Віттенберзький університет за часів конфесіоналізації: головні напрями діяльності (на прикладі теологічного факультету)

У статті розглянуто основні напрями діяльності Віттенберзького університету протягом конфесійної епохи. Схарактеризовано зміни в організації і навчальних програмах, роль викладачів та студентів університету у конфесійно-політичній боротьбі. Визначено способи взаємодії університету зі світською та церковною владою курфюршества Саксонського. Зроблено висновок, що за часів конфесіоналізації Віттенберзький університет став зразком для створення євангелічних університетів Німеччини. Викладачі теологічного факультету відіграли важливу роль у поширенні лютеранства.

Ключові слова: Віттенберзький університет, конфесіоналізація, Реформація, лютеранство, курфюршество Саксонське, теологічний факультет, лекція, професор, церква, влада.

У подіях Реформації і конфесіоналізації в німецькому суспільстві раннього Нового часу особливе місце належить діяльності Віттенберзького університету. Починаючи з виступу Мартіна Лютера з «95 тезами», згаданий навчальний заклад посів ключове місце у поширенні реформаційних ідей у Саксонії, а згодом — і за її межами, фактично перетворившись з однієї з вищих шкіл Німеччини на важливий організаційний центр євангелізму. У конфесійну епоху, зміст якої був тісно пов’язаний з впровадженням реформаційних перетворень у повсякденне життя німецького суспільства, Віттенберзький університет тривалий час продовжував зберігати значення форпосту лютеранства. Водночас поступово відбувалися певні зміни як у внутрішньому устрої цього навчального закладу, так і у його впливі на суспільство. З’ясування чинників, основних напрямів і наслідків розвитку Віттенберзького університету як важливого складника лютеранської конфесіоналізації визначає актуальність нашої роботи.

Варто зазначити, що в історіографії Реформації серед головних дослідницьких сюжетів події, пов' язані з розвитком Віттенберзького університету, традиційно посідали помітне місце. Звернення до діяльності Мартіна Лютера закономірно призводило істориків до вивчення його викладацької діяльності в університеті, взаємин з колегами і студентами, багато з яких згодом стали відомими діячами реформаційного руху в Німеччині. Поряд із цим дослідників цікавили й інші напрями діяльності Віттенберзького університету — взаємодія гуманістичних і реформаційних віянь, оновлення програм навчання, ідейний вплив на різні території Німеччини. Серед класичних досліджень історії Віттенберзького університету насамперед варто вказати на ґрунтовні праці В. Фріденсбурга1, Ю. Йордана, К. Аланда. Поряд із ними заслуговують на увагу й праці сучасних німецьких дослідників, що поглиблюють вивчення зазначеної вище проблематики, звертаючись до окремих її аспектів — Х. Шайбле, Т. Тепфера, Х. Вальтера. Загальний стан вивчення історії Віттенберзького університету за доби Реформації і головні перспективи її подальшого дослідження визначено у статті Д. Бонерта і М. Аше. У вітчизняній історіографії деякі сторони діяльності Віттенберзького університету представлено у розвідках П. Котлярова, присвячених діяльності Філіпа Меланхтона. У межах даної статті маємо на меті розкрити головні особливості розвитку теологічного факультету Віттенберзького університету як складника лютеранської конфесіоналізації. Такий вибір предмета дослідження зумовлений тим, що саме теологиреформатори своєю активною діяльністю — як викладацькою, так і проповідницькою й організаційною — здійснили вагомий внесок у конфесійне будівництво як на території курфюршества Саксонського, так і в інших євангелічних регіонах.

Визначаючи передумови активної участі віттенберзьких викладачів у процесі лютеранської конфесіоналізації, насамперед варто зазначити, що від самого створення Віттенберзький університет зазнав помітного впливу «північного гуманізму». Т. Тепфер розглядає зазначений вплив як вагомий чинник для заснування вищої школи у 1502 р. саксонським курфюрстом Фрідріхом Мудрим, який дбав як про внутрішні потреби розвитку своїх володінь, так і про репрезентацію власного образу правителя в гуманістичному дусі. Дослідник полемізує з традиційною точкою зору істориків на заснування Віттенберзького університету як на відповідь ернестинської лінії Веттінської династії альбертинській лінії, представники якої опікувалися створеним значно раніше (у 1409 р.) Лейпцизьким університетом. Т. Тепфер вказує, що подібний мотив, імовірно, міг би надихнути Фрідріха на заснування вищої школи на території курфюршества Саксонського одразу після його вступу на престол, тоді як створення Левкореї (так, на гуманістичний лад перекладаючи назву «Віттенберг» грецькою мовою, почали іменувати новий навчальний заклад) відбулося помітно пізніше — у другій половині правління саксонського курфюрста. На запрошення саксонського курфюрста до Віттенберга прибули, зокрема, лейпцизький професор медицини Мартін Полліх, видатний ритор Герман фон дем Буше, теолог Йоганн фон Штаупіц, який пізніше став духовним наставником молодого Лютера. Таким чином, Віттенберзький університет від самого початку існування завдяки діяльності гуманістично налаштованих викладачів виявився менш пов’язаним із середньовічними традиціями, ніж давні центри вищої освіти в Німеччині — Кельнський та Інгольштадтський університети, у яких позиції вищого католицького духовенства були значно сильнішими.

Університетські професори належали до тих, хто від самого початку Реформації надав їй активну підтримку. Як зазначає П. Ф. Грендлер, наголошуючи на істинності судження відомого дослідника історії Німеччини раннього Нового часу Б. Меллера «Без гуманізму не було б Реформації», наведену думку варто доповнити іншою — «Без університетів не було б Реформації"11. Насамперед, варто вести мову про викладачів Віттенберзького університету, зокрема — теологів. Від початку Реформації значення Віттенберзького університету дедалі зростало. Це позначилося і на чисельності його слухачів: якщо у 1508 р. (коли тут почав викладати Лютер) у Левкореї налічувалося 179 студентів, то у 1521 р. їх чисельність сягнула 1,5 тис. осіб. Альберт Бурер влітку 1521 р. у листі до видатного гуманіста Беата Ренана зазначав: «Студенти займають усе місто». До Віттенберга приїздили прибічники Реформації з різних німецьких міст, а пропагандисти нового учення вирушали звідти до інших регіонів. На той час Віттенберг, за висловом Ч. Берда, був серцем протестантської Німеччини.

Піднесення Віттенберзького університету спричинило зростання його авторитету серед мешканців міста. За даними Георга Спалатіна, лекції Лютера та Меланхтона відвідували 400−600 слухачів. Як і в інших німецьких вищих школах, теологічний факультет посідав провідне місце серед трьох «старших» факультетів Віттенберзького університету. Тому Лютер та його колеги не повинні були конкурувати з викладачами медицини і права за залучення студентів до своїх лекцій, на відміну від професорів теології італійських університетів, де богослов’ю було відведене другорядне місце.

На початку 20-х рр. XVI ст. Віттенберзький університет зазнав кризи. На думку В. Фріденсбурга, вона визначалася суперечностями між реформаційними гаслами звернення до змісту Святого Письма і формальним підходом до Біблії з боку теологічної освіти середньовічної доби, що не задовольняло значну частину молоді. Відповідно, приплив до університету нових слухачів помітно зменшився: якщо від Великодня 1520 р. до Великодня 1521 р. їх було зареєстровано 579, то за аналогічний період 1521−1522 рр. — 245, за 1522−1523 рр. — 285, за 1523−1524 рр. — 197. До того ж за часів віттенберзького міського руху 1521−1522 рр. значна частина студентів, зокрема — під впливом виступів професора Андреаса Карлштадта, який заперечував необхідність вищої освіти для розуміння Святого Письма, залишила навчання у вищій школі. Близько 200 колишніх студентів Віттенберзького університету замість навчання почали займатись ремеслами, торгівлею, підприємництвом. Однак зусилля реформаторів, спрямовані на зупинення відтоку молоді, поступово допомогли стабілізувати ситуацію і подолати кризу. З цією метою було внесено істотні зміни до змісту та організації навчання в університеті.

Н. Хаммерштайн, визначаючи Віттенберзький університет як «зразок університету Реформації», першочергову увагу приділяє діяльності Філіпа Меланхтона, наслідком якої стали докорінні зміни в організації занять у вищій школі. У зимовому семестрі 1523−1524 рр. Меланхтона було обрано ректором університету, що розширило його повноваження й уможливило початок реформування навчального процесу. Так, було відновлено проведення студентських диспутів, однак не з формальної логіки (як у дореформаційні часи), а з риторики. Зазначені заходи вважалися корисним засобом підготовки студентів до майбутньої проповідницької діяльності.

Важливу роль у проведенні реформ у Віттенберзькому університеті відіграло звернення Лютера і Меланхтона до територіальної влади, у якому йшлося про необхідність матеріальної підтримки викладачів вищої школи. Загроза відтоку кваліфікованих учених до інших міст була зумовлена тим, що у Віттенберзі їм не було надано достатніх засобів для існування. Новий саксонський курфюрст Йоганн Стійкий підтримав розширення меж академічних свобод університету, одночасно гарантувавши належне матеріальне забезпечення його викладачам за рахунок майна місцевих штифтів (духовних закладів, створених за ініціативи світських правителів), переданого під управління територіальної влади курфюршества. Зокрема, сам Меланхтон здобув не тільки дворазове збільшення заробітної платні (зі 100 до 200 гульденів) а й право читати ті лекції, які він сам обере, не переобтяжуючи себе теологією. Також було збільшено жалування Йоганна Бугенхагена та інших кращих викладачів університету.

Територіальна влада курфюршества Саксонського і надалі приділяла значну увагу навчанню у Віттенберзькому університеті, прагнучи контролювати його ідейний зміст. Так, в акті курфюрста Йоганна Фрідріха Великодушного (1536 р.) було наголошено на тому, що, окрім підготовки для церков і шкіл курфюршества «порядних, християнських, учених проповідників, пастирів душ і вчителів», університет зобов’язаний піклуватися про запобігання «виступів проти Бога, так само, як і про недопущення нехристиянських сект і єресей». Саме поширення Євангелія і слова Божого визначалося як головна мета діяльності Левкореї, що має передувати вивченню інших наук Відповідно до зазначених цілей, зусилля Меланхтона на посаді ректора були спрямовані на реформування навчальних планів усіх чотирьох факультетів Віттенберзького університету. Реформування розпочалося у 1526 р. запровадженням у дію нових навчальних статутів. До 1545 р. вони були розроблені для всіх факультетів і для університету в цілому. Зазначені статути увійшли до виданої в 1546 р. збірки «Акти Віттенберзької академії», що регламентувала різноманітні аспекти життя й діяльності викладачів та студентів як в університеті, так і за його межами — у відносинах із міськими інституціями.

Варто зазначити, що на зміст документів, які визначали напрями організації життя і навчальної діяльності Віттенберзького університету, помітно вплинули ідеї лютеранської конфесіоналізації. Зокрема, новий статут теологічного факультету (1533 р.) передбачав побудову навчального процесу на ідейних засадах Аугсбурзького віросповідання. Теологічна доктрина зобов' язувала всіх педагогів дотримуватися «у викладанні чистого, не викривленого євангелічного учення». Зазначену вимогу деякі дослідники оцінюють як зразок «першої конфесійної присяги». Навчальна діяльність професорів факультету насамперед мала бути присвячена тлумаченню Старого та Нового Заповіту. З числа професорів мав обиратися і декан факультету: статутом було передбачено почергове обрання професорів на цю посаду. Посади професорів теологічного факультету на той час обіймали Лютер, Каспар Круцигер і Юстус Йонас; також викладання теології здійснював віттенберзький пастор Йоганн Бугенхаген.

Розробляючи статут теологічного факультету, Меланхтон приділив особливу увагу перегляду правил присудження ступеня доктора теології, що визначалося необхідністю підготовки на теологічному факультеті кваліфікованих наукових кадрів серед числа прибічників Реформації. П. Котляров вказує, що, розпочинаючи реформування університетської освіти, Меланхтон ще не визнавав за потрібне встановлення наукових ступенів. В одній з промов він навіть зневажливо відгукнувся про «дитячі папські театри» та схоластичних докторів, протиставляючи їх труди справжньому біблійному і церковному вченню. Можливо така думка Меланхтона була зумовлена тим, що, спираючись на твори апостола Павла (І. Кор. 14, 5), він вважав, що всі християни мають бути духовними вчителями. Але з часом Меланхтон переглянув попередні позиції. З 1533 р. у Віттенберзькому університеті було відновлено порядок захисту вчених ступенів. Зокрема, на теологічному факультеті відбулося присудження докторського ступеня видатним реформаторам Йоганну Бугенхагену і Каспару Круцигеру.

Відповідно, діяльність Віттенберзького університету за доби раннього Нового часу визначається дослідниками як приклад «освітнього ландшафту», що за доби Реформації й конфесіоналізації, з одного боку, реалізовував функцію регіональної інтеграції шкіл та університетів, а, з другого боку, відігравав провідну роль у формуванні територіальних культурних ландшафтів. Віттенберзький університет першим серед німецьких університетів виявив себе не тільки як регіональний освітній заклад, але й як центр культурного впливу на інші німецькі території, де його випускники робили подальшу професійну кар'єру. Так, зокрема, протягом першого сторіччя його функціонування (15 021 602 рр.) тут здобули освіту 568 студентів із Пруссії.

Зростання популярності Віттенберзького університету знаходило вияв і у зміцненні його контактів з іноземними країнами, мешканці яких ставали студентами Левкореї — зокрема, зі скандинавськими державами й Угорщиною. Активізації контактів з останньою країною сприяла більша, порівняно з іншими євангелічними університетами, географічна близькість Віттенберга до цієї території, а також прагнення багатьох угорців врятуватися від турецьких вторгнень. Студенти, що здобули освіту у Віттенберзькому університеті, надалі у багатьох випадках ставали засновниками і вчителями протестантських шкіл, священнослужителями, пропагували ідеї Реформації в угорському суспільстві. Загалом у 1523−1560 рр. (до смерті Філіпа Меланхтона) у Віттенберзі навчалося 442 угорські студенти. Найбільш відомими серед них у майбутньому стали Петер Бронеміса — суперінтендент протестантської церкви, Матіас Деваї — письменник і ректор школи в Сіксо. Сигізмунд Гелоус Торда — магістр, який був одним із помічників Меланхтона, Леонард Штекель — теолог і ректор школи у Бардієві.

Зростанню популярності навчання у Віттенберзькому університеті серед молоді німецьких територій та іноземних країн сприяли трансформації навчального процесу, що відповідали запитам суспільства раннього Нового часу. Зміни навчальних програм у Віттенберзькому університеті передбачали своєрідне примирення гуманістичних новацій із принципами Реформації, покладеними в основу освіти (насамперед — теологічної). Такий синтез мав сприяти успішному подоланню схоластичних традицій вищої освіти доби пізнього середньовіччя. Перетворення в латинських гімназіях, німецьких міських і сільських школах, університетах у католицьких та протестантських територіях відбувалися паралельно, маючи в основі гуманістичну педагогіку, що дає підставу говорити про незмінність концепції «res publica litteraria» в період конфесіоналізації.

За часів лютеранської конфесіоналізації перед інтелектуалами постало завдання прямої участі в поширенні протестантської проповіді, що, по суті, позначило необхідність трансформації їх ідентичності. На думку З. Лур'є, герменевтичні штудії гуманістів, хоча й відображали внутрішню необхідність в оновленні католицької церкви, були спрямовані насамперед проти методів і завдань схоластичної — теологічної — школи, не свідчачи ані про релігійний радикалізм, ані про професійну переорієнтацію гуманістів. Інтелектуали ж, які підтримали Лютера, відмовлялися від нейтральної позиції і поєднували своє життя з церковною проповіддю.

Віттенберзький університет з 1535 р. став центром здійснення ординації євангелічних священнослужителів, що також прилучало до нього нових слухачів. Здобуття вищої освіти на теологічному факультеті за часів лютеранської конфесіоналізації постало необхідною умовою ординації священнослужителів, що якісно відрізняло систему їх підготовки від середньовічних традицій.

Перед ординацією кандидати на священнослужіння мали скласти екзамен. Філіп Меланхтон, який особисто проводив його у 1549−1555 рр., приділяв головну увагу питанням віровчення: знанню відмінностей між лютеранським та католицьким ученнями, розумінню біблійних засад євангелічної доктрини. Екзамен проводився латиною і тривав не менш години. У 1552 р. Меланхтон видав спеціальну працю «Екзамен посвячення», яка незабаром стала офіційним документом, необхідним як для екзаменаторів, так і для кандидатів. Проведення екзамену завершувалося коротким зверненням, у якому кандидатам нагадували про важливість їх призначення У другій половині XVI ст. більшість викладачів теологічного факультету Віттенберзького університету складали представники «другого покоління» реформаторів. Після смерті Бугенхагена та Меланхтона з плеяди сподвижників Лютера продовжував працювати лише Георг Майор, який обіймав посаду декана теологічного факультету з 1558 р. до своєї смерті у 1574 р. Крім нього, до найбільш відомих викладачів теології у Віттенберзькому університеті у другій половині XVI ст. належали Йоганн Форстер (колишній суперінтендент у Марбурзі) і Пауль Ебер. Останній з названих діячів у сучасній історіографії характеризується як «забутий послідовник Бугенхагена та Меланхтона», оскільки після смерті цих двох реформаторів саме Ебер перейняв на себе низку їх обов’язків, зокрема — читання лекцій на теологічному факультеті (у грудні 1559 р. йому було присуджено ступінь доктора теології). Пауль Ебер у своїй діяльності приділяв головну увагу зміцненню догматичних положень лютеранства, розвиваючи ідеї Меланхтона. Беручи активну участь у викладанні й організації навчального процесу на теологічному факультеті, Ебер приділив значну увагу забезпеченню студентів стипендіями, а також здійснив низку ординацій євангелічних священнослужителів.

Подальший розвиток теологічного факультету Віттенберзького університету у 50−60-х рр. XVI ст. відбувався у складний період розвитку євангелічного віровчення, головний зміст якого складала гостра ідейна боротьба між гнесіолютеранами та філіпістами. Звертаючись до означених подій, Н. Хаммерштайн вказує на специфіку нового науково-раціонального методу Меланхтона, застосованого для вивчення теологічних проблем, як на один із істотних чинників протистояння між двома угрупованнями лютеран, оскільки такий метод не гарантував єдності лютеранської конфесії.

У 1574 р. на теологічному факультеті Віттенберзького університету відбулися масштабні зміни, пов’язані з курсом територіальної влади курфюршества Саксонського на викорінення ідей філіпізму. Внаслідок цього значна частина філіпістів — викладачів університету була заарештована, вигнана за межі.

Саксонії або позбавлена посад. Після цього було здійснено конфесійну реорганізацію Віттенберзького університету на засадах лютеранської ортодоксії, ідеї якої було втілено у «Формулі згоди» (1577 р.). Провідну роль у цьому реформуванні відіграв канцлер Якоб Андрее, який прибув до Саксонії з Вюртемберга. Варто зазначити, що наприкінці XVI ст. Віттенберзький університет уже зазнав впливу інших освітніх центрів Німеччини — зокрема, Тюбінгенського університету, з якого і приїхав Якоб Андрее. На нашу думку, це засвідчує, що лютеранська конфесіоналізація, розгорнувшись у Саксонії, поступово забезпечила умови для створення євангелічного соціокультурного ландшафту, складниками якого постали й інші території Німеччини, в яких утвердилося лютеранське віровчення.

Саксонський церковний статут (1580 р.) відбив нову конфесійно-політичну ситуацію в курфюршестві Саксонському. Його складником став шкільний та університетський статут, ухвалення якого позначило перетворення в системі навчання у вищій школі відповідно до вимог лютеранської конфесіоналізації.

Окремий розділ Саксонського церковного статуту присвячено характеристиці діяльності теологічного факультету Віттенберзького й Лейпцизького університетів. На кожному з них мало працювати четверо ординарних професорів теології, а також професор єврейської мови. Статут недвозначно наголошує, що згадані викладачі не повинні «поширювати шкідливі заблудження в церквах та школах», «приділяти власним філософським спекуляціям і роздумам більше часу, ніж спрямовують на просте Слово Боже». На нашу думку, у зазначених рядках статуту вчувається нагадування про запеклі дискусії в лютеранському таборі, повторенню яких територіальна влада курфюршества Саксонського прагнула запобігти, зокрема — контролюючи зміст навчального процесу в університеті. Загальне керівництво системою контролю здійснював канцлер, а повсякденний нагляд за розвитком університетів — комісари, призначені саксонським курфюрстом.

В. Фріденсбург підкреслює, що характерною рисою Саксонського статуту 1580 р. є детальна регламентація всіх складових навчального процесу в університеті: для окремих лекцій було визначено їх предмет, методи викладання, кількість часу, необхідну для їх проведення. Внутрішньому зміцненню євангелічного віровчення також мав сприяти ретельний вибір книг, за якими мали навчатися студенти теологічного факультету, щоб читати «не людські сни, але справжнє Слово Боже». На лекціях професори мали скеровувати слухачів до читання книг пророків та апостолів, піклуючись про осягнення студентами усіх положень християнської віри. Серед праць реформаторів, що мали допомогти в цьому, статут виокремлює твір Меланхтона «Загальні принципи теології», що став першим систематичним викладом догматики євангелізму. Так само «істина справжнього Слова Божого» мала поширюватися серед слухачів і за посередництва студентських диспутів, під час проведення яких професори повинні були уникати поширення «помилкових, хибних учень», щоб у студентів не виникали сумніви в істинності християнської віри. Такі наголошування, на нашу думку, є характерною ознакою переходу євангелічного віровчення до періоду ортодоксії. Як зазначає Л. Стасюк, у прагненні подолати трансцендентні константи католицької теології, лютеранська ортодоксія розширила межі традиційно-конфесійного наративу, зробивши наголос на інтелектуальній строгості у сприйнятті раціоналізованих Мартіном Лютером догматичних засад християнства, що спричинило чіткість у наукових і метафізичних підходах у дослідженні теологічних питань.

Отже, за часів лютеранської конфесіоналізації у Віттенберзькому університеті, як і у вищих навчальних закладах, що виникли в часи Реформації (університетах Марбурга, Кенігсберга, Єни), дедалі більшу роль стали відігравати церковні діячі, що підтримали ідеї Мартіна Лютера і взяли активну участь у розробці принципів євангелічного віровчення та їх упровадженні в життя німецького суспільства. Це сприяло конструюванню конфесійної ідентичності, пов’язаному насамперед із реформами церковної та освітньої системи, у проведенні яких брала активну участь інтелектуальна еліта. Зазначений процес мав універсальний характер для суспільства раннього Нового часу, але саме в євангелічних регіонах Німеччини він виявив себе вперше. За часів лютеранської конфесіоналізації теологічний факультет Віттенберзького університету тривалий час був організаційним центром конфесійного будівництва в територіях, де утвердилися ідеї Реформації. Разом з тим він став і центром гострої ідейної боротьби між різними угрупованнями лютеранських теологів. Подолання зазначеної «кризи зростання» лютеранства дещо змінило розташування сил в євангелічному таборі: наприкінці XVI ст. Віттенберзький університет може розглядатися не як головний центр конфесіоналізації, а як один з ключових центрів розвитку євангелізму в німецькому суспільстві. Перспективою подальшого дослідження постає вивчення впливу Віттенберзького університету (і загалом — вищих навчальних закладів) на повсякденне життя і культуру німецького суспільства конфесійної епохи.