Розділ 2. Організація ігрової діяльності на уроці

Ігрова діяльність як засіб підвищення ефективності навчально-виховного процесу

«Національна доктрина розвитку освіти» ставить перед учителем завдання створити дитині умови для її максимального самовизначення й самовияву. Зрозуміло, що персональний вектор розвитку кожного учня не завжди збігається з напрямком руху у велику науку: не всім бути Ейнштейнами. Але із задоволенням і користю вчитися здатні всі. Для цього процес навчання має бути сконструйований з максимальним наближенням до запитів і можливостей дитини.

Умовою успіху в розвитку мислення є висока пізнавальна активність учнів. Ефективне засвоєння знань передбачає таку організацію пізнавальної діяльності учнів, за якої навчальний матеріал стає предметом активних розумових і практичних дій кожної дитини. Пошуки методів навчання, що підсилювали б активізацію процесу навчання, призводять до підвищення актуальності розвивальних і проблемних методів, самостійної роботи, творчих завдань. При цьому психологічно обґрунтованою видається така організація уроку, за якої діти вчаться не з примусу, а за бажанням і внутрішніми потребами.

Традиційні уроки дають дитині змогу активно діяти всього кілька хвилин протягом навчального дня, коли, наприклад, вона відповідає біля дошки.

Левову частку іншого часу учень, у кращому разі, слухає вчителя, а частіше — просто очікує перерви. Пасивність, неминуче призводить до втрати інтересу до предмета і до навчання загалом, енергія знаходить вихід у порушеннях дисципліни тощо…

Як же знайти засіб, що залучає дитину до навчальної праці, що дозволяє їй відчути радість пізнання?

Матінка-природа проблему розвитку індивіда вирішила давно і красиво. Кошенята, що ганяють за кінчиком хвоста матері-кішки, й не підозрюють, що вони не просто пустують і граються, а розвивають навички полювання, необхідні їм для виживання. Точнісінько так і людська дитина, за допомогою молотка досліджуючи внутрішню будову подарованої вчора машинки, а потім намагаючись повернути їй попередній вигляд, зовсім не замислюється про аналіз і синтез, хоча саме їх побачить у діях дитини психолог. Ми просто граємо, і саме гра є могутнім інструментом задоволення третього, основного інстинкту — потреби пізнання світу.

Породжена дитинством людства, гра супроводжує всю його історію, по-своєму поєднуючи й дисциплінуючи людей, і тому зрозуміло, чому вона посідає таке почесне місце в народній педагогіці, входячи у психічний і фізичний світ дитини з перших днів її існування. «Духовне життя дитини, писав В. Сухомлинський, — повноцінне лише тоді, коли вона живе у світі гри, казки, музики, фантазії, творчості. Без цього вона засушена квітка». Звернімо увагу, що видатний педагог ставить гру в один ряд із будь-якою активною творчістю. На нічим незамінне й неминуче значення гри вказував інший, великий дидакт Росії - К.Ушинський. «Не думайте, — підкреслював він, — що все це мине безвісти з періодом гри, зникне разом з розбитими ляльками і розламаними барабанами: дуже ймовірно, що з цього зав’язуються асоціації уявлень і низки цих асоціацій, що згодом зв’яжуться в одну велику мережу, яка визначить характер і напрям людини».

Чому ж гра, такий важливий засіб пізнання світу, має залишатися за порогом школи?! Навпаки, найактивніше використання ігрової діяльності в навчально-виховному процесі просто необхідне; її використання дає змогу успішно формувати і закріплювати позитивне ставлення дитини до навчальної праці. Граючи на уроці, діти психологічно розкуті, що сприяє вияву їхніх творчих здібностей, нівелює негативне ставлення до об'єктивно складної навчальної праці. Позитивний досвід хочеться повторити на вищому рівні складності завдань. При цьому непомітно для себе дитина «втягується» у навчальну працю, пізнає її радість. Усвідомлення «я це можу» зміцнює впевненість у собі й породжує потребу «мені це необхідно, цікаво і зовсім не страшно».

Отже, гра у навчальному процесі створює мотивацію, близьку до природної, збуджує інтерес, підвищує рівень навчальної праці, розвиває комунікативні навички. Порівняно з іншими формами навчання й виховання, перевага гри полягає в тім, що вона досягає своєї мети непомітно для вихованця, тобто не потребує ніяких способів насильства над особистістю дитини.

Гра ні в якому разу не терпить примусу і є процесом суто добровільним. Гравці не ставлять перед собою ніякої дидактичної мети і завдань, їх цікавить тільки ігровий результат. Тому на ігровому уроці в навчальному кабінеті присутня тільки одна людина, що чітко уявляє, для чого все це почато — вчитель. Ця обставина й визначає педагогічні принципи впровадження ігрової діяльності у навчальний процес.