Сутність формування пізнавальної активності молодших школярів в сучасній психолого-педагогічній науці

Термінологічне поле формування пізнавальної активності молодших школярів: базові поняття дослідження

В умовах розбудови національної системи освіти особливо актуальним є виховання високоосвіченої, активної особистості, здатної висувати нові ідеї, мобільно реагувати на швидкі зміни соціальної ситуації. Від цілеспрямованої активної діяльності людини значною мірою залежить перебудова та розвиток усього нашого суспільства. Саме тому загальноосвітня середня школа зорієнтована сьогодні на створення умов для соціального розвитку учнів з врахуванням їх індивідуальних особливостей, розвитку пізнавальної активності як інтегральної якості особистості.

Пізнавальна активність учнів є важливим чинником підвищення і одночасно показником ефективності і результативності процесу навчання, оскільки вона стимулює розвиток самостійності учнів, творчий підхід до опанування змісту освіти, спонукає до самоосвіти, до досягнення високих результатів у навчанні 4, с. 11; 21, с. 2; 31, с. 10; 43, с. 11; 57, с. 106 .

У педагогічній науці немає єдиного підходу до визначення поняття пізнавальна активність 4, с. 23; 51, с. 85; 76, с. 34; 78, с. 191. У нашому дослідженні розкрито сутність пізнавальної активності школяра через поняття «активний» і «активність». Термін «активний» походить від латинського «activus» і означає діяльний, енергійний, ініціативний; той що розвивається. Термін «активність» означає посилена діяльність, діяльний стан. Г. Костюк 38, с. 77тлумачить активність як здатність змінювати навколишню дійсність у відповідності до особистих потреб, поглядів, мети. Як риса особи, активність виявляє себе в енергійній, ініціативній діяльності.

Активність дитини — це прояв потреби її життєвих сил, тому її можна вважати і передумовою, і результатом розвитку дитини. Будь-яка діяльність, здійснювана людиною, приводить в активний стан її фізичні та духовні сили [16, с. 17]. Аналіз літературних джерел показав, як із розвитком філософської та психологічної думки розвивалися і погляди дослідників на природу активності. Активність — не тільки прояв життя людської особистості, але й умова її розвитку. Активність — одна із основних характеристик особистості, яка полягає у здатності виступати джерелом змін у стосунках з оточуючим світом (на відміну від реактивності, коли джерелом є зовнішній стимул). Активність виражається у багатосторонній діяльності, яка спрямована на пізнання, зміну, перетворення навколишнього світу, на зміну власної природи, свого психічного складу. Активність — ступінь взаємодії суб'єкта з оточуючою дійсністю. Дана категорія є однією з найактуальніших у дослідженні природи психіки, психічного розвитку, свідомості, пізнавальних і творчих можливостей особистості [55, с. 17].

Активність, як риса особистості, передбачає, що учень стає субєктом діяльності й управляє своїм власним розвитком з урахуванням загальнолюдських цінностей, вимог суспільства, і тому активність, як особистісне утворення, виражає стан того, кого навчають, і його відношення до діяльності. Цей стан знаходить вираження в психологічному настрої його діяльності: зосередженості, увазі, розумових процесах, в інтересі до здійснюваної діяльності, особистісної ініціативи. Активність передбачає перетворювальне ставлення субєкта до обєкта, яке передбачає наявність таких моментів: вибірковість підходу до обєкту; постановка після вибору обєкту мети, завдання, яке необхідно розвязати; перетворення обєкта у наступній діяльності, спрямованій на розвязок проблеми. Розвиток активності того, кого навчають, супроводжує весь процес розвитку особистості: від репродуктивно-наслідувального через пошуково-виконавчий до творчого рівня. Суттєві зміни в активності відбиваються на діяльності, а розвиток особистості знаходить свій вияв у стані активності. Якщо діяльність являє собою єдність обєктивно-субєктивних властивостей особистості, то активність — її приналежність, як субєкта діяльності - виражає не саму діяльність, а рівень її та характер, впливає на процес цілепокладання і на усвідомлення мотивації способів діяльності [50, с. 8].

З метою удосконалення навчальної діяльності учнів науковцями досліджувались різні аспекти пізнавальної діяльності. Великим внеском в розв’язанні цієї проблеми стали роботи А. Брушлинського, В. Давидова, П. Гальперіна, З. Калмикової, Н. Менчинської,. Н. Тализіної, Г. Щукіної, І. Якиманської і багатьох інших учених. Науковц довели, що зміст понять «навчання» та «пізнавальна діяльність» не є тотожним. Навчання — це організована, двостороння діяльність, спрямована на максимальне засвоєння та усвідомлення навчального матеріалу і подальшого застосування отриманих знань, умінь та навичок на практиці. Цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини [16, с. 67]. Спираючись на визначення діяльності як способу буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни, пізнання як процесу цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей [74, с. 68], ми визначаємо пізнавальну діяльність як єдність сприйняття, теоретичного мислення і практичної діяльності. Вона здійснюється на кожному життєвому кроці, у всіх видах діяльності і соціальних взаємин учнів, а також шляхом виконання різних наочно-практичних дій у навчальному процесі. Але тільки в процесі навчання пізнання набуває чіткого оформлення.

Пізнавальна діяльність людини є складним процесом взаємодії зовнішніх та внутрішніх умов. Зовнішні дії є значущими в розвитку пізнавальної активності особистості, але по мірі розвитку свідомості людини, затвердження спрямованості його особистості все більшої ролі в його діяльності набувають внутрішні умови: досвід, світогляд, інтереси й потреби. Ці чинники в своїй суперечливій єдності та складають спрямованість в діяльності особистості, яка і робить вплив на весь розвиток психологічних процесів людини [43, с. 10].

Пізнавальна діяльність, як і будь-яка діяльність, має свої мотиви та цілі. Основним базовим мотивом, що спонукає людину пізнавати навколишній світ, є потреба в дослідженні зовнішнього середовища, на основі якої надалі формується складна система пізнавальних мотивів.

Зміст пізнавальної діяльності визначається тими знаннями, яких набуває людина в процесі пізнання. Знання — це отримана і перероблена за допомогою пізнавальних процесів інформація про оточуючий людину зовнішній і внутрішній світ. Результати пізнавальної діяльності людини зафіксовані за допомогою мови в законах, правилах, теоремах, аксіомах, формулах, знакових і числових виразах, які використовує людина в своїй практичній і теоретичній діяльності.

Поняття «активізація навчально-пізнавальної діяльності учнів» тлумачиться нами як процес, спрямований на мобілізацію вчителем (за допомогою спеціальних засобів) інтелектуальних, морально-вольових та фізичних сил учнів на досягнення конкретної мети навчання, розвитку та виховання, на посилену спільну навчально-пізнавальну діяльність учителя та учнів, на спонукання до її енергійно цілеспрямованого здійснення, на подолання інерції, пасивності та стереотипних форм навчання й учіння. Крім того, активізацію навчання школярів не доцільно розглядати в сучасних умовах розвитку школи лише як процес управління активністю учня. Це водночас і процес і результат стимулювання активності школярів [28, с. 147; 31, с. 67; 45, с. 38].

У контексті нашого дослідження основоположним є поняття «пізнавальна активність». Пізнавальна активність є соціальною властивістю людини, що має природні передумови; складне особистісне утворення, яке виявляється у ставленні суб'єкта до пізнання навколишнього світу та себе у світі; якість, що втілюється через готовність та прагнення людини осягнути невідоме і найбільш повно реалізується у пізнавальній діяльності.

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчив, що немає єдиного погляду на сутність пізнавальної активності особистості. Г. Щукіна пов’язує її з розумовим напруженням, інтелектуальною діяльністю, І. Харламов — із виявом морально-вольових зусиль. Більшість учених (А. Матюшкін, Г. Щукіна та інші) розглядають пізнавальну активність як перетворювальну діяльність та творче ставлення індивіда до процесу пізнання [55, с. 8].

У працях багатьох вчених вона розглядається у тісному взаємозв'язку з поняттям «самостійність». Деякі науковці вважають, пізнавальну активність формою виявлення самостійності. Ми погоджуємося з думкою В. Крутецького, який зазначає, що: «…відношення між поняттями „активне мислення“, „самостійне мислення“ та „творче мислення“ можна представити у вигляді концентричних кіл. Це різні рівні мислення, без яких кожне наступне є видовим у відношенні до попереднього, родового. Творче мислення є самостійним та активним, але не всяке активне мислення є самостійним і не всяке самостійне мислення є творчим» [40, с. 34].

Даний психологічний феномен розглядається різними дослідниками з наголосом на ту чи іншу ознаку, скажімо як компонент пізнавальної діяльності, як одна з рис особистості, як готовність особистості до пізнання зовнішнього та внутрішнього світу [64, с. 43].

Найчастіше названі ознаки розглядаються не у чистому вигляді, а у поєднанні. Так, наприклад, деякі вчені визначають пізнавальну активність і як ознаку прояву пізнавальної діяльності, і як готовність до пізнання зовнішнього та внутрішнього світу. Група дослідників розглядає пізнавальну активність як пізнавальну діяльність та рису особистості. Інші у своїх визначеннях намагаються розглядати даній феномен за всіма трьома ознаками, названими вище [64, с. 30].

Багато авторів розглядають пізнавальну активність з точки зору пізнавального інтересу, математичних та сенсорних здібностей, розвитку мислення, «якостей навченості» і розумової активності загалом [64, с. 15].

Деякі дослідники розглядають пізнавальну активність як певне ставлення суб'єкта до пізнавальної діяльності, енергійну діяльність думки, готовність до пізнання, рису особистості. Існує також точка зору, згідно з якою пізнавальна активність — це водночас і одна з провідних особистісних властивостей учня, і якість його діяльності. На нашу думку, найбільш доцільними є психолого-педагогічні підходи до вивчення проблеми пізнавальної активності, які розглядають цей феномен комплексно: з одного боку як рису особистості, а з іншого — у зв’язку з пізнавальною діяльністю [21, с. 34], зокрема, визначення пізнавальної активності молодшого школяра як риси особистості, що характеризує її позитивно-емоційне ставлення до пізнавальної діяльності, передбачає інтерес та енергійність у пізнанні нового, а також визначає якість навчальної діяльності учня (наявність знань про способи розв’язання завдань, прагнення до вибору способів діяльності, здатність до завершеності навчальних дій) [51, с. 7].

Таким чином, у результаті аналізу різних підходів до визначення цього поняття ми прийшли до висновку, що пізнавальна активність — це окреме особистістне утворення, яке називають властивістю або якістю особистості. Ми визначаємо пізнавальну активність як інтегральне складне утворення особистості, що містить мотиваційний, змістовно-операційний і емоційно-вольовий компоненти. Пізнавальна активність реалізується через пізнавальну потребу, ініціативу, пізнавальну надситуативність, перетворювальність, самоактуалізацію, саморегуляцію, які є визначальними характеристиками пізнавальної активності.

Пізнавальна активність має мотиваційно-вольову природу, оскільки повязана з вольовими рисами особистості (цілеспрямованість, організованість, самостійність, рішучість), а також з усіма утвореннями особистості, які є проявами її внутрішньої активності (ціннісними орієнтирами, спрямованістю). Пізнавальна активність дитини містить у своїй основі пізнавальні та соціальні спонуки, характеризується високою емоційністю, зв’язком із довільністю, самоусвідомленням, самооцінюванням і прагненням досягти успіху, передбачає інтерес та енергійність у пізнанні нового, а також визначає якість навчальної діяльності молодшого школяра (наявність знань про способи розв’язання завдань, прагнення до вибору способів діяльності, здатність до завершеності навчальних дій).

Щодо поняття «навчально-пізнавальна активність учнів», то це поняття ми тлумачимо як рису особистості, яка виявляється в її готовності, в прагненні до навчально-пізнавальної діяльності, в тому числі й самостійної, а також у якості здійснення діяльності, у виборі раціональних шляхів досягнення поставленої мети навчання.

Розвиток пізнавальної активності учнів є однією з актуальних проблем не тільки психолого-педагогічної науки 4, с. 24; 76, с. 19; 78, с. 197, а й усього навчально-виховного процесу 20, с. 17 сучасної середньої загальноосвітньої школи, тому що в ній містяться витоки багатьох проблем: формування пізнавальних інтересів 47, с. 23, розвиток самостійності 12, с. 33, розвиток здібностей 25, с. 147; 27, с. 87, прищеплення вміння вчитися 28, с. 76; 29, с. 234, виховання ініціативності, цілеспрямованості, відповідальності, самокритичності, сили волі 67, с. 23; 39, с. 145; 47, с. 27. Процес формування пізнавальної активності проходить через розвиток її структурних компонентів. Розглядаючи процес розвитку пізнавальної активності, який плине у часі, можна виділити в ньому три групи етапів засвоєння знань: початкову (актуалізація опорних знань, мотивація та цілеполягання), середню (закріплення та застосування), завершальну (узагальнення та систематизація). Реалізація цих етапів у процесі навчання визначає розвиток пізнавальної активності школярів.

Процес «задоволення» пізнавальної потреби здійснюється як пошукова пізнавальна активність, спрямована на відкриття невідомого, усвідомлення його сутності. У процесі навчання пізнавальна активність завершується актами розвязання навчального завдання. Звідси випливає необхідність у забезпеченні потреб, мотивації та інтересу навчання основам наук в умовах інноваційних процесів, притаманних сучасній загальноосвітній середній школі [26, с. 204; 34, с. 123; 42, с. 36; 43, с. 10]. Таким чином, внутрішнім стимулом навчально-пізнавальної активності виступають потреби та інтереси школярів.

Перш ніж перейти до поняття «формування пізнавальної активності» розглянемо семантику понять «розвиток», «формування» і «становлення», які, незважаючи на дуже широке застосування, не є сталими педагогічними категоріями.

Формування — процес становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без винятку факторів — екологічних, соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних та ін., та передбачає певну закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості, стійкості [14, 71]. Становлення — це поняття, яке вказує на перехідні стани, які ведуть до оформлення речей і явищ, до відокремлення органічних і людських індивідів, до самовизначення природних і суспільних систем [14, с. 13]. Саме формування людської особистості дає вельми виразний приклад становлення Стадія становлення особистості - це період складання та оформлення елементарних структур самостійної діяльності дитини; ці структури ще є частково зовнішніми — включеними до сумісної діяльності з дорослими, одночасно вже «злитими» з індивідуальними силами дитини, обґрунтовують його самостійні дії, орієнтації, рішення, розширюють коло його спілкування зі світом. Розвиток — це процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини, який пов’язаний з постійними, безперервними змінами, переходами з одного стану в інший, сходженням від простого до складного [5, с. 34]. Для поглибленого вивчення цього процесу сучасна наука пішла шляхом диференціювання складових компонентів розвитку, виділяючи в ньому фізичні, психічні, інтелектуальні, духовні, соціальні та інші сторони.

В контексті нашого дослідження, ми використовуємо термін «формування»: під впливом цілеспрямованого формування пізнавальної активності відбувається її становлення і розвиток.

Процес становлення пізнавальної активності відбувається через розвиток її структурних компонентів. Пізнавальна активність особистості, як складне інтегративне явище, має власну структуру, що охоплює як діяльнісні, так і особистісні аспекти. Основою для визначення структури пізнавальної активності як складної цілісної системи було обрано структуру навчально-пізнавальної діяльності, запропоновану О. Скрипченком. Отже, структура пізнавальної активності тих, хто навчається, — це складна цілісна система, що поєднує у собі діяльнісні та особистісні аспекти і охоплює змістовно-операційний, інформаційний, мотиваційний, цільовий, емоційний, вольовий, комунікативний, результативний, контрольно-оцінний компоненти, а також здатності та здібності і увагу вчителя та учня, як центральних і рівноправних суб'єктів навчально-виховного процесу. При розробці системи формування пізнавальної активності молодших школярів необхідно ураховувати вікові особливості учнів, відповідно до яких пізнавальна активність відзначається недосконалістю та нестійкістю, оскільки усі її структурні компоненти у цьому віці проходять фазу становлення і зазнають значних змін. Крім того, специфіка навчальних предметів початкової школи, які не є основами наук, також вимагає окремих підходів.

Попередній виклад дозволяє нам зазначити, що формування пізнавальної активності є складним процесом, у якому ми виділяємо три основні етапи: мисленнєвий — система розумових операцій; графічний — розробка схем, які дозволяють конкретизувати і деталізувати майбутню діяльність вчителя і учнів; предметно-маніпулятивне моделювання — побудова зразку навчально-пізнавальної діяльності, що планується [6, с. 34].

Як ми вже зазначали, пізнавальна активність молодшого школяра, що формується, це середовище, яке динамічно змінюється і містить значну кількість компонентів із невідомими й неочевидними структурами множинних зв’язків. Ці зв’язки організовані за принципом причинних мереж, а не окремих ланцюгів.

Спираючись на вищевикладене, під формуванням пізнавальної активності молодшого школяра ми розуміємо цілеспрямований процес становлення та розвитку пізнавальної активності учня під керівництвом педагога, у якому виділяються такі етапи:

• 1) постановка діагностичних цілей та їхнє максимальне уточнення, формулювання навчальних цілей з орієнтацією на досягнення результатів (формування пізнавальної активності молодшого школяра);
• 2) підготовка навчальних матеріалів;
• 3) організація всього ходу навчання відповідно до навчальних цілей;
• 4) оцінка поточних результатів, корекція навчльно-пізнавального процесу, спрямована на досягнення поставлених цілей;
• 5) заключна оцінка результатів.

Отже, виходячи з цільових орієнтирів формування пізнавальної активності, на практиці реалізується концептуальна ідея досягнення чітко визначеної мети (передбачуваного результату). З цією метою педагогом вибудовується технологічна логіка навчального процесу як алгоритм поетапних дій вчителя, учнів. Останній визначає послідовність етапів, які сприяють досягненню результату, для кожного учня — він свій. Тому у виборі методів і технологій формування пізнавальної активності вчителю необхідно виявити конкретну проблему у професійно-педагогічній діяльності, а тоді з’ясувати концептуальну ідею та цільове призначення діяльності з формування пізнавальної активності, за допомогою яких ця проблема вирішуватиметься. Вищевикладені положення формують теоретико-методологічну базу для обґрунтування підготовки майбутнього вчителя початкової школи до формування пізнавальної активності молодших школярів.