Культура Білорусі. 
Культура Білорусі та Польщі

Одна з яскравих сторінок у сузір'ї культур слов’янських народів належить Білорусі. Від часів Полоцького князівства (X ст.), Турово-Пінського князівства (X-XIVct.) збереглися видатні пам’ятки культури, серед яких Софійський собор (XI ст.), Спасо-Єфросиніївський монастир (XII ст.). Названі князівства, до складу яких входили племена дреговичів і полочан, у своєму культурному становленні тісно пов’язані з державним і культурним утвердженням східного слов’янства — Київської Русі Поширення християнства, запровадження писемності, будівництво міст і фортець, збереження етнічних ознак і формування давньоруських звичаїв віддзеркалюють загальний стан Київської Русі як однієї з високорозвинених середньовічних держав Східної Європи.

Учені відносять до найдавніших пам’яток Білорусі «Смоленську грамоту» (1229 р.) з діалектними рисами білоруської мови. Власне, до цього періоду, як і поширення старослов’янської писемної мови, належить виникнення писемної літературної творчості Білорусі. З’являються твори не лише на основі перекладів, а й оригінальні пам’ятки церковної та світської писемності, серед яких видатна літературна пам’ятка філософського, морально-дидактичного типу «Повчання Кирила Туровського». У XIV-XVI століттях на білоруській землі була написана низка праць, пов’язаних з перебуванням Білорусі у складі Великого князівства Литовського, — «Литовська метрика». Близькість історичних доль за часів перебування у складі Литви зумовила певну спільність у формуванні літературних мов білоруського і українського народів, їх діалектне взаємозбагачення. Зазначимо, що землі Білорусі, які належали до Великого князівства Литовського, за Люблінською унією 1569 року, увійшли до державного об'єднання Речі Посполитої, а наприкінці XVIII століття — до Росії. Близькість у різні періоди свого етнічного й культурного самовизначення з історичними долями Росії, України, Литви, Польщі не могла не вплинути на духовне, освітнє взаємозбагачення, міжконфесійний статус, а нерідко мав місце відтік творчих інтелектуальних сил білоруської нації до сусідніх країн. Скажімо, такі визначні постаті польської культури, як Адам Міцкевич і Еліза Ожешко, належать двом народам, оскільки народилися вони на білоруській землі.

У культурі не лише білоруського, а в цілому слов’янських народів значне місце належить Франціску Скорині (Скарані; бл. 1490−1540 pp.) — білоруському першодрукареві, просвітителю, письменникові. Він навчався у Краківському університеті. Видавничу діяльність почав у Празі, де заснував друкарню. Видав Псалтир церковнослов’янською мовою (1517 р.) і 19 окремих книг Біблії білоруською мовою. Пізніше зусиллями Ф. Скорини була заснована друкарня у Вільно, де він також видав «Малу подорожню книжицю» та «Апостол». З ім'ям Франціска Скорини дійсно пов’язані філософські відродницькі ідеї, енциклопедизм знань і розвиток навчання в Білорусі, утвердження самобутності національної культури в загальнослов’янському і загальноєвропейському контексті.

Значне місце в літературі Білорусі доби Відродження належить латиномовним поетам, зокрема Миколі Гусовському та Яну Віслицькому. Взагалі, XVI-XVII століття в культурі Білорусі проходять під знаком великого пожвавлення, передусім, літературно-творчої активності, публіцистичної полеміки. Як відомо, в цей період значна частина полемістів була охоплена міжконфесійною боротьбою. Особливої гостроти літературі Білорусі надавало антикатолицьке її спрямування. Реформаційний рух набув радикальних форм в антитринитаризмі. У 1561 — 1562 роках Симон Будний, Лаврентій Кришковський і Матвій Кавечинський заснували за підтримки князя Радзивілла Чорного друкарню для потреб антитринітаріїв. Вчений, теоретик, продовжувач традицій Ф. Скорини Василь Тяпинський видав білоруською мовою «Євангелію», передмову якої пронизують різкий протест проти окатоличення білорусів, критика феодальної верхівки за її недбалість щодо проблеми національної культури, розширення освіти рідною мовою.

Наприкінці XVI століття в Білоруському антитринитаризмі набуває свого розвитку раціоналістичний напрям — соціанство. Розвитку цього ідейно сформованого в полемічному протистоянні напряму сприяла підтримка брестського воєводи Яна Кішки.

До видатних полемістів протилежного ідейного спрямування належали Петро Скарга (1536−1612 pp.) та Ігнатій Пацей (1541−1613 pp.).П. Скарга виступив з гострополемічними трактатами «Про єдність церкви Божої» (1577 р.), «Берестейський собор і захист його» (1597р.). Саме П. Скарга стояв біля джерел ідеї Брестської церковної унії.

Художні, філософсько-полемічні, публіцистичні твори народжувалися й робили свій вплив на стан культури в умовах боротьби конфесійних спрямувань, перехрестя східних і західних традицій та впливів. На тих же позиціях дієвої участі в житті суспільств перебував театр, який черпав натхнення з багатих народних джерел, залишаючись духовним прихильником братських шкіл, виразником думок у протестантських і уніатських центрах.

У 1697 році польський уряд заборонив білоруську мову в офіційному її вжитку, що негативно позначилося на подальшому розвиткові національної писемної літератури. Як завжди у випадках утисків, роль поетичного джерела перебирає на себе фольклор, що і стає носієм найближчих де психології естетичних уподобань і моральних ідеалів не лише в білоруському епосі, а й у інших багатожанрових формах поетичної словесності.

У літературі, як і в інших видах мистецтва, в перехідний між старою і новою культурою Білорусі період стає провідним стиль барокко. Створювались інтермедійні сцени в шкільній драматургії і театрі латинською, польською, слов’яноруською мовами. Мали успіх п'єси талановитих Каєтана Марашевського та Михайла Цецерського.

Гуманістичні ідеї письменників М. Гусовського, Ф. Скорини, Я. Вислицького залишалися провідними, трансформуючись у світлі нових етико-естетичних концепцій, а це слугуватиме основою пошуків витончених барочних форм смаку в їхньому національному обрамленні, про що свідчить, зокрема, поетична творчість М. Сарбєвського, Ю. Доманєвського Білоруська література на своєму зрілому етапі продемонструвала специфічно національні риси з особливим виявом ліричної душі білоруса, неповторним гумором і співучістю мови, яка так чудово перекладалася на образну систему билиці, гуторки, балади. їй властива романтична піднесеність і реалістично-критичний погляд на світ. Критична традиція, що йшла від блискучої плеяди полемістів XVI століття, по-новому прозвучала на захист своєї мови, культури, народнопісенної поетичної пам’яті. З іменами поета і драматурга В. Дуніна-Марцинкевича, письменника-реаліста К. Калиновського, поета Ф. Богушевича пов’язана неперервність традиції в білоруській літературі. На 80-ті роки XIX століття припадає творча діяльність Я. Лучини, А. Гуриновича, А. Абуховича.