Праця М. Петровського «Т. Цицюра» в контексті козакознавчих студій 1920-х років

Микола Неонович Петровський (1894−1951) належить до кола провідних українських радянських істориків. Він досліджував, насамперед, історію України ХУІ-ХУІІ ст., його роботи відзначаються солідною джерельною базою, арґументованістю авторських висновків. Поза сумнівом, дослідницький талант М. Н. Петровського не міг розкритися в усій повноті, оскільки 30−40-і рр. XX ст. в СРСР були зовсім несприятливими для наукового пошуку історика. Голодомори 1932;1933 і 1946;1947 рр., репресії, ідеологічні націнки (їх М. Петровський скуштував на собі), штучне обмеження дослідницького пошуку в галузі історії України козацької доби, закриття ряду наукових видань з історії України і т.д., врешті, тяжкі випробування воєнних років майже унеможливили процес дослідження історії козацької України. Однак у 20-х рр. XX ст., коли тоталітарний режим ще не загвинтив усіх гайок, вийшла у світ низка праць М. Петровського, яка засвідчила його потужний науковий потенціал. Особливу цінність має його книга «Нариси з історії України XVII ст. Досліди над літописом Самовидця» (К., 1930). Важливим є і цикл статей, насамперед, тих, які присвячені літопису Самійла Величка.

М. Петровський задумав також створити серію нарисів, присвячених дослідженню біографій видатних державних, політичних та військових діячів козацької України. Тут він обрав абсолютно вірний шлях і не його провина в тому, що дана проблематика залишилась нерозкритою. Лише в останній час вона почала успішно розроблюватися, про що свідчить цикл біографій гетьманів України, кошових Запорізької Січі, генеральної старшини взагалі. Досить згадати збірник статей колективу авторів «Володарі гетьманської булави», серію «Полководці Війська Запорозького» (вийшло вже 2 випуски) та ін. Петровський же встигнув видати тільки біографію переяславського полковника Тиміша Цицюри — дуже суперечливої постаті доби Руїни. Цю біографію він написав буквально з нуля, оскільки досі справа не йшла далі розрізнених згадок про цю особистість.

Отже, перша і остання стаття («Тиміш Цицюра») в серії М. Н. Петровського «Українські діячі XVII віку» вийшла у світ на сторінках 24-го тому «Записок історико-філологічного відділу ВуАН» (далі - ЗІФВ) у 1929 р.` Далі настали особливо тяжкі часи для України взагалі і для української історичної науки зокрема, тому ця серія була штучно обірвана. Самі «Записки ІФВ» опинилися у спецфондах, були знищені і на сьогодні по пальцях можна порахувати їхні примірники. Внаслідок цього стаття «Тиміш Цицюра» не набула належного поширення і стала значною бібліографічною рідкістю.

Враховуючи дану обставину, ми вирішили перевидати згадану статтю. При передруці статті були внесені незначні зміни. Насамперед, скорочені слова були подані повністю, наприклад, «наказний гетьман», а не «нак. гетьман», як у статті Петровського; а назви місяців подані цифрами. Корективи стосуються і мови статті, яка друкувалася за тодішніми правилами правопису. В чомусь ті правила були кращими, ніж нинішні (тоді слово «соціальний» писалося як «соціяльний» і ми дану форму зберегли), в чомусь — гіршими, наприклад, писалося «класа» замість «клас», і тут ми, як і в деяких інших випадках, вносили корективи відповідно до діючих норм правопису. Крім того, при новій публікації текстів джерел чи наведенні цитат нами були зняті тверді знаки, а літера «ять» була замінена в українських текстах на «і», а в російських — на «е». Друга група змін стосується посилань у статті «Тиміш Цицюра». На жаль, в той час не існувало ще чітких правил посилань і тому М. Петровський нерідко обмежувався наведенням лише скороченої назви книги чи статті, часопису, проставляв через кому номер випуску (тому) та сторінки, що може призвести до непотрібної плутанини. Довелось уніфікувати ці посилання, змінити їхню нумерацію (зробивши суцільну по статті, а не посторінкову), наблизивши їхній вигляд до сучасних вимог, також виправити явні друкарські помилки. Додамо, що «Древнехранилшце» — це є нині Центральний державний архів давніх актів РФ (Москві), у складі якого знаходяться зокрема такі фонди, як-от «Московский архив министерства юстиции», «Московский государственный архив министерства иностранных дел», «Малороссийский Приказ» .

Насамкінець, дякуємо відомій російській дослідниці історії України проф. Тетяні Таїровій-Яковлевій (Петербург) за надання нам ксерокопії статті М. Петровського, а студентам IV курсу факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська Академія» С. Багро і Д. Мазуру за допомогу у комп’ютерному наборі її тексту.

Підготувавши до передруку статтю М. Петровського «Тиміш Цицюра», ми передали її редакції журналу «Козацька старовина», не сумніваючись у тому, що даний твір буде корисним новій генерації дослідників історії українського козацтва.

Микола Петровський Українські діячі ХУІІ віку.

ТИМІШ ЦИЦЮРА Бурхливу й складну картину являла Україна другої половини XVII в.

Суміжні з Україною держави — Москва, Польща, Туреччина з Кримом прагнуть, якби тим чи іншим способом опанувати Україну й підкорити її собі. Кривава боротьба між цими державами за Україну точиться переважно на її-ж такі терені, несучи спустошення й руїну.

На самій Україні йде між людністю запекла боротьба класів і партій.

Козацька старшина й взагалі «можнійшие» вживають усіх заходів, щоб запосівши місце тих можновладців, проти яких підносилися бурхливі хвилі Хмельниччини, привернути собі до «послушенства» посполитих, захопити до своїх рук промисловість і міську торгівлю. Поспільство й міщанство рішуче борються з цим. Боротьба набирає кривавих і трагічних форм.

Немає єдності в цій боротьбі ні між «можшйшими» ні між поспільством і міщанством. У процесі боротьби вони поділяються між собою на скількись окремих партій, що, й собі, теж змагаються одна з одною.

Уся ця й класова, й партійна боротьба, й боротьба між сусідніми державами за Україну, тісно переплітається одна з одною, набирає різних форм, призводить до тих чи інших наслідків.

У перепетіях цієї боротьби на Україні бере гору то той, то інший клас, то та, то інша партія. Україна то перебуває під владою однієї з сусідніх держав, то виступає як мало не самостійна країна, то її розшматовують сусідні держави.

На всіх оцих змінах у державному й політичному становищі України, на змінах у класовій і партійній ситуації досить цікаво простежити й ті зміни, що відбувалися на тлі цих подій з окремими політичними діячами України, простежити їх життя й діяльність.

Коли ми зустрічаємо дуже великі зміни й до того-ж за не що й довгий час у державному життю України, коли, приміром, наприкінці 1658 — на початку 1659 р. ми бачимо Украшу як одну з федеративних одиниць Польсько-Литовсько-Руської Речі Посполитої, а 1667 р. Україна поділяється між Польщею і Москвою, коли ми зустрічаємо такі зміни в класових стосунках, як, напр., 1663 р. експлуатований клас українського суспільства блискуче перемагає на ніжинській чорній раді, від чого «барзо притуга великая на людей значных была», а вже 1665 р. це переможне 1663 р. поспільство стоїть перед Московськими статтями й перед ненавидним «послушенством» новим панам, — не менші зміни на тлі цих подій відбувалися і в житло та діяльності окремих тодішніх українських діячів.

Тут ми зустрічаємо такі моменти, що сливе невідома перед тим особа («человіченко худой и непородный казак», мовляв П. Дорошенко) стає на деякий час центральною фігурою України (І. Брюховецький), або що гетьман Лівобережної України йде до рук катові й засилається до далекого Сибіру (Д. Многогрішний), або польський сенатор, воєвода київський й колишній гетьман розстрілюється сливе без суду на підставі провокаційних даних (І. Виговський). Багато видатних діячів України за цих часів зазнали й щасливої й прикрої фортуни, переважно-ж останньої; багато їх загинуло в битвах, багато загинуло від катових рук, багато загинуло на чужіші в засланню.

Діяльність і долю одного з тих діячів України, що був певен час однією з видатніших постатей України, а потім зійшов з історичного кону та й не повернувся вже на нього зовсім, долю цього діяча, якому досі ще не присвячено окремої розвідки долю Тимоша Цицюри Польський дослідник L. Jenike, в своїй студії про С. Чарнецького навіть плутає Т. Цицюру з П. Тетерею (L. Jenike. St. Czamiecki. — С. 97−98). Lipinski W. S. М. Krzyczewski. // Z dziejцw Ukrainy. — Krakфw, 1912; його ж. Dwie chwile z dziejцw porewolucyjnej Ukrainy (там-же); його ж. Історичні студії та монографії. — Т. ПІ (Україна на переломі 1657−1659). — Відень, 1920, Летопись Григория Грабянки. — К., 1854; Летописное повествование о Малой России… А. Ригельмана. — М., 1847; Летопись Малыя России… Рубана. — СПБ, 1777; Летопись Самовидца по новоткрытым спискам. — К., 1878; Максимович М. Собрание сочиненій. — T. I. — К., 1876; Модзалевский В. Малороссийский Родословник, т. I. — К., 1908; Містечко Борисполе в XVII веке, — К., 1892; Niesiecki К. Korona Polska przy zlotey wolnoйci. — Lwфw, 1728; Памятники издаваемые Киевской Коммисией для разбора древних актов (далі - ПКК). — Т. Ш, изд. 2. — К., 1898; т. IV, 1859; Памятники Сибирской истории XVHI века, кн. 1. — СПб., 1892; автора цих рядків. Псевдо-Діяріуш Самійла Зорки // ЗІФВ. — Кн. XVПП. — К., 1928; Реестра всего Войска Запорожскаго после Зборовскаго договора. — М., 1875; Русская Историческая Библиотека (далі - РИБ). — T. XXL — СПБ, 1907; Соловьев С. История России с древнейших времен. — Кн. П, Ш, изд. «Общественная польза»; Стадник М. Гадяцька унія / / Записки Українського Наукового Товариства у Києві. — К. — Кн. VII. — 1910; Т. ПП. — 1911; Сторожев В. Лист Тимофея Цыцуры / / Киевская Старина. -1892. — № 2; Труды Черниговскаго Предварительнаго Комитета по устройству XIV Археологического съезда. — Чернигов, 1908; Филарет. Историкостатистическое описание Черниговской епархии.- Кн. V. — Чернигов, 1874; Черниговская летопись по новому списку // Киевская Старина. — 1890. — № 5; Шамрай С. До історії Баришполя у XVППI в. // Історико-географічний збірник У АН. — T. I. — К., 1927; Шишацкий-Ильич А. Часовня близ села Свидовца, Козелецкого уезда / / Черниговские губернские ведомости. -1851. — Nb 19; Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков, т. 1. — Владимир, 1903; Эйгорн В., Очерки из истории Малороссии XVII в., т. 1; Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1899. З архівних матеріалів я використав (частково) фонди Древлехранилища Центрархива РСФСР. (Москва), Чернігівського Краевого Історичного Архіву й рукописи Чернігівського Музею. я й хочу розглянути в цій студії, використовуючи на це приступні мені матеріали". В міру обробки подаватиму такі студії й про інших діячів цієї доби.

Коли й де народився Тиміш Цицюра певних відомостей ми не маємо; а як життя і діяльність Цицюрині були зв’язані з територією тодішнього Переяславського полку, то мусимо вважати, що й народився Т. Цицюра на Переяславщині - таки, коли не в самому Переяславі Що правда згодом, 1667 р., коли згідно з Андрусівським трактатом, з московського полону відпускалися українці з королівської сторони Дніпра (себто з Правобережжя), Цицюра теж прохав, як про це буде далі, царя, щоб і його було відпущено, зазначаючи, що всіх, окрім його, відпущено; робити ж на підставі цього висновок, що Цицюра був родом з Правобережжя, важко, бо міг Цицюра, щоб одзволитися і неправду казати; до всього ж, коли б Цицюра був з Правобережжя, його б з московської неволі було б відпущено, як було відпущено низку ворожих Москві українських діячів, приміром Носача, І.Нечая й ін. Окрім того 1653 р. Цицюра зветься «переяславськой казак» (АЮЗР. — Т.Х. — № 4. -С. 202). Усе це дав мені підставу триматися погляду, що Цицюра був родом з Переяславщини. Неможливо так само встановити, до якого з станів тодішнього суспільства належав Т. Цицюра походженням. В. Липинський, що в своїх студіях встановив більше-менше певне належність до відповідного стану трохи чи не всіх найвидатніших українських діячів й наступних по ній років, належности Т. Цицюри до певного стану так і не встановив В. Липинський, Історичні студії та монографії. — Т. Ш. Україна на переломі 1657−1659. — С. 170. Так само сливе не маємо відомостей і про родинний стан Т. Цицюри; зустрічаємо тільки 1660−1661 р. спомини про його зятя й шуринаАкты ЮЗР. — T. V. — Nb ЗО. — С. 54 -55., а 1671 р. про матір і сестру Древлехранилище Центрархива РСФСР. (Москва) Архив Министерства Юстиции, Книги Малороссийского приказа № 9, л. 910 (в дальшому при покликах на фонди цього Древлехранилища буду зазначувати тільки фонд його і відділ). Що ж до освіти Т. Цицюри, то важко навіть встановити, чи був він письменний чи ні, бо маємо ми й підписи за нього й інших осіб Наприклад Переяславські статті 1659 р. (Акты ЮЗР. — T. IV. — Nb 115. — С. 272) підписи:… «Вместо Переясловского Тимофея — Переясловской же Успенской церкви протопоп Григорей Бутович», або на чолобитній 1667 р. (Кіевская Старина. -1889. — № 9. -С. 772) «вместо Тимошки Цыцюри по сво веленью Мишка Булхеев руку приложил»^, а в універсалі його від 1660 р. маємо підпис «Тимофей Цецура manu рг.» (себто «manu propria»)'. Не дійшло до нас і портрету Т. Цицюри; зберігся тільки від 1660 р. опис зовнішнього вигляду Т. Цицюри, що був він «чоловік середнього росту, красних черт лиця, з очей б'є відвага, а рухливість тіла свідчить еластичність і проворство його ума Про діяльність Т. Цицюри на перших кроках революції Б. Хмельницького звісток ми не маємо, не зустрічаємо ми його в «Реєстрах» 1649 р. Правда в цих «Реєстрах» трапляється в Переяславському полку в сотні Бабича «Васько Цюцюра» і в сотні Яготинській «Андрій Цюцюренко» «, але в яких родинних стосунках ці особи були з Т. Цицюрою, ми не знаємо. О. М. Бодянський припускав, що «Васько Цюцюра» цих «Реєстрів» був батьком Т. Цицюри»; з цією гіпотезою погодитися неможливо, бо, як буде з низки документів видко далі, Тиміїн Цицюра був по батькові «Єрмолаєвич» .

Згодом Т. Цицюра у чолобитній до царя 1667 р. каже, що він перед катастрофою 1660 р. під Чудновом служив цареві «вірою и правдою» тринадцять років" «; отож треба гадати, що брав він участь і в перших роках Хмельниччини.

Вперше ми зустрічаємо Т. Цицюру наприкінці 1653 р., коли під час московського посольства на Україну В. Бутурліна «подьячим» Я. Портомоїну та Г. Ключарову 27 грудня в Переяславі про події Жванецької кампанії оповідав «переяславской казак Тимофей Цюцюренко» 1656 р. в листопаді бачимо присутнім при мировій між Ф. Меселієм і Ю. Рижим у Баришполі й «пана Тимоша Цицоренка» Предесловие до «Реєстрів». — С. XXXI.

К биографии Тимофея Цыцуры / / Киевская Старина. -1889. -№ 9. — С. 771.

• ****** Акты ЮЗР. — T. X. — № 4. — С. 202.
• ******* Местечко Борисполе в XVII веке, № 79. — С. 56, на жаль, це місце урядових актів, де згадується це Цицюренко, видано не зовсім гарно, так що неможливо з нього встановити, чи займав тоді в Баришполі Цицюра посаду сотника чи ні. Новіший дослідник Баришполя С. Шамрай не вказує в складі сотників цього міста Т. Цицюри (С. Шамрай. До історії Баришполя у XVIII в. // Історико-Географічний Збірник Української Академії наук. — T. І. — С. 96−97).
• ******** Самійло Величко. Сказание о войні казацкой з поляками. — T. І. — С. 180."

Оце всі ті незначні дані, що я знайшов про Т. Цицюру за Хмельниччини. виговщина цицюра хмельницький козацький Більшу роль в історії України починає відігравати Т. Цицюра за Виговщини.

Це були ті часи, коли пануючі кола українського суспільства, на чолі з гетьманом І. Виговським, боролися разом на два фронти: 1) проти «винников, броварников, пастухов и наймитов людских», що як згодом казав ідеолог пануючих кіл С. Величко, «з рогатинами, косами й кіями, и з сердцами до убийства и разграбления иміний людских готовими» йшли на боротьбу за поліпшення свого добробуту, проти експлуатації з боку владущих верстов, 2) а так само й проти Москви, що прагнула використати цю класову боротьбу на Україні для свого дальшого руху на південь. Спочатку, з кінця 1657 року, рух пригноблених шарів суспільства набув неабияких розмірів (Пушкарівщина); використовуючи таке становище на Україні, Московський уряд на раді в Переяславі (початок 1658 р.) примусив вершки українського суспільства поробити поступки, що обмежували автономію України, але-ж пануючі верстви, бачачи собі небезпеку як у русі нижчих кіл, так і в обмеженню свого самоврядування, склали союз з Кримом, погромили, за допомогою татар, Пушкаря й придушили до якого часу цей небезпечний собі рух. Далі, пануючі кола України, бачачи, що союз з Москвою не дає їм користі, а обмежує тільки їхні привілеї, бо Москва, зазнавши поразки в бажанню дій ти моря на півночі, звернула тепер головну увагу на південь і, використовуючи давні досвід Новгорода та Пскова, прагнула використати на Україні класові суперечності на користь собі, підгримуючи до часу нижчі кола людності, — тоді пануючі кола України рвуть з Москвою, провадять перетрави й прагнуть союзу з Польщею, Кримом, Туреччиною. Москва проти цього бореться. Невдоволенні соціяльною політикою Виговського й старшини, нижчі кола суспільства групуються навколо Безпалого, допомагають Москві в боротьбі з Виговським. Всю осінь і зиму 1658−1659 р. точиться дрібна війна між військовими частинами й відділами Безпалого з одного боку й між відділами Виговського з другого боку. Війна ця чергується з пересправами між ворогами, і ні одна сторона остаточно не перемагає.

У цих подіях ми зустрічаємо Т. Цицюру на боці гетьмана І. Виговського, причому посідає Цицюра посаду Переяславського полковника. Коли саме дістав Т. Цицюра полковництво Переяславське, встановити точно важко. Ще під час Переяславської ради на припочатку 1658 р. царський посланець на цю раду Б. Хитрово давав соболі переяславському полковнику «Ивану Кульбаке» Акты ЮЗР. — T. IV. — Ns 58. — С. 100−101. Акты ЮЗР. — T. V. — Ns 144. — С. 315. М. Максимович, що складав список українських полковників переважно за літописами, в складі Переяславських полковників Кульбаки не вказує (М. Максимович, Собрате сочиненій. — T. І. — С. 710). Акты ЮЗР. — T. IV. — Ns 79. — С. 156; що-ж до того, що 1 вересня під час перебування Кікіна у гетьмана І. Виговського, там у купі з іншими полковниками був і «Переяславской С…» (місце попсоване, Акты ЮЗР. — T. IV. — № 79. — С. 147), цей ініціял С треба віднести, на мій погляд, до Сомка, бо 4 вересня в Немиричевому шатрі був, як маємо у того-ж Кікіна «Переяславской прежней наказной полковник Сомченко» (там же. — С. 156). Акты ЮЗР. — T. XV. — Ns 6. — С. 285−286. 3 Гр. Гуляницьким були в Варві не чернігівський та прилуцький полки, як це здається з оповідання малопевного Самовидця (Літопись Самовидца. — С. 55) і залежного від нього Рігельмана (Летописное повествованіе о Малой России… А. Ригельмана. -Ч. П. — С. 9), а полки: Ніжинський, Чернігівський та Прилуцький, як про це маємо і в листі І. Виговського від 3.01.1659 р. до Ф. Куракіна (МАМЮ. — Белгородский стол, столбец. — № 429, л.л. 671−672) і в виказах посланців Долгорукого до Г. Ромодановського (там же. — Лл. 14−16). Потім у червні - липні того-ж 1658 р. посланець від київського воєводи В. Шеремєтєва до гетьмана І. Виговського Я. Крекшин зібрав у Чигирині відомості, що «Переясловскому де полковнику Колюбяке велел гетман голову отсечь» «У звідомленні до царського посланця до гетьмана І. Виговського, дяка В. Кікіна, маємо, що 4.09.1658 р., коли Кікін був у Ю. Немирича, там між козацькою старшиною був і «Переяславской полковник Чючар» «; у ньому, гадаю, треба вбачати перекручене прізвище Т. Цицюри, що виступає вже дальше як переяславський полковник.

Наприкінці жовтня 1658 р., коли гетьман І. Виговський прибув під Київ, Т. Цицюра, переяславський полковник, разом з військовим осавулом І. Скоробогатенком за дорученням од І. Виговського провадив перетрави з київським воєводою В. Шереметєвим про з'їзд гетьмана з воєводою"". Наприкінці-ж 1658 р. Т. Цицюра бере участь в акціях проти Москви. В листопаді кн. Г. Ромодановський з московськими відділами і частинами козаків, що трималися Москви, обложив у Варві козацькі полки на чолі з ніжинським полковником Г. Гуляницьким". Підчас цієї облоги на допомогу Г. Гуляницькому прибули козацькі відділи від І. Виговського під приводом наказного гетьмана І. Скоробогатенка й переяславського полковника Т. Цицюри. Вони й узяли участь у боях з відділами Г. Ромодановського. Після цих боїв Цицюра прибув до табору Ромодановського й запропонував, щоб цар знов прийняв козаків у своє підданство і щоб Ромодановський відступив з військом від Варви. Ромодановський на це згодився і, після того як козацька старшина, що трималася І. Виговського, заприсягла цареві, відступив від Варви МАМЮ. Белгородский стол, столб. № 429. — Лл. 164−168 (відписка цареві Ф. Куракіна про звістки, що він 8.12.1658 р. одержав від Г. Ромодановського) л.л. 14−16 (свідчення 6.12.1658 р. в Путивлі посланців, що кн. Долгорукий посилав до Г. Ромодановського), пор. Акты ЮЗР. — Т. VII. — N® 90, — С. 266,271−272,275; Труды Черниговскаго Предварительнаго Комитета по устройству XIV Археологического съезда. — С. 117; моя студія, Псевдодіяріуш Самійла Зорки. //ЗІФВ. — Кн. XVII. — С. 200 201. Самовидець же помилково оповідав про Г. Ромодановського, що від Варви «Выговский гетьман з ордами дал оному отсічь» (Летопись Самовидца. — С. 55), що повторює й залежний від Самовидця Рігельман (Ч. П. — С. 9). МАМЮ. — Белгородский стол, столбец. — № 429. — Лл. 269−270 (відписка Ф. Куракіна цареві про здобуті 20 й 23 грудня звістки від Г. Ромодановського). МАМЮ. — Белгородский стол, столб. № 429. — Лл. 469−472, столб. № 481 — Лл. 244−246, 247−251 (оповідання наприкінці січня 1659 р., сотенного голови М. Маслова, що 65л" у війську, яке ходило допомагати Іскрі), Лл. 240−241 (відписка цареві Г. Ромодановського від 17.01.1659 р.). Акты ЮЗР. — Т. XV. — Ne 8. — С. 367−368. задачу новіші з них: В. Герасимчук. Виговщина й Гадяцький трактат; М. Стадник. Галицька унія / / Записки Українського Наукового товариства, кн. VII, VIII; L. Kubala. Wojny duriskie і pokцj Oliwski 1657−1660. -С. 84 і д., 437 і д.

• ****** Volumina Legum IV. -С. 304−305. («Rycerskie odwagi urodzonego Tymosza Ciciury godne respectu і shiszney nagrody, ktцrego do szlacheckiego w tey Rzeczypospolitej kleunotu у wszystkich wolnoSci przypuskami; na со przywiley z kancellaryi naszey wydad rozkazemy»), Акты ЮЗР. -T.IV. — N" 114. C. 218.
• ******* Акты ЮЗРT. IV. — № 115. — С. 226.

Ця угода не припинила війни і вона тривала далі. До самої весни 1659 р. на терені України точиться дрібна війна між прибічниками І. Виговського з одного боку й з московськими відділами, до яких прилучилася ще й частина українців, з другого боку. Т. Цицюру ми зустрічаємо підчас цієї боротьби на боці І. Виговського. Т. Цицюра бере участь у кулі з наказним гетьманом І. Скоробогатенком у нападах на місцевості Миргородського й Полтавського полків на прихильників Москви й в нападі 20 грудня 1658 р. на Лохвицю, де стояв з військом кн. Ромодановськии. У січні (12−13) 1659 р. Т. Цицюра бере участь у розгромі під Пісками відділів ворожого І. Виговському полковника І. Іскри й у боях з тими московськими частинами, що ходили на допомогу Іскрі" у березні 1659 р. Київський воєвода В. Шеремєтєв послав військові відділи під Гоголів, щоб здобути кінських харчів; ці відділи мали під Гоголевим бій з козацькими й польськими частинами; брав участь у цьому бою проти московського війська й Т. Цицюра з своїм Переяславським полком і після поразки відступив до Переяслава" .

Поки на Україні відбувалися ці події, пересправи між Україною й Польщею йшли своїм шляхом і закінчилися відомим Гадяцьким трактатом, що був корисний верхам тодішньої України й аж ніяк не дбав про інтереси нижчих кіл. Зупинятися докладно на змісті цього трактату я не буду, бо це питання вже докладно розглянуто в низці праць" .

Коли навесні 1659 р. сом у Варшаві ствердив Гадяцькі пакти й низка осіб з козацької старшини здобула шляхетство, з-поміж цих осіб ми бачимо й Т. Цицюру" .

Московський уряд не міг, звичайно, погодитися на одірвання України від Москви, згідно з Гадяцьким трактатом, і ухвалив провадити активніші акції проти І. Виговського. Виговський та його прибічники і собі готувалися до рішучого бою з Москвою й своїми класовими ворогами. 26.03.1659 р. «боярин и воеводы князь Алексей Никитич Трубецкой с товарищи, отпев молебен грозному и страшному воеводе Спасу-свету пред святым его образом и прося у него всемогущего Бога милости и у пречистые Богородице и у всех святых милости же и заступления, пошли с государевыми ратными людьми из Путивля великого государя в черкаские городы», на Конотоп. Величезне московське військо Трубецького; що до складу його ввіходили і козацькі відділи Безпалого, обложило Конотоп, який боронило козацьке військо з ніжинським полковником Г. Гуляницьким на чолі. Даремно Трубецький добував місто штурмом, й облогою, й стріляниною — козаки вперто боронилися; на пропозиції здатися вони казали «что де они сели на смерть, а города не здадут» Акты ЮЗР. Т. IV. — № 115. — С. 233.

Бажаючи подати допомогу обложеному Конотопові, гетьман І. Виговський послав до Ніжина наказного гетьмана І. Скоробогатенка з військом, що в складі його був і переяславський полковник Т. Цицюра" Трубецький — же на заклик московського прихильника ніжинського протопопа Максима Филимоновича надіслав до Ніжина московські й козацькі відділи на чолі з кн. Г. Ромодановським, П. Скуратовим і полковником козацького війська наказного гетьмана І. Безпалого — Г. Донцем. Ці відділи прибули під Ніжин 27 травня й мали там бої з відділами Скоробогатенка, що до їхнього складу, окрім козаків, входили ще татари, волохи, серби й поляки. Дарма що, як доносив Трубецький цареві згодом, частини Ромодановського й перемагали в цих боях, але все-ж-таки Ромодановський мусів рушити назад, під Конотоп, куди й прибув 1 червня" .

А далі події війни розвивалися швидко й робили великі зміни в ситуації на Україні.

На виручку Конотопові рушив сам гетьман І. Виговський з невеликим козацьким військом і з ордою, з самим ханом Кримським на чолі. Наприкінці червня (28) відбувся й відомий бій під КонотопомМАМЮ. — Приказный стол, столбец N" 308, л. 444 (свідчення писаря І. Скоробогатенка — 3. Шийкевича, що його захопило в полон московське військо)." У цьому бою О. Трубецький, що, як тоді про нього мовляли був: «муж благоговейный и изящный, мудрый в Божественном писании, в воинстве счастлив и недругам страшен» МАМЮ. — Приказный стол, столбец № 308. Лл. 440−452 (відписка Трубецького цареві) Акты ЮЗР. — T.IV. — № 115. — С. 236. і д. (звідомлення О. Трубецького). У літопису Самовидця помилково сказано, що Г. Ромодановський прибув під Ніжин восьмого травня (Летопись Самовидца. — С. 57), як гадав й Рігельман (Ригельман… Ч. П. — С. 20).", зазнав погрому, втратив безліч війська й ледве відступив до Путивля з рештою вояків, страшенно здеморалізованих цим розгромом О. Лазаревський добре описус цей бій, виправляючи й доповнюючи Самовидця та Веяичка (А. Лазаревскій. Полк Нежинскій. -С. 208 і д.). С. Соловьев. История России. .-Кн. II. -С. 1661; Кн. ІП. -С. 47.

• ****** Як було московське військо здеморалізоване цим розгромом і боялося походу на Україну, видко з того, що коли згодом, у серпні, кн. Трубецький наказав військові рушити на Ніжин, у війську вибух заколот, окремі відділи не хотіли йти на Україну; насилу цей заколот втишено. (С. Соловьев. История России… -Кн. ПІ. — С. 337−338; История о невинном заточении… Матвеева. — С. 55).
• ******* С. Соловьев. История России… .-Кн. Ш. — С. 46−47; Пор. В. Герасимчук. Виговський і Юрій Хмельницький.-С. 2; L.Kubala. Wojny dunskie і pokцj Oliwski. -C. 157−158,460−461.
• 15″

Краса ж московської кінноти, що зробила переможну кампанію 1654−1655 рр., полягла в цій битві під Конотопом; ніколи, як каже С. Соловйов, цар вже не міг вивести в поле таке дуже військо. У траурному одязі цар вийшов до народу, страх напав на Москву. Люд зганяли укріплювати Москву, сам цар з боярами бував часто на цій роботі; людність по околицях столиці з родинами й майном збиралася до Москви, були чутки, що цар виїздить за Волгу, за Ярослав" .

Брав участь у цьому переможному поході І. Виговського під Конотоп і Т. Цицюра. З табору під Конотопом ми маємо листа (з датою 1 липня) козацької старшини, яка тоді трималася І. Виговського, заадресованого «пану Ивану Безпалому и всей при вас будучей старшині, к черни, к братьі нашей и одной крови» В цьому листі козацька старшина закликала Безпалого й його прихильників одірватися від Москви й прилучитися до них «всего Войска Запорожского». Серед козацької старшини, що підписалацього листа, маємо підпис і Т. Цицюри, полковника Переяславського Акты ЮЗР. — Т. XV. -№ 9. — С. 404 і д. 18. 07. того-ж 1659 р. з табору під Ромном ця ж козацька старшина, що трималася І. Виговського, надсилає листа до царя Олексія; в цьому листі старшина докоряє цареві за ту руїну, що несло Україні царське військо, і пропонує розпочати пересправи, щоб припинити війну. Маємо підпис Т. Цицюри, як Переяславського полковника, й на цьому листі". Коли згодом І. Биговський, повертаючись з-під Путивля, невдало облягав Гадяче, яке вперло боронив від Виговського Павло Єфремович АпостолАкты ЮЗР. — Т. XV. — Ы" 10. — С. 413 і д.", у складі війська І. Виговського, що провадило акції проти Гадячого, був і Т. Цицюра з своїм Переяславським полком; після-ж цієї невдалої облоги Гадячого Т. Цицюра прибув з своїм полком до Переяслава й розпустив військо", а І. Виговський рушив до Чигирина Про це похід І. Виговського: Акты ЮЗР. — Т. IV. — № 115. — С. 242,244; Т. VII. — № 98. -С. 297, 299; Акты Московскаго Государства. — Т. II. N8 1155. — С. 677−678; А. Востоков, Судьба Выговских и Ивана Нечая. / / Киевская Старина. — 1890. — № 1. -С. 41. В. Герасимчук каже, що Гадяче боронили від Виговського, полковники Апостол і Павло Єфремів (В. Герасимчук, Виговський і Юрій Хмельницький… С. 7), але у цьому оборонці Гадячого треба вбачати одну особу — Павла Ефремовича Апостола; також згодом його в одній справі в Москві весь час звуть і «Павел Єфремов» і «Павел Апостол» (МАМЮ. — Белгородский стол, столбец № 422. — Лл. 53 -58), пор. А. Лазаревский, Очерки малороссийских фамилий. Апостолы, // Русский Архив. -1875. — I. — 92; В. Модзалевский. Малороссийский Родословник. — Т. I. — С. 6.". Незабаром після цього у І. Виговського відбулася в Чигирині рада старшини, де ухвалено, коли буде змога, замиритися на який час і з царем, щоб запастися хлібом у царських містах; замирення-ж могло бути за умовою, коли цар видасть І. Виговському наказного гетьмана І. Безпалого й полковника П. Апостола. Брав участь на ці раді й Т. ЦицюраАкты ЮЗР. — T. VII. — Na 98. — С. 297.".

Незабаром після цього розпочалася нова ера в діяльності Т. Цицюри, коли він на деякий час стає однією з центральних постатів України.

II.

Гадяцький трактат і Конотопська перемога не зміцнили становища І. Виговського. Невдоволення проти І. Виговського й його політики все зростає в різних колах українського суспільства. Поспольство, міщанство й козацтво бачило в Гадяцькому трактаті зверхність Польщі над Україною й ще більше погіршення свого становища, старшина козацька теж була незадоволена на І. Виговського за його поступки Польщі, бачачи в цьому порушення своїх економічних і політичних пільг; окрім того, окремі впливові старшини ворогували з Виговським через особисті мотиви Акты ЮЗР. -T. IV. — Ns 115. — С. 244; VU. — Ns 98. — С. 297 і д; А. Востоков. Вказ. твір. -С. 41.

• ****** МАМЮ. — Приказный стол, столбец Na 308. — Лл. 493,513−514 (Свідчення стрільця В. Єльшинина, якого відпустив з Переяслава до ОР. Трубецького ков. І. Довгаль з цими вістями. І. Довгаль брав участь у цій раді в Чигирині).
• ******* Пор. В. Герасимчук. Виговський і Юрій Хмельницький. .С. 17 і д.
• 16″ , — все призводило до вибуху повстання проти І. Виговського. І справді, незабаром після того, як І. Виговський відступив за Дніпро, на Лівобережжю люд підносить повстання проти І. Виговського, це повстання перекидається на Правобережжя й вириває з рук І. Виговського булаву.

Дуже активну роль проти І. Виговського відіграє Т. Цицюра. Коли саме, де й як Т. Цицюра почав готувати це повстання — встановити напевно дуже важко, але-ж треба вважати, що готувати це повстання проти І. Виговського Цицюра став ще перед Конотопською битвою. Писар наказного гетьмана І. Скоробогатенка — 3. Шийкевич, якого було полонено підчас вищевказаного походу Г. Ромодановського під Ніжин у травні 1659 р., свідчив: «Понеже повірился мне пан Цецура пол (…) переяславской, что имеет в раду чернецк (…) ударит усмотри время и тут вскоре до князя Григорья Григорьевича о том давать знать чтоб о том ведая, давал князь Ромодановской помочь. А ту раду с тое причины хочет учинить, что видит испустошенье земли чрез Выговского от орды и от ляхов и что от его царского величества отступил без всякие кріпкие причины Выговской хочет и всех до своего замыслу привесть, и подлинно до того времени пан Цецура было учинил, когда бы Скоробогатка не приіхал. Однакож и ныне времяни смотрит до которого умыслу и некоторые люди, правду любячие, приставают» Оповідав далі про це ж Шийкевич, «что Цецура и о том говорил со мною, ищучи способов каким бы войско казацкое при князе Ромодановском будучие, с ним згодилося и заодно было, чтоб потом никаких выговорок и выкиданья в очи, как от Москви, также и от тіх казаков, что при Москве пребывают, не было, то есть, чтоб Москва и казаки не заметывали, что через саблю нас взяли; но тот же Цецура говорил удобно на то отговорится неволею Выговского» Додаток 1. Самовидець каже, що Цицюра розпочав готувати повстання «с порады протопопа ніжинского Максима и Васюти козака, и з собою заприсяппися в полі» Летопись Самовидца. — С. 59. Справді, 12.08.1659 р. київський воєвода В. Шеремєтєв здобув листа від Цицюри, що цей з іншими полковниками (разом 5 полковників) хочуть піддатися цареві й що в цьому полковники заприсягайся Цицюрі, який бачився із кн. Трубецьким А. Барсуков. Род Шереметевых. — Кн. V. — С. 194; пор. там же. — С. 199; Акты ЮЗР. — T. XV. — N® 11. -С. 442−443. Опісля прилуцький полковник Ф. Терещенко писав цареві, що М. Филимонович з С. Адамовичем схиляли на бік царя полковників і в складі цих полковників називає і Т. Цицюру ПКК. — T. III. -Овд. 3. — № 110. — С. 391−392. Про роль М. Филимоновича в цих подіях — В. Эйнгорн. Очерки из истории Малороссии в XVII в. -1. — С. 134 і д. В серпні того-ж 1659 р. вибухло повстання проти І. Виговського і Переяслав був місцем, де воно розпочалося. 19 серпня повстанці частково перебили, частково захопили в полон присланих від Виговського драгун, забито було так само і низку прихильників.

І. Виговського, як от Степана й Северина Сулим, Івана Забуського М. Костомаров припускав, що це був той Забуський, якого 1649 р. Ян-Казимир призначив на гетьмана замість Б. Хмельницького (Н. Костомаров. Гетманство Выговскаго. -С. 399), але-ж того Забуського, ворога Б. Хмельницькому, звали Семеном (АЮЗР. — Ч. III. -T. IV. — № 136. — С. 311−312; W. Lipirtski. S. М. Krzyczewski. — вид. 2. — С. 195). Самовидець каже, що Цицюра прихильників І. Виговського «до себе зазивавши в алкір поодинцем, казал повязати, а на потом и позабывати на смерть» (Летопись Самовидца. — С. 59), яке оповідання приймають М. Костомаров (Н. Костомаров. Гетманство Выговскаго. -С. 399), Вовк-Карачевський (Волк — Карачевский. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века. -С. 49), Л. Кубаля (L.Kubala. Wojny dunskie. -С. 246), пор. W. LipMski. Dwie chwile z dziejфw porew. Ukrainy. — C. 612; В. Герасимчук.- Op. cit. -C. 16. Інших певних даних про обставини цього забиття ми не маємо, а Самовидцевими звістками доводиться користуватися обережно, так що питання про те, в яких обставинах забито прихильників Виговського в Переяславі, залишається відкрите.

• ****** МАМЮ. — Белгородский стол, столбец № 426. — Лл. 173−175; Акты ЮЗР. — T. VII. — N® 100. — C. 312; T. XV-N® 11, — C.436.
• ******* Акты ЮЗР. — T. VII. -N® 101. — C. 312−313. Самовидець каже, що Цицюра 1 вересня послав до Ніжина своїх козаків і, коли вони туди прийшли, там вибухло повстання проти залоги І. Виговського (Летопись Самовидца. — С. 60); цю звістку приймають М. Костомаров (Н. Костомаров. Гетманство
• 17 й ін. Цицюра послав до Києва й 24 серпня майор В. Лаговчин, якого було прислано від Шереметева, привів люд у Переяславі до присяги цареві. Окрім Переяслава повстання проти І. Виговського сталися в Ніжині й інших містах, від діли І. Виговського були погромлені й сам рейментар їх, один з творців Гадяцького трактату Ю. Немирич загинувВыговского. — С. 400), Вовк-Карачевський (Волк-Карачевский. Там же. — С. 50), Л. Кубаля (L.Kubala. Wojny dunskie.- С. 246), але ж інших даних, окрім Самовидцевих, про надіслання од Цицюри козаків до Ніженя ми не маємо. Що ж до Самовидцевої дати про повстання в Ніжині - 1 вересня, яку дату приймав й О. Лазаревський (А. Лазаревский. Полк Нежинский. — С. 6), то треба завважити, що це повстання одбулося раніш. Зносини В. Золотаренка й М. Филимоновича з Трубецьким, щоб він рушив з Путивля до Ніжина, розпочалися 18 серпня. 31 серпня Трубецький вже надіслав до Ніжина А. Бутурліна й І. Жидовинова, 1 вересня посольство з Ніженя, що до складу його ввіходили видатніші ніжинці й сам М. Филимонович, було в Трубецького в Путивлі (Акты ЮЗР. — IV. — № 115. — С. 245 і д.), а в Ніжині людність присягла цареві (Акты ЮЗР. -T. XV. — № 11. — С. 438.)

Самовидець каже, що Немирича забито за Кобижчею під селом Свидовцем (Летопись Самовидца. — С. 60), а в одписці В. Шеремєтєва цареві маємо, що Немирича забито під Виковим (Акты ЮЗР. — T. VII. № 100. — С. 312); обидва ці села близькі одно від одного, отож треба вважати, що в обох випадках зазначено місце приблизно. У Ф. Гумилевського маємо, що за півтори верстви від Свидовця є каплиця, так звана «Побиванка», де за місцевими переказами був бій козаків, з гетьманом Цацюрою (?) на чолі проти поляків, яких у цьому бою і погромлено (Филарет, Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. V. — С. 257 і д.). А. Шишацький записав місцевий переказ, що тут був бій козаків гетьмана Пацюри (?) з військом гетьмана П. Дорошенка, військо якого погромлено, але ж Пацюра загинув у бою, й що каплицю збудовано на тому місці, де погромлено Дорошенкове військо (А. Шишацкий-Ильич. Часовня близ села Свидовца, Козелецкого уезда // Черниговские губернские ведомости. -1851. — № 19. — Часть неофициальная. — С. 175−176). М. ШишацькийІлліч теж свідчить, що за місцевими переказами цю каплицю «Побиванку» за 1? верстви від Свидовця збудовано на місці бою козаків з гетьманом Пацюрою (?) на чолі, який буцімто й загинув у цьому бою з ворогами (з якими точно не вказано, а зазначено — з різними) (Н. Ильич — Шишацкий, Часовня «Побыванка», Черниговские губернские ведомости. -1854. — № 37. — Часть неофициальная. — С. 253 і д.)., а там рух перекинувся й на Правобережжя, І Виговський мусів відмовитися гетьманства В. Герасимчук. Виговський і Юрій Хмельницький. С. 9 і д.

Політична ситуація на Україні в зв’язку з повстанням проти Виговського й відмовленням його від гетьманства стала досить складна. Перед Україною постає питання чи держатися орієнтації на Польщу, чи розірвати з Польщею, взявши курс на Москву, і коли це робити то на яких умовах. На Правобережжі взяла нарешті верх орієнтація на Москву, але на умові т. зв. «Жердевських статей». На Лівобережжю-ж запанувала орієнтація на Москву, але без яких-небудь попередніх умов Акты ЮЗР. -T. IV. — № 115. — С. 255 і д. Источники Малороссийской Истории. — T. I. — С. 102- ЮЗ; В. Герасимчук. Там же. — С. 21 і д.".

Яку-ж роль відіграв у всіх цих подіях Т. Цицюра?

Коли ми розглядатимемо його діяльність за ці часи, то побачимо, що він провадив якнайжвавішу акцію на користь Москві. Після повстання в Переяславі Цицюра розвиває якнайактивнішу діяльність. Він зав’язує зносини з Трубецьким" має стосунки з київським воєводою В. Шереметєвим, надсилає йому захоплених бранців"", пересилає листи, що слали до нього І. Виговський й Скоробогатенко, відхиляючи Цицюру від Москви Акты ЮЗР.-T. IV.-№ 115.-С. 246 ід. Акты ЮЗР. — T.VII. — № 99. — С. 307; T. XV. — № 11. — С. 444,452.

• ****** Акты ЮЗР. -T. VII. — № 99. — С. 307,310−311.
• ******* Акты ЮЗР. — T. XV. — № 11 — С. 435,438.
• ******** Акты ЮЗР. — T. XV. — № 11. — С. 438.

Акты ЮЗР. — VU. — № 99. — С. 307,309; T. XV. — № 11. — С. 441−442.", шле до Шереметева для присяги цареві лубенського полковника Я. Засадку, приїздить сам до Києва надсилає листа Ю. Хмельницькому, схиляючи його на бік Москви, шле своїх посланців, разом з посланцями до інших міст Лівобережжя доМоскви, до царя Акты ЮЗР. — T. XV. — № 11. — С. 439,450−451,457; Дополнения к тому III Дворцовых Разрядов. — С. 201; Дневальныя Записки Приказа Тайных Дел 7165−7183 гг. -С. 36. На заклик же Юрія Хмельницького, вже найменованого на Правобережжю гетьманом України, прибути до нього Цицюра не тільки не погоджується", ба, навпаки, пише Шереметеву, що «Юрія Хмельницкой и полковники нашиє стороны тебе великому государю неверны, и чтоб нам, холопам твоим, с ними соединясь (себто з Цицорою й лівобережними полковниками) на изменников и на Ляхов и на Юрия Хмельницкого идти Божиим и твоим великого государя делом промышлять» і радить Шереметеву, щоб «такую незычливост тамошних полковников и самого Юрия Хмельницького ознайомити их милостям князьям и начальным людем над войсками его царского величества, чтоб они вскоре до нас поспішали з войски его царського величества, скупившися тут на сем боку, зараз зычливость его царському величеству з меж себе гетьмана оберем и зараз на неприятелю его царского величества з Божою помощу пойдем», погоджується, щоб Шереметев віддав київське полковництво Б. Дворецькому". Можна вважати, що Цицюра відіграв неабияку роль, підносячи на Лівобережжю повстання проти І. Виговського, а згодом і схиляючи Україну на бік Москви, як це визнавали сучасникиА. Барсуков. Род Шереметевых. -T. V. — С. 205,206.", а так само визнають і дослідники цих подійАкты ЮЗР. — T. VII. № 99. — С. 308−309. Маємо ще від 19.09.1659 р. Цицюрин лист до царя Олексія; в цьому листі Цицюра прохав царської милості грецькому митрополитові Нектарієві, який іде до Москви (ПКК. — T. III. — Отд. 3. — № 100. — С. 369−370)."; до того-ж Цицюра розпочав і провадив цю справу «хотячи себі гетьманства» Напр. І. Виговський, Андрій Потоцький (ПКК. — Т. Ш. — Ощ. 3. — № 102. С. 372; № 103. — С. 374). Наприклад В. Герасимчуктам-таки-С. 13;сам Цицюра опіслявтравніїббОр., дорікаючи В. Шереметеву, що Москва більш ушанувала Филимоновича й В. Золотаренка, казав «в начале-де моя, Тимофеева, служба, а не их» (А. Барсуков. Род Шереметевых. — T. V. — С. 285).

• ****** Летопись Самовидца. — С. 59. Пор.: А. Барсуков. Там-таки. — С. 192; W. Lipinski. Dwie chwile. — С. 612; L. Kubala. Wojny dunskie C. 246, 485. Цю Самовидцеві звістку про те, що Цицюра бажав гетьманства, стверджує факт призначення від Цицюри на полковника до Чигирина Павла Кременчуцького (Акты ЮЗР. — T. XV. — № 11. — С. 439).
• ******* Акты ЮЗР. — T. IV. — № 115. — С. 253 і д. В. Герасимчук. Там-таки. — С. ЗО і д.
• ******** L. Kubala. Wojny dunskie. С. 627; В. Герасимчук. Там-таки. — С. 40.
• ******** Акты ЮЗР.-T. IV.-№ 115.-C 267″ Наказному гетьману Ивану Безпалому и его полку начальным людем, так же полковником, переяславскому Тимофею Цецуре, нежинскому Василью Золотаренко, черниговскому Аникию Силипу, и их полков начальным людем, естли какой из техъ людей будет винен с суда к смерти в каких делах, и их гетману и начальным людем без указу великого государя, его царского величества, не карать до тех мест, кого царское величество укажет прислати к тому суду на исправление, для того, чтоб им напрасного нагонения и утиснення не было, потому
• 19″

Московські керманичі на Україні вміло використали такий розбрат на Україні. Ю. Хмельницький і правобережна старшина мусили були піти на поступки Москві. В жовтні 1659 р. відбулася Переяславська рада, де Трубецький домігся таких поступок, про які Москва не могла мріяти навіть і перед Конотопом. Для України вже не було як і говорити про Жердевські статті, а треба було коритися мало не всім вимогам Москви". Не дурно згодом Ю. Хмельницький казав потім про своє становище в Переяславі: «Я два тижні був у Москві в’язнем, що хотіли, те зо мною робили» «Одна з статей ухвалених на цій раді вимагала, щоб „всіх полковников и иных начальных людей обіих сторон Днепра не повинен гетман на горлі карать, без высланного на суд от царского величества“; було також вказано й тих діячів Лівобережжя, яких не мав права карати гетьман без царського указу. Це були діячі, що так корисно послужили Москві перед цією радою; бачимо в складі їх і Т. Цицюру Після цієї ради, на якій, переможена збройно під Конотопом, Москва звела в Переяславі внівець цю перемогу й досягла повного тріумфу, від Москви посилалися нагороди тим діячам України, що допомогли цьому тріумфові. Одержав велику нагороду грішми та соболями, звичайно, й Т. Цицюра. Але-ж, не вважаючи на всі ці нагороди, не вважаючи на статті на раді, Цицюра, як видко, почував, що становище його не досить певне. Ще, коли кн. Трубецький після ради рушав з Переяслава, Т. Цицюра прохав князя, щоб до Переяслава, Чернігова й Ніжина було ще надіслано московського війська, вважаючи, мабуть, за недостатні ті відділи, що ухвалено на раді розташувати в Переяславі». Згодом, у грудні 1659 р. в листі до дум. дяка А. Іванова Цицюра пише, що він має багато ворогів серед козацької старшини, що оточує Ю. Хмельницького, за свою діяльність на користь Москві".

Про діяльність Т. Цицюри, за часи від Переяславської ради до Чуднівської кампанії 1660 р. відомих даних збереглося небагато.

Ми не можемо добре уявити Цицюрині роль й місце в тій боротьбі партій на Україні, що була від Переяславської ради до Чуднівської кампанії. Ця боротьба особливо була помітна при гетьманському дворі, де лідерами антимосковської орієнтації були Г. Лісницький і Г. Гуляницький, а лідером московської орієнтації був І. Ковалевський, який ще при старому Хмельницькому виступав «развратно и ппомно» проти Москви", а за часів Виговського змінив цю свою орієнтацію на москвофільську". Боротьбу цю проваджено на грунті незадоволення чималої частини козацької старшини обмеженням її прав на раді в Переяславі. Від листопада 1659 р. маємо Цицюрин лист з Переяслава «паном полковником, сотником, атаманам, всей старшине и черни его царского пресветлого величества и кому о том. відати потреба»; у цьому листі він повідомляє, що царських ратних людей, ув’язнених у чигиринському замку, після того, як замок здобув Ю. Хмельницький, відпущено до Москви; Цицюра й закликав давати цим відпущеним бранцям харчі та підводи На початку 1660 р. Т. Цицюра поїхав до Москви; він 1 березня був у царя «у руки», а так само і «у стола"""1"1. Яку роль в цій Цицюриній подорожі до Москви відігравали справи українські, — встановити це на підставі тих даних, що маю, здається мені, неможливо. Що ж до справ особистих, то Цицюрі в Москві не пощастило. Повернувшися з Москви, Цицюра бачивсь у травні в Києві з Б. Шереметєвим; Цицюра скарживсь, що в Москві на його прохання дати Кричев і Чичерськ, якими володів раніш І. Нечай, йому одказано, що царський указ про це буде згодом. Потім приїхав з Москви челядник Цицюри, привіз йому царське жалування й оповів, що в маєтках Цицюрі відмовлено. Прохання перед царем Б. Шереметева за Цицюру в справі цих маєтків позитивних наслідків не мало. Що за причина тому, що что они царскому величеству служили «(пор. В. Герасимчук. Там-таки. — С. 37).

Акты ЮЗР. — T. VII. — № 102. — С. 316; T. V. — № ЗО.- С. 55; РИБ. — T. XXI. — С. 8,353.

Акти ЮЗР. — T. IV. — № 115. — С. 275.

ПКК. — T. III. — Ощ. 3. — № 119. — С. 410−411.

Акти ЮЗР. — Т. Ш. — N° 369. — С. 580,584. Наприклад L. Kubala. Wojny dunskie., дод. LXXIV, LXXV. — C. 624 д.

• ****** В. Сторожев. Лист Тимофея Цицюры // Киевская Старина. -1892. — № 2. — С. 369.
• ******* МАМЮ. — Белгородский стол, столбец N° 414 л. 4 (переклад листа Ю. Хмельницького (без точної дати) до думного дяка С. Заборовського про протекцію Т. Цицюрі, що його послано «к Великому Государю о войсковых делах бить челом словесно»).
• ******** ДневальныязапискиПриказаТайныхдел.-С.61:Дополненияктому1ПДворцовыхРазрядов. -С. 219 — 220.
• ******** А.Барсуков.РодШереметевых,-Т^.-С.284−285.Барсуковкаже, що Цицюразатаївцю об-
• 20Москва перед походом на Польщу не вдовольнила впливового полковника, тимчасом як Филимоновича й Золотаренка було вконтентовано — сказати важко. У Москві за тих часів серед українських діячів «persona grata» був М. Филимонович; отож можна припустити, що ми тут маємо діло з якимсь його підступом, але-ж це не більш ніж здогад.

Тоді ж, як перебував Цицюра в травні у Шереметєва у Києві, розмовляючи про майбутній похід на Польщу, він сказав, що на правобережні полки в майбутній війні покладатися не варто, вірність їх цареві сумнівнаразу й згодом це негативно позначилося на поході (Там же. — С. 285). Року 1669 ієромонах Києво Межигірського монастиря Анатолій доносив, що Цицюра перед походом 1669 р., задумуючи зраду Москві, вивозив свої скарби до Межигірського монастиря, щоб вивести їх потім до Литви (Акти ЮЗР. — Т. VIII. — № 8. — С. 16), але-ж і сам Барсуков перед цим визнав, що Цицюра не дуже-то був за похід на Польщу (Вказ твір. — Т. V. — С. 284). Що ж до Анатолієвого доносу, треба завважити, що Цицюра перед походом 1660 р. передав великі скарби на сховання Шереметеву (Акти ЮЗР. — Т. V.

Збереглися ще звістки й про інші сторони Цицюриної діяльності за часів перед Чуднгівською кампанією.

Коли в червні - липні 1660 р. сотник Ніжинського полку Борзенської сотні П. Забіла поїхав до Москви, Цицюра послав за ним листа до Москви. В цьому листі Цицюра клопотавсь перед царем, щоб було повернено з московського полону Забілиних родичів".

Так само ми маємо універсал Цицюри, як полковника Переяславського, від 8.05.1660 р. з Переяслава про надання М. Гарячці, сотникові козелецькому, млинка", знов-же й декрет Цицюри, теж від 8.05.1660 р. в справі про спірну землю між Терешком з Лехнович і Г. Охріменком Чернігівський Історичний Музей. — Рукописний відділ Музею Тарновського Ns 59 (оригінал); у каталозі цього музею, що складав Б. Грінченко, цей декрет Цицюри датовано помилково 1670 р. й віднесено до гетьманства Д. Многогрішного (Каталог музея украинских древностей В. В. Тарновскаго. — Т. П. Составил БД. Гринченко) Чернигов, 1903. — С. 241). ри маємо і в ухвалі козацьких та польських керманичів після угоди Ю. Хмельницького з поляками (ПКК. — Т. ПІ. — Овд. 3. — № 132 -С. 438). Ці дані з’ясовують не з’ясоване досі питання про склад полків у Цицюриному війську підчас Чуднівської кампанії (пор. В. Герасимчук. Чуднівська кампанія. — С. 9 і д.).

Тимчасом боротьба Москви з Польщею точилася далі. Москва ще раз хотіла розв’язати свою суперечку з Польщею збройною рукою. Ухвалено було новий похід на Польщу. У липні 1660 р. відбулася на Кодачку рада українських і московських військових керманичів у справі походу на Польщу. На цій раді ухвалено, щоб у поході на Польщу в тому війську, що мало йти під проводом В. Шереметева, був і Т. Цицюра на чолі полків: Переяславського, Київського, Прилуцького, Миргородського й Лубенського№ ЗО. -С. 54−55), а це не в’яжеться з наміром зрадити.

А. Барсуков. Род Шереметевых. — Т. V. — С. 283 і д.

МАМЮ. Малороссийский Приказ. — Столбец 5848 — р. 7.

Чернігівський Краєвий Історичний Архів. — Арх. Дворян. Собрания Ns 3246 л. 13 (копія ХУШ в.)." .

Цей похід козацького й московського війська проти Польщі розпочавсь у серпні 1660 р.

У тому війську, що рушило в похід під проводом В. Шереметева, були й козацькі відділи на чолі з Т. Цицюрою, як наказним гетьманом. До складу Цицюриних козацьких відділів ввіходили полки: Переяславський, Київський, Миргородський, Прилуцький і Лубенський", себто ті-ж полки, що були виділені для цього на раді на Кодачку.

Тут я не розглядатиму крок за кроком події Чуднівської кампанії, бо це вже докладно зроблено в низці праць і окремих дослідів Про Чуднівську кампанію — Н. Костомаров. Гетманство Юрия Хмельницкаго. — С. 117 і д., С. Соловьев. История России с древнейших времен. — Кн. Ш. — С. 84 і д., А. Барсуков. Род Шереметевых. -Т. V. — С. 306 і д.; В. Герасимчук. Чуднівська кампанія. — С. 8 і д.; Т. Korzon. Dola і niedola Jana Sobieskiego. — T. 1. — C. 53 і д.; його-ж. Dzieje wojen і wojskovosci w Polsce. — T. II. -C. 355 і д.; L. Kubala. Wojny dunskie. -C. 390 і д. Огляд цих праць з боку стратегічного — А. Байон. Курс истории русскаго воєнного искусства. — В. І. — С. 149 і д. Праці В. Чермака Szczзйliwy rok я в цій студії використати не міг., а розгляну тільки Цицюрину долю, як на ній відбилися наслідки цієї кампанії.

Внаслідок військових акцій кампанії В. Шереметеву, цьому, як казав цар Олексій, «добронадежному архистратигу архистратигу Царя царем небесного, земного его воинства» Записки Овделенія Русской и Славянской Археологии Русскаго Археологическаго Общества. Т. П.- С. 751; пор. А. Барсуков. Род Шереметевых. -Т. V, — С. 272., довелося потрапити в облогу до поляків і татар, а козацьке військо Ю. Хмельницького склало з поляками угоду під Слободищами. Одним з пунктів цій угоди було, щоб козаки, що були на чолі з Цицюрою в московському війську, прилучилися до війська Ю. Хмельницького. Ю. Хмельницький дає відповідного наказа Т. Цицюрі й Цицюра на це погодився: не бажаючи поділити долю Шереметева, покинув табір Шереметева й рушив з військом до польського табору. Татари-ж напали на Цицюриних козаків, багато їх порубали й забрали в полон, аж поки польська кіннота припинила це бойовище. Багато козаків, бачачи таке лихо від татар, повернули назад до московського табору, так що Цицюра прибув до польського табору тільки з частиною свого війська Акты ЮЗР. -T.V.- № 21.-С. 39; Ns 22 .-С. 43; Акты Моек. Государства — Т. Ш.- № 217.-С. 198; Tagebuch des Generals Patrick Gordon.- T. I. — C. 244−245. A. Grabowski. Ojczyste spominki. -C. 161, И. Гурлянд. Приказ Великаго Государя Тайных Дел. — С. 289, пор. J. Jerlicz Latopisiec albo Kroniczka. T. П. — С. 55. В польському таборі Цицюру заарештовано за те, що він виступив з табору Шереметева раніш, ніж польське військо було вишикуване, щоб боронити Цицюрині частини від татар P. Gordon, Tagebuch. — T.I.- С. 245. У непевного Величка ми маємо, що Цицюру забито в боях Чуднівської кампанії (Летопись собьпій Самоила Величка. — Т. П. — К., 1851. — С. 14 -15); цю помилкову звістку приймає й М. Максимович. Собрание сочинений.- T. I. — C. 710). У Рубана маємо, що Цицюра пробився з табору Шереметева від татар і поляків у далеке безпечне місце (Краткая Летопись Малыя России… В. Рубана. -С. 74). Неприхильний до Москви (між рядків) Граб’янка каже, що коли поляки й татари облягали табір Шеремєтєва, його вояки продавали Цицюриних козаків татарам за хліб, сіль та воду, і тому Цицюра одкинувсь од Москви та й пробивсь до табору Ю. Хмельницького (Летопись Григорія Грабянки. — С. 173 — 174); це оповідання є й у «Кратком Описании Малороссии» (С. 257). ПКК. — Т. Ш. — NsNs 134 -135. — С. 441 і д.

З польського табору маємо універсали Цицюри до козаків і старшини, що залишилися в таборі Шереметева. В цих універсалах Цицюра, іменуючи себе полковником переяславським від короля, закликає козаків і старшину перейти на бік короля й повідомляє, що сам він вже виконав присягу королеві.

Цим закінчився блискучий період діяльності Цицюри, час коли він був однією з головніших постатів України. Тепер настали для нього гірші часи, часи розплати за помилки й хиби попередньої діяльності.

РОЗГЛЯНЕМО-Ж ДОЛЮ Т. ЦИЦЮРИ після чуднівської КАМПАНІЇ.

Цицюра, одкинувшись к Москви й перейшовши на бік Польщі, ще тільки став одіозною постаттю для Москви, що не могла забути йому цього вчинку, але залишився також одіозною особою й для Польщі, яка пам’ятала його роль в подіях повстання проти І. Виговського.

Незабаром по тому, як московському урядові стало відомо про Цицюрин перехід на бік Юрія Хмельницького й поляків, надіслано в листопаді 1660 р. від царя грамоту до Переяслава з наказом поконфіскувати там хліб Цицюри РИБ. -Т. XXI. — С. 970., а в травні 1661 р. цар наказав київським воєводам переписати майно і гроші Цицюри, що переховувалися в Києві", теж, мабуть, щоб сконфіскувати.

Самого ж Цицюру, як уже казано, після того як він перейшов до польського табору, заарештовано. На припочатку грудня 1660 р. ми бачимо Цицюру в Кракові; сюди його вкупі з козацьким полковником П. Апостолом надіслали переможці-поляки. До Кракова Цицюру й Апостола привезено 1 грудня; поселено їх тут на вул. Св. Ганни ч. 40, де «hotel і gospode musieli sobie sprawid, na straw? im dawano» У Кракові Цицюру й Апостола затримано до сейму, й після нього відпущено на Україну" Треба гадати, що це одзволення Цицюри (як і інших) сталося в зв’язку й з тим клопотанням за них, що підносив перед королем Ю. Хмельницький у грудні 1660 р.

Де ж був Цицюра після того, як одзволив його король, і до весни 1662 р., встановити важко.

У малопевного Єрліча маємо під квітнем 1661 р. оповідання, що король відпустив Цицюру й Апостола, наділивши кожному по дві тисячі злотих.

Коли-ж це стало відомо воєводі чернігівському, с. т. Беневському, він став прохати, щоб їх затримано, нехай-би вони, мовляв, не розпочали нові бунти. Цицюру й Апостола затримано понад рік ув’язнено в Дубні, але вони «jeden ро drugiem» повтікали на Україну"Акты ЮЗР. -T.V. — № ЗО.- С. 54 — 55. В. Герасимчук. Чуднівська кампанія. — С. 142. ПКК.-Т. VI, 3 Ne 12 с. 59−60.". Цицюра1662р. тежоповідав, що вінутікз Дубна зв’язення ПКК. — T.IV. — З N" 9. — С 31 і д. пор. К. Niesiecki. Korona Polska. -С. 200.

• ****** J. Jerlicz. Latopisiec… C. 62; пор. Черниговская летопись по новому списку / / Киевская Старина. -1890, — N"5.-С. 82.
• ******* МАМЮ. Белгородский стол, столбец № 468 — Лл. 451−452 (одписка Чаадаева цареві).
• 23″. Хоч неможливого в цьому нічого й немає, але ж і покладатися на малопевного Єрліча й самого Цицюру (йому в даному випадкові було корисно вдавати, буцім він потерпів від поляків) теж не слід, тим більш, що, як видко з тієї ж одписки Чаадаева, в Переяславі були звістки (на жаль, джерело їх не позначено, а сказано, «ото многих людей»), що Цицюру з Дубна відпущено і він був у Ю. Хмельницького в Чигирині.
• 16.03.1662 р. Переяславський протопоп Г. Филонов дістав листа від Цицюри з Терехтимирівського монастиря. В цьому листі Цицюра писав, що він утік від поляків «из большой неволи» й не хоче йти до Ю. Хмельницького, а прохає прийняти його в Переяславі та й одіслати до Москви, а «в вині ево что ты, великий государь, укажеш». 17 березня протопоп передав цього листа воєводі Волконському, і той наказав протопопові, щоб він викликав Цицюру до Переяслава, до Волконського й Цицюра «не опасался бы ничего». 19 березня Цицюра прибув до Переяслава до Якима Сомка (тоді наказного гетьмана Лівобережжя). Волконський наказав Сомкові, нехай би — но він надіслав до нього Цшцору, щоб тримати того «за караулом в верхнем городе» й щоб писати про нього цареві, або одіслати до Москви. Сомко не погоджувався відплати Цицюру Волконському, а пропонував писати про Цицюру єпископові Мето дієві та цареві Додатки П.).

Коли-ж московські урядовці й далі вимагали Цицюриної видачі й Сомко почав на це приставати, Цицюра того ж 19 березня «ис Переясловля ушол, и ево, Цецуру, поймали, а догнали у Днепра"МАМЮ. Белгородский стол, столбец № 468 -Лл. 451−452 (одписка Чаадаева цареві). 28 березня Цицюру разом з іншими бранцями одіслано до Москви.

Вже восени 1662 р. Сомко в листі цареві від 7 жовтня між іншими справами пише «бью челом вашему царскому пресвітлому величеству изволь, милосердный государь, свой милосердный гнів укротить и Тимофія Цицюру пожаловав из вязенья к нам отпустить»" у січня 1663 р. Сомко запитував царського посланця Ф. Ладиженського, де тепер Цицюра й інші українські в’язні; на це Ладиженський відповів, що він цього не знаєТам же. -Л. 452; пор. Акти ЮЗР. — Т. V. — № 47. — С. 101 — 102. М. Костомаров, не зазначаючи джерел, каже, що 1662 р. навесні Ромодановський погромив в Ірклієві військо із чолі з Цицюрою й захопив останнього в полон (Н. Костомаров. Гетманство Юрия Хмельницкаго. — С. 153) таке оповідання маємо і у Вовк-Карачевського (Волк-Карачевский, там-же 100, з покликуванням на Акти ЮЗР. — Т. V. — М" 47, де маємо тільки про одіслання Цицюри до Москви). Джерела, що я навів попереду, з’ясовують, у яких обставинах захопила Москва Цицюру (пор. Киевская Старина. -1889. -№ 9. С. 771).".

• 1663 р. у серпні ми ще зустрічаємо Цицюру у Москві у в’язненю. З в’язення він написав лита бунчужному гетьмана І. Бруховецького — Г. Вигязенкові, що був тоді надісланий від гетьмана до Москви. Цицюра прохав Витязенка, щоб поклопотавсь за нього перед гетьманом, коли повернеться на Україну. Цицюра скаржився на своє важке становище «в великой нуже пребываю, жалованья государева только по две денги в день идеть». У листі ж зазначено, що він «писан на тюремном дворе». Лист цей Цицюра передав якимось стрільцем, а той передав листа Вигязенкові з орлянином Ом. Власьєвим; Власьєва-ж у дворі, де жив Витязенко й інші посланці гетьмана, побачив «подьячий» Ф. Тітов, який, довідавшись, що Власьев приніс листа від Цицюри, забрав листа у гетьманських посланців і приніс до «Приказу Малыя Росии» МАМЮ. — Малороссийский Приказ, столбец № 5861. л. 79. Акты ЮЗР. — VII. — № 121. — С. 360.
• ****** Додаток III.
• ******* К биографии Тимофея Цыцуры // Киевская Старина. -1889. — № 9. — С. 771−772.
• 24″

Коли Цицюру було заслано з Москви до Сибіру, напевно невідомо, але 1667 р. ми вже бачимо його в Сибіру у Томському.

Маємо чолобитну Цицюри з томського до царя (від 20.08. 1667 р.). У ній він прохає дарувати йому його перехід під Чудновим на бік поляків, згадує свою попередню діяльність, коли він «измінника Ивашка Выговскаго из Малыя Росии выгнал и всю Малую Росию очистивши с Войском Запорожскимъ под вашу государеву царскую высокую руку подвел», а далі пише, що «ньіні, государь, надо всіми ссыльными литовскими людьми Божия милость возсияла…», всіх з Томська одсилають до Москви, «только я, бедной холоп ваш, оставлен», і прохає, щоб його було одіслано до Москви. Цю Цицюрину челобитну в Москві здобуто 30.01.1668 р. при відписці Томського воєводи. Жодної резолюції ні на цій челобитній, ні на відписці немає, як не збереглося й відповід ної царськоїграмотитомському воєводі Вельяминову. Коли1669р. гетьман П. Дорошенко провадив переговори з Москвою в справі повернення на Україну в’язнів — українців, що були на засланню на Московщині, в спискові цих в’язнів був і «Тимофей Цецура, полковник, в Томском» Акты ЮЗР. -T. VIII. — № 15. — С. 54.

1671 р. в травні на з'їзді старшини в Батурині у гетьмана Д. Многогрішного було ухвалено прохати царя, щоб повернув з заслання з Московщини низку засланих українців; серед них зазначено й Т. ЦицюруМАМЮ. — Книги Малороссийского Приказа, N" 9. — С. 902,910. На це прохання в грамоті від 7.06.1671 р. Д. Многогрішному сказано: «которые малоросийского народу жители по нашему царского величества указу сосланы в далние наши царского величества городы…» будуть відпущені, «а о епископе Мефодии и о Захаре и о Цицуре впредь тебе нашего царского величества гетману Демьяну Игнатовичу нам великому государю нашему царскому величеству о увольнении их не биті челом и не писать» МАМЮ. — Книги Малороссийского Приказа, Ns 9. — С. 936; В. Эйнгорн. Очерки… С 563 — 564.

Це останні відомості, які я знайшов про Т. Цицюру. Дальша доля його невідома. Ми не знаємо, чи дожив він свого віку в Сибіру, як Адамович, Д. Многогрішний, І. Самойлович, чи повернувся на Україну, як «з Московское неволи до милое повернул отчизны» Т. Носач Труды Черниговскаго Предварительнаго Комитета. — С. 28. W. Lipinski. S. М. Krzyczewski. — С. 283.

• ****** Источники Малороссийской Истории. -T. II. — С. 132.
• ******* Памятники Сибирской Истории XVHI века. — Кн. I, Ns 78. — С. 313 — 315.
• ******** Д. Эварницкий. Источники для истории запорожских Козаков. — T. I. — Ns 104. — С. 543.
• ******** А. Лазаревский. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. — Вып. П. — С. 191.
• ******** Акты ЮЗР. — T. VII. — Ns 99. -С. 309.
• ******** Акты ЮЗР. — T.VII. — № 99. — С. 309; В. Герасимчук. Виговський і Юрій Хмельницький. — С. 26.
• 25, або І. Нечай, або 3. Шийкевич 1708р. маємо згадку в томському про «сына боярского Илью Цыцурина», алечи мав він яке відношення до Т. Цицюри, чи був може його нащадком, встановити не можемо, так само, як не можемо сказати, чи мав яке відношення до Т. Цицюри Клим Цицюренко, козакТимонгівського куреня, зазначений1694р., або Пархім Цицюра, якого зустрічаємо в Ніжинському полку 1729 р."

Це всі дані, що я зміг зібрати про життя й діяльність Т. Цицюри.

Дарма що цих даних, як видко з попереднього, маємо не надто багато, все ж таки й на підставі їх можемо, нехай і загальними рисами, схарактеризувати діяльність та особу Т. Цицюри. Розглядаючи діяльність Т. Цицюри, мусимо визнати, що до серпня 1659 р. особливої ваги й значення вона не мала. Коли-ж Цицюра бере активну участь у повстанні проти І. Виговського, діяльність його була дуже корисна Москві. Тільки через політику лівобережних полковників, що на чолі їх стояв Т. Цицюра, потрапила Москва досягти в Переяславі такого тріумфу, покласти міцну підвалину своїй колоніяльної політики на Україні'. Цицюрин сервілізм супроти Москви за цих часів сягав дуже далеко; так, він прохав В. Шереметева, щоб на полковника в Київ призначив Дворецького, а щоб досягти своїх особистих намірів, Цицюра висував тоді проект дати Дворецькому булаву на володіння на правому боці Дніпра, як засягне царська рука, а йому дати гетьманство на лівому боці Дніпра. Негативну для українського автономізму Цицюрину роль в цих подіях добре зрозуміли в XVII й початку XVIII в., коли важка рука московського торговельного капіталу далася в знаки по всіх ділянках українського життя.

Так, коли московські посланці В. Лубенський і В. Тяпкін були в П. Дорошенка (1667 — 1668 рр.), у промові Гр. Дорошенка й військового писаря Л. Бускевича до В. Тяпкіна зараховано Т. Цицюру до тих діячів України, що «хотя кождой одержать данную себі честь, меж собою великие войны и кровопролитие и междоусобные брани во всем Войску Запорожском учинили. Самовидець теж каже, що Цицюра підніс повстання проти І. Виговського „хотячи себі гетманства“». С. Величко, оповівши, як Цицюра р. 1659 позабивав значних козаків у Переяславі, каже, що Цицюра після цього забиття «зараз о такой своей склонности и братоубийственной богоненависгной службі дал чрез лист свой знати в Путивль князю Трубецкому» Акты ЮЗР. — T. VI. — № 71. — С. 251. Летопись Самовидца. — С. 59. С. Величко. -T. I. — С. 218. Пор. Е. Lawisse A., Rambaud. Histoire Generale. — T. VI.- С. 79 — 80.

26″.

Розглядаючи діяльність Т. Цицюри, його сервілізм супроти Москви, натрапляємо на питання, чи не примушувало його до нього те, що не було іншого способу допомогти пригнобленим верствам українського суспільства, яких занедбала козацька старшина з І. Виговським на чолі. Іншого способу допомогти цим пригнобленим колам українського суспільства Цицюра може не потрапив був добрати, а тому й тримався такої політики супроти Москви і за часів повстання проти І. Виговського та й згодом.

Але ж пам’ятаючи ті гроші й дарунки, які дістав Цицюра від Москви за свою діяльність на її користь, пам’ятаючи, як Цицюра бажав здобути маєтності І. Нечая, себто самому стати дідичем, самому визискувати нижчі кола людності, пам’ятаючи, що в його діяльності ніде не видко заходів, скерованих на поліпшення добробуту пригноблених суспільних верств, а знати тільки бажання використати ці шари для досягнення своєї мети, мусимо визнати, що не бажання допомогти пригнобленій людності керувало діяльність Т. Цицюри, а бажання досягти свой особистої мети, своєї особистої користі. Гетьманство й заможність за будь-яку ціну от ідеал Т. Цицюри, що його він бажав, до якого він прагнув у своїй діяльності. Тільки з оцього погляду ми й можемо розглядати Т. Цицюру. Тут він повстає перед нами, як людина безпринципна, честолюбна, жадібна на гроші, продажна, наскрізь егоїстична. Щоб допнутися своєї мети, Цицюра любісінько міняє «віхи», раз-у-раз орієнтуючись на дужчого. Дужа партія Виговського — Цицюра тримається його, складається ситуація не на користь Виговського — Цицюра бере участь у повстанні проти нього й орієнтується на дужу Москву; опиняється в скрутному становищі під Чудновим Шереметев, Цицюра залюбки покидає його та й переходить на бук Польщі.

Але Цицюра не був якийсь виняток серед тодішнього люду; він був, можна сказати, син свого часу. Ця-ж безпринципність і продажність та інші негативні особливості, що ми бачимо у Цицюри, дуже часто траплялися за тих часів не тільки на Україні, на Московщині, в Польщі, ба й у Західній Європі"" .

1659 Р. (ОДЕРЖАНО В МОСКВІ 13 ЧЕРВНЯ). -КОНФЕСАТИ ПИСАРЯ НАКАЗНОГО ГЕТЬМАНА І. СКОРОБОГАТЬКА — ЗАХАРА ШИЙКЕВИЧ А.

«Список з белорускою письма взятого языка Ивашкова писаря Скоробогатка Захарка Шейкеева — тайна что есмъ говорил словесно и ныне на письме подано. Понеже поверился мне пан Цецура пол (…) переяславской, что имеет в раду чернецк (…) ударить у смотря время и тут вскоре до князя Гргорья Григорьевича о том давать знать, чтоб о том ведая, давал князь Ромодановской помочь. А ту раду с тое причины хочет учинить, что видит испустошенье земли через Выговского от орды и от ляхов, и что отего царского величества отступил без всякие кріпкие причины Выговской хочет и всых до своего умыслу привесть и подлинно бы до того времяни пан Цецура было учинил, когда бы Скоробогатка не приехал. Однакож и ныне времяни смотрит до которого умыслу и некоторые люди правду любячие приставают.

И ту тайну описываю:

Слышен есмъ от одного дворянина Выговского, зовут сто Кузмою, которой ныне при Скоробогатку прибывает, что панья гетманова выговариваеть пану Выговскому, мужу своему, рекучи, что и сам пропадеш и людей погубишь; те ж и Онтон Ждановичъ в очи пану Выговскому говорил слова.

И ту тайну на писме подаю:

Слышел есм от сотника Мрынского Феска, которой неделею пред Троицыным днем был на посольстве от пана Васюты у пана Выговского, что говорил пан Выговский, как бы одинова или двожды ударясь с войском московским мир учинить.

И ту тайну описываю:

Что вся чернь, козаки также и мещане нежинские хотят под рукою его царского величества быть, только гетманиха Гуленицкого северская чрез своих людей всякого посгерегали на сторону Выговского строенья.

И ту тайну открываю:

Что при Скоробогатку есть тут в Нежине несколько челяди Выговского, которые всяких слов и дел меж козаками посгерегают.

На останок и то открываю:

Что Цецура и о том говорил со мною, ищучи способов каким бы войско казацкое, при князе Ромодановском будучие, с ним згодилось и заодно было, чтоб потом никаких выговоров и выкиданья в очи, как от Москвы, также и от тех казаков, что при Москві пребивают, не было, то есть чтоб Москва и казаки не заметывали, что через саблю нас взяли; но тот же Цецура говорил удобно на то отговоритца неволею Выговского.

И то открываю:

Слышал есм от отца Максима протопопа южинского, что сам очима веділ все стада, статки, овцы под Полоным к ляцкой границе, что совам до Любомля, староства своего, вывозил, где и сам мыслит, естли тісно ему будет.

И то открываю:

Слышел есм от Коплунского что волоский воевода писал листи до царского величества, объявляя, что Шуин-паша бунты ж зачал, и радячи, чтоб царское величество на турка воевал; которые листы Выговской перенял и хотел до Царя-города до Порты послать; а чтоб не посылал воевода волоский, нечто ему денег дал немало.

Черкасы из черкаских городов которые города ныне великому государю служат, и ево розобьют, и хан де Выговскому приказал, что он без нево Ивашка на государевы города он хан нейдет, что ныне у татар лошеди худа; а как — де татарова лошади откормят, а он Ивашка Ромон возьмет, и они де пойдут за Сем репу на государевы города вместе; а про иное де он ни про что не ведает.

И то объявляю:

Что слышел есм от того ж Каплунского, которой ходил в посольстве с Ковалевским, что король польский через Козаков хочет вольность шляхетцкую шесть, и для того вельми с Выговским король ссылаетца. А ту речь король на тайне в покое под Торунем Каплунскому говорил".

На звороті л. 420 пошта: «167 г. июня в 13 день присланы с полгу боярина и воевод князи Алексея Никита Трубетцкого; подал жилец Левонтей Симанской, а в отписке боярина и воевод написан он Лаврентьем».

(Древлехранилище Центрархива РСФСР. (Москва), Архив Министерства Юстиции, Приказный стол, столбец № 308 л.л. 420, 427, 431, 432, 433).1662 Р. (ОДЕРЖАНО В МОСКВІ 8 КВІТНЯ) ВІДПИСКА ЦАРЕВІ ВОЄВОДИ В. ВОЛКОНСЬКОГО ПРО ЗАХОПЛЕННЯ Т. ЦИЦЮРИ,.

І. ЛИЗОГуБА, М. КАПУСТИ.

«Государю, царю и великому князю Алексею Михайловичу, всеа Великия и Малыя и Белыя Росии самодержцу, холоп твой Васька Волконской челом бьет. В нынешнем государь в 170-м году марта в 116 день писал из-за Днепра ис Терехтемирева монастыря Тимошка Цецура к переясловскому протопопу Григорью Филонову, что он Цецура ушол ис Польши и от ляхов из большой неволи; не хотя идти к Юраску Хмельницкому, прибежал во Ржшцевской монастырь, и чтоб ево принять в Переясловль; а он Цецура будет лоткою у него протопопа в деревне. I приняв бы ево послать к тебе, великому государю, к Москве; а в вине ево что ты, великий государь, укажешь. I ту ево грамотку протопоп марта в 17 день принес ко мне, холопу твоему, и я, холоп твой, говорил протопопу, чтоб он послал к нему Цецуре своего человека и отписал к нему против той ево грамотки, чтоб он был в Переясловль ко мне, холопу твоему, и ево примут, и не опасался бы ничего; и без твоево, великого государя, указу ему в Переясловле налоги никакой не будет. 1 марта, государь, въ 19 день он Цецура изо Ржищевского монастиря в Переясловль приехал к Якиму Самку. И я, холоп твой, посылал къ Якиму Самку и ему говорил, чтоб ево Цецуру прислал ко мне, холопу твоем, і для чего держит у себя не за караулом, а человек он причинной чтоб ему быть за кароулом в верхнем городе у меня, холопа твоего, и об нем бы писать или ево послать к тебе, великому государю, к Москве, а в Переясловле ево многое время держать и верить нельзе. И Самко пришед ко мне, холопу твоему, сказал: писал-де я в Киев к епискупу о нем Цецуре, и чием (?) де писать к тебе, великому государю, с епискупом, и за караул мне, холопу твоему, не отдал, и чтоб твоему государеву делу порухи в Переясловле от него Цецури не было. I переясловские, государь, казаки и все жители от мала и до велика то и говорят, что от него все погибли и от их старшинства, і последних де нас умыслил известь (?). Да писал я, холоп твой, к тебе, великому государю, пред сего генваря в 10 день з головою стрелецким с Селиваном Белым, что взят каневской полковник Ивашка Лизогуб да суботовской сотник Мишка Капуста в Пещаном і приведен в Переясловль к Самку. I он Яким Самко хотел того полковника Ивашку Лизогуба и сотника Мишку Капусту послать к тебе, великому государю, к Москве как путь очиститца от татарские войны и по се число держит у себя. А Юраско Хмельницкой пишет к нему безпрестанно к Самку о тех взятых о полковнике Лизогубе и о сотнике, чтоб к тебе, великому государю, их не отсылать; и я, холоп твой, говорил ему Якиму Самку чтоб к тебе, великому государю, Лизогуба с товарищи послать, а нине татарские войны нет, потому что он был в Польше у короля, і на чем с крымским ханом договор учинен с королем, и он Лизогуб то ведает, и с чем он от короля отпущен к Юраску Хмельницкому и что словесной с ним приказ был к Юраску. И о Цецуре и о Лизогубе с товарищи что ты, великий государь, царь и великии князь Алексей Михайлович всея великия и малыя и белия Росии самодержец, укажешь».

На звороті: адреса «Поміта» «170 г. апреля в 8 день».

• (Древлехранилищ Центрархива РСФСР. (Москва), Архив Министерства Юстиции, Белгородский стол, столбец Ns 468 л.л. 421,422).
• 1663 Р. 14 СЕРПНЯ. ОПОВІДАННЯ В МАЛОРОСІЙСЬКОМУ ПРИКАЗІОРЛЯНИНА ОМ. ВЛАСЬЄВА ПРО НАДІСЛАННЯ ЦИЦЮРОЮ ЛИСТА ДО Г. ВИТЯЗЕНКА Й КОПІЯ ЛИСТА Т. ЦИЦЮРИ З В’ЯЗНИЦІ ДО Бунчужного Г. ВИТЯЗЕНКА

«171 г. августа в 14 день в приказе Малыя Росии подьячей Федор Титов сказал: Сего де числа пришол он на Посольской двор к посланцам гетмана Ивана Брюховецкого; а у них-де сидит в хоромех руской человек; и он ево спросил: для чего он к посланцам пришол, и он де ему сказал, что отдал посланцом письмо от Тимошки Цецурй. И он Федор то письмо у посланцов взял и того человека с стрельцами привел в Приказ Малыя Росии.

А приводной человек в распросе сказался орлянин Омельяном зовут Власьев; ныне из Царя-города привезли ево греки ис полону. А был в рейтарах в полку у боярина у Василья Борисовича Шереметева у полковника у Билима Джонца. И сего де числа пришол он на Посольской двор к гречанину, которой ево из Царя-города вывез, и ему де на дворе подал письмо стрелец в красном кавтине, а как ево зовут и чьего приказу, того он не ведает, чтоб он то письмо отдал посланцом. А то де письмо прислал с ним ис тюрьмы Тимошка Цыцура к послам. И он де то письмо у стрельца взял и отдал посланцом; а сам в тюрьме не бывал и Тимошки Цицури не видал, и что в том письме писано того он не ведает. А как де ево грек привез к Москве, тому ныне четвертая неделя.

Список з белоруского письма, каково принес рейтар на посолской двор от Цецуры от Тимошки к бунчужному к Григорыо Витезенку.

Мні вельми милостивый пане бунчужный Войска его царского пресвітлого величества Запорожского, мой вельми милостивый пане.

Довідався я о счастливом приїзде вашей милости, моего милостивого пана, вельми в том прошу чрез сие писание мое изволь милость свою показати противко мні, слугі своему, в несчастье моем нынешнем заступником быть за меня до его милости пана гетмана Войска Запорожского, когда Господь Бог тебя с тое дороги счастливо сносить. А я за показанную милость моего милостивого пана и за милосердие христианское воздаяние, до смерти обещаюсь Господа Бога молити; и за вашу тое милость отрабатывать вашей милости на всякий месяць, когда меня Господь Бог ис тое неволи высвободит и его царское пресвітлое величество пожалует. Святую вашу милость, вельми вашей милости упадаючи до ног, прошу, изволь меня в моем несчастье обослати, что Господь Бог вашей милости на сердце пошлет; понеже Бог свидетель в великой нужде пребываю, жалованья государева только на две денге в день идет. И вдругие тебі челом бью до ног и вельми молю, не изволь моего прошения убогого в моем несчастье в забвение положить; за такую милость и за милосердное християнское воздаяние противно мні в неволи будучему, а тебі Христос и Пречистая Богородица воздаст в царствии небесном. А потом с нижайшими услугами моими челом бью.

Писан на тюремном дворі.

Вашей милости, моего милостивого пана, всего добра желательный приятель и слуга Тимофій Ермолович Цецура".

(Древлехранилище Центрархива РСФСР. (Москва), Архив Министерства Юстиции, Малороссийский приказ, столбец Ив 5862 л.л. 265 — 268).В. В. Грибовський СОЛОВЕЦЬКЕ УВ’ЯЗНЕННЯ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО У ДОКУМЕНТАХ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ АРХАНГЕЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ.

Історія вивчення останнього періоду життя кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, пов’язаного з перебуванням у Соловецькому монастирі, представлена невеликим переліком наукових напрацювань, котрий істотно поповнився лише протягом останніх п’яти років. Автору першої фундаментальної праці з історії Нової Запорозької Очі А. О. Скальковському (видання 1841,1846,1885−1886 рр.)' доводилося скаржитися на «цілковиту нестачу документів» щодо подальшої долі січової старшини після арешту, що стався 5 червня 1775 року. Посилаючись на одну з українських народних пісень («Ой полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти!»), Скальковський припускав, що «Калнишевський був спершу відправлений на проживання десь на береги Дону» І хоч цьому автору було відомо за документами, що початково Калнишевського утримували у Москві, у Військовій колегії, однак належних висновків з цього не зроблено [13, с. 563]. Залишається дивуватися, чому і в останньому виданні «Історії Нової Січі…» Скальковський не залучив до розгляду матеріал стосовно місця остаточного ув’язнення Калнишевського, добутий дослідниками в 1860-ті роки і незабаром опублікований.

Відкриття місця перебування Калнишевського в ув’язненні належить українському революціонеру-народникові Петру Савовичу Єфименку, котрий на початку 1860-х років перебував на засланні на узбережжі Білого моря. Будучи влітку 1862 р. в с. Ворзогори, що в 25 верстах від міста Онега і в 180 верстах від Соловецьких островів, Єфименко почув розповідь місцевого селянина Лукіна, який, колись будучи на богоміллі в Соловецькому монастирі, бачив там «козацького отамана». Дослідник записав й інші розповіді про кошового [8, с. 412]. П. Єфименку вдалося натрапити в архіві Архангельського губернського на «Описи не секретных дел» канцелярії губернатора. У справі під назвою «Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания, в Соловецкий монастырь кошеваго Петра Калнишевкого», датованій 11 липня 1776 р., він знайшов першу документальну звістку про ув’язнення останнього кошового отамана на Соловках.

Регламентація утримання на засланні не дозволила П. Єфименку потрапити до Соловецького архіпелагу. Тому він доручив членам Російського географічного товариства П. П. Чубинському та А. Г. Гоздаво-Тишинському відвідати Соловецький монастир та розшукати будь-які свідоцтва про Калнишевського. Гоздаво-Тишинський знайшов 2 документи про ув’язнення кошового в монастирі, а Чубинський розшукав могилу Калнишевського та євангеліє, подароване ним монастирю з нагоди свого звільнення у 1801 р.; він також занотував напис на могильній плиті кошового [8, с. 414−416]".

Наступний етап вивчення «соловецького періоду» життя Калнишевського став наслідком поїздки Д. І. Яворницького до архіпелагу навесні 1887 року. Ще у 1883 р. він почав працювати над створенням фундаментальної праці «Запорожжя в залишках ' На основі останнього видання працю перекладено на українську й видано у Дніпропетровську. Див.: Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994. Інші публікації П. С. Єфименка дивіться: Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии // Киевская старина. — 1882. — Кн. 9. сентябрь. Також: Русская старина. — 1887. — Кн. 12. старовини та переказах народу» До квітня 1887 р. вже був напрацьований основний корпус праці. Однак для її остаточного завершення бракувало певності щодо останніх років у біографії Петра Калнишевського. Ще у квітні 1886 р. він повідомив Я. П. Новицького про заплановану подорож: «Сяду на машину (залізничний потяг. — В. Г.) і ген-ген … аж до Білого моря, а по Білому морю на Соловецький острів, де хочу побачити могилу сердешного Петра Івановича Калниша, а звідтіля поверну у гнилий Петенбург, обложусь парсунами та бамагами та й докончаю своє „Запороже“» [7, с. 170]. Д. Яворницькому були відомі публікації П. С. Єфименка. Втім, він не зважився посилатися виключно на них і сам почав збирати матеріал, користуючись інформацією своїх кореспондентів. У залежності від отриманих із Соловків відомостей, змінювалися його погляди. Так, у листі до видавця Ф. Г. Лебедінцева 5 січня 1886 р. Яворницький писав: «Сделайте ещё добавку в мою статью „Архивные материалы“, всё по поводу того же Калншпевского. Исправьте прежде всего то, что тело Калншпевского погребено в ограде не главной церкви, как у меня сказано, а в ограде церкви св. митрополита Филиппа Колычева… (это в самом конце статьи). Потом через пять строк выше от этого добавьте следующее: комната, где заключен был П. И. Калншневский, находится в так называемой Карожней башне; расположение её представляется в таком виде. Когда войдёшь в башню, то здесь увидишь вокруг неё тёмный коридор, в самом центре её — комнату, высоты два аршина, ширины и длины полтора аршина. В комнату из темного коридора ведёт железная дверь, а на стене, что против двери, устроено миниатюрное окошко, выходящее в тот же тёмный коридор, отчего свет в комнату никогда не попадает. В такой комнате можно было стоять только согнувшись. Когда приводили сюда преступника, то его вводили в комнату, запирали за ним железную дверь тяжёлым замком, к замку прикладывали печать, и ключ отправляли в С. Петербург, в тайную экспедицию. И до сих пор комната П. Калншпевского покрыта затвердевшим калом на три вершка толщины» [7, с. 101−102].

Отож, з легкої руки Д. І. Яворницького виник історіографічний міф, що був підхоплений на хвилі українського національного відродження наприкінці 1980;х і міцно вкоренився в історичних уявленнях національно свідомого українства. Популяризації цього образу сприяла книга Івана Шаповала «В пошуках скарбів», що багато разів перевидавалася і де наведено чимало подібних записів з доробку Яворницького. Подамо деякі з них: «Коли кошового перевели з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; (…) просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; (…) в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей». Інше: «Коли імператор Олександр І відвідав Соловки і побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він „пришел в ужас“. Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: „Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах“. Цар наказав ями ліквідувати…» [18, с. ЗО].

Звісно, таке фантастичне бачення добре прислужилося для формування образу мученика, котрий ніс свій страдницький хрест за всі три століття, що «відгуляла» козацька вольниця. Втім, не плутаймо жанри. Сам же Д. Яворницький, урізнобарвивпш свій виклад соловецькою екзотикою сумнівного походження, здійснив і важливі напрацювання на основі цілком певних документальних свідоцтв. Його праця «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калншпевский» стала результатом подорожі на Великий Соловецький острів у травні 1887 р. На ґрунтовній документальній основі Яворницький з’ясував, що Калнишевський утримувався не в земляній ямі Корожньої башти, а в кельях Архангельської та Прядильної башт, маючи чималу суму на свої потреби [19, с. 7−75] Ця надзвичайно цінна праця належним чином не була введена до наукового обігу. Ми здійснили її републікаціїо. Дивіться: Грибовський В. В. «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский» Д. I. Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського / / Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. — Вип. 3. — Дніпропетровськ: Пороги, 2006. — С. 6−15. Цю працю перевидано в українському перекладі і скороченому варіанті у 1995 р.: Еварницький Д. І. (Яворницький Д. І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч. II. — К.: Веселка, 1995. Останнє перевидання здійснено в Дніпропетровську з нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Д. І. Яворницького: Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — 312 с.; Ч. II. — 4% с. Див. також: Колчин М. А. Ссыльные и заточенные в остроге Соловецкого монастыря / / Русская старина. -1887. — Кн. 10,11,12. Див. також: Иванов А. П. Соловецкая монастырская тюрьма. Краткий историко-революционный очерк. — Соловки: Издание бюро печати УСЛОН, 1927. — С. 39. Основний зміст цієї статі був викладений у «Запорожжі в залишках старовини та переказах народу», виданому в наступному році".

Д. Яворницький знайшов нові документи про останнього кошового отамана у монастирському архіві («Полугодовая черновая ведомость о монашествующих и содержащихся арестантах» за Ns 121) і на основі переказів ченців спробував позначити конкретні місця ув’язнення Калнишевського («Головленківська камера» Архангельської башти, Прядильна і Біла башти), засвідчив наявність подарованого ним монастирю запрестольного хреста і євангелія з коштовною оправою, а також вказав місце розташування могили Калнишевського — «близь алтаря соборнаго храма св. Преображения, с южной стороны», між могилами Авраамія Паліцина та архімандрита Феодорита [6, с. 386−390].

На жаль, напрацювання П. С. Єфименка та Д. І. Яворницького з дослідження соловецького ув’язнення П. І. Калнишевського тривалий час залишалися на периферії історіографічного процесу. Певним додатком до їхнього доробку стала розвідка історика Соловецької в’язниці М. Колчина (1908 р.), котрий навів дані про перебування Калнишевського в казематі, розташованому біля Білої башти та монастирського млина [10, с. 10, 92]". Пізніше, вже в часи існування сумнозвісного СТОПа (Соловецьких таборів особливого призначення), А. П. Іванов видав кілька історичних нарисів (1926, 1927) про пенітенціарну систему дореволюційної Росії, побіжно торкнувшись питання про ув’язнення П. Калнишевського, використовуючи дані П. Єфименка [9, с. 191 792]". І значно пізніше популярним виданням Романа Пересвєтова (1961) викладено матеріал, зібраний П. Єфименком [12, с. 257−270]. Праці Д. І. Яворницького залишалися невідомими російським дослідникам.

Перше докладне вивчення соловецького ув’язнення П. Калнишевського Здійснено Г. Г. Фруменковим, котрий не лише узагальнив накопичений П. Єфименком, Д. Яворницьким та М. Колчиним матеріал, але й увів до наукового обігу нові документи з Державного архіву Архангельської області та Російського державного архіву давніх актів [14, с. 6; 15; 16, с. 60−78; 17, с. 38−57]. Утім, поданий Г. Фруменковим матеріал, незважаючи на високу інформативність, все ж не додав нового у кількох важливих аспектах проблеми, у першу чергу, щодо конкретного місця утримання Калнишевського в ув’язненні; дослідник у цьому питанні спирався на матеріали Д. Яворницького та М. Колчина [17, с. 46−54].

Ув’язнення Калнишевського в Соловецькому монастирі не відображено матеріалами цілісного архівного фондуДокументи архіву Соловецького монастиря були вивезені у декілька етапів з архіпелагу протягом 1917;1923 років під експедицією під керівництвом Б. Д. Грекова. На теперішній час вони зберігаються в Архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту Історії РАН (здебільшого у фонді N" 123), більша частина — у Російському державному архіві давніх актів (ф. 1201), а також у Рукописному відділі Державних музеїв Московського Кремля. Деяка частина документів монастирського архіву та адміністративних установ Архангельської губернії залишилася в Державному архіві Архангельської області (ф. 878 та інші) [11, с. 325−332]. Єдиним джерелом, що дотепер розташовується на території монастирського кремля, є могильна плита, встановлена 1856 року, що містить короткий обрис біографії кошового отамана. У написі на плиті його прізвище зазначено як Кольнишевский (саме в такому написанні прізвище останнього кошового подається у працях багатьох російських дослідників, зокрема у Г. Фруменкова). Отже, археографічні аспекти досліджуванної теми є першорядними для її подальшої розробки.

Причина ув’язнення П. Калнишевського неодноразово обговорювалася в історичній літературі. І автор цієї статі також залучився до дискусії [1; 2, с. 21−30; 3, с. 184−187; 4, с. 106−118]'. Позиція всевладного катерининського фаворита Г. О. Потьомкіна, котрий очолював військове відомство Росії у період блискучих її перемог у війнах з Туреччиною, визначила долю останнього кошового, не зважаючи на те, що стосовно нього так і не було сформульовано конкретного звинувачення. Прикметно, що донос запорозького старшини Павла Савицького, котрий у 1767 р. сповіщав російський уряд про намір П. Калнишевського «выбрать в войске двадцать человек добрых и послать их к турецкому императору с прошением принять под турецкую протекцию» залишився без наслідків, це при тому, що російський уряд, на той час зайнятий підготовкою до війни з Туреччиною, звісно, мав нагоду докладно перевірити дійсність цієї інформації і визначити її як безпідставну.

То ж для звинувачення Калнишевського у зраді не було підстав. Катерина II, санкціонувавши ліквідацію Запорозької Січі у червні 1775 р., у 1776 році цілком задовольнилася доволі неконкретним формулюванням вини козацької старшини як «столь великого вероломного буйства», пояснити яке Г. Потьомкин не вважав доцільним «[дабы] исчислением оного [не] трогать нежное и человеколюбивое сердце» імператриці, хоча й зауважував, що має ордери кошового до старшини, що ніби засвідчували «злочини» Калнишевського, так само як і військового судці Павла Головатого та писаря Івана Глоби. Г. Потьомкін запропонував всіх трьох навічно ув’язнити в монастирях, Калнишевського — на Соловках, Головатого і Глобу — «в состоящие в Сибири монастыри», що й було конфірмовано імператрицею. Формулювання звинувачення Калнишевському «за вероломное буйство и разорение росийских подданных» прослідковується у більшості документів часу його соловецького ув’язнення.

Документи, що вводяться нами до наукового обігу, дозволяють чітко простежити шлях Калнишевського від контори військової колегії у Москві до Соловків. Після аре Значним внеском у дослідження постаті останнього кошового отамана стало проведення Всеукраїнської наукової конференції «Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорозького козацтва», що проходила в м. Нікополі Дніпропетровської області. Матеріали конференції вміщені у виданні: Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. — Вип. 3. — Дніпропетровськ: Пороги, 2006. — 256 с. шту 4 червня 1775 p. його з Січі під міцним конвоєм супроводили до Москви, де він уіримувався в конторі військової колеги, очолюваної Г. О. Потьмкіним. 14 травня 1776 р. останній подав на затвердження Катерині П проект вироку з обвинуваченням у «державних злочинах» Калнишевського з пропозицією ув’язнити його в Соловецькому монастирі. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового отамана у супроводі еми конвоїрів було відряджено до Архангельська, іуди він прибув 11 липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Вороніхіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня; судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було відремонтовано нашвидкуруч і його екіпаж ще довго очікував за ЗО верст від гирла Північної Двіни, доки роздратоване штормом море заспокоїться. Зрештою, ЗО липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття цього «государевого преступника» (Дивіться у додатку документи 1−26).

Ще на початку XVIII століття за Соловецьким монастирем закріпилася своєрідна спеціалізація з утримання політичних в’язнів та релігійних дисидентів. Поблизу Архангельської башти влаштовано Головленківську тюрму, де в’язні утримувалися централізовано й не були розміщені по різних кельях башт, як раніше. Чернецька братія проводила час не лише в спокутуванні гріхів мирян, в посту і молитві (як це було за преподобного Зосими, котрий заснував соловецьку обитель у 1436 р.), але й залучилася до системи тюремного нагляду, ставши важливим елементом модернізованої за Петра І пенітенціарної системи, — духовниками ув’язнених. Одним із нових запроваджень петровської доби стала посада інквізитора в монастирі. Підпорядковуючись лише Святійшому Синодові, Соловецький ставропігіальний першорозрядний чоловічий монастир (така тоді була його повна назва) користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу, він же розпоряджався воїнською командою в середньому складі до 100 чол. Під час російсько-шведської війни, у 1790 р. до монастиря прибув загін від Архангельського гарнізону в числі 175 чол.; всього ж, разом із соловецькою командою, кількість військових на архіпелазі збільшилася до 250 чол. За архімандрита Ієроніма (1777−1793) соловецький гарнізон перевели у підпорядкування ярославського та вологодського генерал-губернатора Мельгунова, зменшення ж компетенції архімандрита уряд компенсував відпуском на розвиток монастирського мореходства 500 рублів на рік [5, с. 180−187].

Свободу Калнишевський отримав після дарованої новим царем Олександром І амністії у 1801 році і залишився доживати віку при монастирі. Помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня (за старим стилем) 1803 року. Чернецька братія поховала його на почесному місці - на південному подвір'ї Спасо-Преображенського собору, поруч з могилами Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита. А в 1856 році за наказом архімандрита монастиря на могилі Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий обрис життя кошового. Як зображено на фотографії початку XX ст. (зберігається у фондах Соловецького музею), могила Авраамія Паліцина була оздоблена невеличкою альтанкою; натепер поховання А. Паліцина, зачишаючись на своєму початковому місці, є орієнтиром для знаходження могили останнього кошового.

20−40-і роки XX ст. були вкрай несприятливими для збереження унікальних пам’яток Соловецького монастиря, так само як і для могили кошового. З установленням радянської вади монастир був закритий, його розвинутий господарський комплекс перевлаштували у радгосп, у 1923 р. жахлива пожежа поруйнувала багато архітектурних ансамблів. Потім в стінах Соловецького кремля розмістили лихозвісну в’язницю радянських часів — Соловецькі табори особливого призначення, в якій, за традицією, успадкованою від імператорської Росії, утримували здебільшого політичних в’язнів.

Під час Великої Вітчизняної війни тут розмістили Соловецьку школу юнг, що готувала військових моряків. Тільки у 1974 р. почав систематичну роботу Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник.

Могильна плита з надгробку Калнишевського декілька разів переміщалася на території монастиря і лише в 1971 році її взято на облік разом з іншими надмогильними плитами, що були на загальному цвинтарі біля Онуфріївської церкви. Тривалий час плита перебувала при західній стіні собору. У серпні 2002 р. дирекція музею-заповідника влаштовувала некрополь у Германівському дворику біля Германівської каплиці; тут розмістили могильні плити з поховань окремих соловецьких в’язнів, зокрема й Петра Калнишевського.

Цією публікацією ми вводимо до наукового обігу частину документів Державного архіву Архангельської області (ДААО), в яких висвітлюється соловецьке ув’язнення П. І. Калнишевського. Виявлений нами комплекс документів зосереджений у фонді 1 «Канцелярія архангельського цивільного губернатора» у справах 12 024, 12 552 11 778 (опис 1, том 6) і 271 (опис 3). Архангельський дослідник Г. Г. Фруменков стверджував, що в фондах ДААО зберігається всього п’ять справ, що мають стосунок до Петра Калнишевського [16, с. 94], однак, цей автор посилався лише на справи 12 024 і 271.

Справа 12 024 має заголовок «Дело по сообщению Государственной военной коллегии канторы об отсылке для содержания в Соловецкой монастырь кошеваго Петра Колнишевского» Вміщені в ній документи охоплюють проміжок з 11 липня по 2 вересня 1776 року і містяться на 44 аркушах. Переважну більшість матеріалів справи ми публікуємо у додатках, залишаючи осторонь ті документи, що прямим чином не стосуються перебування в соловецькому ув’язненні П. Калнишевського або дублюють інші документи. Це витяг з протоколу архангельської губернської канцелярії з викладом рішення архангельського губернатора щодо найму судна купця Вороніхіна для перевезення Петра Калнишевського до Соловецького монастиря (арк. 2), документація щодо відрядження секунд-майора О. Пузиревського у зворотній шлях з Архангельська до Москви (арк. 22−25, 27−27 зв.), службова звітність нижніх армійських чинів і дані їм окремі розпорядження, подорожні листи тощо (арк. 29,35−39), чернетки листів архангельського губернатора до військової колегії й новоросійської губернської канцелярії з відомостями про допит П. І. Калнишевського з приводу векселя Михайла Кованки, витяг з протоколу рішень архангельського губернатора (арк. 41−42), що дублюють повідомлення соловецького архімандрита Досифія від 2 вересня 1776 р. (док. 27).

Справа 12 552 — «Дело о выдаче порционных денег находящемуся в Соловецком монастыре кошевому Запорожской Сечи Кальнишевскому» — починається з документа, датованого 18 липня 1777 року, останній документ датований липнем без зазначення числа. Обсяг цієї справи — 4 аркуші. Ми не готували до публікації чернетки повідомлення архангельського губернатора Є. А. Головцина правлінню Соловецького монастиря, а також ордер цього ж губернатора казначею архангельської губернської канцелярії Романовському про передачу порційних грошей на утримання П. І. Калнишевського через капітана Барашкова (арк. 3−4), оскільки вміщена в них інформація вповні дублюється в двох попередніх документах (док. 29−30).

Документи зі справ 11 778 і 271 ми сподіваємося розмістити у наступних публікаціях.

Публікацію документів здійснено популярним способом; збережено пунктуацію оригіналу, особливості написання власних імен, прізвищ, назв установ, предметів тощо. Однак власні імена, прізвища, назви географічних об'єктів, подані в оригіналі з прописної літери, ми зазначаємо з великої літери. Титул «Ея Императорское Величество» передано абревіатурою ЕИВ.

Література

• 1. Грибовсъкий В. Кошовий отаман Петро Калнишевський. — Дніпропетровськ: Пороги, 2004. — 139 с.
• 2. Грибовсъкий В. Петро Калнишевський: нариси до політичного портрета // Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження. — Вип. 1. — Дніпропетровськ: В.-во Дніпропетровського нац. ун.-іу, 2004. — С. 21−30.
• 3. Грибовсъкий В. Петро Калнишевський — останній кошовий отаман Запорозької Січі / / Україна
• 4. козацька держава / Упорядник В. Недяк. — К.: Емма, 2004. — С. 184−187.
• 5. Грибовсъкий В. Соловецьке ув’язнення Петра Калнишевського // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району». Нікополь, 10−11 жовтня 2002 року. — Нікополь — Запоріжжя — Херсон: «ТандемУ», 2002.
• 6. Досифей, архимандрит Соловецкого монастыря. Географическое, историческое и статистическое описание ставропигиального первокласснаго Соловецкаго монастыря. — Ч. I. — М., 1853. — С. 180 187.
• 7. Еварницъкий Д. I. (Яворницъкий Д. І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч. П. — К.: Веселка, 1995. — С. 386−390.
• 8. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького / Упорядники С. В. Абросимова та ін.
• 9. Вип. 4. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — С. 170.
• 10. Ефименко П. С. Калнишевский, последний кошевой Запорожской Сечи. 1791 — 1803 // Русская старина. — СПб, 1875. — Кн. XIV. Ноябрь. — С. 412.
• 11. Иванов А. 17. Соловецкие узники // Соловецкие острова. Ежемесячный журнал. Орган Управления Соловецкими лагерями особого назначения ОГПу. — [Соловки]. — 1926. — № 4−5, май-июнь.
• 12. Колч инМ. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря в XVI — XIX вв. Исторический очерк. — М.: Тип. Русск. т-ва печати, и издательск. дела, 1908.
• 13. Либерзон И. 3. Деятельность Археографической комисии по спасению архива Соловецкого монастыря // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. XVIII. — Л.: Наука, 1987.
• 14. Пересветов Роман. Тайны выцветших страниц. — М.: Гос. изд.-во детск. л-ры Мин. Проев. РСФСР, 1961.
• 15. Скалъковсъкий А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994.
• 16. Фруменков Г. Г. В’язень Соловків: царська «дяка» останньому кошовому Січі // Культура і життя. — 1990. — 1 квітня, № 13.
• 17. Фруменков Г. Г. Из истории ссылки в Соловецкий монастырь в XVIII веке. — Архангельск: Архангельское книжное издательство, 1963. — 96 с.
• 18. Фруменков Г. Г. Узники Соловецкого монастыря. — Архангельск: Северо-Западное книжное издательство, 1968.
• 19. Фруменков Г. Г. Узники Соловецкого монастыря. — Архангельск: Северо-Западное книжное издательство, 1979.
• 20. Шаповал Іван. В пошуках скарбів. — К.: Дніпро, 1965.
• 21. Эварницкий Д. И. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский. — Новочеркасск, 1887. Відбиток з журналу «Дон»