Основні детермінанти політичної соціалізації особистості в українському суспільстві

Основні детермінанти політичної соціалізації ОСОБИСТОСТІВ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Конфліктогенність сучасного політичного процесу в Україні має не тільки унікальні коріння і прикмети, але й пояснюється присутністю у ньому рис, які американський вчений Л. Пай виокремив для визначення наближеності держави до демократичних норм і стандартів. У статті «Незахідний політичний процес» ним формулюється 17 пунктів, за якими розрізняються політичні процеси в західних і незахідних суспільствах. Більшість з них актуальні для характеристики політичного процесу та культури нашої держави, а саме:

• — опозиційні партії і прагнучі до влади еліти часто виступають як революційні рухи;
• — у політичному процесі переважають кліки;
• — політичні партії схильні претендувати на вираз світогляду і представництво способу життя;
• — емоційні і символічні аспекти політики відтісняють на другий план пошуки вирішення конкретних питань і загальних проблем;
• — інтенсивність і широта політичної дискусії мало пов’язані з ухваленням політичних рішень;
• — неконструктивний характер незахідного політичного процесу вимушує лідерів дотримуватися більш визначених поглядів у зовнішній, а не у внутрішній політиці [1, с.67].

Дещо іншої думки дотримується Т. Каротерс, який, виділяючи ті характерні риси, що були притаманні українському політичному процесу на попередніх етапах, зауважив, що зараз відбуваються зміни від «політики домінування сили» до «марного» або «некорисливого» плюралізму, за умов якого влада поділяється з-поміж нестійкими групами, недовговічними партіями під керівництвом харизматичних лідерів або тимчасовими політичними альянсами, що перебувають у пошуку ідентичності [2, р. 11]. Такий пошук ідентичності має наслідком недовготривалість коаліційного партнерства серед партій та лідерів, зміну ідеологічних настанов та орієнтацій, проведення безсистемної політики, орієнтованої на короткостроковий популістський ефект, підсилення конфліктогенності та розколу та конфлікту політичних акторів та суспільства загалом.

Дійсно, соціальна динаміка пострадянської України зумовлена олігархічною боротьбою за матеріальні ресурси й владні повноваження, що витісняє на маргінес громадянське сумління нації. Відсутність прозорої політичної комунікації посилює недовіру до владних інституцій, загострює соціальну справедливість, створює вакуум політичної мотивації особистості. Продовження етатистської політики не сприяє структуризації суспільства, а посилює його атомізацію, активізує рівень соціального розшарування. Це веде до соціальної аморфності, унеможливлює створення середнього класу, утвердження інститутів громадянського суспільства. Тому ми наємо розколи та конфлікти не лише на рівні влади та опозиції, а й на рівні політичної культури та її інтеріоризації індивідами. У зв’язку з цим М. Білик вказує на такі особливості політичної культури в умовах сучасної України:

• — заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;
• — низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;
• — правовий нігілізм;
• — нерозвиненість громадянських позицій;
• — недостатньо розвинутий індивідуалізм;
• — підданські відносини до будь-якого центру реальної влади [3, с. 97].

Є Головаха відзначав, що за ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації) [4, 174].

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних з іншого. Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.

Двадцять років тому, із проголошенням незалежності України, здавалося, що політична активність молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим змінам у суспільстві, однак цього не сталося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь сьогодні повністю деполітизована, аполітична, адже саме молодь була помітною соціальною групою українських протестів під назвою «Євромайдан», говорити про високу політичну свідомість багатьох молодих громадян по всій України, а особливо на Сході важко. Оскільки ситуація в суспільстві надто складна, багато в чому не просто суперечлива, а й не — зрозуміла, варто вести мову не стільки про політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи інших явищ, політичні орієнтації молодих людей. Що ж детермінує політичну пасивність нового покоління українців? По-перше, вирішення проблем матеріального забезпечення, професійного самовизначення вимагають від молодої людини таких зусиль, що політична діяльність об'єктивно переміщується на периферію її інтересів. По-друге, високий рівень недовіри до державних інституцій обумовлює негативне ставлення молоді до політичної діяльності взагалі.

Якщо говорити про місце молоді в системі української влади, то тут мало що відомо, хоча з погляду на Верховну Раду України, уряд, на представницькі органи влади, неважко дійти висновку про те, що молодь у них представлена дуже мало. Хіба що трохи більше на районному та сільському рівнях. Інша справа, рівень підготовки молодої людини до політичної діяльності. Зрозуміло, що незалежно від віку, в політиці потрібні знання, навики, вміння, досвід. Об'єктивно молодь у цьому може дещо програвати старшим. Саме тому постає питання про необхідність професійної підготовки молодих політиків.

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості молоді є поліцентризм її політичних уподобань. Загалом нинішній рівень політичної свідомості української молоді є ще досить низьким, що негативно позначається і на рівні її політичної активності. Рівні політичної активності та свідомості не завжди збігаються. Молодь може бути політично пасивною не тому, що вона є політично несвідомою, а тому що не підтримує ту чи іншу форму політичного правління, той політичний курс, який не задовольняє її специфічні потреби та інтереси.

Поряд з масовим відчуженням молодих людей від політики, хронічною недовірою до нинішніх владних структур, сьогодні спостерігається активізація електоральної участі громадян, намагання сумлінно виконати різні соціально-політичні ролі - виборця, члена політичної партії, суспільної організації та ін. Г. Золотухін із прикрістю вважає, що найбільш ефективним і безвідмовним засобом приваблення електорату залишаються свідомо брехливі обіцянки. Якщо дозволити собі звернутися до жаргону процвітаючих представників попси, то наші обранці сповідують один-єдиний принцип: «піпл все схаває!» Досить згадати, скільки з них успішно використали в своїй кар'єрі реально існуючий мовний конфлікт. Якщо ми справді одного ранку прокинулися б зі знанням іноземної мови, то здоровий глузд підказав би: навіщо боротися з нею? Особливо в світлі європейських прагнень країни [5, с. 58].

Як зазначав свого часу Ф. Рудич, політична система сьогодні - це система транспартійної корупції, в якій різні партії на публіці сваряться, а всередині зв’язані бізнес-інтересами, що є для них головними. При цьому культивується всемогутність грошей. Це прямий шлях до корупції [6]. У тих країн, які тривалий час існують в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу, люди втрачають якісні орієнтири, не мають взірців для стійкої політичної поведінки. Відсутність моральних авторитетів, сумнівна легітимність влади й вибіркове правосуддя нівелюють й дезінтегрують буття суспільства, підривають його стабільність. У разі неспроможності влади вирішити нагальні політичні проблеми, вона має звільнити місце для опозиції, яка спроможна реалізувати ефективний менеджмент й створити умови для існування громадянського суспільства [7].

Означені факти — одвічний для незалежної України конфлікт між владою та опозицією, культивація розколу між різними соціальними та регіональними групами задля утримання електорального ядра, популізм та невиконання програм політичних партій — стали причинами найсерйозніших протистоянь наприкінці 2013 — початку 2014 років. Вони отримали багато назв та коннотацій «євромайдан» та «антимайдан», «боротьба народу проти влади», «революція гідності», «Майдан 2.0». Але ми повинні розуміти, що в цих сутичках загинуло більше сотні людей, число покалічених та постраждалих вимірюється тисячами. Чи це не є показником протиріч розвитку політичної системи та соціалізації в Україні? Країна опинилася відкритою перед низкою небезпек внутрішнього конфлікту, який буде давати знати про себе наступними роками, якщо не десятиріччями. Якими стануть наслідки для такої соціалізації або ре соціалізації через означені події для кожного індивіда — прямого чи непрямого учасника подій, як це вплине на розвиток цілих територіальних громад та регіонів?

Ще вибори 2004 року (як і події 2013;2014 рр.) примусили всіх серйозно замислитися про загрозу федералізму. На думку деяких політологів де-факто цей устрій вже існує. Чи врахувало нове керівництво такі реалії у своїй зовнішній і внутрішній політиці? Жодним чином. Погіршення економічних показників і рівня життя тому красномовне підтвердження. Чи можна говорити про політичну соціалізацію громадян, котрі після виборів опинились у стані «внутрішньої еміграції»? До цієї майже половини населення необхідно додати ще сім мільйонів українців, які живуть у «зовнішній еміграції» [8, с.58].

Політично країну, в якій очевидні ознаки федералізму, протистояння регіонів, не може об' єднати така національна ідея, як «українство». Особливо коли згадати про методи, якими вона впроваджується.Брак конкуренції між регіонами у сфері економіки й культури створює ситуацію глухого кута. Тим часом західні націоналісти не хочуть, а східні кланові групи неспроможні відмовитися від боротьби за владу заради влади [9, с. 60].

Ф. Рудич зазначає, що відповідно до європейських вимірів демократія — це державна машина, що ефективно діє на користь країни, а не купки політиків, це чіткий поділ повноважень між гілками влади, де ефективно працює уряд, підтримуваний стабільною більшістю в парламенті. Це незалежна судова влада, дієва боротьба з корупцією, консенсус політичного класу й суспільства у стратегічно важливих для країни питанняхЗаміна розбалансованої системи державних інститутів досконалою політичною системою, моделлю чіткого поділу владних повноважень, забезпечення механізму стримувань і противаг, сучасних форм безпосередньої і представницької демократії, наявність офіційної опозиції - невідкладні завдання, які належить вирішувати новообраному президентові, новим коаліції в парламенті та уряду [10].

Більшість із років його існування в українському політичному просторі був відсутній конструктивний діалог між владою та громадянським суспільством. Проблема в тому, що тривалий час у нас прищеплювали класово-нігілістичне ставлення до національної політики і традицій. Спотворена й вульгарна комуністична ідеологія здійснювала соціалізацію населення на основі утопічних стереотипів та пролетарських догм. Інерція тоталітарного правління не втратила своїх позицій і в добу української незалежності. Тому потрібна творча робота, спрямована на утвердження демократичного формату політичної системи та форм взаємодії, що передбачає: політичний культура влада демократичний.

• — примат народної ініціативи в процесі національного державотворення;
• — утвердження в суспільстві поваги до людини як найвищої цінності;
• — зміна акцентів політики з державних інститутів на громадянське суспільство;
• — забезпечення верховенства права й закону;
• — розвиток політичних відносин на засадах толерантності й плюралізму [11].

В умовах народовладдя громадяни «повинні заохочуватися до розуміння моральної та етичної оцінок насамперед їхньої власної відповідальності, а не відповідальності колективу, бо інакше вони сформують не демократію, а монолітну тиранію. Тому принцип незалежності вимагає, щоб демократичний уряд не диктував своїм громадянам, що саме вони мають думати на теми політики, моралі чи етики, а навпаки, забезпечував умови, які б заохочували громадян дійти у цих питаннях власних висновків та, врешті-решт, індивідуальних переконань» [12, с. 339]. Цивілізаційний досвід засвідчує, що демократія гине, як тільки спільнота обирає примусові засоби формування переконань своїх громадян через нав’язування їм ідеологічних догматів.

Як показувалося нами вище, низька політична активність молоді пов’язувалася з явищем політичної відчуженості, причинами якої, на думку, О. Петрунько, можна вважати брак відповідної мотивації, наявність інших інтересів, індивідуально-психологічні особливості, небажання брати на себе відповідальність, негативне ставлення до політики взагалі, розчарування у певних політичних і громадських лідерах та ідеях [13, с.100].

На даному етапі у свідомості дослідників, і в громадській думці відбулися відчутні зміни в уявленнях про молодь як про соціальну групу, котрій притаманні не лише типові «молодіжні» якості, але й ряд нових ознак («соціальних новоутворень»), у тому числі й прихований внутрішній потенціал політичної активності, який за певних обставин може актуалізуватися і впливати на перебіг політичних подій. То ж не можна не погодитися з тим, що молодь є однією з найперспективніших у політичному плані соціальних груп.

Ми погоджуємося з М. Гордієнко, що першочерговим завданням є виховання в людині громадянських чеснот, політичної культури, національної свідомості, навиків державного управління, вміння здійснювати системний моніторинг влади. Ці аспірації мають витиснути з реального життя сучасної України байдужість, дилетантизм й зневіру громадян щодо спроможності здійснювати системний моніторинг владних інститутів. Меркантилізм української влади й апатія нашого суспільства змушують роль політичного авангарду взяти на себе досвідчених й авторитетних людей. Вони створили ініціативну групу «Першого грудня» як інтелектуальний осередок громадянського суспільства. Їхній діагноз українського суспільства формулюється так: «У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально. Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили. Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво. Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею» [14].

Формування політичної культури молоді можливе за умови здійснення загальногромадського виховання, адже саме воно формує у людини почуття громадянськості, тобто почуття своєї співпричетності зі справами і турботами всього суспільства, прагнення внести свою частку в розбудову держави. Громадянськість перетворює людину з покірливого підданого влади в громадянина, який має свої права і обов’язки, вміє грамотно, на основі закону, за допомогою демократичних інститутів відстоювати свої інтереси. Громадянськість, згідно ще із стародавніми греками, це передусім відповідальна участь людини в суспільних справах.

Тому демократична політична освіта має бути спрямована на виховання громадянина (громадянська освіта), який цінує власні права, готовий відстоювати ідеали свободи, демократичні цінності, володіє відповідними практичними навичками.

Громадянська освіта подається як одна з найвпливовіших серед зовнішніх факторів впливу на формування політичної культури молоді. Зокрема автор звертає увагу на те, що саме від якості громадянської освіти залежить рівень ціннісних уявлень молоді про структуру та принципи дії політичної системи, свої права та обов' язки в цій країні, вміння користуватися цими знаннями.

Зрозуміло, що справжній громадянин повинен прагнути до того, щоб бути корисним своїй державі. Це, безперечно, підсилює інтерес до історії, культури, розширення свого кругозору, ерудиції, духовного збагачення. Ось чому з впевненістю можна сказати. Що політично свідома людина — це перш за все громадянин, оскільки за цим поняттям розуміється людина, яка вступає у політику з розвинутими ідентифікаціями участі, яка навчена ідеологічним орієнтаціям, що визначають її політичний вибір певних правил політичної гри, особливо терпимості й толерантності, і приймає активну участь у політичному житті країни.

Звичайно, виховання у молодої людини почуття громадянськості потребує підвищеної уваги до її освіти, зокрема гуманітарної, оскільки тільки вона може сприяти формуванню розвинутої, ерудованої, політично освіченої особи. Звичайно, неможливо обійтись і без культурологічної та політологічної освіти молоді. У демократичному суспільстві мають існувати на засадах плюралізму різноманітні ідеологічні течії й партійнополітичні позиції. Але їхній політизуючий вплив повинен бути врівноваженим з боку процесу, який виконує інтегруючу, об'єднуючу функцію. Таким процесом може бути саме політологічна освіта, змістом якої буде неупереджене викладання знань про об'єктивні закономірності соціально-політичного розвитку суспільства. Слід зазначити, що політологічна освіта — це не партійна агітація, а надпартійне знання про стан справ у навкіллі, про суперечливу дійсність, про шляхи і засоби вирішення існуючих проблем.

Оволодіння фундаментальними науковими знаннями про політичні, загальносоціологічні закономірності дозволяє сприймати суспільні явища, події та факти не в бажаній видимості, а у їх глибинній сутності. А саме це сприяє усвідомленню молодими людьми того, що нормальне існування сучасного суспільства має бути заснованим на засадах плюралізму, толерантності та компромісу. Таке усвідомлення є необхідною складовою частиною політичної культури, культури громадянського існування людини.

Нинішній виховний процес молодої особи у демократичному суспільстві повинен перебачити досить високий рівень індивідуальної свободи особистості, відмову державних структур від жорсткого визначення форм та методів соціалізації, постійного контролю як за суспільними інститутами, що її здійснюють, так і за самим громадянином. Передача молодим громадянам традиційних елементів політичної культури та політичного процесу в цілому в демократичному суспільстві завжди повинні доповнюватись прищепленням навичок самостійного пошуку вирішення тих чи інших проблем, нових методів здійснення завдань, які постають перед молоддю, формуванням нових елементів політичної культури.

Переважна більшість молодих студентів не відчувають стимулювання їхнього інтересу до політики навчально-виховним процесом. Процес навчання відбувається за допомогою старих методів (читай — запам’ятовуй); на репродуктивне відтворення інформації зорієнтована більшість викладачів курсів суспільних дисциплін. У деяких вузах відбувається скорочення курсів політології, непомірно зростає педнавантаження, не функціонує система перепідготовки педагогів-політологів. Зазначені недоліки мають негативний вплив на якість викладання і вивчення політології, на формування політичної культури студентської молоді та гальмують відродження і розбудову національної системи освіти. В сучасних умовах нагальною є проблема істотного підвищення теоретико-методологічного і методичного рівня політичної освіти, формування політологічної інфраструктури, творчої особистості, що дозволить вивести політичну освіту України на рівень розвинених країн світу.

Отже, в демократичному суспільстві не можна вимагати від громадян (зокрема молоді), щоб вони брали або не брали участь у певних політичних подіях, акціях, у політичному житті в цілому. Проте без активної участі демократія починає слабнути. Саме рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики. Серед форм політичної участі розповсюдженими у студентів виявляються: обговорення політичної ситуації з друзями, участь у передвиборчій кампанії, в демонстраціях, мітингах, публічних акціях. В цілому протести є випробуванням демократії. Вони покликані радше надавати громадянам реальну можливість виразити свої інтереси та переконання, а не служити засобом примусу чи залякування. Тому треба усвідомлювати різницю між мирним протестом, метою якого є отримання підтримки широкого загалу, та руйнівним, деструктивним протестом, який призводить до розколу суспільства та втрати підтримки.

Список використаних джерел

• 1. Пай Л. Незападный политический процесс / Л. Пай // Политическая наука. 2003. № 2. С. 66−86.
• 2. Carothers Th. The End of the Transition Paradigm / Thomas Carothers // Journal of Democracy. 2002. Vol. 13. No.1. РР. 5−21.
• 3. Білик М. Особливості формування політичної культури сучасної молоді / М. Білик //Соціальна психологія: Український науковий журнал. Киів, 2008. № 4. С. 96−105.
• 4. Головаха Е. И. Политический выбор молодежи Украины / Е. Головаха // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави; [ред. В. Литвин, М. Слюсаревський]. К.: Знання, 2001. Вип. 3. С. 174−178.
• 5. Золотухін Г. Соціалізація в умовах незалежності: жертви і переможці / Г. Золотухін // Соціальна психологія. 2006. № 3 (17). C. 52−65.
• 6. Рудич Ф. Політична нація України: передумова утвердження єдиної держави / Фелікс Рудич [Електронний ресурс]// Віче. 2010. № 21. Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2267/.
• 7. Гордієнко М. Г. Політична соціалізація як засіб формування громадянської зрілості особи/ М.Г. Гордієнко [Електронний ресурс] // Матер. міжнар. конф. «Особа в тоталітарному суспільстві: рефлексії ХХІ століття» (Одеса, 23−27 чер. 2013 р.). Режим доступу: http://liberte.onu.edu.ua/upload/file/file₂/gordienko_m.%20%D0%B (+).doc.
• 8. Золотухін Г. Соціалізація в умовах незалежності: жертви і переможці / Г. Золотухін // Соціальна психологія. 2006. № 3 (17). C. 52−65.
• 9. Золотухін Г. Соціалізація в умовах незалежності: жертви і переможці / Г. Золотухін // Соціальна психологія. 2006. № 3 (17). C. 52−65.
• 10. Рудич Ф. Політична нація України: передумова утвердження єдиної держави / Фелікс Рудич [Електронний ресурс]// Віче. 2010. № 21. Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2267/.
• 11. Гордієнко М. Г. Політична соціалізація як засіб формування громадянської зрілості особи/ М.Г. Гордієнко [Електронний ресурс] // Матер. міжнар. конф. «Особа в тоталітарному суспільстві: рефлексії ХХІ століття», (Одеса, 23−27 чер. 2013 р.). Режим доступу: http://liberte.onu.edu.ua/upload/file/file₂/gordienko_m.%20%D0%B 3.(+).doc.
• 12. Дворкін Р. Свобода, рівність, спільнота / Р. Дворкін [пер. з англ.] // Сучасна політична філософія: Антологія; [упоряд. Я. Кіш]. К.: Основи, 1998. С. 313−343.
• 13. Петрунько О. В. Мотиви відчуження сучасної молоді від активної політичної діяльності / О. В. Петрунько // Педагогіка і психологія. 2006. № 1. С. 98−101.
• 14. Українська хартія вільної людини [Електронний ресурс] // Група Першого грудня. Режим доступу: http: 1−12.org.ua/ukrajinska-khartija-vilnoji-liudyny.