Народження, життя, тріумф кінотвору

Цей повний драматичних ситуацій, яскравих костюмів фільм про кохання віддаляє нас від радянської України до України класичної.

Газета «Фігаро»

У радянські часи було прийнято планувати все, навіть творчий процес. Ще однією «своєтською» традицією було віншування знаменних дат «трудовими здобутками» (напр. :"Відкриємо чергову станцію метро до Дня перемоги") та художніми творами.

Так, кіностудією ім.Довженка планувалася прохідна постановка до 100-річчя з дня народження українського прозаїка Михайла Коцюбинського. У плані роботи студії значилося: «Екранізація повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Якраз те, що доручена вона була третьорядному режисерові, красномовно свідчить про характер її. Тим більше що, на відміну від інших творів письменника, ця історія позбавлена, такої модної в ті часи, ??яскраво вираженої соціальної спрямованості.

Тобто, була запрограмован на перед робота за-для «галочки». Бо, що, здавалось, на погляд радянських ідеологів, може бути величним та епохальним у такому простенькому сюжеті?

Молоді гуцул та гуцулка кохають один одного з дитинства. Юнак вирушає на заробітки, а кохана в цей час випадково гине в стрімовині гірської річки. Смерть приголомшує героя, вириває його із звичного для односельців коловороту життя. Всі спроби забути про втрату, завести сім'ю виявляються марними, і він зрештою помирає в тузі за коханою.

Сюжет цей занурений у барвистий і екзотичний патріархальний світ, язичницький за своєю суттю, ритуалізований від народження до смерті у кожній миті своїй. Світ, де кожен предмет відкриває не тільки утилітарний, але і магічний сенс.

— Але ж це — казка, — говорять тогочасні пророки, — яка ж тут велич? Але саме ця сторона життя речей з дитинства хвилювала сина тбіліського антиквара, саме її прагнув відкрити він на екрані.

І в «Тінях «вперше для Параджанова це прагнення знайшло благодатний грунт. Він захоплено закарбовує на кінострічці побут, який старанно відтворюють перед камерою місцеві жителі, впивається поглядом у ландшафт, в ньому відшукуючи основу обрядів і музики мови, що ллється з екрану без перекладу, магії кольору, що бере початок в тих же обрядах.

На екрані постає не просто невідомий досі, нововідкритий світ — закарбовується потрясіння тим, що відкрилося.

Такий погляд сам по собі передбачає наявність дистанції по відношенню до цього світу і вимагає опори в сюжеті, адже герої плоть від плоті цього світу, він звичний для них.

Чим же тоді може бути вражена свідомість і чия?

Розгадку таїть у собі літературне першоджерело. Вже говорилося, що М. Коцюбинський розповідав, що першим поштовхом задуму стало враження від обрядових ігор навколо тіла небіжчика, побачених ним в гуцульському селі.

Безособистісна язичницька свідомість не знає смерті як загадки, трагедії, катастрофи.

Герой, який не може забути кохану, стає саме тому дивним для навколишнього світу і сам, у свою чергу, виявляє своє відпадання від нього, яке тим більш гостро відчувається, чим меньше воно усвідомлюється.

Саме звідси вся експресія фільму, майже хвороблива загостреність сприйняття світу, що втілилася в шаленій динаміці камери, різких ракурсах, в болючояскравій кольоровій палітрі. Безособистісний світ побачений очима визріваючого всередині індивіда особистісного усвідомлення. Пам’ять — ось що відокремлює героя від оточуючого світу. Вплетене в природний цикл єдине родове тіло перебуває у вічності, і часу тут у нашому розумінні не має, бо окреме людське життя для нього величина нескінченно мала. В німих устах померлого від любові героя застигає питання: «Що є життя: спалах блискавки, колір черешні? .», для оточуючих не існуючий.

Але здатність цей спалах помітити, співвіднести з вічністю, мучитися цим питанням об'єднують автора твору та його героя.

Вперше особистість постає значущою величиною в християнстві, де людині надано право вибору; її життя виявляється цінністю, а смерть тією самою загадкою, якою мучиться герой «Тіней «.

" П'єта" (оплакування Христа), так озаглавлений режисером фінальний епізод фільму — язичницький похоронний обряд, де від чуттєвого танцю ходить ходором підлога і здригається на лавці тіло змученого життям героя. У тім-то й справа, що тільки з «іншої"(другої, відмінної) точки зору цей обряд виглядає неусвідомленою наругою, блюзнірством. Але діти, які дивляться з вулиці у вікно, здаються ангелами, які прийшли за душею нерозпізнаного праведника, остаточно проявляючи і закріплюючи житійний характер сюжету.

Ось у чому принципова новизна і унікальність масштабу фільму Параджанова. Там, де 60-ті роки ХХ століття бачили проблему взаємовідносин колективного та індивідуального (і на тому зупинялися), він відкрив релігійну основу культурної парадигми і, повернувши проблему до самого її витоку, створив перший в радянському кіно релігійний за своєю суттю фільм.

Творення фільму відбувалося в тяжких муках, як і будь-яке народження справді-нового: Параджанов мало не побився на дуелі з головним оператором фільму Ю. Ільєнком, режисер-постановник «доконував» до напівпритомності своїми вимогами художника картини Г. Якутовича, режисер «знущався» над акторами.

Параджанов домагався, щоб все було справжнім. Актори навіть говорили на гуцульському діалекті, а для сцени поховання запросили справжніх баб-плакальниць, котрі вже, у свою чергу, «знущалися» над режисером: то — труна порожня, то — дублер молодий, то — дурний… Деякі сцени доводилось знімати 70 разів! Доходили в роботі до повного виснаження, але і до повної досконалості.

Муки творчості призвели до двох преображень: став корифеєм середняк-режисер та перетворився на шедевр «запланований прохідним» кінофільм. Це ще одне чудо перевтілення, про які говорилося на початку.

— Коли міністерство побачило фільм, — згадував С. Параджанов, — на носі був ювілей. Вони його випустили на екран в надії, що з ним впораються[7].

…Але не впорались…

А далі, фільм — «паперовий човник» перетворився на криголам, й розпочав тріумфальний марш світовими кіноекранами. Та що там криголам…

Сьгодні на сайті IMDb (кінопортал «The Internet Movie Database») [9] в довідці про Параджанова, ефект, який був спричинений на Заході картиною «Тіні забутих предків», порівнюється з резонансом у світі на вихід «Броненосця"Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна.

За кордоном фільм Параджанова демонструвався під назвою «Вогненні коні». Чому так? — запитаєте ви. Все через епізод, коми між главами двох сімейств виникає сварка, в хід ідуть сокири, ллється кров, і тут у передсмертному маренні батька зґявляються криваво — червоні силуети здиблених, спрямованих вперед коней. Французи відчули унікальність метафори і винесли її у заголовок фільму.

В західній пресі зґявляються захоплені відгуки.

Журнал «Екран» (Польща), за 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи» [8].

«Бувають такі фільми, які назавжди врізаються в памґять. Цей фільм не схожий на інші, він унікальний: поема, опера, легенда… Дивовижна стрічка! Дивовижний показ життя народу, все ще зґязаного зі старими звичаями, традиціями, обрядами. Фільм виходить на екрани Парижу. Не пропустіть його!"(«Юманіте»)[10].

Фільм «Тіні забутих предків» отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.