Результати дослідження. 
Децентралізація влади у контексті науково-освітнього простору

Важливе значення в процесі децентралізації влади відводиться оцінці якості освіти. Адже загальна оцінка якості освіти охоплює не тільки результати навчання, але також поширюється і на весь педагогічний процес. Перерахуємо специфічні наслідки, які може мати децентралізація влади в науково-освітній сфері щодо оцінки та моніторингу якості науково-педагогічної діяльності.

• 1. Децентралізація ґрунтується на механізмах ринкової професійної саморегуляції і дає підстави для підвищення рівня індивідуальної свободи кожного науковця/викладача і науково-освітнього закладу від нав’язаних форм зовнішньої оцінки. Вона передбачає значну професійну автономію, тобто кожен науковець або викладач не повинен підлягати регулярній перевірці іншими. Але з іншого боку, вона вимагає впровадження професійним співтовариством своїх власних стандартів професійної поведінки і певних моніторингових процедур, які повинні актуалізувати рівень конструктивної педагогічної взаємодії.
• 2. За умов децентралізації, демократична регіональна адміністрація в більшості випадків успадковує і зберігає систему контролю освітніх закладів для оцінки діяльності кожної установи та її колективу. Місцева влада мотивована бажанням координувати діяльність громадських служб в регіоні, може давати імпульс щодо організації збору місцевої інформації про специфічні суспільні вимоги до освіти, визначати необхідний обсяг набору учнів і рейтинг різних освітніх установ, а також можливості і вимоги місцевого ринку праці. Таким чином, децентралізація може стимулювати розвиток систем управління освітньою інформацією щодо цілей та потреб місцевого призначення.
• 3. Децентралізація управління освітнім простором посилює відповідальність батьків і місцевих політиків щодо покращення матеріально-технічного забезпечення та організації контролю над якістю освітніх послуг. Підкреслюється зовнішня місцева «прозорість» управлінської сфери в суспільстві. Політики і батьки будуть особливо стурбовані гарантією того, що їх інвестиції і покращення якості фінансування освітніх закладів будуть відображені в якості результатів роботи цих закладів. Демократичне цивільне спостереження може відбуватися за допомогою особистих візитів, рапортів з порадами батьків і місцевих політиків і за допомогою організації освітніми закладами заходів для демонстрації результатів власної роботи. Натомість місцеві політики зазвичай очікують участі шкіл у громадських подіях місцевого рівня, наприклад, спортивних або пам’ятних святах і волонтерських зборах коштів.
• 4. Концепція демократичної деконцентрації влади в системі освіти та науки ґрунтується на ствердженні, що оцінка якості науково-освітнього процесу має бути колективним процесом. Особливо, вона відкриває освіту для «оцінки знизу». За допомогою системи анонімного опитування учні та студенти визначають рейтинг викладачів, оцінюють навчальні дисципліни та курси; в свою чергу, науково-педагогічний колектив і студенти спільно оцінюють рівень роботи органів управління та відповідних посадових осіб. Ці процеси пов’язані з прийняттям колективних рішень про те, чому саме вчити і як саме має проводитися навчання, хто повинен бути відповідальний за освіту і управління, і як має управлятися установа в цілому. Цей стиль управління передбачає організацію громадських зустрічей та обговорень з метою формування конструктивного діалогу, отримання критичної оцінки і прийняття рішення, яким курсом слідувати далі.
• 5. Здійснення демократичного цивільного контролю над якістю виконання освітніх послуг вимагає узгодження відповідних кількісних індикаторів, які дозволять і учасникам науково-освітнього процесу і спостерігачам порівняти досягнення закладів освіти з цілями, які були встановлені для певних періодів їх діяльності. Що стосується результатів роботи, індикатори досягнень мають тенденцію давати перевагу оволодінню конкретними вміннями і пізнавальним змістом, так як це цілі, досягнення яких найбільш легко можна виміряти. Учні та студенти намагаються потрапити в ті науково-освітні установи, які, на їхню думку, пропонують освіту найвищої якості. Громадська влада може використовувати пряму інспекцію та індикатори досягнень (результати тестів, екзаменаційних оцінок, рейтингові показники) з метою сертифікації установ або визначення шкали громадських субсидій. Відмінною рисою означеного типу контролю, є регулярні зустрічі представників громадськості і освітян з метою корегування освітніх програм і модифікації планів.

Слід зазначити, що не завжди в світі політика децентралізації влади у контексті науково-освітнього простору вела до підвищення якості та ефективності процесу управління [3]. Пропонуємо три варіанти можливого пояснення.

• 1. Проведена політика децентралізації влади може дати лише невеликий відчутний ефект, оскільки фактично системи освіти та науки вже були «децентралізовані». Навіть за умови, що системи управління офіційно були централізовані, діючий механізм може виявитися слабко узгодженим. Ланцюжок, по якому надходять керівні вказівки, має багато слабких ланок. Нерегулярність інспекцій дозволяє місцевим чиновникам тлумачити розпорядження начальства відповідно до їх власних інтересів. Викладачі можуть викладати в аудиторіях, що вони хочуть і як вони хочуть, оскільки про щорічну інспекцію буде оголошено заздалегідь.
• 2. Проведена децентралізація не торкається найбільш важливих аспектів науково-освітнього простору. В результаті проведених реформ функції управління були передані нижнім ланкам влади не в повному обсязі, за центром було збережено право контролю над навчальними програмами і сферою оцінювання. У ряді країн спостерігається повільний процес децентралізації, оскільки місцева влада не бажає визнавати за собою зобов’язання, які раніше перебували у компетенції держави, аргументуючи це відсутністю необхідних ресурсів для ефективного управління наукою та освітою.
• 3. Навіть коли децентралізація влади відбувається в повному обсязі, її процес не виходить за рамки діяльності окремих особистостей, спрямованої на управління і зміцнення існуючої системи науки і освіти, а не на її зміну. У ряді випадків в якості «консервативних» сил можуть виступати викладачі. Наприклад, в Угорщині викладачі децентралізованих шкіл оголосили себе «зберігачами якості освіти». Учні цих шкіл домоглися високих показників, які були виявлені при проведенні міжнародних тестів, однак це відбулося з тієї причини, що вчителі зосередили основну увагу на передачі знань лише в межах шкільної програми. Також освітній процес найменше піддається змінам, коли він перебуває під контролем місцевої громади, що має слабкі уявлення про можливість існування альтернативних рішень у сфері освіти.

У багатьох країнах батьки та місцеві соціальні групи на практиці прагнуть тільки до вдосконалення і реформування існуючої традиційної науково-освітньої системи, а не до створення нової. Розуміння необхідності альтернативних форм освіти притаманне професіоналам, можливості пересічних мешканців отримати і усвідомити інформацію про прогресивні форми освіти вельми обмежені.

Повертаючись до реалій сучасної України зазначимо, що в результаті проведення реформ в науково-освітньому просторі значно підсилилася роль децентралізації влади та управління. Законом від 01.07.2014 № 1556-VII проголошено створення в межах національного науково-освітнього простору умов для посилення співпраці державних органів і бізнесу з вищими навчальними закладами на принципах автономії вищих навчальних закладів, поєднання освіти з наукою та виробництвом з метою підготовки конкурентоспроможного людського капіталу для високотехнологічного та інноваційного розвитку країни, самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях.

В Законі підкреслено значення поняття «автономія вищого навчального закладу», а саме, самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених Законом. Засновниками вищого навчального закладу окрім органів державної влади від імені держави, відповідної ради від імені територіальної громади, може виступати і фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна якої засновано вищий навчальний заклад. Згідно статті 12.2.7 Закону про вищу освіту «Управління у сфері вищої освіти у межах своїх повноважень здійснюється через систему органів виконавчої влади, що забезпечує широку участь незалежних експертів і представників громадськості, роботодавців та осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, у підготовці та прийнятті проектів нормативно-правових актів та інших рішень, що стосуються регулювання взаємодії складових системи вищої освіти та її функціонування в цілому».

Вчена рада є колегіальним органом управління вищого навчального закладу. Проте в статті 27 Закону про вищу освіту зазначається, що окрім вченої ради у науково-освітній установі має утворитися наглядова рада для здійснення нагляду за управлінням майном закладу, додержанням мети його створення. Наглядова рада науково-освітньої установи сприяє розв’язанню перспективних завдань її розвитку, залученню фінансових ресурсів для забезпечення її діяльності з основних напрямів розвитку і здійснення контролю за їх використанням, ефективній взаємодії з державними органами та органами місцевого самоврядування, науковою громадськістю, суспільно-політичними організаціями та суб'єктами господарської діяльності в інтересах розвитку та підвищення якості науково-освітньої діяльності і конкурентоспроможності науково-освітньої установи, здійснює громадський контроль за її діяльністю.

Проте відкритим залишається питання про рівень професійної компетентності самих представників громадськості та суб'єктів, що здійснюють демократичний цивільний контроль над науково-освітніми установами. Для прийняття та ухвалення відповідних управлінських рішень, для організації процесів щодо їх виконання потрібно володіти необхідним професійним досвідом і певним обсягом професійних знань. Зазвичай, ані місцеві політики, ані представники батьківських комітетів, ані активісти громадських організацій такого досвіду не мають. Це дає підстави з одного боку сприяти досягненню об'єктивності і неупередженості в оцінці діяльності освітніх установ, проте з іншого боку, сумніватися в науковості, системності і змістовності такої діяльності.

Ще одне відкрите питання пов’язано з фінансуванням автономних науковоосвітніх установ. Недостатнє державне фінансування взагалі характеризує значну кількість сучасних країн і вказує на формування проблеми фінансування освіти в межах світу. Виникає питання про майбутню здатність держави взагалі фінансувати і надавати якісну освіту. Наділення більшою владою місцевих урядів, переваги цільового управління, надання більшого поля діяльності приватним інвесторам і активізація способів підвищення ефективності науково-освітніх установ за допомогою організації професійної конкуренції - все це тенденції, які виходять з втрати віри в традиційний централізм як спосіб управління освітою. Очевидно, що у зв’язку з труднощами фінансування інтерес до децентралізації влади в межах науково-освітнього простору буде підтримуватися протягом значного проміжку часу як міжнародна тенденція.

Принцип централізації влади передбачає організацію стійкої вертикальної і гнучкої горизонтальної системи управління. На відміну від нього, децентралізація влади передбачає формування багатовимірної надскладної системи взаємоузгодження та взаємодетермінації різноманітних управлінських суб'єктів, основним механізмом якої є соціальна самоорганізація. Так як кількісний та якісний склад учасників цього процесу не може бути заздалегідь визначеним, завжди залишатиметься місце для сумнівів щодо ефективності такого управління.

В будь якому разі, децентралізація влади в контексті управління науковоосвітнім простором — це двосторонній шлях, і він аж ніяк не гарантує спрощення управлінської системи. Навпаки, рівень відповідальності кожного окремого суб'єкта науково-освітнього простору за результати власної діяльності підвищиться в рази. Кількість суб'єктів, що зможуть впливати на організацію педагогічного процесу і контролювати його якість також значно збільшиться. Слід додати, що в сучасному інформаційному суспільстві децентралізація влади в управлінні науково-освітнім простором можлива тільки за умови повної комп’ютеризації наукової та освітньої сфери та їх інтеграції в єдиному інформаційному полі.