом Генерального Секретаря народної освіти Івана Стешенка, де наголошувалося на важливості національного виховання. Зокрема, педагогічним радам пропонувалося пожвавити діяльність щодо розвитку української культури Держархів Одеської області. — Ф. 47. — Оп. 1. — Спр. 5698. — Арк. 1. Також важливим для нас є лист Міністерства народної освіти УНР від 9 квітня 1918 р., який містив прохання до керівників середніх шкіл надати дані про наявну кількість україномовних фахівців. Однак, Одеська Маріїнська жіноча гімназія звітувала лише про одного викладача Там само. — Арк. 2. Очевидно, що впровадження української мови у навчальний процес гімназії за таких умов було неможливим.

Згодом ситуація ще більше ускладнилася. В період перебування при владі А. Денікіна з січня 1919 р. всі навчальні заклади передавались у підпорядкування Народного комісаріату освіти. Було скасовано плату за навчання та запроваджувалось навчання рідною мовою. Проте, схоже, української мови це не стосувалося. Далеко не останню роль у такій ситуації відіграла радикальна позиція російської інтелігенції. Згідно з наказом, що був оприлюднений в одеських газетах у січні 1919 р., викладання у гімназіях української мови велось факультативно. Але найбільший нонсенс наказу полягав у тому, що дозволяючи викладання «малоросійсько?' мови, ним заборонялося введення «українсько-галицийсько?'. Характерно, що одним із авторів такого парадоксального наказу був професор математики Новоросійського університету Музичко О.Є. Ставлення російської інтелігенції Одеси до проблеми розвитку української мови у 1917;1919 роках // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. — Одеса, 2007. — С. 278−284.

До речі, консервативно налаштованими щодо будь-яких кардинальних змін у навчально-виховному процесі була і більшість батьків учениць Маріїнської гімназії. Це підтверджує наступний факт. В період перебування в Одесі радянської влади з квітня по серпень 1919 р. Маріїнську жіночу гімназію було перейменовано в Одеську першу громадську жіночу гімназію. Очевидно, зміна назви стривожила батьківський комітет. Незабаром від нього надійшло клопотання до педагогічної ради з проханням ввести викладання «Історії християнства» паралельно зі стародавньою, середньою, новою вітчизняною або історією мистецтва Державхів Одеської області. — Ф. 47. — Оп. 1. — Спр. 5702. — Арк. 4.. Пояснювалось це тим, що більшість батьків сповідували православну християнську віру і власних дітей прагнули виховати за її канонами. Також зауважувалось, що виховна частина навчального процесу має ґрунтуватися на морально-релігійній основі.

Архівний фонд Одеської Маріїнської жіночої гімназії містить заяви батьків і родичів учениць за 1919 р. стосовно вивчення української мови. Посилаючись на наказ генерал-губернатора по Одеському навчальному округу, за яким українська мова відносилась до необов’язкових навчальних дисциплін, батьки у своїх заявах демонстрували власне відношення до даного предмета. Як лише не називали українську мову: «украинско-галицкий язык», «малороссийский язык», «малороссийская мова» і, навіть, «м, алорусское наречие» ¹⁰⁸. Загалом, за результатами анкетування бажання продовжувати вивчення української мови виявили 104 особи, відмовилися — 208¹⁰⁹. Причому відповідне рішення батьків не пов’язувалось з національністю чи походженням. Схоже, що на вибір вивчати чи не вивчати українську мову переважно впливав вік дитини, стан її здоров’я, а також рівень освіченості батьків. Це підтверджують тексти батьківських заяв, оригінальний стиль і мова, яких збережено у даній статті. Наприклад, протоієрей Антоній Тимофєєв заявив, що «не находит нужным, чтобы Зинаида (ученица 4 класса) изучала малорусский язык»¹¹⁰. Залишається невідомим, ким доводилась йому дівчина, а вже у наступній заяві Тимофєєв змінив власну думку: «если изучение украинского языка будет состоять в

чтении и разборе произведений Шевченка, Котляревского и других малорусских писателей, то он желает, чтобы, дочь Людмила (ученица 6 класса) изучала язык"¹¹¹. Схожа за змістом і заява колезького радника Максима Дейнеки, який забажав одну з дочок — Марію, ученицю підготовчого класу, звільнити від вивчення української мови, а Євгенію, ученицю першого класу, навчати української¹¹². Колега Тимофєєва, протоієрей Михайло Вітвіцький категорично заявив, що його дочка Зоя, учениця 5-го класу, не буде вивчати українську мову¹¹³.

Однозначно звільнити дітей від вивчення української мови висловились¹¹⁴: Є. Калустян — дочку Аглаю, ученицю 4-го класу; О.І. Клюєва — дочку Клавдію, ученицю 5-го класу; С. Зурабов — дочку Віру; Соколова відмовилась відразу за трьох дочок — Ольгу, Тетяну та Віру, учениць відповідно 7-го, 6-го та 3-го класів, а заразом за двох племінниць — Берту та Наталю, учениць 4-го класу, М. Боровкова — дочку Олену; Р. Кирилова — дочку Раїсу, ученицю 2-го класу; В. Михайлова — дочок Антоніну та Олену; А. Дієвська — дочок Аллу та Тетяну; М. Потапов — дочку Тамару, ученицю 4-го класу; В.Я. Плахотіна — дочку Олександру, ученицю 3-го класу; Там само. — Арк. 3, 10, 15, 215. Музичко О.Є. Ставлення російської інтелігенції Одеси до проблеми розвитку української мови у 1917;1919 роках // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. — Одеса, 2007. — С. 278−284. Державхів Одеської області. — Ф. 47. — Оп. 1. — Спр. 5704. — Арк. 10. Там само. — Арк. 12. Там само. — Арк. 34. Там само. — Арк. 11. Там само. — Арк. 4,7,9,10,14, 21−23, 28, 33, 39, 41, 42, 46, 48, 55, 57, 58, 68, 70, 72, 91, 99, 100, 107, 109, 110, 114, 153, 166, 185.

В. Яхненко — дочку Тамару Терлецькі; протоієрей В. Шаворський — дочку Ольгу, ученицю підготовчого класу; П. Бірюков — дочку Олену, ученицю 5-го класу; А. Д. Ткаченко — дочку, ученицю підготовчого класу; І. Філін — дочку Ніну, ученицю 2-го класу; Ф. Семенова — дочку Олену, ученицю 6-го класу; М. Вирлан — дочку Лідію, ученицю 7-го класу; Л. П. Доронін — дочку Валентину, ученицю 7-го класу; Є. Ф. Молчанов — дочку Ольгу, ученицю підготовчого класу. Навіть, представники військового звання мали протилежні точки зору з означеного питання. Так, полковник Яцкевич вимагав звільнити дочку Ольгу, першокласницю, від вивчення української мови, натомість полковник Генкін був не проти цього для своєї дочки Ніни, учениці 4-го класу Там само. — Арк. 68, 72. Також за звільнення висловились А. Сініцин — дочки Олени, учениці 4-го класу; В. Ю. Русиновський — дочки Віри; С. Ушаков — дочок Анни (7 клас) та Олени (5 клас); колезький асесор В. Я. Добровольський — дочок Валентину та Антоніну; священник О. Юшкевич — дочок Ніну, Ольгу та Наталію, учениць відповідно 3-го, 5-го та 7-го класів; А. Немиро — дочку Олену, ученицю підготовчого класу. М. Боровкова прохала звільнити від занять з української мови дочку Валентину, ученицю 4-го класу, а П. Бріант — племінницю, ученицю 1-го класу Клавдію Іордан Там само. — Арк. 70, 91, 99, 100, 107, 109, 110, 114, 153, 166.; вдова сотника Н. О. Тихонович — дочку Ксенію, ученицю підготовчого класу Там само. — Арк. 185. Там само. — Арк. 211. Там само. — Арк. 241, 265, 278, 336. Там само. — Арк. 124.; Р. Рабінович — ученицю 1-го класу Басю Рабінович, зазначивши при цьому: «за что буду благодарна»¹¹⁸; В. Ледньов прохав за дочку Лідію; С. Солтицька — за дочку Олену, ученицю 7-го класу. К. А. Шут, зазначивши, що він є «членом Санкт-Петербургской Біржевой Барона Штиглица артели», прохав звільнити дочку Христину. Є. Н. Марценко вимагала «освободить дочь Татьяну от необязательного предмета»¹¹⁹.

Виділяються заяви, охайно оформлені, з шанобливо складеним текстом. Такою виглядає заява Захарія Городниченка, текст якої, на відміну від інших, було надруковано: «Вследствие приказа г. Одесского Военного губернатора., опубликованного в Одесских газетах 30-го января 1919 г. (сего), имею честь покорнейше просить Вас освободить дочь м, ою Клавдию, уч. 3-го кл. вверенной Вам г-и от изучения укр. языка»¹²⁰. Більшість же заяв містять в собі одне речення, написане від руки на будь-якому клаптику паперу, навіть на візитних картках. Їх автори анонімно вимагали «освободить от украинского языка» учениць 3-го класу Лідію Наркевич та Віру Вельго, учениць 4-го класу Лідію Ольшевську та Павленко Олександру, ученицю 6-го класу Анну Бут, учениць 7-го класу Марію Антонюк, Басенко Ольгу, Павленко Домну¹²¹.

Крім того, за деякими короткими зверненнями, звільнити слід було ученицю підготовчого класу Єлизавету Шапкіну та ученицю.

1- го класу Ольгу Нестерову, учениць 2-го класу Тамару Мірошниченко та Марію Шматову, учениць 4-го класу Марію Гребеншукову та Олену Маламуж, ученицю 5-го класу Людмилу Шаліну, ученицю 6-го класу Валентину Маркс, учениць 7-го класу Віру Мірошниченко та Зінаїду Жалобинську, учениць 8-го класу Євгенію Ваккар та Ольгу Денисенко. Аналогічні заяви батьків вимагали звільнити гімназисток Ольгу Афанасьєву, Євгенію Любинську, Ніну Каменську, Ольгу Юркову, Анну Кочубей, Віру Конюшкову, Ольгу Подлипнікову, Лідію Базилевич, Лідію Нагаєву, Лідію Комарькову, Мальвіну Каплан, Людмилу Щеголеву, Олександру Нікіфорову, Лідію Бюр, Надію Симонову, Марію Улицьку¹²². При цьому класи, де навчались дівчата у більшості заяв, не було зазначено. Наприклад, А. Сарафанов й А. Селезньова в унісон заявили: «освободить дочь» , не зазначивши імен і класів дітей¹²³. Безумовно, це ускладнювало роботу шкільній адміністра ції. Натомість у заяві Віргінії Соколової чітко прозвучав наказ «не изучать язык дочерям — Ольге (7 кл.), Татьяне (6 кл.), Вере (3 кл.) и племянницам Берте и Наталье (4кл.)» Там само. — Арк. 125, 131, 143, 145, 147,148, 139. Там само. — Арк. 19, 31, 60, 63−64, 82, 111, 196, 151, 163, 178, 191, 225, 298−299, 300. Там само. — Арк. 49, 73. Там само. — Арк. 10, 29, 49, 73−74, 132, 195, 206, 208, 227−228, 208, 283, 301,10. Там само. — Арк. 16, 17, 25, 27, 43. Там само. — Арк. 50..

Категорично відмовились вивчати означену дисципліну від імені своїх дітей Б. Александров — за дочку Ольгу, ученицю 4-го класу та батьки шестикласниці Марії Лопатинської. Також А. Богосов недвозначно заявив, шо його дочка Катерина не вивчатиме українську мову. Аналогічної позиції дотримувались свяшенник В. Сорокін шодо дочки Людмили, учениці 6-го класу, І. Виноградов стосовно учениці 4-го класу Надії Виноградової¹²⁵. Георгій Прокопійович Єпіфанов заявив, шо дочку Марію, ученицю.

2- го класу «продолжать обучать нежелательно» ¹²⁶. «Антонова Тамара (II кл.) не будет изучать!» Там само. — Арк. 159.^{. «На изучение украинского языка дочерью (приг. кл.) Элеонорой Лившиц согласия не даю»} Там само. — Арк. 188.^{. Подібні заяви маємо і від інших батьків}129 ^{Там само. — Арк. 223, 247, 285, 333, 337..}

Натомість погоджувалась вивчати від імені дочки Наталі.

A. Уступська, А. Є Комбковський, П. Гаврилович, П. Кассіо-ро Там само. — Арк. 36, 54, 84, 126.

B. Поздєєв заявив, щоб його дочка Надія, учениця 2-го класу, вивчала «Малороссийский язык Шевченка и Котляревского» Там само. — Арк. 8.^{. Тексти деяких заяв звучать лаконічно: «Прасковия Власюк желает, чтобы дочь Зиновия (IV кл.) изучала малороссийский (укр.) язык», «Евгения Кардашева (6 кл.) малорусский язык учить желает!», «Раиса Иконен дает согласие на изучение дочерью Терезой (5 кл.) малорос. языка», «Тамара Горланова (1 кл.) пусть обучается Малороссийскому языку (Шевченка-Котляревского)»; «Пусть изучает малорусский язык», — звеліли батьки учениці підготовчого класу Олександри Потапової, а також учениць першого класу Клари Жук, Тамари Українцевої та Пауліни Айзін; «Ольга Гаврилова желает обучаться, малороссийскому языку и со стороны матери (М. Г-ой) препятствий не имеется»} Там само. — Арк. 221, 218, 242, 256, 297.^.

Пан Меєр Фішбейн зазначив: «желательно для меня, чтобы племянница Блюма Молдаван (1 кл.) изучила украинский язык». З подібними заявами звернулись також пані Лотоцька, Є. Ципіна, М. Козленко, Є. Соболєва, Н. Іскра, полковник Генкін, К. Папаянакі, Ф. Козлюк, пані Кабузан, М. Гружевський, Е. Де Морей, пані О. Бредіхіна, Т. Косяченко, О. Михайлова, В. Михайловський, Т. Миходюк, Г. Кустовська. К. Хариков був налаштований рішуче: «имею честь заявить, что Лидия Харикова (пригот. класс) будет обучаться языку». Такої ж позиції дотримувалась Єлизавета Захарівна Шелестюкова: «дочь будет продолжать изучать язык украинский» Там само. — Арк. 5, 26, 30, 35−37, 161−162, 332. . Досить оригінально звучала заява мати учениці Надії Іванової: «Мне бы очень

хотелось, чтобы дочь м, оя, Надежда Иванова изучала украинский язык, и потому, если особых затруднений к тому не представится, то мы с дочерью были бы очень рады", —

висловилась Л. Іванова Там само. — Арк. 306. «Дочь Вера (8 кл.) желает продолжать изучение языка и я согласен», — погодився професор Новоросійського університету Володимир Васильович Воронін Там само. — Арк. 334.

Деякі батьки займали окрему позицію. Наприклад,.

А. Гергардт: «Прошу освободить дочь Анну (8 кл.) от уроков укр. яз., но разрешить, если возможно, присутствовать на уроках» Там само. — Арк. 18.^.

Складається враження, що дехто взагалі не розумів, про яку мову йдеться або ж натякав, що не визнає означеної дисципліни. Так, батьки учениці 8-го класу Тетяна Шестерикової вирішили: «Пусть продолжает изучать курс истории укр. литературы до конца настоящего уч. года»; С. Завадський був «Не против обучения дочери Софии, если на предмет сей не понадобится особой плати» Держархів Одеської області. — Ф. 47. — Оп. 1. — Спр. 5704. — Арк. 52. Там само. — Арк. 130..

Були й такі, як пан Піонтковський, котрий, не бажаючи виділятися, обережно просив «причислить дочь Лидию, ученицу 1-го класса к той большей группе, которая будет за или против дальнейшего изучения украинского языка»¹³⁸. Схожа за змістом заява Василя Івановича Іноземцеві: «Если будет большинство желающих заниматься по-украински, то к этой группе причислить мою дочь Валентину (приготовительный класс)» Там само. — Арк. 179. Там само. — Арк. 92. Там само. — Арк. 157. Там само. — Арк. 335.^.

Дехто з батьків намагався у заяві пояснити власну позицію: «Ввиду невозможности успешно проходить все предметы гимназического курса прошу освободить дочь Ларису Запоропленко (4кл.)».¹⁴⁰ «Дочь Аделаида (7кл.) обременена кроме школьных предметов еще и домашними занятиями по иностранным языкам и музыкой, поэтому надо освободить ее от изучения укр. яз., на изучение которого у нее уходит не мало времени», — таку заяву батько дівчини подав на власній візитній картці. На її звороті зазначено особисті дані: «Присяжный

поверенный Борис Мойсеевич Симонович

Одесса, Ришельевская ул., Сукальского № 35, кв. № 8. Телеф. № 767

Прием: от 9 до 10 часов утра и от 6 до 8 часов вечера".¹⁴¹

Варто детальніше зупинитися на одній з батьківських заяв, яка може слугувати характерним прикладом тогочасних суспільних настроїв. Аркадій Петрович Автономов заявив, що «дочь Наталья (3 кл.) не будет изучать укр. мову»¹⁴². До речі, надвірний радник Аркадій Петрович Автономов займав посаду викладача Одеської Рішельєвської гімназії. Мешкав з родиною за адресою: вул. Карангозова, 12, кв. 14. На цій вулиці знаходилась і.

Марийська жіноча гімназія. Цілком логічно, що 7 квітня 1915 р. до гімназії надійшла заява від А. П. Автономова з проханням зарахувати його дочку Наталію, яка народилась 29 червня 1906 р., в число учениць. Архівні документи свідчать, що навчалась Наталія Автономова досить непогано. Це підтверджує документ про її успішність за 3-й клас, який на той час мав назву «Ведомость об успехах, внимании, прилежании и поведении» Сердюк Ж. М. Повсякденне життя жіночих гімназій Одеси кінця ХІХ — початку ХХ ст. — Одеса, 2014. — С. 58−59.. Проте щодо вивчення української мови батько дівчини виявився категоричним. Залишаються невідомими причини такої позиції людини, яка в силу професії могла б дотримуватися більш прогресивних принципів виховання дітей. Схоже, що Аркадій Автономов власною заявою продемонстрував консервативність та інертність тогочасних учителів, які боялись будь-яких змін.

Очевидно, протягом певного часу відчувалася нестача фахівців з української мови (філологів), що також гальмувало процес її впровадження. Архівний фонд Одеської Маріїнської жіночої гімназії містить лист-заяву вчителя української мови та літератури Олексія Семеновича Герштанського. Освіту він отримав у Москві та Санкт-Петербурзі, працював у Києві, а у 1920 р. пропонував свою кандидатуру на роботу в Маріїнку.

Отже, незважаючи на зміни в державі та суспільстві в Одесі українська мова не стала популярною. Власне ставлення до української мови городяни продемонстрували, опинившись перед вибором української мови як однієї з навчальних дисциплін для своїх дітей в Одеській Маріїнській жіночій гімназії. Особливо дивує позиція інтелігенції, представники якої мали б краще інших розуміти важливість вивчення мов для розвитку дітей. Проте і вони в більшості не бажали або ж боялись змінювати власні погляди всупереч усталеним імперським традиціям. Незважаючи на це багато батьків, представників різних соціальних груп, виступали за вивчення української мови, зазначаючи, що це мова Т. Шевченка та І. Котляревського.

Таким чином, спроби впровадження української мови у навчальний процес в Одеській Маріїнській жіночій гімназії мали незначний, але успіх. Було досягнуто лише факультативне викладання української мови для бажаючих. Питання ж про зміну мови навчання було взагалі на той момент не на часі.