Домінанти малої прози Людмили Старицької-Черняхівської

Домінанти малої прози Людмили Старицької-Черняхівської

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська належить до когорти покоління «Розстріляного Відродження». Це та плеяда української культурної інтелігенції, яка відродила пошуки етно-і самоідентифікації, прагнула докорінно змінити статус власної країни, її громадянської та мистецької ролі в контексті активного європейського поступу. Однак, незважаючи на реабілітацію після здобуття Україною незалежності замовчуваних радянським режимом імен, осібні постаті літературного життя першої половини XX століття лишаються маловідомими передусім для широкого загалу.

Студії про життя і творчість Людмили Старицької-Черняхівської почали спорадично з’являтися у 1990;ті роки. Здебільшого в них ідеться про родину Старицьких, болісні й жорстокі випробування талановитої та сильної жінки (банкрутство родини, хвороба чоловіка, переслідування, арешт і смерть дочки). Водночас нині вже маємо ґрунтовні дослідження художньої спадщини письменниці. Так, відомі дисертації Інни Чернової («Еволюція проблематики і поетики у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської», 2002), Володимира ТТТвеця («Історична драматургія Людмили Старицької-Черняхівської (проблематика і поетика)», 2008), Любові Процюк («Драматургія Людмили Старицької-Черняхівської: конфлікти і характери», 2009). Проте зазначенні роботи присвячені винятково драматургічним творам. Натомість прозовий доробок Людмили Михайлівни, за винятком хіба що повісті «Діамантовий перстень», залишається поза увагою літературознавців. Тому варто з’ясувати особливості цього складника спадщини письменниці, аби скласти комплексне уявлення про творчість Людмили СтарицькоїЧерняхівської, виявивши головні риси ідіостилю.

Дослідити домінанти малої прози Людмили Старицької-Черняхівської задля розкриття цілісного бачення письменницького хисту й ідіостилю автора.

Мала проза Людмили Старицької-Черняхівської нечисленна, однак презентує розмаїту жанрову палітру, цікава змістовно й відображає нові аспекти художньої творчості письменниці.

Жанр твору «Жива могила» (1889) визначено авторкою — «Українська легенда». Обираючи фольклорний жанр, письменниця вповні дотрималася вимог стилізації, втіливши у літературному тексті відповідні формальні та змістові складники.

Насамперед слід зазначити особливості викладу — розмірений темп нарації, романтизована історія, розлогі описи, риторичні формули.

Фольклорний інтертекст використано в художньому обрамленні літературного твору. Людмила Старицька-Черняхівська залучає своєрідну художню загадку, пов’язану з образною символікою природи: «Срібною обручкою охопили могилу два струмки і несуться з кручі бурхливим потоком [… ] тихо ремствуючи, спадають нарізно струмки на дно глибокого яру, а там, зрадівши, що позбулися страшного тягара, знову єднаються і, міцно обійнявшись, весело дзюркочуть» [5, 569], розгадка якої наявна тільки наприкінці твору.

Наратор веде розповідь, залучаючи численні повтори в розділах щодо характеристики персонажів, які лишаються незмінними. Проте ця сталість у Людмили СтарицькоїЧерняхівської набуває інфернально-генетичних ознак: так, нащадок убивці Жмайла Данило повторює злочин наглої смерті щодо земляка і доччиного коханого, а нащадок чесного Громики Роман заради щастя сина ладен примиритися з ворогом, підтвердивши у такий спосіб гідність і чесноти своїх предків. Отже, письменниця вдалася до умовного хронотопу, надавши лейтмотиву легенди — помсті - позачасової актуальності.

Водночас супровідним елементом подій постає національно-визвольна боротьба українців. Власне, історія розпочинається за часів Богдана Хмельницького. У тексті раз по раз виринають епізодичні сцени, пов’язані з боротьбою українців проти поневолювачів. Однак вони або лише згадуються у розмовах, або вплітаються в розповідь у зв’язку з долею персонажів. Тому, наче епізодична, тема знищення один одного козаками-побратимами набуває, крім особистісного, ще й громадянського звучання. Адже саме відсутність єдності, натомість постійні міжусобиці, сутички, заздрість і зрада кревних унеможливлювали здобуття перемоги та відновлення Української держави. Крім того, у цьому контексті особливе значення має постать бандуриста, який, оповідаючи про звитяги персонажів твору, сповіщає громаду про найважливіші перипетії у долі країни — походи козаків. Так письменниця наголошує на ролі співочих мандрівників, які протягом багатьох віків постають головними носіями історичної правди у бездержавній країні. Звідси, Людмила СтарицькаЧерняхівська зіставляє взаємопов'язані рівноцінні трагедії: особисту і національну.

Жанрові легенди притаманні фантастичність і казковість. Ірреальні явища, наявні в художньому творі, здебільшого втілені у наскрізній персоніфікації природи, яка постає свідком і співучасником подій, а згодом — притулком кохання: тирса-трава чує перший поцілунок Романа і Дарини, перша зірка благословляє почуття молодих, місяць оберігає пару після смерті. Використовуючи художній паралелізм під час опису зародження кохання, письменниця вдається й до антитези, коли межу смерті перейдено. У цьому Людмила Старицька-Черняхівська відобразила швидкоплинність людського життя і циклічну вічність природи, де, на відміну від соціуму, не існує лицемірства, образ і зради, в чому також полягає одна з ознак жанру легенди — дидактичний стрижень.

«Жива могила» оповита легендою. Тому письменниця залучає потужний народнопоетичний струмінь, помітний у використанні паремії, постійних епітетів, сталих виразів, порівнянь і пісенної образності, а саме: зоряна ніч, залізна воля, круторогий місяць, чорна невдячність, чорні брови, карі очі, син-сокіл, красуня-дочка, зоряна ніч, Лада-весна; полетіти орлом; бути холодним, наче камінь; минутися, як важкий сон; за неньку — повненьку, за отця — до кінця, а за милу — цим, щоб було весело всім; хто чарки не лічить, той добра не зичить; в гостях добре, а вдома краще; «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!» тощо. Фольклорний складник є головним у побудові твору. Саме постійні вкраплення зазначених елементів надають казковості подіям, наближують літературний твір до народної розповіді.

Побудова твору як розповідь-розмова створює ефект полілогу — наратор і реципієнтиспіврозмовники, про що свідчать спонукальні й запитальні конструкції, а також залучення народних вірувань і забобонів. Наприклад, місце кривди кревного побратима перетворюється на пустку, а козак Данило Жмайло після підступного вбивства сина (Романа) і батька (Василя) Громик набуває рис інфернальної сили — гачкуватий ніс, зміїна посмішка, жовтуватий відтінок шкіри. Символічним стає віщування смерті пугачем чи поява сивого туману щоразу перед небезпекою та нещастям. У такий спосіб Людмила СтарицькаЧерняхівська відтворює дух старовини та змушує читача зануритись у народну стихію.

Звідси, фольклорний інтертекст є головним у структурі художнього тексту, але в українській легенді «Жива могила» наявні також біблійні образи. Так, пан Жмайло, який присягнув на хресті у побратимстві панові Громиці, порівнюється з Каїном. Він убив сина і знищив маєток друга. За Господньою волею, наче даючи шанс прийдешнім поколінням виправити помилки минулого, усе змінити, Дарина і Роман зустрічаються на велике свято — Спас. Та недаремно існує повір'я про вихід померлих на світ — зрештою, померлий хлопець забирає живу Дарину із собою. Тож як синтез язичництва і християнства споконвіку вроджений у свідомості українців, так і в літературному творі переплелися фольклорний та біблійний інтертексти.

Крім вербальних підтекстів, важливим складником розповіді постає музичний супровід безмовного діалогу дівчини та хлопця, що визначає тональність і дальший розвиток стосунків пари: «Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, пронеслися перші акорди пісні […] та пісня — той стогін — це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою [,.] і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою та тужливо шепочуть вуста: Навіщо, навіщо?.. Невже…» [5, 579]. Стогін зруйнованого почуття і скарга вищим силам на неможливість подолати прокляття предків, туга розділених сердець та холод смертей, а також риторичне питанім скривджених закоханих (навіщо?) є суцільним настроєвим тлом розповіді. Натомість вправно стилізована дума про підступне вбивство Василя Громики у виконанні бандуриста постає контрапунктом історичного й особистого ракурсу твору, підкреслюючи фатальність долі нащадків двох родів і акцентуючи помилки українських поразок — заздрість, зрада, братовбивство.

Літературні та музичні підтексти посилюють головні смислові домінанти — почуття помсти і прокляття. Саме вони детермінують розвиток подій та визначають фатальний трагічний фінал. Пан Громика, проклявши колишнього побратима-зрадника, зумовлює вічну помсту і ворожнечу між двома родами, але водночас власною ненавистю прирікає на загибель своїх спадкоємців, оскільки прагнення смерті є бумерангом для адресанта. Пан Жмайло, винуватець страждань і смертей кревних козака, який безмежно довіряв йому, навіть присягнувши на хресті, порушує присягу Богові задля реалізації бажань, спровокованих заздрістю до успішнішого друга. Його нащадок, персонаж-двійник, Данило Жмайло вбиває коханого дочки, знищуючи таким вчинком не лише споконвічного ворога, але і свій рід.

Отже, помста і прокляття — дві взаємопов'язані деструктивні сили, що корегують поведінку та вчинки персонажів, акцентують народну мудрість про Божу волю, про відповідальність за добрі й лихі думки і слова. Тому до фольклорного і біблійного інтертексту варто долучити й літературний, оскільки проаналізувавши художній текст Людмили Старицької-Черняхівської, можна помітити змістові паралелі з трагедією Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульетта» й повістю Миколи Гоголя «Страшна помста». У зазначених творах помста і прокляття стали рушіями сюжету: вбивство через ненажерливість і заздрість, самознищення у вербалізації зла, вічна боротьба та ненависть родів, підступна зрада побратима, актуалізація давно забутих та незрозумілих кривд і образ, кара дітей за гріхи батьків, брак милосердя та небажання пробачити або, принаймні, почути опонента, приреченість забороненого коханім і трагічна смерть закоханих, які не можуть подолати незрозумілу впертість у стосунках антагоністів.

Та особливе місце у цьому контексті посідає епіграф до твору Людмили СтарицькоїЧерняхівської «Жива могила»: «Любовь сильнеє смерти и страха смерти» [5, 569]. Ці слова належать Івану Тургеневу. Вони є лейтмотивом невеличкого за обсягом твору «Горобець», де йдеться про порятунок малого пташеняти, котрого хотів проковтнути величезний собака, старим горобцем, який ризикував задля збереження наступного покоління своїм життям. Епіграф постає наче антитезою до твору письменниці: батько замість порятунку дитини і приборкання егоцентричних переконань власноруч знищує дочку, прирікаючи її на вічне блукання між двома світами та унеможливлюючи дальший земний шлях двох колись знаних козацьких родів. Проте закоханим допомагає природа, коли Дарина добровільно обирає потойбічне існування із убитим її батьком Романом. Загадка, що пролунала на початку легенди, здобуває розгадку, зокрема, Людмила Старицька-Черняхівська вдається до метаморфози: могила — прихисток дівчини і хлопця, струмки — це сльози молодих, шум калини — розмова закоханих, скеля — батько-вбивця, та, оскільки вода камінь точить, лишається віра, що сльози-струмки врешті-решт зруйнують камінь. Помста і ненависть змогли завадити коханню, зате сила почуття перемогла смерть, що засвідчує відкритий фінал літературної «української легенди».

Звідси, інтерпретація назви твору «Жива могила» — мертві закохані далі існують завдяки завжди живому почуттю. Тому недаремно розв’язка історії суголосна останнім реченням «Горобця» Івана Тургенева: «Только ею, только любовью держится и движется жизнь» [6, 20] - «… і настане час, коли впаде чорна брила і струмки поєднаються на все життя, назавжди…» [5, 600].

На відміну від фольклорної стилізації твору «Жива могила. Українська легенда», художній текст «Мрія» (1892) представлено в суто літературному жанрі оповідання. Головним структуротвірним стрижнем твору постає багатовимірна історична проекція. Кожний розділ оповідання відображає окремий епізод із минулого, в якому персонажі перебувають у межовій ситуації. Звідси, у тексті домінують рефлексії, діалоги та полілоги.

Художнім обрамленням твору (перший та сьомий розділи) є сьогочасний момент саморефлексії жінки, яка завдяки ірреальній провідниці подорожує в часі. Одразу варто зазначити, що потойбічний супровід персонажа має літературні запозичення — «Божественна комедія» Данте Аліг'єрі, «Енеїда» Івана Котляревського, «Сон» Тараса Шевченка. Проте на відміну від зазначених творів Людмила Старицька-Ченяхівська розкриває ім'я і призначення супровідниці героїні лише наприкінці оповідання.

Крім власне композиційного складника, існує змістове обрамлення, пов’язане з образом «недужої жінки». Героїня твору свідомо прирікає себе на існування, невпинно нарікаючи на свою гірку жіночу долю, яка, за її переконанням, означає лише пасивність, страх, слабкість, неуцтво, нікчемність і маргінальність. Вона обирає безперервну щоденну рутину замість повноцінного багатобарвного життя і не докладає жодних зусиль, аби принаймні спробувати змінити мізерію повсякдення. Та побачивши приклади представниць фемінної статті в історичному ракурсі, жінка по-новому інтерпретує свою місію на землі. Отже, змістове обрамлення втілює градацію героїні від звичайної пересічної людини до індивідуальності, яка прагне досягти рівня особистості.

Римській історії присвячено три із п’яти мандрівок. Однак лейтмотиви осібних замальовок письменниці та переміщень її героїні різні.

У другому розділі йдеться про боротьбу перших християн за право молитися Господу Богу, відкидаючи культові поклоніння язичницьким богам. Проводирем і прикладом для нескорених стає тендітна дівчина, яка насмілюється протистояти римському імператорові Нерону (37−68 рр.). Саме її завзятість і затятість стає рушійною силою для супротиву інших, адже вони обрали за покликом серця, а не через амбіції та матеріальні бажання: з-поміж богів Людмила Старицька-Черняхівська називає Кроноса, який уславлював гедонізм та нагадував про швидкоплинність буття і Мінерву, патрона воєн, коли ціною життя здобувають нові території. Тож недаремно, побачивши незламність молодої дівчини, золото тьмяніє, а мармурові сходи розсипаються. Натомість християни обирають гідне життя, в якому домінують духовність і моральна стійкість, аби здобути небесний спокій: «Слава великому Богу, що дарував на землі правду й любов» [5, 560]. Звідси, центральним поняттям другого розділу є віра, яка охоплює кілька рівнів, а саме: релігійний (перевага християнства над язичництвом) та особистісний (віра в себе, яка долає сумніви і страх).

Третю частину присвячено подвигові германок у смертельній боротьбі проти римських легіонів Цезаря (58−50 до н.е.): «Жінки германські подавали своїм чоловікам нові мечі для страшної січі, вони рвали свої довгі коси і швидко в’язали тетиву до луків, — вони не тікали з поля» [5, 562]. Сміливість представниць фемінної статті, їхня безпосередня участь у кривавій, заздалегідь програшній битві стають натхненням і рушієм дій чоловіків. Напевно, тому Людмила Старицька-Черняхівська порівнює германок із валькіріями, чиї мечі випромінюють світло, що в цьому контексті уособлює домінанту цієї історії - волю. Жінки ладні віддати своє життя і свідомо приректи власних дітей на загибель, аби вони ніколи не знали рабства і зберегли найвищу цінність людського життя — свободу, зокрема й свободу вибору між гідною смертю та ганебним існуванням.

Образ матері є центральним у шостому розділі оповідання. Подорож до Риму стає фінальною мандрівкою героїні з провідницею, котра знайомить «ученицю» з матір'ю Тіберія та Гая. Йдеться про братів Гракхів — убитих реформаторвів, відомих політичних діячів Стародавнього Риму II ст. до н.е., захисників демосу. Незважаючи на смертельну небезпеку і фаталізм, мати пишається вчинком і вибором дітей — утвердити й захистити справедливість у державі заради майбутніх поколінь. Тому вона щиро дивується і навіть обурюється поведінкою обсерваторки, яка висловлює співчуття, називаючи її «нещасною»: «Чуєш, я сама своїми руками післала їх на смерть, бо навчила їх любити правду й вітчизну більше життя! Щастю матері Грахків заздріють самі безсмертні боги, ймення її переживе віки віків!.. І горе тій жінці, котра забуде ймення Грахків!» [5, 567]. Отже, ключові поняття у шостій частині - справедливість і гідність, які всотується з материнським молоком.

Роль матері направду є головною у становленні людини. Та насамперед жінка має виконати свою основну функцію — дати нове життя, без чого існування людства неможливе. У дітях почасти втілені батьки, адже від ставлення мами до дитини залежить формування її характеру, світоглядних домінант, ціннісних орієнтирів, а отже, доля. Тому материнська любов — запорука поступу особистості. Саме на цьому наголошує Людмила СтарицькаЧерняхівська, роблячи героїню свідком прощання великого Гете (1749−1832) з матір'ю: «Бо то ваша душа бренить в моїй душі, мамо! І ваше серце б'ється в моїм серці […] Ти геній, але немає вище за щастя бути матір'ю генія-сина!» [5, 565]. Материнська любов сильніша за смерть, оскільки гідні досягнення її дитини — найбільше щастя і найвідповідальніша місія матері на землі. Тому «мати славного Гетого» спокійно та радісно прощається із сином та, залишаючи гордість нації, йде у вічність.Єдину частину, в якій події розгортаються в Україні, присвячено подвигові жительок Буші (листопад 1654 року). За народними переказами, оборонці міста захищалися сільським реманентом від озброєного польського війська, добровільно жінки з дітьми спалювали себе у хатах, кидалися зі скель, топилися у криницях, аби не потрапити до ворога. Водночас виокремлюють трагічну і героїчну смерть дружини сотника Мар’яни Завістної, яка після смерті чоловіка, оточена ворогами, підпалила бочку з порохом, знищивши чимало польських військових. Образи хоробрих жінок, які разом із дітьми гинуть, аби не дістатися ворогові, вже траплялися в історії про сміливих германок. Проте якщо там підґрунтям самопожертви була втеча від неприйнятного рабства, то у відображенні події з національної історії основою вчинків персонажів стає патріотизм: «Ми за вітчизну змагаємось і ніхто не примусить нас скласти оружжя!» [5, 564]. Адже самогубство постає не лише засобом знищити кільканадцять ворогів, зберегти свою гідність, але водночас важливою перепоною, яка допоможе з'єднати сили українського війська для зупинки подальшої агресії Польщі та захисту Батьківщини.

Варто зазначити, що батько Людмили Старицької-Черняхівської, відомий український письменник Михайло Петрович Старицький, також звернувся до образів захисників Буші, але його твори — повість (1894) і драма (1898) — було написано пізніше за доччину «Мрію». Можливо, саме Людмила надихнула батька на їх створення. Крім того, подвиг славетних германок оспівує бард. У цьому разі роль народних співців переймають літератори.

Врешті-решт, в останньому розділі письменниця розкриває ім'я таємничої провідниці героїні: «Я та, що всі женуть і топчуть по цілому світу. Я — правда» [5, 568]. Тому вона розкриває всі головні функції жінки, ілюструючи прикладами з історії та переконуючи мимовільну мандрівницю в її силі, яка здатна зародити і відродити найкращі почуття — ключові у розділах — Віру, Волю, Патріотизм, Любов, Справедливість і Самопожертву. Водночас проблема жіночої емансипації, на якій наголошує у своїй студії Юрій Хорунжий, відсутність рівних можливостей, на що нарікає героїня, залишається, вочевидь, зрозумілою річчю для минулих поколінь, коли самі представниці фемінної статті самостійно вирішували нагальні питання, пов’язані з долею дітей, країни, Батьківщини.

Відповідно до настрою мандрівниці змінюється колористика: якщо на початку оповідання превалює сірість (буденність, кволість, невизначеність), то, переживши подорожі, героїня побачила своє помешкання у сонячному світлі, що корелює з радістю, сонцем і мрією. Проте ця мрія, ставши символом окресленого майбуття, вже набуває конкретних обрисів завдяки пращуркам сучасного жіноцтва. Щоразу жінка перероджується в різному просторі та часі, але константними лишаються складники її душі (метемпсихоз), які допомагають реалізуватися, зберігши фемінну сутність. А ретроспектива відображає подієву проекцію минуле — сучасне — майбутнє, об'єднану спільним образом жінки.

Особливе місце в інтерпретації твору посідає епіграф — «Я людина і ніщо людське мені не чуже». Цей латинський вислів належить римському письменникові Теренцію. Не випадково комедія, в якій пролунали зазначені слова, називається «Сам собі кат». Героїня твору Людмили Старицької-Черняхівської постійним скигленням і пасивністю, наріканням на тяжку жіночу безправну долю направду виправдовує свою бездіяльність. Однак самокатування зумовлює тільки поглиблення проблеми, універсалізація котрої зводить власну відповідальність нанівець.

Отже, в оповіданні «Мрія» Людмила Старицька-Черняхівська порушила питання фемінної самореалізації, особливо актуальне на початку XX століття, коли активізувалась боротьба проти сексизму, розкрила іпостасі жінки, актуалізувала історичний контекст, використавши автоалюзію у втіленні образів матері та жінки-воїна.

У творі «Навіщо» (1896) презентовано філософські міркування про людську природу, константну від Божого створення світу аж до сьогодні. Споконвічне роздвоєння між древом життя і древом пізнання (до речі, про це розмірковував і Франковий Каїн кількома роками раніше) набуває позачасового значення. Два слова «навіщо й куди?» не лише виокремлено графічно, але й постають рефреном художнього тексту. Водночас відбувається інтонаційна зміна: спочатку питання, пов язане з розмаїтим спектром чуттів — градація від цікавості, сумнівів через нестримну жагу знань до розпачу, гіркоти, а потім окличне твердження про недосяжність і неспроможність збагнути мудрість небес. З одного боку, ці запитання, поставлені Господом, є рушійною силою розвитку людства — насамперед цивілізаційного. З другого боку, вони викривають його ненажерливість, оскільки письменниця вкотре актуалізує невміння людини виокремлювати найголовніше (любов, здоров’я, родина) і цінувати життя, вчитися гармонії природи, принаймні помічати її красу і спокій, та дякувати за кожну мить: «І блискучі комети й планиди линуть та пливуть і досі в безкраїй просторі і несуть безсмертні Господні слова: «Ви не дізнаєтесь ніколи, ніколи — НАВІЩО й КУДИ!» [5, 602]. Тож питання лишаються риторичними.

Звідси, за формальними і змістовими складниками можна визначити жанр художнього твору «Навіщо» Людмили Старицької-Черняхівської як притчу, мораль котрої, напевно, міститься у назві, що не містить ані запитання, ані оклику, оскільки відповідає на запитання, певно, саме буття: «навіщо існуємо» — щоб жити, а не існувати, «куди йдемо» — вибір у кожного свій, але кінець шляху неминуче у зустрічі з Богом.

Твір «Пам'яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами» (березень, 1918) належить радше до зразків есеїстики. Авторка використовує публіцистичні складники, постійно апелює і до читача, і до полеглих у січні 1918 року героїв; твір насичено запитальними реченнями, вигуками, фактографією (400 юнаків, імена Володимира Шульгина, Олександра Поповича), фрагментарним відображенням і осмисленням подій та їх наслідків. Есе Людмили Старицької-Черняхівської містить чимало влучних порівнянь. Вона зіставляє Каїна, Іуду та більшовика, та останній — найгірший, бо не здатний покутувати свій гріх. Письменниця насичує роздум афористичними висловами: «зберіть всі хмари з усього світу — і не складете тої нерозважної туги, що оповила серце», «засипати своїм трупом повіддю прорвану гатку», «смерть ласка — смерть хвилина», «ця могила — ваш храм… друга свята могила над Дніпром… vivos vocat», «весна прощалася з молодістю». Насамкінець лунає обіцянка загиблим відродити вільну країну і заклик навіки зберегти пам’ять про героїв Крут, які символізують життя самостійної України.

Висновки

Отже, дослідивши домінанти малої прози Людмили СтарицькоїЧерняхівської можна виснувати, що студіювання різножанрових творів допоможе розкрити комплексну візію не тільки письменницької палітри авторки, але й поглибити розуміння загальнолітературних процесів межі ХІХ-ХХ століть. Адже проаналізовані твори відображають особливості світосприймання письменниці (синтез язичництва і християнства, поєднання фольклору, історії та літератури), демонструють багату жанрову палітру (легенда, оповідання, притча, есе), відповідно до якої авторка добирає певні формальні та змістові складники (стилізація, риторичні формули, ретроспектива, образи-символи), а також домінанти ідіостилю Людмили Старицької-Черняхівської (реципієнт — співрозмовникспівавтор, відкриті фінали, відображення минулого в сучасному, рефлексії персонажів).

Список використаної літератури

• 1. Барабан Л.І. Людмила Старицька-Черняхівська. Тернистий шлях творчості /Л.І. Барабан. — Вінниця: Велес, 2003. — 90 с.
• 2. ЖулинськийМ. Людмила Старицька-Черняхівська (1868−1941): митець високої гідності й твердості духу // Українська література: творці і твори / М. Жулинський. — Київ: Либідь, 2011. — С. 198−204.
• 3. Кара Т. Людмила Старицька-Черняхівська як історичний повістяр / Т. Кара // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених: збірник наукових праць / Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка; Нац. акад. наук України. — Київ, 2014. -Вип. 19. -С. 11−15.
• 4. Процюк Л. Людмила Старицька-Черняхівська / Л. Процюк // Науково-інформаційний вісник Академії наук вищої освіти України: наук.-інформ. видання / Академія наук вищої освіти України. — Київ, 2013, — № 4 (87): липень — серпень — вересень. — С. 93−95.
• 5. Старицька-Черняхівська Л.М. Вибрані твори: Драматичні твори; Проза; Поезія; Мемуари / Л.М. Старицька-Черняхівська; [Вступ, ст. таприміт. Ю. М. Хорунжого; Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.]. — К.: Наук, думка, 2000. — 839 с.
• 6. Тургенев И. Собрание сочинений в десяти томах./ И. Тургенев. — Том 10. — М.: Гослитиздат, 1962. — 344 с.
• 7. Хорунжий Ю. М. Шляхетні українки: Есеї-парсуни: Присвяч. долям О. Пчілки, Л. СтарицькоїЧерняхівської, М. Старицької та ін. / Ю. М. Хорунжий. — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. — 206 с.