Професійні вимоги до особистості педагога-вихователя (соціального педагога) дитячого закладу оздоровлення та відпочинку

У період побудови високорозвиненої правової держави гостро стоїть проблема особистісного розвитку й досконалості фахівця, тобто формування його професійної компетентності та майстерності: З огляду на різноманітні варіанти інтерпретації компетентності, у яких різні вимоги звернені до однієї й тієї самої особистості, можна виділити на цій основі своєрідний особистісний аспект розглянутого явища. Він виявляється в усвідомленні фахівцем своєї якісної визначеності, в оцінці своїх професійних здібностей із погляду специфічних особливостей і вимог професійної діяльності.

Особливо актуалізується ця проблема стосовно фахівців освітньої сфери, оскільки саме вони відповідають за готовність підростаючого покоління жити, працювати й творити в сьогоднішньому швидкозмінному світі, сміливо виробляти власні стратегії поведінки, самостійно та нетрадиційно мислити, здійснювати моральний вибір і нести за Нього відповідальність як перед собою, так і перед суспільством у цілому.

Професійна діяльність педагога-вихователя, соціального педагога е досить складною системою взаємопов'язаних дій у. школі й поза нею, підпорядкованих загальним закономірностям процесу виховання.

Сучасні умови соціального розвитку суспільства, які обумовили взаємодію всіх його виховних сил, потребують конкретизації моделі педагога нового типу, не вузького спеціаліста-предметника, а педагога компетентного, соціально активного, спроможного координувати виховну діяльність у мікросередовищах різного типу. Педагог нового типу, на думку дослідників, — це той, хто навчився організовувати навчально-виховний процес і діяльність дитячого закладу в системі соціальних зв’язків.

У цьому контексті ми детальніше зупинимося на характеристиці особистості соціального педагога (педагога-вихователя) в дитячому закладі оздоровлення й відпочинку, яка логічно випливає з основних функцій його діяльності.

Функції педагога-вихователя досить широкі та багатопланові. Домінуючою, провідною функцією є, на нашу думку, організаторська функція, оскільки, організовуючи діяльність дітей, учителів і батьків, педагог-вихователь повинен уміти створювати відповідні педагогічні ситуації й уключати в них вихованців у ролі активного суб'єкта. Уміння організувати — це мистецтво виховання, мистецтво залишатись одночасно рівноправним учасником спільної діяльності та непомітним її керівником.

Аналіз змісту й особливостей діяльності педагога-вихователя дав підставу виявити наступну його функцію — комунікативну, змістом якої є налагодження контактів, особистих і ділових, із батьками, школою, громадськими дитячими та молодіжними організаціями, залучення їх до соціалізуючого процесу в мікросоціум!, налагодження взаємозв'язків і взаємодії між різними соціально-виховними інститутами під час організації виховної діяльності.

Комунікативність як професійна здатність педагогічного працівника закладу характеризується потребою в спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції в підлітків і мати задоволення від спілкування з ними;

Метою комунікативної діяльності педагогічних працівників у дитячому закладі оздоровлення й відпочинку є формування в підлітків певних якостей, передача їм ініціативи в самоврядуванні, самопізнанні, самооцінці, самоконтролі та розвиток комунікативної поведінки педагогічного, працівника дитячого закладу. У сучасній науково-педагогічній літературі під комунікативною поведінкою мають на увазі не просто процес говоріння, передачі інформації, а таку організацію мови й відповідної мовної поведінки педагога, що впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери спілкування вихователів і вихованців, на характер взаємин між ними, стиль їхньої роботи.

Як свідчить досвід практичної роботи вихователів, вожатих у дитячих закладах, для характеристики комунікативної поведінки педагогічного працівника закладу мали значення такі моменти, як тон мовлення, виправданість використання оцінних суджень, манера звертатися до підлітків та відповідати їм, характер міміки, рухів, жестів, що супроводжують мовлення.

На ефективність пізнавальної діяльності підлітків у дитячому закладі впливає обраний вихователем стиль комунікативної поведінки на тому чи іншому виховному заході. Так, комунікативна поведінка педагогічного працівника, заснована на його коректності, вимогливості до себе й вихованців, стимулювала пізнавальний інтерес, мотивацію виховного процесу. Наприклад, продуктивна комунікативна поведінка вихователя припускала використання таких комунікативних прийомів, як:

• 1) прояв віри в можливості підлітка («по-моєму, тобі, Марійко, моя допомога зайва»; «ти, Сергійку, сам прекрасно виконуєш це важке завдання»);
• 2) оптимістичне прогнозування результатів виховної роботи з підлітками («наступного разу, Мар’яно, у тебе обов’язково вийде»; «Іванку, наступного разу ти будеш представляти свій проект, він буде вдалим!»);
• 3) позитивне висловлення власної засмученості у випадку невдачі підлітка («як же так, Олесю? Напевно, це випадковість. Давай разом з’ясуємо причини») та ін.

Отже, продуктивна комунікативна поведінка педагогічних працівників закладу сприяє створенню у виховній діяльності ділової атмосфери, схиляє підлітків до взаємодії, ритмічності в роботі. Непродуктивна комунікативна поведінка вихователів, навпаки, не спрямовує до взаєморозуміння, відповідного відгуку, залишає байдужими підлітків до всіх виховних справ табору.

Особливе значення в оптимізації виховного процесу формування основ здорового способу життя підлітків у дитячому закладі має вміння педагогічного працівника налагоджувати зворотний зв’язок, тобто одержувати інформацію про результати його взаємодії з підлітками. Педагогу, який позбавлений зворотного зв’язку з підлітками, невідомі їхня реакція та рівень сприймання ними інформації.

Отже, специфіка педагогічного спілкування, яке, власне, і є основою комунікативної культури педагогічного працівника, полягає в тому, що в ході його реалізації здійснюється комплексний вплив особистості вихователя, вожатого на підлітка, аби забезпечити ефективне виховання й розвиток його особистості. У цьому контексті логічна вимога особистісного вдосконалення та самовиховання особистості сучасного педагогічного працівника. Так, характеризуючи особистість педагогічного працівника, потрібно відзначити необхідність єдності професійних якостей (глибокі психолого-педагогічні знання, оволодіння методикою виховної роботи, потреба в самовдосконаленні, об'єктивна самооцінка тощо) із його людськими рисами: любов до дітей, чесність, толерантність, принциповість, справедливість, повага іншого, співчуття іншій людині, фізичний розвиток, ерудиція тощо.

Окрім організаторської й комунікативної, педагог-вихователь виконує й інші функції, пов’язані з організацією соціально-виховного процесу на основі психолого-педагогічної науки. Ідеться про діагностичну та прогностичну функції. Що стосується першої з них, то варто відзначити, що педагог-вихователь постійно вивчає особистість вихованця, динаміку розвитку його окремих якостей, міру й спрямованість впливу мікросередовища, усі позитивні та негативні фактори, які впливають на особистість. Ставлячи такий «соціальний діагноз», педагог проектує та прогнозує процес виховання, а також діяльність усіх інституцій щодо керівництва процесом соціального становлення особистості [9].

Як бачимо, зміст кожної функції, які має реалізувати педагогвихователь, значно ширший за ту, що притаманна шкільному педагогові. Не можна не акцентувати увагу на тому, що для професійного виконання функцій педагог-вихователь повинен бути передусім соціально активним. Тільки така особистість спроможна реалізовувати сучасну суспільно-педагогічну функцію, яка є провідною у виховній роботі суспільства й спрямована на створення сприятливого, педагогічно доцільного довкілля.

За результатами дослідницької роботи соціальна активність педагога має різні рівні прояву тих чи інших якостей. Науковці [9; 34; 48] виокремили такі основні ознаки, які визначають соціальну активність педагога.

По-перше, вона передбачає світоглядну й професійну переконаність педагога щодо правильності здійснюваної суспільством соціально-виховної політики, яка, як відомо, завжди віддзеркалює суспільні потреби та цілі, поставлені перед освітою.

По-друге, соціальній активності притаманні такі якості, як зацікавленість, прояв людиною прагнення до вдосконалення життя, бажання й поривання внести свою частку в підвищення рівня вихованості молодого покоління.

По-третє, однією з головних ознак соціальної активності є прояв суб'єктом самостійності при розв’язанні проблем, які постають у процесі діяльності. І саме на самостійності ґрунтується творче ставлення до справи, прагнення до позитивного результату, цілеспрямованість, працьовитість.

По-четверте, соціальна активність, безперечно, передбачає наявність та прояв комунікативних умінь, які не є тотожними з комунікабельністю особистості. Так, В. А. Кан-Калік характеризує комунікативність як явище багатопланове, що поєднує низку компонентів, серед яких особливе значення мають комунікабельність, соціальна спорідненість, альтруїстичні тенденції. Автор наголошує, що під комунікабельністю доцільно розуміти здатність людини відчувати задоволення від процесу спілкування з іншими людьми. Соціальна спорідненість — це бажання бути серед інших людей, тобто її потрібно розглядати як стійкий утвір, пов’язаний із професійно-педагогічною спрямованістю особистості педагога.

Альтруїстичні тенденції в емоціях особистості пов’язані з бажанням приносити радість людям, із якими вона спілкується, зі співпереживанням радості іншого тощо.

Отже, соціальна активність — це інтегрована якість людини, обумовлена як особистісною характеристикою, так і впливом різних факторів довкілля, що виражається в її зацікавленості й готовності До вдосконалення та творчого перетворення навколишньої дійсності [3].

Ми акцентуємо увагу на цій якості педагога-вихователя, оскільки саме соціальна позиція виражає систему ставлення педагога до суспільства, норм, правил, вимог, до людей і самого себе. Можна сказати, що соціальна активність — найважливіший критерій сформованості фахової компетентності педагога-вихователя, основа його професіографічного аналізу.

Схематично професійну компетентність соціального педагога (педагога-вихователя) в дитячому закладі можна подати таким чином (рис. 1).

Рис. 1. Схема професійної компетентності соціального педагога

Отже, можна зробити висновок, що, приступаючи до роботи в таборі оздоровлення й відпочинку, педагог-вихователь (соціальний педагог) повинен володіти основними психолого-педагогічними знаннями та професійними вміннями й навичками з проблем соціального виховання дітей і підлітків в умовах оздоровчої зміни.

При цьому на теоретичному рівні передбачено:

• * оволодіння соціально-педагогічними основами функціонування загонів, їх структурних і вікових особливостей;
• * вплив специфіки відкритого мікросередовища, довкілля, звичаїв і традицій закладу на організацію соціально-виховної роботи;
• * соціально-педагогічні передумови режиму життєдіяльності дітей та підлітків в умовах оздоровчої зміни, його позитивні сторони й недоліки; взаємодії довкілля та формування особистості вихованця;
• * принципові положення щодо створення загонів, мікрогруп, творчих об'єднань за інтересами і їх роль у соціальному вихованні особистості;
• * педагогічні умови соціально-виховної роботи в оздоровчому закладі, способи активізації участі всіх суб'єктів у виховній діяльності;
• * використання позитивних педагогічних надбань оздоровчих закладів.

Педагог-вихователь (соціальний педагог) повинен розвивати такі педагогічні уміння, як:

• * визначення оптимальних для конкретної мікрогрупи методик соціально-виховної роботи;
• * створення дитячих і підліткових об'єднань за інтересами, забезпечення управління їхньою діяльністю;
• * зацікавлення та залучення до роботи з дітьми в умовах оздоровчої зміни батьків, фахівців різного профілю, різних дитячих і молодіжних громадських організацій;
• * забезпечення успішної діяльності різних дитячих клубів, гуртків;
• * використання кращих новітних педагогічних технологій, адекватних поставленим соціально-педагогічним завданням у тимчасовому мікросередовищі.

Педагоги-вихователі, виконуючи свої професійні функції, зайняті різними видами діяльності. Так, у їхній роботі, проявляються три основні аспекти педагогічної діяльності:

• 1) виховний — виступає в ролі вчителя, консультанта, експерта, наставника, тобто педагог у таких випадках дає поради, навчає вмінь, установлює зворотний зв’язок;
• 2) фасилітативний — відіграє роль помічника або посередника в подоланні апатії або дезорганізації особистості, коли їй це важко зробити самій. Діяльність педагога-вихователя при такому підході спрямована на інтерпретацію поведінки, обговорення альтернативних напрямів діяльності та дій, роз’яснення ситуацій, підбадьорювання й спрямування на мобілізацію внутрішніх ресурсів;
• 3) аніматорський — застосовується тоді, коли педагог-вихователь виконує рольові функції аніматора, організовуючи різні форми дозвілля підлітків у дитячому таборі.

Отже, однією з обов’язкових якостей педагога-вихователя є його широка ерудиція. Виховання сучасного громадянина потребує від педагога-вихователя володіння знаннями з різноманітних галузей: науки, культури, мистецтва, спорту. Тому, безперечно, основою його ерудиції має бути гуманітарна освіта, яка включає педагогіку, соціальну педагогіку, філософію, соціологію, соціальну й педагогічну психологію, історію, мистецтво та літературу тощо.

педагог фахівець компетентність.