Зґвалтування, вбивство і пограбування, а також перелюб. 
Історія кримінального злочину, здійсненого під Львовом у 1645 р

Злочинність і кримінальні практики залишаються маловідомою сторінкою в історії українських земель пізньосередньовічного й ранньомодерного часу (як, в значній мірі, й інших періодів). Причини цього є почасти суб'єктивні: українські історики ще тільки призвичаюються до тем і методик у галузі мікроісторії чи соціальної антропології. Воліючи займатися соціальними елітами або цілими верствами, дослідники присвячують мало уваги як кримінальним ексцесам, що відбувалися нібито осторонь значущих суспільних процесів, так і різноманітним групам, які перебували на маргінесі тогочасного соціуму і до яких належали й злочинці. Про них частіше говорять крізь призму історії права, законодавства і судочинства чи історії соціальних конфліктів. Відтак більш вдалими у сфері кримінальної історії залишаються популярні твори, орієнтованими на масового читача Популярний виклад «злочинної» історії Львова від давнини і до початку XX ст. див.: Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. — Львів, 2001., тоді як в західній історіографії тільки в останні десятиліття вийшла низка монографічних праць з історії злочинності в ранньомодерний час Див., наприклад, низку праць, присвячених кримінальним сюжетам у ранньомодерній Англії: Kermode J., Walker G. Women, Crime and the Courts in Early Modem England. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1994; GaskillM. Crime and Mentalities in Early Modern England. Cambridge: Cambridge University Press, 2000; Walker G. Crime, Gender and Social Order in Early Modern England. Cambridge: Cambridge University Press, 2003; etc.

Не сприяє вивченню кримінальної історії того часу й об'єктивний стан джерел, якими розпоряджається сучасний історик. На відміну від політичних, публічно-правових чи майнових актів, які продукувались у значній кількості, тривалий час зберігали свою актуальність і, відповідно, краще відкладалися в архівах, «кримінальна» документація представлена й збережена однобічно та фрагментарно. Як правило, це судові або інші юридичні матеріали, що, знову ж таки нав’язуючи історикові правовий ракурс дослідження, репрезентують окремі етапи розслідування чи судового розгляду справи про кримінальний злочин: скарга постраждалої сторони, позов, протокол допиту, зізнання свідків, контроверсії сторін у суді, судовий декрет. Але такий повний комплект стосовно одного кримінального злочину рідко коли трапляється дослідникові, зазвичай доводиться мати справу з одним-двома документами, які не дозволяють у повній мірі і достовірно відтворити картину конкретного ексцесу. Якщо для типових і поширених правопорушень їх повторюваність дозволяють створити більш-менш цілісні образи злочину, злочинця і жертви, то у випадку рідкісних злодіянь або таких, що нечасто ставали предметом оскарження й судового втручання (відповідно і документальної фіксації), історик змушений вдаватися до дріб'язкового мікроаналізу, порівнянь та не завжди однозначних аналогій.

До злочинів, що скупо репрезентовані в ранньомодерних джерелах, належать випадки сексуального насильства. Напад на Катажину, який стався під Львовом у 1645 р. і про який ітиметься далі, виявився практично єдиним випадком насильства над жінкою, зафіксованим у «кримінальній» книзі лавничого суду міста Львова, що містить записи за 1598−1600 і 1628−1665 рр. (усього в книзі нараховується 180 вписів) Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІАУЛ), ф. 52 (Магіст-рат м. Львова), оп. 2, спр. 302. Загалом, за підрахунками Анджея Карпінського, на 560 випадків кримінальних правопорушень, відомості про які відклалися у міських кримінальних книгах за кінець XVI і XVII ст., припадає лише сім зґвалтувань Karpinski A. Przeslypczosc we Lwowie w koncu XVI i w XVII w. // Przegl^d Historyczny. — Warszawa, 1996. — T. LXXXVII. — Z. 4. — S. 761., тобто не більше 2%. Така мінімальна присутність згадок про сексуальне насильство у судовому діловодстві не означає, що тоді ґвалти над жінками траплялося аж так рідко. Деякі ексцеси набували значного розголосу і, відповідно, більш-менш докладно відображені в джерелах — наприклад, випадок з 1633 р., коли львівський єврей Кєльманчик (спільно з двома слугами-християнами) вночі увірвався в будинок на передмісті і зґвалтував дівчину Агнєшку ZubykR. Gospodarka finansowa miasta Lwowa w latach 1624−1635. — Lwow, 1930 [Badania z dziejow spolecznych i gospodarczych pod red. prof. Fr. Bujaka. Nr 7]. — S. 239−240. Натомість про інші випадки довідуємося лише завдяки лаконічним згадкам в актах. Приміром у книзі лавничого суду коротко згадано, що за його рішенням 22 травня 1643 р. під тортурами був допитаний якийсь Ян Неофіт, обвинувачений у зґвалтуванні «dziewki 8ІИ2еЬпеу» ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 267, стор. 418.

У тогочасному повсякденні, наскрізь просякнутому різними формами фізичного примусу та застосування сили (та із зовсім відмінним від нинішнього їх сприйняттям), насильство над жінкою не могло обмежуватися поодинокими інцидентами Vigarello G. Historia gwaltu od XVI do XX w. / Przelozyla A. Leyk. — Warszawa, 2010. — S. 14−16, 19, 52−57 etc. Йдеться лише про те, що цей вид злочину нечасто ставав предметом судового розгляду чи навіть оскарження Вінниченко О. «Ґвалт поневольний»: дві скарги про сексуальне насильство над селянкамипідданками 1637 і 1648 рр. // Вісник Львівського ун-ту. Серія історична. — Львів, 2013. Вип. 48 / За ред. Р. Сіромського. — С. 435−451. Причини такого стану речей можна дошукуватися не тільки в закономірному небажанні й неспроможності жертв публічно розповідати про вчинене над ними насильство, що властиве для жінок-жертв будь-якої епохи і культури. Маємо справу і зі специфічними оцінкою й трактуванням сексуального насильства ранньомодерною людиною, яка часто-густо не виокремлювала цей злочин від різних форм фізичного насильства або розглядала його в контексті інших кримінальних переступів. Саме так сталося й у випадку нещасної Катажини. кримінальний зґвалтування допит.

Із кількох записів у міських книгах маємо таку інформацію про обставини нападу. У «святковий» понеділок — йшлося про понеділок у тижні після свята Божого Тіла (так званій Октаві), який того року припав на 19 червня — виходець зі села Рожанка (Ружанка), що під містечком Кросно ТТДТАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 267, стор. 349−352, 388−390; спр. 302, стор. 219−223. Очевидно, йшлося про с. Ружанка (Rфzanka), яке знаходилось у Пільзненському пов. Сандомирського воєв. на північний захід від Стжижова, межувало із селами Завадка, Ґродзісько, Нєводна і Шуфнарова (Atlas historyczny Polski. Wojewфdztwo sandomierskie w drugiej polowie XVI w. — Warszawa, 1993. Cz. 1: Mapy, plany. Mapa 1: Wojewфdztwo sandomierskie w drugiej polowie XVI w. (mapa glфwna). Czзsc poludniowa; Slownik geograficzny Krфlestwa Polskiego i innych krajфw slowianskich. — Warszawa, 1888. T. IX. S. 854−855). Нині належить до Стжижовського повіту Підкарпатського воєводства. Така доволі умовна локалізація «з-під Кросна» (до Ружанки від нього бл. 25 км на північ, а від Львова майже 170 км на захід навпростець) напевно відображала просторові уявлення львівських урядників про терени за західною межею Руського воєв., Якуб Зємбка зустрів у Львові дівчину Катажину. Вона збиралася йти до сусіднього з містом села Лисиничі і Якуб рушив разом із нею. Опліч вони пройшли чималу частину шляху, аж доки не опинилися у безлюдному місці, на лісній луці коло Ґєстковської пасіки під лісом. Тут Якуб підступно напав на Катажину і спробував її зґвалтувати, але дівчина всіляко опиралася. Роз’ятрений її спротивом нападник витягнув ножа і перерізав нещасній горло. Щойно здійснений кривавий вчинок не перешкодив вбивці вчинити ще один злочин: він обібрав свою жертву, знявши з її мертвого тіла сукню та забравши 15 грошей, що знайшлися в зарізаної. Тіло Якуб залишив на місці злочину, а вкрадені речі заніс «на окописько» Окописьком називали єврейський цвинтар, що знаходився на території Краківського перед-містя, на лівому березі Полтви біля вул. Клепарівської (Долинська М. Історична топографія Львова XIV-XIX ст. — Л., 2006. С. 105, 120). Очевидно Якуб і Ядвіґа мешкали поблизу нього.

Чутка про вбивство поширилась містом, і Якуба невдовзі було схоплено. Можна припустити, що саме речі За рекомендаціями правника Б. Ґроїцького, знайдені речі вбитої людини, спроба їх продати або передача їх для переховування вказували на причетність до злочину і, за відсутності слушних пояснень, давали підстави відразу відправити підозрювану особу на допит із застосуванням тортур ([Groicki B.] Tзn Postзpek wybran iest z Praw Cesarskich… — Krakфw, 1582. K. VIII [Art. VI]). жертви вказали на нього як на вбивцю. Вже в п’ятницю 23 червня Софія Островська, тітка вбитої з підльвівського села Винники, оскаржила його перед гайним (кримінальним) лавничим судом Про основні етапи розгляду кримінальних справ лавничим судом міста Львова у ранньомодерний час див.: Білостоцький С. Провадження в кримінальних справах у Львівському лавничому суді XVt-XVIПП ст. // Вісник Львівського ун-ту. Серія історична. 1998. Вип. 33. — С. 80−85. Про функціонування кримінальних судів у Польському королівстві (у т.ч. й у його «українській» частині) загалом див.: PilaszekM. W poszukiwaniu prawdy. O dzialalnosci s^dфw kryminalnych w Koronie XVI-XVIII w. // Przegl^d Historyczny. 1998. — T. LXXXIX. — Z. 3. — S. 361−381. Підозрюваний зізнався, що в стані сп' яніння зарізав дівчину, однак твердив, що насправді вони затрималися в дорозі, бо він не хотів йти далі (з нею?), а вона сама намагалася звабити його, що речі з її тіла зняв, аби їх не забрав хтось інший. Під час подальшого допиту він вказав на свою співмешканку Ядвіґу (зі с. Нижня Лука Зважаючи на той факт, що Якуб «увів» свою коханку від чоловіка, мусило йтися про населений пункт, який знаходився відносно недалеко його рідного села. Можливо малося на увазі с. Нижня Лука (Nizna L^ka), розташоване на лівому березі річки Ясьолка за 8 км на південь від Кросна (Slownik geograficzny Krфlestwa Polskiego… 1886. T. VII. — S. 169; Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial Il-gi: «Ziemie Ruskie» Rzeczypospolitej / Oprac. A. Jablonowski. — Warszawa; Wieden, 1899−1904. Karta 4). Нині належить до Кросненського пов. Підкарпатського воєв. ТТДТАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 307, стор. 342−343.), з якою, незважаючи на її заміжній стан, він мешкав упродовж останніх півроку. За словами Якуба, саме вона наказала йому вбити Катажину з ненависті й страху, що він може взяти собі дівчину за дружину. Після допиту Якуба ув’язнили .

У понеділок 26 червня обвинувачений знову постав перед судом і його повторно допитали. Він підтвердив, що вбив дівчину й пограбував її тіло, і вказав на Ядвіґу, яка ненавиділа Катажину та наказала йому її вбити. Але цього разу також додав, що дівчина сама хотіла його зарізати, поки він спав, тож він убив її, боронячи власне життя. Судді постановили взяти Якуба на тортури, а Ядвіґу ув’язнити Там само, спр. 307, стор. 348−349.

Наступного дня, у вівторок 27 червня Якуба допитали із застосуванням тортур. Він підтвердив попередні зізнання, але змінив свої свідчення щодо Ядвіґи. Тепер обвинувачений стверджував, що вона не казала йому вбивати Катажину, а лише обібрати, та й то він напевно не знав, чи то не був жарт. Свої попередні свідчення Якуб пояснював тим, що від страху не усвідомлював, що говорив, тепер же не хоче брати гріха на свою душу, оскільки Ядвіґа не знала ані про вбивство, ані про вкрадені речі. Те саме Якуб повторив Відповідно до права і звичаю, львівський лавничий суд практикував повторний (вже після проведення над ним тортур) допит злочинця, запитуючи його чи він добровільно підтверджує свої зізнання, виголошені під час катування (Там само, спр. 267, стор. 419). під час очної ставки з Ядвіґою. Далі Якуб стверджував, що Ядвіґа забороняла йому одружуватися й мала намір побити одну дівку, до якої він залицявся «на окопиську». Ядвіґа своєю чергою заявила, що почала співмешкання з Якубом від біди, бо її бив чоловік Там само, спр. 307, стор. 349−350.

Після допиту під тортурами суд зважив на наступні факти і слова сторін Там само, спр. 307, стор. 350.:

• — обвинувачена твердо заперечувала свою причетність до вбивства Катажини;
• — обвинувачений і перед, і під час тортур твердив, що обвинувачена наказала йому обібрати вбиту;
• — обвинувачена довго жила з обвинуваченим в адюльтері і не розкаялася;
• — обвинувачена ненавиділа жінок, до яких залицявся обвинувачений, забороняла йому женитися, налаштувала його на вбивство Катажини;
• — коли в місті стало відомо про вбивство, вони говорили про пограбування (через лаконічність запису не зовсім зрозуміло сенс цього моменту, можливо судді акцентували на корисливому мотиві - убивстві з метою пограбування).

Черговий допит у справі про вбивство Катажини відбувся в середу 28 червня. Цього разу тортурам було піддано Ядвіґу. Якуб сказав їй: «Пам'ятаєш, коли мені наказала обібрати», — однак обвинувачена не підтвердила цього ані перед, ані під час тортур над нею Там само, спр. 307, стор. 353−354. На цьому слідство завершилося. Двома днями пізніше, у п’ятницю 30 червня, якраз перед оголошенням вироку Якуб Зємбка уклав короткий заповіт (testament), яким записав своє рухоме майно (одяг, побутові речі) на міський шпиталь Св. Станіслава. Після засвідчення своєї останньої волі засуджений ще раз наголосив, що Ядвіґа ні в чому не винна, не казала вбивати дівчину, а лише пограбувати її Там само, спр. 267, стор. 349; спр. 307, стор. 354. Там само, спр. 267, стор. 349−352; спр. 302, стор. 219−221.

Того ж дня гайний суд виніс вирок Якубу Зємбці (док. 1). Судді визнали його винним у чотирьох злочинах, зокрема у тому, що він: «увів» дружину від чоловіка, чим зневажив таїнство шлюбу, і як перелюбник тривалий час жив у тяжкому гріху; ґвалтовно напав на дівочу чистоту, чим образив Божий маєстат; жорстоко й підступно «не як людину, але як бидло якесь» зарізав жертву; поглумився над тілом убитої, обібравши й роздягнувши його. За визначенням суддів, Якуб був перелюбником, ґвалтівником, вбивцею і грабіжником. Оскільки за кожен із цих злочинів підсудний заслуговував на кару смерті, суд не зважив на його прохання про ласку та милосердя, відтак засудив до страти. Спершу кат мав засудженого перед ганебним стовпом (prзg) перший раз шарпнути гарячими кліщами, вивести з міста і за брамою шарпнути другий раз, а потім відвезти на місце злочину і там четвертувати, розрізавши ножем на чотири частини, та повісити на палях .

Невдовзі вирок було виконано За Б. Ґроїцьким страта мала відбуватися на третій день після винесення вироку ([Groicki B.] Tyn Postypek wybran iest z Praw Cesarskich… K. XXVIII [Art. XLIX]). Укладення Якубом тестаменту, що мало б статися безпосередньо перед смертю, у даному випадку не може служити хронологічним орієнтиром. Згідно з трактуванням того ж Б. Ґроїцького, засудженому до смертної кари не дозволялося укладати заповіт (Groicki B. Tytuly Prawa Maydeburskiego do Porz^dku y do Artykulцw… — Krakow, 1573. K. 127 v.), тож він міг оформити свою останню волю лише до винесення вироку., принаймні у декреті щодо Ядвіґи, який було видано 8 липня, Якуб вже названий небіжчиком. Присуд стосовно його співмешканки суд ухвалив тижнем пізніше (док. 2), очевидно судді не поспішали приймати остаточне рішення або не квапилися його оприлюднювати. Зрештою на тлі страти Якуба вирок Ядвізі виявився дуже поблажливим. Суд врахував, що, незважаючи на попередні оскарження, вона твердо витримала тортури і не зізналася у своїй причетності до вбивства. З новими обвинуваченнями проти неї після 23 червня до суду сторона позивача не зверталася, тож суд дозволив їй довести свою невинуватість тілесною присягою Про функції особистої (інакше «тілесної», тобто на розп’ятті як символі Тіла Христового) присяги в тогочасному судовому процесі див.: Balzer O. Przewцd s^dowy polski w zarysie (Wyklad uniwersytecki). — Lwцw, 1935 [Studja nad Histoj Prawa Polskiego. T. XV. Z. 1]. — S. 152−168. Стосовно практики її застосування, щоправда не в міських судах (і певне підсумування літератури з цього питання), див.: MoniuszkoA. Iuramentum corporale praestitit. Przyczynek do badan nad рку8І^д. йомюйо"^ " когоппуш ргосе8Іе 7Іеш8кіш и 8сйуїки XVI й. // Соціум. — К., 2010. — Вип. 9. — С. 361−372. Відтак єдиним злочином Ядвіґи став її піврічний перелюб, за що їй також загрожувала смертна кара. Однак право оскаржувати жінку у цьому злочині суд визнав за її чоловіком, який не став обвинувачувати свою невірну дружину. Відтак суд наказав Ядвізі назавжди залишити місто й околиці та ніколи не повертатися під страхом смерті. Після оголошення судового декрету Ядвіґа, стоячи на колінах і приклавши два пальці ad Sacra, склала присягу: «На вбивство тої дівки Якуба Зємбку не намовляла, приводу не дала для вбивства і, коли він вбивав її, грабувати не казала. Так мені Пане Боже допоможи і його мука свята» ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 267, стор. 388−390; спр. 302, стор. 221−223; спр. 307, стор. 370−371. Очевидно по тому Ядвіґу звільнили і вона покинула Львів, можливо справді вирушила до чоловіка, як їй і наказали судді.

* * *.

Незважаючи на малоінформативність відомостей, наведених у судових записах (почасти чернеткових, тому лаконічних і неясних) про обставини самого злочину, привертають увагу деякі його аспекти, а також нюанси у розгляді кримінальної справи:

Жертва була молодою, бо в усіх випадках згадується як «дівка», хоча напевно тут маємо вказівку не лише на її вік (одного разу вона навіть названа «дитиною», хіба що то випадкова описка писаря?), але й на статус незаміжньої. Чоловіка вона однозначно не мала, але й не згадано, чиєю донькою була, хоч при ідентифікації молодих людей це було типовим для тогочасних повсякденних і діловодних практик. Можливо, її батько не був мешканцем Львова й околиць (відповідно його ім'я було незнане або нічого не значило для міських урядників), можливо, батька взагалі не було (якщо дівчина була нешлюбною дитиною), або, що більш вірогідно, батьки на той час уже були покійні. Недаремно позивачем виступила тітка (сестра матері) жертви, яка, очевидно, і опікувалася Катажиною. Ймовірно, іншої рідні в неї не було, бо перевага в ініціюванні судового процесу надавалася родичам чоловічої статі, але такого не знайшлось (принаймні у Львові й поблизу міста). Недаремно позивача при розгляді справи представляв міський інстиґатор, виконуючи роль публічного оскаржувача У функції міського інстиґатора входило позивання, публічне оскарження, а також слідчі дії у справах про порушення законів та моралі; у 1641−1645 рр. цю посаду у Львові обіймав Войцєх Слоньчевський (Капраль М. Функціонування органів влади Львова у ХШ-Х^ІІ ст. (нарис історії інститутів маґдебурзького права) // УІЖ. 2006. — № 5. — С. 125; Каргаї М. Ик^іМсу ш^ґа.

" ХІІІ-ХШІ «. — Тогип, 2008. — Б. 32, 355, 409).

Злочинець мав, очевидно, невисокий статус у тогочасному соціумі, жодного разу до нього не застосовано якогось із епітетів, що ними в тогочасному діловодстві позначали приналежність до стану чи соціальної групи. З іншого боку, Якуб не належав до маргінесу тогочасного суспільства, до таких званих «людей люзних», які найчастіше і творили кримінальне середовище. Вказується про походження із с. Рожанка (очевидно за його власним зізнанням), а називання Якуба не тільки на ім'я, але й на прізвище/прізвисько, як і згадка про його вдівство, опосередковано свідчать, що йшлося не про молодого чоловіка, а про селянина-господаря, голову сім'ї і власника господарства, становище якого, очевидно, похитнули смерть дружини і лиха вдача. Не став він і випадковим злочинцем, бо обрав свою жертву цілеспрямовано. У декреті говориться, що він вистежив Катажину в місті, але тут мався на увазі не пошук випадкової жертви, як може видатися на перший погляд, а спланованість злочину. Якуб був знайомий з Катажиною, бо невипадково вони спільно вийшли з міста і пройшли частину дороги. Про це ж промовляють і малозрозумілі заяви злочинця, що Катажина чи то зваблювала його, чи то погрожувала його життю, і початкові свідчення про участь Ядвіґи у підготовці нападу.

Риторика, що її використали міські судді у своїх вироках, на перший погляд виглядає типовою для подібних кримінальних справ про вбивства, насильство й злодійство, тобто формалізованою. Як переконаний А. Карпінський, власне наводячи для прикладу цитату з вироку Якубу Зємбці, деталізовані й образні описи страти, що чекала на засуджених злочинців, вміщувалися в судові декрети з роз’яснювально-попереджувальною метою KarpinskiA. Przeslypczosc we Lwowie… — S. 765. Вироки вочевидь оголошувалися публічно та своєю промовистістю мали обґрунтовувати жорстокість і, водночас, запобігати аналогічним злочинам. Тому при описуванні тих чи тих аспектів тогочасних кримінальних злочинів судді зверталися до характерних фраз і виразів, почасти черпаючи їх із тогочасних юридичних трактатів До таких елементів, що були запозичені з правових посібників, зокрема належить фраза «in confessum, nullae judicis partes sunt, nisi in condemnando» (див., наприклад: D. Arismini Tepati, J.C. Lanceani. Compendium Decisionum Et Variarum Sententiarum Juris Canonici, Civilis Et Criminalis, In Tres Partes distributum. Vratislaviae Silesiorum, 1682. — S. 346 [Tit. CXCIV, Cap. I])., однак не можна вважати їх повністю позбавленими реального підґрунтя. Так, за словами про зрадницьке/підступне поводження Якуба із своєю жертвою проглядається існування певних взаємовідносин між ними — якщо тільки цей пасаж у вироку не зумовила наявність у злочинця при собі ножа, що судді могли розцінити як свідчення його злого умислу від самого початку. Відтак низка подібних моментів у декретах дозволяють розмірковувати про передумови й обставини злочину.

Натомість суд не вдавався в деталі злочинів (принаймні їх в судових записах бракує), зокрема, стосовно тієї обставини, чи відбулося зґвалтування, чи ні. Можливо це було обумовлено тим, що сексуальні відносини належали до «гріховних» і тому табуйованих тем, або тим, що Якуб сам зізнався у зґвалтуванні і його слова не потребували підтвердження додатковими доказами. Так чи інакше, з судового декрету, який вочевидь базувався на розповіді самого злочинця, неясно, чи насильство відбулося, лише говориться, що дівчина пручалася, тому нападник і вбив її.

Причини й мотиви. Пояснення Якуба на одному з перших допитів, що він зарізав дівчину через стан сп’яніння, можна трактувати по-різному. Справді, чимало злочинів у ранньомодерний час (як і в будь-яку епоху) здійснювали особи в нетверезому стані, однак тогочасні суди, зокрема в містах Польського королівства Kamler M. Zloczyncy. Przestgxzosc w Koronie w drugiej polowie XVI i w pierwszej polowie XVII w. (w swietle ksi^g s^dowych miejskich). — Warszawa, 2010. — S. 392., не брали до уваги цього факту, караючи захмелілих злочинців так само, як і тверезих. Навряд чи Якуб був настільки напідпитку, що не усвідомлював своїх дій. Невідомо, де почали свою спільну подорож Якуб і Катажина (загалом відстань від середмістя Львова до Лисинич становить близько 7 кілометрів), але мусили пройти спільно чималу частину шляху, перш ніж дістатися безлюдного місця. Малоймовірно, що після кількох пройдених кілометрів чоловік, навіть якщо і добряче випив перед тим, залишався геть нетверезим (хіба що пив дорогою?). З іншого боку, Якуб міг справді бути напідпитку під час вбивства, тож, протверезівши, згодом усвідомити скоєне та відчути розкаяння. Відповідно, перед судом він згадав про свій стан сп’яніння, намагаючись хоч якось виправдати/пояснити свій вчинок. На користь того, що розкаяння таки відбулося, свідчить і відсутність з боку Якуба жодних спроб заперечити свою причетність до вбивства (лише намагання применшити свою провину), і його тестамент У тогочасній практиці кримінальних судів термін testamentum (Wst^p // Regestr zloczyncцw grodu sanockiego 1554−1638 / Wydal O. Balzer. Lwцw, 1891. S. 13) вживався для означення остаточних зізнань засудженого до страти злочинця, в яких той розповідав про вчинені ним злочини, спільників та місцезнаходження вкраденого тощо. Згодом такі зізнання використовували для виявлення й оскарження інших злочинців та повернення пограбованим власникам їх майна (приклади подібних свідчень, названих тестаментами, див.: Regestr zloczyncцw grodu sanockiego… Nr 1−22, 24−31, 33−41, 45−53, 55−62, 64−78, 87, 95, 98, 99, 102, 103, 112, 114, 119, 154, 155; Acta maleficorum Wisniciae. Ksi^ga zloczyncцw s^du kryminalnego w Wisniczu (1629−1665) / Oprac. W. Uruszczak. — Krakцw, 2003. — S. 151−152; Ksi^ga kryminalna miasta Krakowa z lat 1554−1625 / Oprac. W. Uruszczak, M. Mikula, A. Karbowicz. — Krakцw, 2013. — S. 116−119 [Nr 57], 134−137 [Nr 63], 280−281 [Nr 124], 304−305 [Nr 134], 314−317 [Nr 137], 370−373 [Nr 174], 480−483 [Nr 241], 504−505 [Nr 253], etc.). Однак у випадку Якуба Зємбки йшлося таки про заповіт, у якому він розпоряджався власними речами. Єдиною ознакою, що дозволяла б віднести його тестамент до кримінальних зізнань, була наведена наприкінці впису фраза: «що Ядвіґа невинна нічого, не наказувала вбивати, тільки обібрати ту дівку». Але, на відміну від тестаменту, поданого у писаному вигляді (in scripto), заяву щодо своєї коханки Якуб виголосив усно (dixit), тож її не слід вважати частиною акту останньої волі (ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 267, стор. 349). Так чи інакше, заповіт Якуба не було вписано у львівську тестаментову книгу, до якої вносились акти останньої волі мешканців Львова, датовані 1645 р. (Там само, спр. 341, стор. 134−187)., яким він заповів усе своє рухоме майно на міський шпиталь Св. Станіслава Заклад при костелі Св. Станіслава був одним з трьох міських шпиталів (зокрема, у ньому розміщувався лепрозорій), знаходився на Краківському передмісті, в районі суч. вул. Тиктора, Наливайка і Фурманської (загальний огляд відомостей про шпиталь див.: Потимко О. Шпиталі Львова XIV-XVIII ст. (Історіографічні спостереження) // Записки НТШ. — Львів, 2006. Т. CCLII. — С. 240−246). Заповідання засудженим свого майна саме на цей шпиталь ймовірно обумовлювалось певними особистими кореляціями: Якуб (чи хтось з його близьких) міг колись знайти притулок / лікуватися в шпиталі або проживати на території його юридики. З іншого боку, не слід виключати, що раніше Якуб не мав жодного стосунку до шпиталю, а його остання воля стала свого роду спротивом соціального (шпиталь опікувався неімущими) або — з огляду на вирок міського суду — антимагістратського спрямування. Кількома роками раніше трапився конфлікт між міською владою та населенням юридики шпиталю Св. Станіслава, яке не визнавало юрисдикційної зверх-ності магістрату над собою й опиралося спробам накинути її. У 1643 р. навіть дійшло до збройної сутички між жителями юридики і бурмістерськими ціпаками та тривалого судового процесу по тому, в ході якого двоє учасників бійки були засуджені міським кримінальним судом до смертної кари і звільнені лише за королівським декретом (Соціальна боротьба в місті Львові в XVIXVIII ст. Зб. док. / Під ред. Я.П. Кіся. — Л., 1961. — С. 266−283 [№ 88−90]). Тож не виключено, що засуджений до страти Зємбка, відписуючи свої речі шпиталеві, прагнув передати їх інституції, непідконтрольній чи навіть «опозиційній» магістратові. Зрештою можливо, що похованням тіл страчених (для суспільства відлучених так само, як і прокажених) у Львові займалися саме працівники цього шпиталю.

Час та місце. У записах не було зазначено, о котрій годині чи, принаймні, в яку частину доби стався злочин, однак, очевидно, що йшлося про другу половину дня. Навряд чи Катажина вирушила в дорогу в ранкову годину, а її вбивця ще з ночі або вже від ранку перебував напідпитку, зрештою у свідченнях Якуба нечітко згадано якийсь сон (можливо пообідній). Іншим хронологічним моментом, що міг «спричинитися» до вчинення злочину, став «неспокійний» для міста тиждень, на який припали не тільки два святкові дні Святої Трійці (неділя, 11 червня) та Божого Тіла (четвер, 15 червня), але й прибуття нового львівського старости Анджея Мнішка (у вівторок 13 червня він урочисто складав присягу Новий староста склав присягу в присутності понад 40 сенаторів, урядників, духовних осіб та шляхтичів (ЦДІАУЛ, ф. 9 (Львівський ґродський суд), оп. 1, спр. 396, стор. 1−4).) та пов’язані з цим церемонії; можливо тоді ж до міста приїхав і новий католицький архієпископ Миколай Кросновський, номінований 12 червня Вінниченко О. Повсякденне й надзвичайне в міському житті Львова середини XVII ст. очима міських регентів (на підставі щоденників 1645—1648 рр.) // Lwow: miasto — spoleczenstwo — kultura. Studia z dziejow miasta / Red. K. Karolczak i L.T. Sroka. — Krakow, 2014. T. IX: Zycie codzienne miasta. — S. 46, 48. Не виключено, що святковий ажіотаж та присутність багатьох людей у Львові справили збудливу дію на Якуба чи створили сприятливі умови для його задумів, зрештою, ймовірно, що і присутність у місті чи пересування його околицями Катажини також були пов' язані із цими подіями.

Натомість місце злочину — луку в безлюдному місці під лісом — можна вважати «класичним» для зґвалтувань у ранньомодерний період. Тогочасні ґвалтівники часто реалізовували свої злочинні наміри поза межами міста, на шляхах, полях чи луках, де випадково натрапляли чи чатували на свою жертву, або, як у випадку з Катажиною, йшли за нею, поки не доходили до зручного й безлюдного місця KamlerM. Zloczyncy… — S. 293.

Співучасниця. Тогочасні кримінальні злочинці, потрапивши під судове слідство, зазвичай намагалися применшити свою відповідальність, тому стверджували, що їм наказали, їх намовили чи найняли вчинити злочин PilaszekM. W poszukiwaniu prawdy. — S. 365−366. Тому спроба Якуба показати себе лише знаряддям у руках коханки, яка нібито спонукала до вбивства, видається цілком закономірною, зрештою обвинувачений згодом сам відмовився від цієї частини своїх свідчень. Натомість вперте наполягання оскарженого на тому, що саме Ядвіґа наказала йому пограбувати/роздягнути дівчину, на перший погляд здається дивним — зокрема вже після того, як вбивця відкликав оскарження її у намовлянні до вбивства. Ці його слова вже ніяк не могли покращити його власну долю, але могли суттєво зашкодити Ядвізі, тобто Якубу не йшлося, аби повністю вигородити свою коханку. Він продовжував повто;

рювати цю частину своїх свідчень, хоч у певний момент, як видається, вже сам став сумніватися, чи Ядвіґа говорила йому це всерйоз, чи жартома. Складається враження, що в цьому Якуб не кривив душею і справді перед обличчям смерті не бажав брати на своє сумління неправди. Відтак Ядвіґа таки мусила його заохочувати до пограбування дівчини, але що саме стояло за цим? Судячи з тестаменту, Якуб не був аж такою незаможною особою, щоб не могти купити для своєї коханки речі, відповідні тим, які він зняв з Катажини. Схоже, що йшлося про свідомісний символізм: роздягання вбитої дівчини можна трактувати як спробу вкрасти її вроду, оскільки для тогочасної людини тілесна привабливість часто ототожнювалася не з гарною зовнішністю, а з красивими речами. Тим більше, що таке сприйняття дозволяло приховати інтерес саме до «гріховного» тіла та давало можливість висловлювати його вголос: приміром, говорячи про гарні черевики на дівчині, чоловік міг мати на увазі привабливість її ніг ШШС Т. ироііоЬапіе. Майеп81"о і 7"і^кі піеіштаїпе па роккку ХУП-ХУШ «. ;

Шгоеіа", 2012. — Б. 204.

Оскільки Якуб не намагався заперечувати свою провину судове розслідування справи фактично звелося до з’ясування ступеня співучасті чи причетності його коханки Ядвіґи. Тут належить розмежовувати ті злочини, які здійснив Якуб: 1) невідомо, чи Ядвіґа наказувала йому вбити Катажину, але й не можна виключати, що таки навмисно чи спересердя на «невірного» коханця висловлювала думку про «усунення» дівчини; 2) поза сумнівами, Ядвіґа не стала би наказувати йому ґвалтувати дівчину, тут проявились інтереси й ініціатива самого Якуба, що могли виникнути і з його «хтивості», і з уявної чи дійсної симпатії, і з намагання вивищитися над «жінкою» (виходячи з його неоднозначних стосунків з Ядвіґою, про що далі); 3) зі слів Якуба виникає велика ймовірність того, що до пограбування його таки спонукала Ядвіґа, зацікавлена чи то у речах Катажини, чи то у псуванні її «вроди» та погіршенні її можливих стосунків із Якубом. Але так чи інакше мусимо рахуватися з тим, що Ядвіґа відкинула свою причетність до вбивства і пограбування навіть під тортурами та не побоялася заприсягнутися у цьому Божим ім'ям.

Маємо також зважати, що в парі Якуб і Ядвіґа саме остання виглядає «сильнішою» її частиною. Всупереч твердженням про її викрадення від законного чоловіка, саме Ядвіґа залишила його, саме вона змогла втримати при собі коханця й перешкодити його матримоніальним планам, вона ж прямо (за версією Якуба) чи опосередковано спонукала його до злочину, водночас мужньо витримала усі етапи слідства й суду, включаючи ув' язнення, допити й катування, і не визнала своєї ймовірної провини, зрештою майже без наслідків вийшла з-під суду (навіть не була оскаржена своїм законним чоловіком, як того очікували львівські судді). Відтак Ядвіґа мусила мати твердий характер, тож цілком можливо, що Якуб перебував під психологічним тиском і зверхністю своєї коханки. Він підсвідомо прагнув позбутися цього (звідси його залицяння до інших жінок), тож насильство над Катажиною могло стати своєрідною «компенсацією» його «приниження» у зв’язку з Ядвіґою.

Злочин і покарання. Якубу було інкриміновано відразу чотири злочини, у кожному з них він зізнався (і не намагався виправдатися), і за кожний йому загрожував смертний вирок. У тогочасній правовій свідомості і, відповідно, судовій практиці вбивство, зґвалтування, перелюб та пограбування трактувались як тяжкі злочини і за відповідних обтяжувальних обставин могли й мали каратися смертною карою. Власне для Якуба такими обставинами стали поєднання злочинів, які у висновку суддів вибудовувались у певний логічний ланцюг: злі пристрасті підштовхнули його до викрадення чужої дружини і зневаження шлюбу, а піврічне перелюбництво призвело до зростання злого й нелюдського в ньому, відтак до зґвалтування, жорстокого вбивства та пограбування. Щоправда така реконструкція мотивів і подій — хоч і не позбавлена певної логіки — не виглядає особливо переконливою, оскільки тогочасні ґвалтівники, боячись жорсткого покарання, прагнули приховати свій вчинок і саме тому нерідко вбивали свої жертви КашївгМ. Иосїупсу… — Б. 293.

У будь-якому випадку Якуб не зміг би уникнути смерті, але саме сукупність злочинів обумовила покарання суворіше порівняно з карами за аналогічні злочини у той час. Як свідчать підрахунки М. Камлера стосовно злочинів, здійснених у ряді коронних міст у XVI — першій половині XVII ст., за перелюбництво зазвичай присуджували до відрубання голови, шмагання або вигнання, за зґвалтування — до відрубання голови, за вбивство — до відрубання голови, за крадіжки — до шмагання й вигнання або повішення. Натомість четвертування належало до спеціальних кар і загалом застосовувалось рідко: подекуди за крадіжки чи надання притулку злодіям, частіше за вбивство або розбійництво, але загалом на цей вид кари припадало менше 10% смертних вироків. Власне до страти через четвертування, якому передувало шарпання засудженого розпеченими кліщами, міські суди вдавалися, коли йшлося про вбивства, здійснені з особливою жорстокістю (зокрема, жінок і дітей та з метою грабунку) — Б. 348, 350−362 (ІаЬ. 12, 13), 380−381, 392−393. За статистикою А. Карпінського (на підставі кримінальних книг), з-поміж 120 злочинців, засуджених у Львові до смертної кари в кінці XVI і XVII ст., лавничий суд присудив до четвертування лише 13 чоловіків (у тому числі і Якуба Зємбку). Загалом цей вид покарання львівські судді застосовували виключно до розбійників і вбивць та не частіше, аніж раз на кілька років чи десятиліття — зокрема, в 1603, 1626, 1631, 1634, 1645, 1654 рр. (виняток становив лише 1631 р., коли було таким чином страчено вісьмох членів банди Ґєсмана) КагрШкіА. Рке8Іурс708с Ь’мотеіе… — Б. 758, 766. Також під Львовом, очевидно за вироком гетьманського суду, в 1615 р. четвертували двох з ватажків військових банд: за свідченням присутнього Юзефа Бартоломея Зиморовича, їх жорстока смерть і розвішані після екзекуції частини тіл викликали співчуття у спостерігачів Іоїеіа БагИош^а Ътоготе^а Рита ііо ііїіе)6%^г Lwowa оііпо8ї^се / Ъ роїесепіа гергеїепІасуі тіа8Іа ^уііаі Бг. Когпеїі Неск. — Ь%^го%^г, 1899. — Б. 175, 209; ІішотсмісхВ. БМогуа т^Іа Ь^ю^'а, кго1е8І%^г Оаїісуі і Ьоііотегуі 8Іо1ісу, ї ориапіет ііокіаііпет окоїіс і po1г6ynego оЬІ^гепіа /.

Wyd. M. Piwocki. — Lwow, 1835. — S. 289, 346; Зіморович Б. Потрійний Львів. Leopolis Triplex / Пер. з лат. Н. Царьової, коментар І. Мицька. — Л., 2002. — С. 146, 170.

Виокремлення у судовому декреті щодо Якуба чотирьох злочинів обумовило не лише жорстокість покарання, але і його кількаскладовий та знаковий характер. Екзекуція мала розпочатися перед ганебним стовпом Треба гадати, що йшлося про той ганебний стовп, який нині зберігається в колекції Львів-ського історичного музею і виставлений в Італійському дворику (пл. Ринок 6)., інакше пранґером (старопол. рг^с, рг^&вгь; німецька pranger) — кам’яною (іноді мурованою) колоною, яка в містах на німецькому праві розміщувалась на ринковій площі поблизу ратуші та використовувалась для покарань публічною ганьбою (також і тілесних кар) Maisel W. Archeologia prawna Polski. — Warszawa; Poznan, 1982. — S. 122−130. Далі засуджений остаточно покидав межі міста, причому вочевидь тією ж дорогою, якою в день злочину простував разом із вбитою ним Катажиною. Четвертування Якуба мусило відбутися на тому ж місці, де він вчинив злочин, і таким же знаряддям, яким позбавив життя жертву. Завершитись страта мала виставленням частин тіла четвертованого злочинця на спеціальних палях — загострених з одного кінця жердинах, що в різний спосіб використовувались під час тогочасних екзекуцій (поміж іншим на них настромлювали голови страчених чи прибивали частини тіл) Ibid. — S. 115−116. Про місце адюльтеру в сільському та міському праві й судовій практиці XVII-XVIII ст. див.: Wislicz T. Upodobanie… — S. 184−189; Witecki S. «Jako parszywa owca innych zarazaj^ca aby wygnana byla». Cudzolцstwo w osiemnastowiecznej wsi malopolskiej — interpretacja kulturowa // Rocznik Antropologii Historii. [Torun], 2011. — Rok I. Nr 1−2 (1). — S. 157−172; Диса К. «Дуже небезпечний злочин»: перелюб у міському праві й судах Волинського та Подільського воєводств кінця XVII-XVIII ст. // Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Н. Яковенко. — К., 2012. — С. 525−534.

За підставу для публікації взято вписи до 302-ї книги, суттєві різночитання з вписами до 267-й книги враховано у примітках. При передачі текстів документів зберігаємо їх оригінальне написання, лише дещо модернізуємо пунктуацію, уніфікуємо вживання великої/малої літери, у квадратних дужках подаємо скорочені частини слів, знищені фрагменти та пропущені літери.. Очевидно, що судді прагнули не лише показати зловісний приклад усім потенційним кримінальникам, але й такою процедурою надавали покаранню багатовимірного символізму, покликаного — поряд із жорстокістю страти — «компенсувати» вчинене Якубом злодіяння, «очистити» місто та відвернути Божу кару від міської громади.

На тлі четвертування Якуба рішення суду щодо його коханки виявилось лагідним. Формально під покарання за вже доведений перелюб Ядвіґа не потрапила через брак позивача, хоч не виключено, що судді в цьому випадку керувалися й якимись іншими мотивами. Це видається ймовірним, оскільки у подібних справах про перелюб суди зазвичай покладали більшу провину саме на жінку, що проявлялось у жорсткішому її покаранні, порівняно з її партнером .

Підсумовуючи аналіз зґвалтування, вбивства і пограбування Катажини під Львовом у 1645 р., повторимося, що на підставі одного кримінального ексцесу не можна робити якісь узагальнюючі висновки. Однак представлені обставини злочину та їх інтерпретація в судових декретах вказують на характерне трактування зґвалтування, яке, з одного боку, розглядалося як безпосередній наслідок перелюбництва (нехай і з іншою жінкою). Позбавлення дівчини життя судді вважали найтяжчим злочином зі здійснених, тому саме, без сумніву, вбивство зайняло у судовому вироку центральне місце, але «тілесний гріх» (і перелюб, і зґвалтування) був потрактований ними як свідоцтво злочинної природи оскарженого. З іншого боку, сексуальне насильство над Катажиною у декреті однозначно відокремлене від нападу на неї та її вбивства. Таке його сприйняття міськими суддями йде дещо врозріз із багатьма іншими тогочасними випадками, коли зґвалтування «губилося» у фізичному насильстві чи адюльтері як таких. Відтак можна припускати, що подібну амбівалентну перцепцію обумовлювала відсутність однозначних і переконливих свідчень/доказів, а не лише несприйняття у свідомості тогочасних юристів зґвалтування в категоріях сексуального, а не звичайного фізичного насильства. У даному випадку легкість обвинувачення у сексуальному насильстві вочевидь зумовило й те, що репутації жертви це вже ніяк не могло зашкодити, й те, що йшлося про оскарження і засудження чужаків — суду було простіше винести вирок у такій «гріховній» справі особі прийшлій, з-поза міської громади.

ДОКУМЕНТИ*.

№ 1.

Judicium criminale bannitum Leopoli feria sexta in crastino festi Sanctorum Petri et Pauli Apostolorum Anno Domini 1645 legitime celebratum ex[s]titit Decretum mortis super Jacobo Ziembka Na obzalowan. skargз vcciwey Zophiey Ostrowski[ey] z Winnik przez instigatora miasta tego przeciwko Jakobowi Ziembce ze wsi Rozanka rzeczoney zpod Krosna obwinionemu, wprzod o zgwalczenie Katarzyny delator[s]kiei siestrzennice У 267-й книзі 8Іе8Ігсепісу, a potym o srogie y tyranskie oney przy gwalcie zamordowanie y z ubioru trupa pomienionego odarcie y zlupienie wydane У 267-й книзі «уііапу, s^d criminalny prawny postempek odprawiwszy taki decret wynaiduie. Aczkolwiek Maiestat Bozy niewinney krwie przelaney У 267-й книзі кгМеу ргсеїапіет, wielce okrutnym zaboistwem y bezecnymi zbrodniami obrazony bзd^c na ziemstwe y executif У 267-й книзі 7Іет8Іе у exequutiiq sprawiedliwosci tak brzydkich, szweteczn[ych] Так у тексті. Має бути «же1ес7пусИ. У 267-й книзі 8"же1ес7пусИ y tyranskych wystempkow teraznieiszego obwinionego, iako cudzoloznika, niewinnei dziwki zaboice, tyrana y lupierce cudownie, aby wiecey ten zloczynca nie obrazal, na swiecie zyiac Maiestatu Bozego sadowi // (220) obiawil y reuelowal, ktore zle vczynki y zbrodnie, gdy obwiniony s^downie tak przed mзkami, iako y przy winie y po mзkach jawnie vznal y tylko o laskawe karanie za swe zle sprawy prosil, jednak s^d ninieiszy vwazaiac, yz У 267-й книзі йк wedtug prawa in confessum, nullae judicis partes sunt, nisi in condemnando, na ten czas odtozywszy wszelakie mitosierdzie, za takie zbrodnie obwinionego, wielkie, okrutnie y tyranskie bezecne, ad vigorem juris y co prawa na takych ztoczyncow zaostrzone nakazuiq У 267-й книзі roskazuiq, remota quauis misericordia postqpic musi. Nieraz bowiem godna rzecz, aby obwiniony miat zywot tracic, gdy kazdy iego vczynek winnym go smierci coraz У 267-й книзі це слово пропущене. z osobna czyni, lecz poczterokroc wedtug У 267-й книзі poczterykroc wedle prawa vmrzec y karanie smierci surowey У 267-й книзі smierciey surowe odniesc by musiat, crescente et multiplicante delicto paenam quoque augeri et multiplicari est necesse. Albowiem obwiniony iak skoro mu zona iego vmarta, natychmiast zte namieietnosci do serca swego przypusczat, ktory pessimis persuasionibus, iako vinculi matrimonij deprauator, vwiodszy Jadwige, obwinionq takze У 267-й книзі takze obwinionq, z Myszny Lqki Так у тексті. У 267-й книзі Mizny Lqki a prawie zone od mзza wykradszy, za okazyiq y przyczynq swoiq sacrament matzenski violowat, a tak nie tylko ex consilio pessimo vetito ac illicito seductor, ale tez et ex facto in iure enormissimo et gravissimo cudzotoznikiem stat sie. W ktorym tak cieszkiem grzychu czas niematy z pomienionq cudzotoznicq zyiac, per resipiscentiam natogu swego niecnotliwego nie powscziqgnqt, owszem zte a bestyalskie zycia У 267-й книзі zycie iego gure y smiatosc wiзkszq brac poczeta У 267-й книзі poczelo, gdy na czystosc panienskq zamordowaney przes sie okrutnie Katarzyny У 267-й книзі Catharzyny violenter nastqpit y, niemaiqc wzglendu na obraze Maiestatu Bozego y na surowosc iego, smiat y У 302-й книзі замість слів smial y написано gure y smialosc wiзkszq wazyt sie pomienionq Katarzyne w miescie vpilnowawszy, ktora na ten czas do Lysiennic У 267-й книзі Lysienic isc vmyslita, one z miasta ficto, quasi comitatu, zdradziecko wyprowadzic y przez niematy decret drogi przeciqgt У 267-й книзі замість слів decret drogi przeci^gl написано drogi przeci^g, w dzien vroczys[ty] // (221) poniedziatkowy swiqteczny, cielesnq zqdzз piastuiac w sercu swoiem, vpatrzywszy miзdze У 267-й книзі mieysce od ludzi prusne У 267-й книзі prozne pod lasem pasieki Giestkowski[ey] bezwstydnie na czystosc pomienioney Katarzyny У 267-й книзі Catharzyney nastempuiqc, gwatt vczynic chciat, ktora broniqc sie mu et in copulam carnalem nie zezwalaic, gdy sie mu pasowata y gwattowi У 267-й книзі pasowala gwaltowi y gwaltowi sie odeymowata, on zaiuszywszy sie w zapalczywosci swoiey y wyzuwszy sie z ludzkiei lituiacey natury, po tyransku iako okrutnik y morderca noza dobywszy rzezczonq Katarzyne nie iako cztowieka, ale iako bydle У 267-й книзі ale iako bestiiq albo bydle iakie nozem przez szyie rznat y okrutnie a zdradziecko zamordowat, a nie dosc na tym, ze tak bezecnie, niemitosiernie y nielutosciwie odeimuiqc y wydzieraiqc zywot, one tyranizowat, ktorego w surowosci iego ani krew niewinna po lqce lesnei wytoczona zmiqkczyc nie mogla, ani trup w niewinnosci okrutnie, niezwyczainie zamordowany y zarznienty serce tyranskie mordercy surowe odmienic, ale stawszy sie czudzoloznikiem, zdraicq, gwaltownikiem y zaboicq iescze y lupiercq y zdziercq chcial bydz, siadszy po tey rzezbie nad trupem iako in praeda quadam, nie przestaiqc sie pastwic onego z zubioru odziezej y z groszy piqtnastu obieral y odzieral. Dlategosz pomieniony zloczynca za takie wielkie ciqszkie zbrodnie swize ma bydz przed prqge wywiedziony y klesczami rospalonemi raz szarpany, potym drugi raz za bramq temi klesczami targniony a na ostatek w pole na to mieiscie, gdzie to zaboistwo popelnil, przywieziony na cztery czesci nozem diuidowany nakazuie, decreti praesentis vigore, y tam na palach zawieszony zostal.

ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 267, стор. 349−352; спр. 302, стор. 219−221. Оригінальні вписи в актові книги.

Переклад

Суд карний гайний Львова в п’ятницю наступного дня після свята Святих Петра й Павла Апостолів Року Божого 1645 легально проведений відбувся Вирок смерті над Якубом Зємбкою На звинувачувальну скаргу учтивої Зофії Островської з Винник, через інстиґатора цього міста проти Якуба Зємбки зі села Рожанка названого з-під Кросна обвинуваченому, найперше у зґвалтуванні Катажини, деляторської сестриниці, а потім у безжальному й тиранському її при ґвалті вбивстві та з вбрання названого трупа обдиранні й пограбуванні видану, суд карний, правний розгляд провівши, такий вирок виносить. Оскільки Божий Маєстат невинної крові пролиттям, вельми жорстоким вбивством і ганебними злодіяннями ображений будучи, на помсті й виконанні справедливості так бридких, розпусних і тиранських проступків теперішнього звинуваченого, як перелюбника, невинної дівчини вбивці, тирана і грабіжника дивовижно, аби більше той злочинець не ображав, на світі живучи, Божего Маєстату, судові // оголосив і відкрив, які злі вчинки і злодіяння, коли звинувачений судові так перед тортурами, при вині та після тортур явно визнав і лише про ласкаве покарання за свої злі справи просив, однак суд теперішній, вважаючи, що згідно з правом до зізнання, жодного стосунку судді не мають, тільки до засудження, на той час відклавши всіляке милосердя, за такі злодіяння обвинуваченого, великі, жорстокі й тиранські, ганебні для авторитету права і що права на таких злочинців загострені вказують, [з] віддаленим будь-яким милосердям поступити мусить. Неодноразово ж гідна річ, аби обвинувачений мав життя втрачати, коли кожен його вчинок його смерті щоразу зокрема робить, але чотириразово згідно закону померти і кару суворої смерті понести би мусив, зростаючи й багаторазово злочином кара також бути помножена і побільшена мусить. Бо обвинувачений після смерті дружини злі пристрасті до свого серця допускав, котрий [з] найгіршим переконанням, як зв’язку подружнього шкідник, увівши Ядвіґу обвинувачену також з Нижньої.

Луки і майже дружину від чоловіка викравши, за можливістю і причиною своєю таїнство подружнє зневажив, а так не лише за наміром найгіршим нищити й зваблювати спокусник, але також і з дії в праві ненормальної та найтяжчої перелюбником став. В якому так тяжкому гріху час чималий з названою перелюбницею живучи, через опам’ятання пороку свого нецнотливого не погамував, тож зле й дике в житті його верх і сміливість більшу брати почала, коли на чистоту дівочу забитої самим жорстоко Катажини ґвалтовно напав і, не маючи оглядки на образу Маєстату Божого і на суворість його, посмів і наважився згадану Катажину, в місті впильнувавши, котра на той час до Лисинич йти надумала, її з міста нещиро, якби супроводжуючи, підступно випровадити і через чималу [частину] дороги провів, в день урочистий // понеділковий святковий, тілесну хтивість виношуючи в серці своєму, придивившись місце від людей порожнє під лісом [коло] пасіки Ґєстковської, безсоромно на чистість названої Катажини наступаючи, ґвалт вчинити хотів, котра боронячись від нього і на зв’язок тілесний не дозволяючи, коли йому противилась і ґвалтові опиралась, він, роз’юшившись у запальності своїй та позбавившись людської жалісливої природи, по-тиранськи як нелюд і вбивця, ножа діставши, названу Катажину не як людину, але як бидло якесь ножем по шиї врізав і жорстоко та підступно вбив, а не досить того, що так ганебно, немилосердно та безжально відібрав і вирвав життя, її тиранізував, котрого в суворості його ані кров невинна, по луці лісній пролита, пом' якшити не могла, ані труп, в невинності жорстоко, незвичайно вбитий і зарізаний, серце тиранське вбивці суворе перемінити, але ставши перелюбником, зрадником, ґвалтівником і вбивцею, ще й грабіжником та здирцею хотів бути, сівши по тій різанині над трупом як над здобиччю якоюсь, не припиняючи глумитися, з вбрання, одягу та гроші п' ятнадцяти оббирав і обдирав. Тому ж названий злочинець за такі великі тяжкі злодіяння свіжі має бути перед стовпом виведений і кліщами розпеченими раз шарпаний, потім другий раз за брамою тими кліщами смикнутий, а на завершення в поле на те місце, де те вбивство здійснив, привезений, на чотири частини ножем поділений [суд] наказує, на підставі декрету теперішнього, і там на палях привішений залишився.

№ 2

Judicium criminale bannitum Leopoli sabbatho post festum Visitationis Beat[issim]ae Mariae Virginis Anno Domini millesimo sexcentesimo quadragesimo quinto legitime celebratum est // (222)

Decretum Inter Instigatorem publicum Ciuitatis ab vna et Heduigim Stanislawowa Nizna Lqka parte ab altera Sqd ninieiszy w sprawie miqdzy instigatorem publicznym miasta tego ex delatione Zophiey Ostrowskiey ze wsi Winnik У 302-й книзі помилково записано ze wsi Nizna L^ka czyniacym actorem a Jadwigq Stanislawowq ze wsi Nizna Lqka У 302-й книзі слова ze wsi Nizna Leka помилково пропущено. rzeczoney obwinionq, ktora sie o zabicie y zamordowanie Katarzyny dziewki przez Jakuba Ziembke z naprawy y roskazania iakoby teraznieiszey obwinionei, in crimine adultery z niem przez pulroka mieszkaiqcej, popelnione y wykonane judicialiter toczyla, vwazaiac ze acz przeciwko obwinionei sa vehementes subordinations ad homicidium patrandum, praesumtiones et judicia, ktoremi by poniekant mogla bydz pokonana У 302-й книзі pokarana, zwlascza ze z tem, ktory tq dziwkq okrutnie zabil y odarl, iawnie w cudzolostwie У 267-й книзі cudzolowskie przez tak dlugi czas mieszkala y iako sqm ante, circa У 302-й книзі замість слів ante circa помилково записано ante ante (написано двічі: в кінці одного і на початку наступного рядка). et post torturas przyznal У 267-й книзі wyznal y wyznanie swoie smierciq potwierdzyl, na odarcie tey dziewki subordynowala, z inszemi onemu conuersowac ani sie zenic, zeby iei nie porzucil y cudzolostwa z niq nie poprzestal, bronila y przeszkadzala, a zatym y do zgladzenia tey dziwki zabitei z swiata dopomogla. Jednak isz mqki per omnes tractus obwiniona wytrwala y confrontando z Jakubem Ziembkq fortiter et constanter obiectum facinus subordination^ negowala, judicia tesz nowa do tego czasu po odprawieniu mqk a festo Sancti Joannis Baptistae non eueniunt, nec per partem instigantem adducuntur, in tali vero casu bliszy kozdy obwiniony ad euasionem medio corporali iuramento praestandam. Dlategosz aby obwiniona cielesnq przysiqge odwiedla sie w te rote, ze ona na zabicie tey dziwki Jakuba Ziembke nie naprawiala У 267-й книзі початок присяги має таке формулювання: Ze ona niebosczyka Jakuba Ziembke na zabicie Katarzyny dziewki nie naprawiala, okazyiej nie dala do zabicia y zabiiac iey ani odzierac nie kazala. Tak iey Panie Boze pomosz y iego Mqka Swieta, nakazuie. Co sie tycze jawnego przez tak dlugi czas z niebosczykiem Jakubem Ziembkq У 267-й книзі Ziqbkq popelnionego // (223) cudzolostwa, acz by y o tym wystempku miala by bydz У 267-й книзі o ten wystepek miala bydz na gardle karana na przyklad inszym wystempnym, lecz ze maz, ktorego tho naiwiqksza krzywda y ktoremu wiare У 302-й книзі слова y ktoremu wiare написані двічі. swietq malzenskq У 267-й книзі Sacramentu S[wi^tego] Malzenskiego czudzolostwem y zyciem swym zlomala, y У 267-й книзі слова y немає. nie instiguie, y do poparcia tey sprawy y tak wielkiego wystepku У 302-й книзі wielkie iey wystempki nie stawa y non constat judicij, iezli w pomieszkanie У 267-й книзі pomieszkanie z niq w dalszem malzenstwie mieszkac y ten wystempek darowac y odpuscic chce У 267-й книзі слова chce немає. albo sie tez z niq rostac y karania powinnego wyciqgac zechce, albo nie, quod vero Deus coniunxit, homo separare non potest, przetosz a paenis criminalibus w tey sprawie na then czas obwinionq wolnq czyni y zdrowq У 267-й книзі zdrowe, prawo mqzowi iey zostawuie, tak iednak aby obwiniona natychmiast z miasta y okolicze iego wszytkiie omnino do mqza poszla, a wi^cei sie tu widziec nie dawala pod garlem irremissibiliter serio nakazuie decreti praesenti virtute .

Tandem inculpata flexis genibus et positis duobus digitis ad Sacra iuxta rotam in decreto suprascripto expressam praestiti iuramentum У 267-й книзі замість слів (іесгеґі ргае8еиґі уціліє записано їх польський відповідник: ііесгеґи tego шос^. У 302-й книзі цього речення немає..

ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 267, стор. 388−390; спр. 302, стор. 221−223. Оригінальні вписи в актові книги.

Переклад

Суд карний гайний Львова в суботу після свята Відвідання Благословенної Марії Діви Року Божого тисяча шістсот сорок п’ятого легально проведений є // Вирок між інстигатором публічним міста з однієї та Ядвіґою Станіславовою, [з] частини Нижньої Луки, з іншої.

Суд нинішній у справі між публічним інстиґатором міста цього за скаргою Зофії Островської з села Винники, чинним позивачем, та Ядвіґою Станіславовою з села Нижня Лука званого, обвинуваченою, котра щодо забиття й вбивства Катажини дівки Якубом Зємбкою з підмови і наказу нібито теперішньої обвинуваченої, в злочині перелюбства, що з ним упродовж півроку мешкала, здійсненого й виконаного [справа] в суді провадилась, вважаючи, що ж проти обвинуваченої були ґвалтовні підпорядкування до вбивства здійснення, припущення і оскарження, котрими б подеколи могла бути поконана, особливо що з тим, котрий ту дівку жорстоко вбив і пограбував, явно в перелюбстві впродовж так довгого часу мешкала і як сам перед, під час і після тортур визнав і зізнання своє смертю підтвердив, [що] на пограбування тієї дівки спрямувала, з іншими йому спілкуватися ані женитися, щоб її не покинув і перелюбства з нею не припинив, забороняла і перешкоджала, а відтак і до усунення тієї дівки забитої зі світу допомогла. Однак що муки впродовж усіх тягнень обвинувачена витримала і порівнянням [зізнань] з Якубом Зємбкою твердо і послідовно закид у вчиненні підпорядкування заперечувала, оскарження також нове до того часу після проведення тортур від свята Св. Іоанна Хрестителя не з’являлися, ані зі сторони позиваючої вносилися, в такому властиве випадку ближній кожний обвинувачений до відбиття [обвинувачень] способом тілесної присяги доходить. Тому ж аби обвинувачена тілесною присягою відвелася у такій формулі, що вона на вбивство тої дівки Якуба Зємбку не намовляла, приводу не дала до вбивства і вбивати її, ані грабувати не казала. Так їй Пане Боже допоможи і його мука свята, наказує. Що ж стосується впродовж так довгого часу з покійним Якубом Зємбкою здійсненого // перелюбства, хоча б і за той проступок мала би бути на смерть покарана на приклад іншим порушникам, але що чоловік, якого то найбільша кривда і якому віру святу подружню перелюбством і життям своїм зламала, і не оскаржує, і до підтримки тієї справи і так великого проступку не стає і не виступає [з] процесом, якщо у співмешканні з нею в подальшому шлюбі мешкати і той проступок пробачити й відпустити хоче або теж з нею розстатися та покарання відповідного вимагати захоче, або ні, оскільки властиво Бог з'єднав, людина розділити не може, тому від покарань карних у тій справі на той час обвинувачену вільною чинить і здоровою, право чоловікові її залишає, так однак аби обвинувачена натомість з міста й околиць його усіх цілковито до чоловіка пішла, а більше тут бачити себе не давала під [страхом] смерті непростимо поважно наказує силою теперішнього вироку.

Врешті оскаржена, ставши на коліна і поклавши два пальці до священного, згідно з формулою в написаному декреті склала присягу.