Захарія Копистенський: життя та діяльність

Захарія Копистенський

Високоерудованим і високоосвіченим талановитим представником полемічної прози початку XVII ст. був і Захарія Копистенський. Родом із Галичини, від здобув освіту, як гадають, у школі Львівського братства, а можливо, і в Острозькій школі, бо високо цінував князя К. Острозького як фундатора греко-слов'янської школи, мецената «любомудрців», при дворі якого знайшли притулок «докторове славнии, в греческом, славенском и латинском языках выцветочныи», а також математики і астрологи, серед яких сам князь «презацный математик, философ и астролог». Всіма тими мовами прекрасно володів і З. Копистенський. Палкий прихильник православ’я, він 1616 р. покинув Західну Україну, де поступово набирало силу уніатство, записався до Київського братства, став активним діячем гуртка Є. Плетенецького і проводив значну літературну та видавничу роботу в друкарні Києво-Печерської лаври.

Зокрема, з його передмовами та під його наглядом вийшло кілька перекладів церковних книжок з грецької мови («Часослов», «Апокаліпсис», «Тріодь постна», «Бесіди» Іонна Златоуста тощо). В лаврській друкарні вийшли і його оригінальні твори — «Книга о вере единой…» (1619), дві проповіді на честь Є. Плетенецького — «Казанье» та «Оміліа» (1625).

Після смерті Плетенецького З. Копистенського призначають у 1624 р. архімандритом Києво-Печерської лаври. Помер він 21 березня 1627 р.

Конкретно-історичні обставини: відновлення 1620 р. в Києві православної ієрархії, висвячення в православні митрополити земляка Копистенського культурно-освітнього діяча Іова Борецького, захист церкви з боку запорізького козацтва на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним тощо — стимулювали появу кількох полемічних творів в обох ворожих церковних таборах. Іов Борецький 1621 р. від імені «народу руського» написав у співавторстві свою знамениту «Протестацію» польською мовою, в якій обстоювалося законне право українського та і всього руського населення на віросповідання, звичайно православне; водночас гнівно засуджувалися церковні утиски з боку польської влади і католицтва, прославлялося запорізьке козацтво.

Що ж до уніатів, то саме вони чинять заколот на Україні, утискують бідних людей, розпалюють «гнів козаків, гонячи до них нашу покривджену братію та наповнюючи нею Україну». І. Борецький не просив, а застерігав шляхетську владу від можливих інцидентів.

Такі обставини були передумовою написання Копистенським неопублікованої «Книги о правдивой едности православных христиан церкви восточной, там же и против апостатов и о их лживой унии» (1623) й особливо великого трактату «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостольской всходней церкви и святых патріархов, и о греках, и о россох христіанех», яку автор писав протягом 1619—1622 pp. і яка, на жаль, також не була надрукована, хоч широко розповсюджувалася в списках на Україні, в Білорусії, а також в Росії, зокрема серед розкольників. Ще більш конкретною причиною появи «Палінодії» — найбільшого не тільки в спадщині Копистенського, але й в усій полемічній літературі твору — була книжка відомого уніатського полеміста Льва Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617), написана польською мовою.

Віденський уніатський архімандрит Л. Кревза в своєму трактаті намагався довести вже не раз згадувані чотири уніатські постулати про те, що наступником Ісуса Христа є апостол Петро, а заступником Петра на землі — папа римський, і що Київська Русь прийняла християнство, коли ще не було поділу на грецьку і римську церкви, та що після розриву руські церковні діячі на Флорентійському соборі 1438—1439 pp. знову проголосили єдність з католиками. Зрозуміло, уніатський апологет намагається довести, що тільки унія є порятунком для східних слов’ян, що тільки папа римський є главою всього християнства. копистенський церковний книжка трактат Даючи відсіч Кревзі та його попередникам, Копистенський і свою «Палінодію, или Книгу оборони» будує, крім передмови й додатку, з чотирьох основних частин, які, в свою чергу, складаються з окремих розділів та підрозділів. У традиційній передмові до «православного чительника» автор пояснює причину написання книжки. Це насамперед оборона православної віри та свого народу від ворожих посягань, зокрема й Кревзи. Автор також зазначає, що його книжка пройшла попередню апробацію, вона «читана, пробована и поправлена была презь мудрых и в письме святом беглых, которым подавана была», певно, з оточення «козацького митрополита» І. Борецького та архімандрита Є. Плетенецького. Тут же у передмові автор подає на кількох сторінках індекс використаних літературних джерел: біблійні книги, твори церковних діячів, східних і західних істориків, давньоруські літописи, польські хроніки, полемічні твори В. Суразького, X. Філалета, М. Смотрицького; крім того, посилається й на твори інших полемістів, а всього — більше, ніж на сто авторів.

У першій частині «Палінодії» Копистенський на основі богословської літератури доводить, що всі апостоли були рівні, а отже, й Петрові не надавалося Христом особливих повноважень. Відповідно в другій частині автор спростовує католицьке вчення про першість пап римських як «уповноважених» апостола Петра та обґрунтовує рівноправність православних і католицьких ієрархій на свої церкви. Вся третя частина присвячена спростуванню тези, ніби київська митрополія була у спілці з Римом до Флорентійської унії: автор пристрасно доводить загальновідому істину, що християнство на Русі було прийнято не від Риму, а від Візантії, тому-то вона й вірна не «папежові», а старій грецькій вірі. І, нарешті, в четвертій, найцікавішій частині, після короткого переказу історії церковного та суспільно-політичного життя Русі, автор, як і всі його попередники, доводить антинародну суть і незаконність Брестської унії, показує злочинну діяльність єпископів-ренегатів, їхню підступність перед народом, криваві помисли і діяння ватіканських місіонерів та польсько-шляхетської влади на поневолених українських землях.

Отже, всі порушені Копистенським питання вже були предметом тривалої полеміки, гострої суперечки між протестантами і «щирими» католиками, православними й уніатами. І все ж автор «Палінодії» ще раз звертається до них, ставить їх, так би мовити, на наукову основу, доповнює новими фактами, підтверджує історико-літературними джерелами, сам звертається до героїчного минулого і сучасного «народу росского». Відповідаючи на «шпаргал» Кревзи, Копистенський називає його «писарем уніатським», «отступником», «проклятим Хамом», а його доводи на захист унії — «шаленство безмозкое отступницкое», «выригненые блюзерства», «отступницкие плетки», «голословные басни».

У більш струнку систему зводить автор розвінчання зажерливого Ватікану, таврування аморальності папської влади, що прагне «славолюбія і сребролюбія, над всем светом пановати, зо всего света корысть брати». І не тільки матеріальну, а й духовно-моральну, бо ж латинська церковна мудрість позичена, римляни — «чужим перьем хвалятся», «в чужом плащу напинаются» й передусім грецькою мудрістю платонів і арістотелів. На вихваляння єзуїтами й уніатами ватіканських владик Копистенський відповідає стилізованим народним фразеологізмом: «не все то теды Перун, што в Риму гремит». Автор не забуває згадати й оповідання про папісу Іоанна, що під час урочистого шествія породила дитя «при обличности всего люду», і про вигадані Римом побори за «юбилеуша», або ювілейні роки, за «отпусты», «индульгенции» — прощення гріхів, за «диспенсаціи» — дозвіл оженитися і т. ін.

Від того «костела латинского римского и от папежов з початку бог не благоволил россом ничего з поменених взяти, и продкове наши ничего не взяли, и мы не беремо», — твердить автор. Він знову нагадує, чому єпископи-зрадники перебігли на бік латинників, а Терлецький і Потій «пустилися» аж до папи римського і там, уїдливо зауважує полеміст, «ногу его целовали». Коли ж православні «бридили» тією «мерзеной их уніей», то прокляті уніатські владики пустили в хід «кіи, посторонки, ланцухи, турмы, инквизиціи, мандаты (накази), баниціи (заслання) и иныи мученія и трапеня…». Не з панів і владик, а з простих міщан і хлопів королівська і церковно-уніатська влада останню «кошулю зволокут». Отже, унія «злого птаха (як посполите мовят) злое ест яйце», й тому Копистенський зриває з неї машкару святості, показує, що ховається під її «лускою».

З великою патріотичною гордістю говорить автор про свій народ, славне минуле з глибин доісторичної давньоруської епохи. На випади Кревзи та інших уніатів-пасквілянтів Копистенський відповідає, що наші пращури завжди відзначалися мужністю, волелюбністю, лицарською відвагою, ще за часів Троянських війн і взагалі «росскій» народ був настільки «славен, для чего и славянским был назван». Певно, з давньоруських літописів автор переповідає про легендарний похід Олега на Царгород, про звитяжні походи Київських князів Святослава і Володимира; нагадує і про те, що «папеж римскій» посилав до Данила Галицького своїх послів, коронував його на короля, але Данило не відступив від своєї віри і прийняв корону як визнання своїх заслуг, так як і його наступники «славныи бовем богатирови и от неприятелей и от неверных» приймали почесні дарунки, ба, навіть від турків.

На увесь світ лунає слава і про запорізьке козацтво, силу й відвагу якого змушені визнати всі «неприятели хрестіанского имене», передусім турки, татари й королі польські. Автор для підкріплення своєї тези наводить лише один свіжий тоді героїчний вчинок козацтва в історичній битві під Хотином «нынешнего» року 1621, де вони «мужнє, преважне и рицерско поступовали», зламали опір турків і примусили «цесаря Османа» постидливо відступити.

Прославляє автор і вітчизняних письменників та проповідників від Феодосія Печерського до «дидаскалів» його часу С. Зизанія, Л. Карповича, архідиякона Віталія та інших у латинській, грецькій, слов’янській мовах «мужив ученых велце». Загалом спокійний і поважний у грунтовному повіствуванні та «обороні східної церкви і святих патріархів» Копистенський виголосив високим стилем патетичну похвалу на честь князя К. Острозького у стилі панегіричного віршування, що на той час робило свої перші кроки.

Висока ерудиція автора, його непересічний письменницький талант, образний і водночас науково-логічний спосіб мислення, уміння користуватися літературними джерелами та усною народною творчістю, пожвавлення розповіді риторичними фігурами, переплетення гумору і сатири, а головне — безсумнівний патріотизм поставили «Палінодію» в число найкращих полемічних творів. І. Франко називав його «фундаментальним полемічним твором», який по праву підсумовував і завершував всю попередню антиуніатську полеміку на рубежі XVII ст.

Щоправда, в першій половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів в обох таборах, але здебільшого польською мовою (згадувані твори М. Смотрицького, А. Мужиловського, Л. Древинського та ін.). Найпомітнішим був «Літос, або Камінь з пращі правди церкви святої» на розбиття фальшивотемної «Перспективи… або ліпше пасквілю» (Київ, 1644), що вийшов під псевдонімом Євсевія Піміна та був, власне, гнівною відповіддю на книжку колишнього ректора Київської братської школи і автора патріотичних віршів на смерть П. Конашевича-Сагайдачного Касіяна Саковича, який перейшов 1625 р. до уніатства, а потім повністю і до католицизму.

Як і М. Смотрииький, Сакович також написав кілька творів на виправдання свого ренегатства з гострими випадами проти порядків у церковному і громадському житті України. Вважають, що головним ініціатором і співавтором «Літоса» був київський православний митрополит П. Могила — визначний церковний, громадський і культурний діяч. Пасквільний тон брошури Саковича викликав загальне обурення серед патріотично настроєної інтелігенції й тому автори «Літосу» дали гідну відсіч зраднику, на глузування відповіли глузуванням і не залишили каменя на камені від «архисхизматика», «ростриги», «лицеміра», «бабського матеолога» і «баламута"-перевертня.

Це був ще один, нехай і не такий яскравий, спалах у полемічному письменстві середини XVII ст., а загалом полемічні баталії починають поступово стихати, дрібнішати. Причини для цього були, здається, вагомі: у 1632 р. шляхетсько-польська комісія на чолі з новим королем Владиславом IV виробила примиренські «Статті для заспокоєння релігії грецької» й водночас змушена була визнати незаперечний факт існування православної ієрархії; наростання потенціалу народно-визвольної війни українського народу проти польських поневолювачів, що вибухнула 1648 р. «Проте полемічна література пізніших часів все ж мала значення як продовження боротьби проти підступів Ватікану, проти католицької реакції, — писав академік О. І. Білецький. — Це значний вклад українського народу в боротьбу, яка провадилась силами всього прогресивного людства протягом століть…». Насамперед полемічна література не втрачала своєї злободенності в Галичині та на Закарпатті аж до повної ліквідації жахливих наслідків зрадницької Брестської унії.