Донбас у системі координат «двох Україн»

Донбас у системі координат «двох Україн»

Етнополітичні процеси, що розгорнулися в Україні загалом, Донбасі, зокрема, після розвалу СРСР набули вкрай суперечливого характеру. Загострилося російсько-українське протистояння, що в нових обставинах загрожувало трансформуватися у геополітичний конфлікт. Тоді ставлення росіян і російськомовних мешканців Донбасу до ідеї суверенізації України перетворилося на питання державної безпеки. Однак, незважаючи на складний характер етномовної ситуації в Східній Україні, російське, тим більше російськомовне населення не слід вважати п’ятою колоною Росії лише з огляду на його мовні орієнтації. Загальновідомим фактом є те, що абсолютна більшість населення регіону (який майже впродовж десятиріччя: в другій половині 1980;х — початку 1990;х рр. — був центром страйкового руху), підтримала суверенізацію України в 1991 р.

Проте заперечувати гостроту етнонаціональної ситуації в Донбасі чи спрощувати її не доводиться. На жаль, упродовж років незалежності вона, згідно із зауваженнями соціологів, належним чином не моніториться й не аналізується, попри ті якісні зміни, що в ній чимдалі більше увиразнюються.

Згідно з даними Всеукраїнського перепису, станом на 5 грудня 2001 р. постійне населення Донецької області становило 4 825,6 тис. осіб (близько 10% мешканців України). 90% від їхньої загальної маси були мешканцями 51 міста області і лише 10% проживали в сільській місцевості. Це були представники понад 130 національностей, при цьому переважну більшість — 56,9% (2 744,1 тис. осіб) становили українці. Перше десятиріччя незалежності стало часом низки змін в етнодемографічній ситуації, найбільш помітними серед яких були такі. Порівняно із 1989 р. зміцнило свої кількісні позиції українство (приріст громади, очевидно внаслідок зміни етнічної самоідентифікації, склав 1,9%). На 20,4% зменшилася частка росіян. Активно емігрували з області білоруси (зменшення склало 42,1%), євреї (68,6%), молдавани (46,8%), болгари (33%), німці (27%), поляки (37%).

Серед тогочасних надбань — суттєве збільшення діаспор народів Закавказзя: вірменів — на 55%, азербайджанців та грузин — у 1,9 разу (див. Таблиця 1).

Таблиця 1 Етнічний склад населення Донецької області за результатами Всеукраїнського перепису населення

74,9% населення області рідною мовою назвало російську. Показник зростання цієї категорії населення зріс, порівняно із попереднім переписом, на 7,2%. Відповідно питома вага носіїв української мови в регіональній спільноті зменшилася до 24,1% (на 6,5%). За рахунок яких категорій населення відбувався процес мовної русифікації, унаочнює Таблиця 2.

етнічний мова розпад.

Таблиця 2 Мова етнічних груп населення Донецької області. 2001 р.

Отже, ситуацію в мовній сфері стосовно низки етносів Донецької області вже на 2001 р. слід охарактеризувати як завершальний етап мовної асиміляції. Не лише в середовищі українців частка мовно асимільованих перевалила за половину громади (ця тенденція, як зазначалося, стала визначальною ще в міжвоєнний період). Привертає увагу, що лише 2 (!) етноси співвідносилися з українцями за ступенем етномовної стійкості. Це роми141 (44,9%) та азербайджанці (42,2%). Решта етносів області перебуває на межі мовної асиміляції, оскільки прошарок носіїв національної мови (відповідний питомій вазі людей похилого віку в етнічній групі) не можна вважати таким, що здатний гарантувати не те що її передачу наступним поколінням, а й навіть консервацію. До цієї групи відносяться всі традиційні для регіону етноси: греки (5,4%), білоруси (10,4%), євреї (1,5%), болгари (7,1%), німці (4,8%), а також поляки (4,1%). Не менш виразні темпи русифікації спостерігалися в середовищі громад, що майже наполовину є мігрантами в першому поколінні (вірмени — 38,6%, азербайджанці — 42,2%, грузини — 26%). Якщо ж взяти до уваги, що етнічні меншини, які перебувають на межі мовної асиміляції, мають тенденцію до прискореного «зниканя» з етнонаціональної мапи регіону (див. Таблиця 1) уявні перспективи етнонаціонального майбутнього Донеччини за умови незмінності національної політики держави стануть цілком зрозумілими.

Аналогічні процеси на Луганщині є менш разючими (див. Таблиця 3). Істотний стабілізуючий вплив на них справляє слобожанська частина області. Загальна чисельність постійного населення Луганської області на той же час склала 2 540,2 тис. осіб. 86,0% були городянами, 14,0% — мешканцями села. На Луганщині проживали представники понад 120 етнічних груп, домінуючою етнічною групою були українці — 58% від загальної кількості.

Отже, етнонаціональна ситуація на Луганщині була стабільнішою за ситуацію в Донецькій області. Темпи «розчинення» традиційних етнічних меншин розгорталися повільніше: в середовищі росіян вони склали 22,5%, білорусів — 38,6%, молдован — 43,8%, німців — 20,6%, євреїв — 67,8%, болгар — 36,9%. Значно активніше з Луганської області виїздили поляки (відсоток зменшення громади, порівняно з 1989 р., склало 43,6%) та цигани (32,2%). Так само, як і Донецька область, Луганська виступила регіоном, що в значній кількості приймав мігрантів з Закавказзя. Вірменська діаспора зросла в 1,7, азербайджанська — в 1,5, грузинська — в 1,2 рази. Етнічний склад Луганської області. 2001 р.

Таблиця 3.

Не менш цікаві, аніж у Донецькій області, етномовні процеси відбувалися і на Луганщині. Мовний розкол у середовищі українства тут був не настільки кричущим (україномовні становили 50,4%). Не так різко виглядали й наслідки мовної асиміляції етнічних меншин: на межі двомовності балансували вірмени (44,6% проти 53,4% російськомовних), цигани (51,2 та 40,6% відповідно), азербайджанці (47,9 та 49% відповідно). До них наближалися грузини, серед яких було 57,4% русифікованих. Лише у середовищі молдован та нечисленних етносів частка носіїв рідної мови дорівнювала 1/5 частини громади. В середовищі традиційних меншин, так само як і в Донецькій області, хоча й повільніше, розгорталася мовна асиміляція. Привертає також увагу суттєво більша частка тих, хто назвав своєю рідною мовою українську.

Таблиця 4 Етномовна ситуація в Луганській області. 2001 р.

На жаль, дані, що знаходяться в науковому обігу, недостатні для ґрунтовних висновків на перспективу. Черговий перепис населення, про нагальність проведення якого йдеться вже кілька років, весь час з тих або інших причин відкладається. Відсутність повноцінного моніторингу етнонаціональної ситуації, яка швидко змінюється, позбавляє науковців можливості провести скільки-небудь зважений аналіз поточного моменту. Втім, минуле, як відомо, не меншою мірою впливає на сучасність, ніж політична кон’юнктура.

В історичній ретроспективі Донбас виглядає як регіон, де етнодемографічні процеси найтісніше прив’язані до політичної складової життя держави. Проілюструвати це можна на прикладі Донецької області (див. Таблиця 5). Впродовж радянського періоду українці стало втрачали свої позиції в області: історичний мінімум їхньої чисельності прийшовся на 1989 р. Тоді частка українців впала до 50,75%, зменшившись, порівняно із 1926 р. на 10,86%. Впродовж першого десятиріччя незалежності вони компенсували втрати попередніх років на 6,15%. Водночас звертають на себе увагу значно повільніші, порівняно із росіянами, темпи чисельного зростання громади: по відношенню до 1926 р. в 1959 р. абсолютна чисельність українців зросла в 2,09 рази, в 1970 р. — в 2,29, в 1979 р. — в 2,31, в 1989 р. — в 2,37 і, нарешті, в 2001 р. — в 2,42 рази. Зрозуміло, що українська громада, потерпіла під час Голодомору, так і не змогла відновити повною мірою свій демографічний потенціал.Друга за чисельністю в регіоні група зберігала тенденцію до зростання в абсолютних і відносних числах впродовж усього радянського періоду. Порівняно із 1926 р. загальна чисельність росіян Донецької області зросла в 1959 р. в 3,7 рази (склавши 37,6% населення), в 1970 р. — в 4,4 рази (40,6%), в 1979 р. — в 4,9 рази (43,2%), в 1989 р. — в 5,1 рази (і досягла свого історичного максимуму — 43,65%). На 2001 р., як зазначалося, російська громада істотно зменшилася і повернулася до рівня, що відзначався наприкінці 1960;х рр.

Таблиця 5 Динаміка національного складу Донецької області згідно з переписами 1926, 1959, 1970, 1979, 1989, 2001:

Євреї Донецької області, які в 1926 р. становили 2,4% її населення, в повоєнну добу виявляли сталу тенденцію до зменшення як в абсолютних, так і відносних показниках. Врешті на 2001 р. ситуацію в громаді можна означити як демографічний провал: в абсолютних числах діаспора зменшилася в 4,9 рази (8 825 проти 44 014 у 1926 р.); у відносних — більше як удесятеро (з 2,4% у 1926 р. до 0,2% у 2001 р.).

Стала впродовж повоєнних років у відносних числах білоруська меншина різко зменшилася на початку ХХІ ст. Аналогічні процеси відбувалися в середовищі молдован, болгар, поляків, татар, чувашів, узбеків, мордви, литовців, казахів, удмуртів, башкирів, осетинів. Сталу частку в населенні складали латиші, лезгини й корейці. Попри пропорційний приріст ромської громади впродовж ХХ ст. її питома вага в населенні області залишається стабільною.

Можна говорити про зникнення історичного ареалу німців Донеччини: діаспора, порівняно із 1926 р., зменшилася кількісно у 12 (!) разів, у відносних числах — втричі (0,1% у 2001 р. проти 3,05% в 1926 р.).

Окремої уваги заслуговують маріупольські греки — третя за розміром етнічна група Донецької області. З сумом слід констатувати, що її поступ впродовж ХХ ст. визначала тенденція до зменшення в абсолютних і відносних числах: причому, якщо зменшення загальної кількості осіб, які назвали себе греками, стало виразним вже наприкінці радянської історії (із кожним наступним десятиріччям громада втрачала понад 6 тис. осіб), то питома вага греків у донецькій спільноті послідовно знижувалася вже з повоєнного часу.

Яким чином вплинуть події 2014;2015 рр. на етнодемографічні процеси в Донбасі, покаже майбутнє. Втім, вже нині зрозуміло, що вони стануть на перешкоді зміцнення та поглиблення тенденцій, які спостерігалися впродовж останнього десятиріччя.

На один з перспективно значущих аспектів проблеми етнічного відтворення звернула увагу Н. Макаренко. Йдеться про вік балансування та вікову структуру етнічних груп Донбасу. Від перепису 1989 р. найнижчий вік балансування у Донецькій області мали українці (вікова група 20−24 роки) та росіяни (25−29 років). Мінімальна диспропорція за статтю відзначалася у греків (вік балансування знаходився у віковій групі 55−59 років) і татар (40−44 роки). В Луганській області росіяни і українці мали однаковий (найнижчий серед інших етносів) вік балансування (вікова група 3034 роки), що є небажаним демографічним явищем. Крім того, баланс українців/росіян у віці молодшому за працездатний склався на користь росіян, а у віці старшому за працездатний — на користь українців. Середній вік українського населення був дещо вищим: тобто російські чоловіки та жінки у 1989 р. в середньому були дещо молодшими за українців.

Перепис 2001 рр. засвідчив інші результати: українське населення помолодшало, а російське — постарішало. Крім того, за міжпереписний період серед українців збільшилася частка осіб у віці молодшому за працездатний, за цим параметром українці випереджали усі інші етнічні групи. Збільшилася питома вага українців серед населення фертильного віку, що вплинуло на динаміку їх чисельності. На час останнього перепису українці мали кращий демографічний потенціал через вищу серед усіх етносів частку осіб у віці «молодшому за працездатний» і найнижчу у віці «старшому за працездатний». На 2001 р. середній вік донбаського українця становив 39,5 років, росіянина — 40,7, грека — 43,9, білоруса — 50,4, татар — 44,6.

Власне, йшлося про те, що впродовж першого десятиліття незалежності склалися сприятливі умови щодо демографічного відтворення українського етносу, зміцнення його на позиціях основи державної нації навіть у найбільш урбанізованому та індустріалізованому регіоні України. Звертає на себе увагу та обставина, що зміцнення названої тенденції з часом могло б привести до переходу росіян як другої за чисельністю етнічної групи на охоронницькі (стосовно напряму етнокультурного розвитку) позиції, притаманні суто етнічним меншинам. Нарешті слід додати таке. Традиційна впродовж усієї історії Донбасу українсько-російська конкуренція виступає визначальним фактором його етнодемографічного життя. Попри те, що український етнос все ще зберігає чисельну перевагу, ситуація в регіоні як стосовно розгортання українізації, так і щодо питання державного суверенітету, залишається однією з найбільш дратівливих. Потужним фактором гальмування усіх національно орієнтованих програм впродовж років незалежності виступає проблема подвійної ідентичності.

Згідно з даними останнього перепису населення, вздовж українсько-російського кордону історично сформувалася своєрідна дуга, де частка уродженців Росії в населенні значно перевищувала середньоукраїнські показники (Запорізька область — 10,39%, Харківська -10,64%, Донецька — 11,93%, Луганська — 12,7%, Крим — 18,77% (для довідки: Севастополь — 26,87%)). Складаючи в регіоні788.

56,9%, місцеві українці становлять лише 7,3% від їх загальної чисельності в державі. Натомість росіяни, навіть попри зменшення громади порівняно із даними останнього загальносоюзного перепису, становлять 22% від загального числа росіян України. Їхня частка в населенні області дорівнює 38,2%. Третю сходинку в списку посідають маріупольські греки. Відносно нечисленна громада (77 516 осіб), частка якої сягає 1,6% від населення Донецької області, водночас є найбільшою грецькою діаспорою в пострадянських кордонах. Але розрив між 1, 2 та 3-м етносами насправді неспівставний.

Чисельність представників решти етносів, перераховувана статистичними джерелами, є далекою від того, аби, зважаючи на їх дисперсність, всерйоз говорити про цілеспрямовані державні програми, зокрема створення освітньої мережі національними мовами (білоруси (44,5 тис.), татари (19,2 тис.), вірмени (15,7 тис.), євреї (8,8 тис.), азербайджанці (8,1 тис.), грузини (7,2 тис.), молдавани (7,2 тис.), болгари (4,8 тис.), німці (4,6 тис.), поляки (4,3 тис.), цигани (4,1 тис.)).

Сучасна етнонаціональна ситуація в Донбасі звично характеризується словами про те, що на теренах регіону проживають представники понад 133 зі 134 національностей, зафіксованих переписом 2001 р. в Україні. Попри всі політичні реверанси, прийняті за таких обставин, з точки зору державної політики ключовим словом тут є слово «представники». Що ж до загальних тенденцій, що обумовлювали етнокультурний поступ регіону в роки незалежності, важливо розуміти, що картина етнонаціональної взаємодії, порівняно із довоєнним часом, зазнала докорінних змін. Тенденції, які визначають специфіку сучасного Донбасу слід звести до такого:

Етнічну більшість як у селах, так і в містах в історичній ретроспективі становлять українці, однак міра їх впливу на правила й форми етнічної взаємодії у регіоні не відповідають питомій вазі. У повоєнні роки загальний потенціал українців Донбасу суттєво обмежувався тією обставиною, що майже половину їх становили російськомовні українці.

Феномен виникнення спільнот із відмінною мовною та етнічною самоідентифікацією добре відомий спеціалістам: це і так звані «українці-католики» та «білоруси-католики», і два субетноси маріупольських греків і т. п. Подібні етнічні групи завжди становлять велике питання для будь-якої держави, що має вирішувати низку проблем, найперше ж дилему, якою мовою їх обслуговувати й давати освіту.

Такі групи внаслідок природно властивої їм дихотомії є «групою підвищеного ризику» в тому, що стосується питань державної безпеки та суверенітету. Будь-яка держава насправді зацікавлена в зникненні таких груп у той чи інший спосіб, занадто вже багато проблем адміністративного і політичного порядку пов’язані із їхнім існуванням. Не менше гарячих голів, які воліють щонайшвидше відділитися від російськомовних українців Донбасу чи то федеративними, чи то державними кордонами, існує в політикумі. Для них зауважимо, що в словосполученні «російськомовні українці» ключовим є слово «українці».

Врешті зупинимося на так званих «російськомовних мешканцях Донбасу», умоглядний захист прав яких перебуває в епіцентрі риторики ідеологів «русского мира». За цією штучною категорією, що підноситься ними як певна уявна спільнота, насправді приховуються кілька якісно відмінних етнічних складових.

Йдеться передусім про компактні, селянські за своїм складом, громади маріупольських греків-еллінів та греко-татар, які попри драматичну історію, залишилися громадами, і, незважаючи на потужний процес мовної асиміляції, зберігають національну свідомість і потужний потенціал етнозбереження. Активна і багатогранна діяльність Федерації грецьких товариств України, що підтримувала грецьке просвітництво, спонсорувала науково-дослідні, видавничі та краєзнавчі проекти, налагодила плідні контакти із Грецією, в співпраці з Маріупольським державним гуманітарним університетом опікувалася національно-культурним відродженням громад, дозволяла дещо оптимістичніше оцінювати їх перспективи.

Щоправда події останнього часу примушують серйозно знизити рівень позитивних очікувань. Йдеться передовсім про той руйнівний вплив, який спричиняють дії сепаратистів на ареал компактного мешкання маріупольських греків. Повідомлення з місць бойових дій насправді шокують. — «Сегодня днем было обстреляно артиллерией, греческое село Гранитное (Старая Карань). Центр, одного из старейших поселений греков Приазовья, практически разрушен. Дом культуры, который ремонтировался на деньги греческой громады села и меценатов превратился в так называемый „Домик Павлова“. Один из односельчан сказал, что центр похож „на картинки из фильма ужасов“. Снова хочу обратить внимание на свой предыдущий пост и прошу, по возможности обратиться в официальные международные организации, посольства Греции и Турции для того чтобы эта проблема стала достоянием международной общественности… Друзья, эта карта в современной ситуации, не просто иллюстрация к ареалам расселения и языковым особенностям греческого этноса Приазовья, это карта трагедии нашего малого этноса. Возьмите карту проведения АТО и все станет понятно (https://mapsengine.google.com/map/viewer…). Граница Мариупольского уезда 1779−1807 это фронт, или другими словами, линия размежевания противоборствующих сторон. Посмотрите места и направления обстрелов. Последние, как раз приходятся на самые старейшие греческие поселения Приазовья, основанные с 17 791 780. Староласпа (Ласпи), Гранитное (Старая Карань), Староигнатьевка, Чермалык (Павлополь), Сартана, Мариуполь, уничтожаются артиллерией с подконтрольной РФ территории. По свидетельствам очевидцев, окраины и большая часть Староигнатьевки в руинах, Гранитное — центральные улицы, часть села прилегающая к мосту через реку Кальмиус и северная часть, в которой находится компактное поселение крымских татар, подвергаются обстрелам и имеют существенные разрушения, Чермалык также находится под постоянными обстрелами. Трагические события, которые произошли в Сартане, и постоянные атаки на Мариуполь — это сегодняшняя реальность греков Приазовья», — повідомляє Саїд Ісмаїлов.

Наступні етнічні складові так званих російськомовних мешканців Донбасу це — дисперсне німецьке та єврейське населення, яке не слід плутати із однойменними нацменівськими громадами, що з’явилися тут в епоху іноземної колонізації. Німецька, менонітська та єврейська громади Донбасу припинили своє існування впродовж кінця 1930;1940;х рр. Перші дві — внаслідок радянських репресій та депортацій, третя — під час Голокосту та післявоєнної алії.

Спільним для них в пострадянську епоху було прагнення вирватися із замкненого кола перспективи невідворотного етнічного розчинення. Втім, створення національних організацій, що встановили доволі плідні культурні та ділові контакти із колишніми метрополіями, набуття молоддю можливості вчитися за кордоном радше пришвидшили розчинення громад внаслідок масової еміграції, аніж сприяли національному відродженню.

Суттєво відрізнялося від згаданих вище груп становище представників низки народів і народностей з республік колишньогоСРСР, що опинилися тут в часи повоєнних трудових міграцій, на початку 1990;х рр. інтенсивно від'їжджали на батьківщину і нині впевнено крокують шляхом етнічного розчинення.

Окрему і за типологічними і за етнокультурними характеристиками групу становлять представники мігрантів новітнього часу з низки гарячих точок і країн третього світу.

Якщо ж додати сюди зростаючу групу мігрантів-транзитерів, складність етнонаціональної ситуації в сучасному Донбасі на тлі його соціально-економічних та соціогуманітарних проблем стане ще більш рельєфною.

Назвемо лише найбільш кричущі з них. — Донбас впродовж десятиріч був регіоном екстенсивної економіки. Депресивні вмираючі шахтарські та військові містечка, висока щільність населення на фоні критичної екологічної ситуації, що місцями набуває вигляду екологічної катастрофи: все це дається взнаки в демографічному плані. Починаючи з 1994 р. стало скорочується кількість мешканців Донецька і Маріуполя. В 1995 р. з групи великих міст вибув Луганськ, на час перепису 2001 р. з групи великих міст вибув Маріуполь, Донецьк втратив статус міста-мільйонника. В січні 2010 р. в ньому мешкали 968 тис. осіб.

Другою визначальною демографічною тенденцією є динамічне старіння регіону. Із врахуванням більш раннього виходу на пенсію (через шкідливість низки виробничих процесів) це лягає важким тягарем на державний бюджет. У 2009 р. коефіцієнт смертності в середовищі міських/сільських мешканців в Луганській області становив 16,4/19,9, в Донецькій — 16,5/19,5, при пересічному в Україні 13,7/18,9. Тут варто зауважити, що в Україні є регіони, де темпи вимирання села сягають, чи навіть перевищують показники сіл Донбасу (Сумська, Чернігівська, Полтавська, Житомирська, 792.

Кіровоградська області). Але в жодному з регіонів України такими темпами не вимирає місто. Донбас же впродовж років незалежності стало втрачає населення, причому Луганська область (разом із Чернігівською та Сумською) є безперечним лідером у цьому процесі. За 1990;2010 рр. вона втратила 555,5 тис. мешканців (понад 18% від загалу). Втрати Донецької області склали 872,5 тис. в абсолютних числах, що поставило її на другу сходинку, до групи областей, втрати яких становлять від 14 до 18% населення. Донецька область перебуває в групі областей із критичною (понад 50 на 1000 населення) захворюваністю на ВІЛ. У 2007 р. цей показник сягнув 82,7 (вищим він був лише у Миколаївській області — 96,6). Власне, саме колосальні проблеми у виробничому житті та соціогуманітарній сфері є однією з важливих причин нинішнього конфлікту на Сході України.

Водночас, разом із м. Київ, Київською та Дніпропетровською областями, Донецька в 2008;2009 рр. входила до групи регіонів, що формували понад 60% торгового обороту України. На жаль, промисловості Донбасу традиційно властиві разючі диспропорції, зокрема й моногалузева експортна спеціалізація (понад 60% експорту складає продукція металургійної галузі). Від'ємним є сальдо в сфері експорту/імпорту послуг (5,6% та 7,3% відповідно). Пріоритетною галуззю іноземних інвестицій до останнього часу були металургійна галузь у Донецькій, хімічна й нафтохімічна промисловість у Луганській області. Левову частку закордонних інвестицій складає тут російський капітал. Якщо ж урахувати, що Росія, відповідно, була й залишається основним споживачем виробленої в Донбасі продукції, цілком зрозумілими стають заяви керівництва нашого північно-східного сусіда щодо державних інтересів Росії в південно-східних і південних регіонах України. Проекти «Новоросія» та «русская весна» під гаслом захисту прав росіян на повірку виявляються матеріалізацією прагнення за будь-яку ціну убезпечити бізнес-інтереси російських фінансово-промислових групта оборонної галузі, суттєво прив’язаних до українських підприємств-постачальників.

Гострота нинішнього протистояння має й внутрішні причини, зокрема обумовлюється тим, що Донбас завдяки геополітичному розташуванню, виробничому та демографічному потенціалу, відіграє роль одного з ключових політичних плацдармів, що суттєво впливає на формування конфігурації центральної влади. Чисельний місцевий електорат — ласий шматок загальноукраїнського електорального «пирога». Дана обставина виявлялася вирішальною впродовж останнього десятиріччя української політичної історії. Донбас, власне, перетворився на вотчину ПР, що паразитувала на так званій проблемі захисту прав росіян і російськомовних. Вироблена політтехнологами схема «двох Україн» культивувалася в середовищі донбасівських виборців особливо агресивно і, слід визнати, отримувала значну підтримку регіональної спільноти (що власне не є новим в українській історії явищем). Втім наполегливість, із якою безвідповідальні політики протиставляли останнім часом регіон решті України, насправді вражає.

Визнання природно властивих регіонам етнокультурних властивостей під час передвиборчих кампаній перетворювалося на акт виснажливого самобичування. Вигуки на кшталт «мусимо визнати неприємний факт: ми РІЗНІ! Не погані, не добрі, не дурні ні розумні — просто різні! Маємо різне світосприйняття, іншу ментальність, бачення Добра і Зла», — стали нормою політичного дискурсу. «Ми різні» звучало так, начебто факт електоральних відмінностей сам по собі був міною під національною державністю. Маніпуляція політтехнологів полягала в тому, що звичайне для демократичних країн право обирати підносилося як загроза державній безпеці. В той час, як у будь-якій країні на останньому турі виборів першої особи держави завжди обирають поміж двома кандидатами, лише в нашій політтехнологи «наловчилися» перетворювати цей вибір на щось екстраординарне, майже цивілізаційне. Така сама практика в Італії, Франції, Німеччині — врешті, усюди. Лишень в Україні це «означає» боротьбу між «двома Українами»!

Славнозвісний конфлікт між «двома Українами», будучи смисловим віддзеркаленням геополітичної напруги, є, власне, не стільки конфліктом між двома національними проектами (українським і російським), як між двома політичними проектами сучасного світу: між тим, який уважає, що нації та національні ідентичності є віссю сучасної світової конструкції, і тим, який так не вважає, залишаючись у своїй суті імперським.

Концепція видатного теоретика націоналізму Роджерса Брубейкера виявилася найближчою до розуміння сутності етнополітичних процесів на пострадянських просторах, отримавши в подіях так званої «русской весны» своє підтвердження на практиці. Втім, питань, що виникають у контексті нинішньої ситуації на Сході України перед гуманітаріями (соціологами, політологами, істориками і т. і.) не меншає. Навпаки, в новому форматі геополітичної ситуації, нав’язаної нам Росією, постає безліч нових запитань, що новою мірою актуалізують метафору «двох Україн»: Якою мірою сепаратизм Донбасу є національним за змістом і формою? Які механізми державної та громадської протидії може протиставити Україна, охоплена вогнем, виразній, надзвичайно агресивній іноземній ідеологічній експансії, що виступає чинником політичної дестабілізації й гальмування процесів сучасного націєтворення? Якою мірою контроверсійність радянської (пострадянської) та західноєвропейської концепцій націоналізму є безпосередньою передумовою і віддзеркаленням проблем у політичному діалозі «Захід-Схід» (не тільки в українському контексті, а й у контексті політичної дискусії «Захід [Євросоюз-США] — Схід [Росія]» стосовно українського питання в його новітній історичній версії?

Названі проблемні напрями лише нарощуватимуть свою актуальність і потребують подальшого вивчення.