Концептуальні підходи до формування системи національної безпеки України

У розбудові України як незалежної держави завдання становлення системи національної безпеки набуває першорядного значення та величезної суспільної ваги. Нехтування або зволікання з його реалізацією рівнозначне виникненню самостійного небезпечного джерела загрози державі, здатного спричинити її загибель. Аби запобігти цьому, незалежна Україна з перших років існування рішуче актуалізувала ідею національної безпеки як усвідомленої потреби самозбереження українського народу у формі дієздатної суспільно організованої системи національної безпеки.

Україні потрібна ефективна система національної безпеки, що ґрунтувалась би на визнанні примату загальнолюдських цінностей і прав особи, органічному узгодженні з ними базових інтересів незалежної України. Її побудова потребує ґрунтовного аналізу теоретичних проблем безпеки, синтезу конкретних форм і методів її забезпечення, узагальнення та засвоєння досвіду функціонування систем безпеки розвинених країн світу і міжнародних систем колективної безпеки, розроблення наукової концепції національної безпеки України.

З-поміж основних чинників економічного та соціального розвитку найважливішим є людський фактор. Людина завжди була і залишається у центрі перетворень суспільного життя, формування економічної системи і державного устрою. На жаль, в Україні спостерігається довготривала демографічна криза, що є проблемою демографічної безпеки — захищеності життя та безперервного природного відтворення поколінь людей. У цій сфері досліджено проблеми формування нових контингентів робочої сили, причин смерті, старіння населення і зменшення його репродуктивного потенціалу, еміграційних процесів.

Серед складників національної безпеки держави особливе місце посідає економічна безпека, оскільки лише забезпечення економічного зростання дасть змогу успішно вирішити комплекс проблем суспільного розвитку в Україні. Необхідність усебічного дослідження проблем економічної безпеки держави не лише зумовлюється потребою подальших теоретичних розробок, що враховують національні особливості у цій сфері, а є практичним завданням державного управління.

Сучасні реалії міжнародних відносин та особливості геополітичного розташування України зумовлюють визначення її воєнної безпеки як базового та довгострокового компонента формування загальної системи національної безпеки держави. Воєнна безпека як складник національної безпеки є системою гарантій суверенітету, територіальної цілісності, захисту національних інтересів і спирається на військову силу.

За сучасних умов зовнішньополітичний курс України орієнтований на підтримання ефективного динамічного балансу між західними і східними стратегічними векторами зовнішньої політики України з метою посилення її геополітичних конкурентних переваг та їх використання в інтересах здійснення реформ у нашій державі.

Проблема геополітичної орієнтації лежить у площині двосторонніх відносин з окремими країнами світу. У зв’язку з цим постає питання стратегічного партнерства, від вирішення якого залежить ефективність включення України в існуючу систему розподілу ролей у сучасному геополітичному просторі. Найважливішими стратегічними партнерами України є Росія та США.

Зважаючи на роль США, стратегічне партнерство з цією країною має залишатися пріоритетним у зовнішній політиці України. Особливо важливим для України є з’ясування суті національних інтересів США у Європі, на Близькому Сході, Кавказі і в Центральній Азії. Саме це визначатиме характер українсько-американського політичного співробітництва, відносин з іншими геополітичними центрами — Російською Федерацією, країнами Ісламського поясу, КНР. Водночас уже тепер очевидно, що важливим чинником українсько-американських відносин є здійснення в Україні соціально-економічних реформ. національний безпека самозбереження суспільний.

Інтенсифікація політичного діалогу з Російською Федерацією передбачає наповнення конкретним змістом Договору та відповідної Програми про економічне співробітництво між Україною та РФ на період до 2007 р. Стратегічними питаннями у цьому аспекті є запровадження зони вільної торгівлі в СНД, нарощування військово-технічного співробітництва (зокрема, шляхом створення фінансово-промислових груп), спільні зусилля у напрямі інтеграції до ЄС та посилення заходів довіри у сфері загальноєвропейської безпеки.

Відносини України з НАТО як із союзником стануть можливими за умови трансформації Альянсу в структуру європейської безпеки. Але для забезпечення повноцінної участі України в системі колективної безпеки в Європі потрібен певний перехідний період. Це період, протягом якого до НАТО приєднаються західні сусіди України, і сам Альянс буде більш відкритим для співробітництва у формуванні загальноєвропейської системи колективної безпеки.

Запрограмовані в Ніцці у грудні 2000 р. трансформації Європейського Союзу засвідчують послаблення уваги до України як до перспективного кандидата в члени цього утворення. У забезпеченні стабільного економічного зростання значним досягненням слід вважати отримання Україною протягом 5−7 років статусу асоційованого члена ЄС. Проте актуальною є воєнно-політична роль України у формуванні нової загальноєвропейської структури безпеки, основними компонентами якої є ЄС, НАТО, ОБСЄ, ЗЄС, РЄ. Для участі України у її розбудові важливо продовжити діалог з ЄС щодо набуття асоційованого членства.

Україна має всі підстави бути зоною стабільності у Східноєвропейському та Чорноморському регіонах. Внесок України та її роль у новій архітектурі європейської безпеки визначатимуться не приєднанням до якоїсь однієї з європейських організацій, а віднайденням свого місця в системі європейської безпеки та цілеспрямованою діяльністю у кожній з її складників. З огляду на зазначене, головними напрямами політики в галузі зміцнення європейської безпеки мають бути:

інтеграція в європейські структури безпеки;

запобігання конфліктам та активізація миротворчої діяльності;

контроль за озброєнням та посилення заходів щодо нерозповсюдження ядерної зброї;

поширення заходів з розвитку міжнародного військового співробітництва та довіри у сфері загальноєвропейської безпеки;

зміцнення ролі та активізація діяльності в субрегіональних структурах безпеки.

ВИХІДНІ ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ У широкому розумінні національна безпека України — це спосіб самозбереження українського народу, який досяг рівня організації у формі незалежної держави. Цей спосіб уможливлює його вільне існування і саморозвиток, надійний захист від зовнішніх та внутрішніх загроз. Національну безпеку України можна визначити як систему державно-правових і суспільних гарантій стабільності життєдіяльності та розвитку українського народу загалом та кожного громадянина зокрема, захист їхніх базових цінностей і законних інтересів, джерел духовного та матеріального розвитку від можливих реальних і потенційних, внутрішніх та зовнішніх загроз.

Відповідно до пропозицій Фонду національної міжнародної безпеки при ЮНЕСКО національна безпека визначається як система державних і суспільних гарантій стабільного розвитку нації, захисту її базових цінностей та інтересів, джерел духовного і матеріального добробуту від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Суб'єктом національної безпеки України є український народ як спільнота громадян усіх національностей, що проживають на її території.

Національні цінності - це матеріальні і духовні об'єкти, ставлення до яких набуло визначального значення для самоусвідомлення та існування народу України. Це основа мотивації його діяльності і саморозвитку.

Національні інтереси — це усвідомлювані елітою суспільства потреби українського народу у збереженні та розвитку національних цінностей. Залежно від характеру та сфери прояву національні інтереси поділяються на стратегічні й тактичні, політичні та економічні, соціальні й екологічні тощо. Обстоювання національних інтересів України має на меті усунення або мінімізацію територіальних, демографічних, економічних, екологічних та інших втрат у процесі життєдіяльності її народу і, відповідно, піднесення суспільного розвитку.

Визначення та коригування базових національних інтересів суспільства є функцією державних органів влади, політичних організацій. Чітке її здійснення має велике значення для забезпечення національної безпеки. Остання сама по собі є важливим національним інтересом.

Первинний, особистісний рівень суб'єкта національної безпеки України — це громадянин, який незалежно від національності вільно інтегрувався у спільноту «український народ» і ставиться до його національних цінностей та інтересів як до своїх власних.

Таким чином, сутністю національної безпеки України є свобода життєдіяльності і демократичного суспільного та державного саморозвитку народу України, а її захист є сутністю діяльності із забезпечення національної безпеки України.

Проблема у сфері національної безпеки України виникає у разі загрози її національним інтересам. Діяльність із забезпечення національної безпеки спрямовується на усунення загрози українському народу та його національним інтересам. Під загрозами національній безпеці України треба розуміти потенційно і реально небезпечні процеси та дії (природні й соціальні), здатні зашкодити національним цінностям або унеможливити реалізацію життєво важливих національних інтересів.

Загрози класифікуються за:

якістю (достеменністю) виявлення: уявні і реальні загрози;

характером спрямування: прямі і непрямі;

характером здійснення: явні і приховані;

розташуванням джерел: внутрішні і зовнішні;

змістом: воєнні, економічні, соціально-психологічні, екологічні, ідеологічні, техногенні, інформаційні тощо.

Метою суб'єкта у забезпеченні власної безпеки не може бути повна ліквідація загроз, оскільки вони постійно породжуються діалектикою розвитку природи і суспільства. Метою діяльності суб'єкта із забезпечення власної безпеки є вплив на джерела загроз, який би знижував їх інтенсивність, сприяв зміні поведінки зазначених джерел із загрозливої на незагрозливу і навіть сприятливу (дружню)1, а також зміцнював власну здатність протистояти загрозам.

Для безпеки суб'єкта важливою є спроможність завчасно передбачати і фіксувати виникнення джерел загроз, зміни у характері та інтенсивності останніх і можливість їх нейтралізації. Це ставить суб'єкт перед необхідністю не тільки постійно відстежувати поведінку джерел зовнішніх та внутрішніх загроз, а й глибоко вивчати їхні природу і структуру для опрацювання далекосяжної стратегії власної поведінки у взаємодії із зазначеними чинниками ризику.

Отже, мета забезпечення безпеки як діяльності суб'єкта полягає у досягненні ним здатності утримувати сукупність загроз на певному докритичному (припустимої небезпеки) рівні, за якого загрозливі чинники виявилися б неспроможними згубно вплинути на його існування і розвиток. Побудова засобів захисту, адекватних наявним чи ймовірним загрозам, означає створення гарантій безпеки.

Національна безпека України забезпечується специфічною діяльністю суспільних інститутів, спрямованою на створення і вдосконалення умов та чинників (гарантій) ефективної життєдіяльності народу. Відповідні суспільні інститути утворюють систему забезпечення національної безпеки України. Одним із важливих ключових складників національної безпеки є державна безпека. Отже, національну безпеку не можна звужувати до державної безпеки. Один із шляхів до цього — зміна суб'єктом власної поведінки з метою усунення взаємозагрозливого типу спілкування.

Таке ототожнювання загрожувало б пріоритетом інтересів держави і державної безпеки над інтересами українського народу і національними інтересами.

Системний підхід дає змогу зорієнтувати систему національної безпеки України відповідно до зовнішніх чинників. Рівень безпеки держави зростає за умови приєднання цієї держави до системи колективної безпеки. У такому разі система національної безпеки виступає як елемент (підсистема) системи колективної безпеки.

МЕТА ТА ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Система національної безпеки України повинна захищати корінні (базові) інтереси українського народу, а отже, спрямовуватися на усунення або подолання деструктивної дії внутрішніх, регіональних і глобальних чинників, що перешкоджають або гальмують досягнення національно значущих цілей.

Постала потреба у формуванні системи національної безпеки не фрагментарно, поступово поповнюючи її окремими елементами, а комплексно — як цілісної багатоаспектної та багаторівневої системи. Її ієрархічна структура має охоплювати всю сукупність відносин і ситуацій у політичній, державно-правовій, соціальній, економічній, технологічній, екологічній та духовній сферах суспільства. Відповідно до специфіки кожної із зазначених сфер загальна мета має конкретизуватися й уточнюватися з огляду на необхідність подолання та усунення усталених стереотипів мислення. Це зумовлено новими реаліями, зокрема, здобуттям Україною можливості самостійного існування як держави, усвідомленням органічного зв’язку загальнолюдських і національних інтересів, цінностей та ідеалів, визнанням пріоритетності прав людини, усвідомленням причетності української нації до розвитку світової цивілізації, істотними змінами геополітичної ситуації, зокрема на території колишнього СРСР та загалом на Європейському континенті тощо.

Першочерговим завданням побудови системи національної безпеки в Україні є створення дієвого механізму виявлення, прогнозування і знешкодження загроз та інших дестабілізуючих чинників суспільного розвитку, сприяння нормалізації функціонування базових структур суспільства, зокрема виведенню Української держави з внутрішньої кризи, відродженню повнокровної життєдіяльності української нації.

Розвиток суспільного організму має бути зорієнтований на підвищення рівня національної безпеки. Спроможність структур суспільства, насамперед економіки, виконувати, окрім безпосередніх функцій, також функції чинників національної безпеки дає підстави розглядати їх як гарантії безпеки, а національну безпеку — як систему суспільно-державних гарантій, що утворюється сукупністю визначених засобів захисту від конкретних загроз, а також рівнем розвитку всіх секторів суспільства. Отже, надійний захист населення й території держави, базових національних цінностей та інтересів, джерел матеріального достатку і духовного розвитку нації від зовнішніх та внутрішніх загроз гарантується не тільки боєздатністю Збройних Сил держави, ефективністю діяльності розвідувальних служб та контррозвідки, органів правопорядку, мережі дипломатичних установ, а й рівнем розвитку економіки, усіх її структур та інфраструктур, дієздатністю органів державної влади, соціального захисту населення, установ екологічного регулювання тощо.

Науково обґрунтований вибір принципів побудови системи національної безпеки має забезпечити у сфері внутрішньої і зовнішньої політики цивілізований перехід багатонаціонального українського народу до демократичного державного ладу, ринкової економіки, а також захист прав та свобод людини. Відповідно зорієнтована зовнішня політика і структурна перебудова народного господарства, у свою чергу, забезпечать передумови для інтеграції України до європейського економічно-правового простору та міжнародної системи колективної безпеки.

ОСНОВНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ У системі національної безпеки вважаємо за доцільне виокремити такі її структурні аспекти:

державно-політичний, що полягає у забезпеченні територіальної цілісності України, недоторканності її кордонів, внутрішніх і міжнародних інтересів Української держави та її впливу на світовій арені, захисту державно-політичного ладу від спроб ліквідувати чи змінити його неконституційним шляхом, а також прав та свобод громадян, виживання у випадках катастроф, стихійних лих і мінімізації їх наслідків;

соціально-економічний, що забезпечує стійкість соціально-економічної системи держави, вдосконалення структури народного господарства, захищеність його від зовнішніх та внутрішніх загроз, подолання кризових явищ в економіці і соціальній сфері;

національно-культурний, що забезпечує погодження інтересів громадян України всіх національностей, запобігання конфліктам і ворожнечі на національному ґрунті, реалізацію демографічної і міграційної політики як засобу гармонізації національних та соціальних відносин, відродження і примноження національної духовної та матеріальної культури народу, підвищення рівня його освіти;

екологічний, що створює механізми для запобігання деградації та оздоровлення навколишнього середовища, піклування про здоров’я народу, формування соціально-правових та економічних умов, що виключали б можливості заподіяння шкоди навколишньому середовищу з боку інших країн світу, їхніх державних структур, підприємців та окремих громадян.

інформаційний, зумовлений насамперед тим, що сучасний світ рухається до глобального інформаційного суспільства. Будь-яка країна, що своєчасно та енергійно не відповість на інформаційні виклики новітнього світу, буде приречена реагувати на них у «наздоганяю чому» режимі, що навряд чи уможливить повноцінну реалізацію власних національних інтересів.

Державно-політичний аспект Національна безпека України гарантується передусім створенням і забезпеченням чіткого функціонування власних державно-політичних інститутів.

Утвердження Української держави з усіма притаманними їй ознаками слід розглядати як вищу форму самовизначення української нації. При цьому органи державної влади України повинні забезпечувати захист її державного суверенітету, конституційного ладу, цілісності та неушкодженості її території, демографічного, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу, базових національних інтересів, прав та свобод громадян від протиправних посягань з боку як зовнішніх сил, так і внутрішніх організацій, груп та осіб.

Зміцнення національної безпеки має бути справою всіх без винятку органів державної влади незалежно від основних напрямів їх діяльності. Функціонування зазначених органів має включати всі життєво важливі інтереси та потреби України — від загальнонаціональних до особистісних.

Гарантії національної безпеки в державно-політичному аспекті мають забезпечуватися і реалізовуватися у трьох площинах.

Перша — особистісна (громадянин), де відбувається повсякденна суспільна і виробнича діяльність окремого громадянина. До цієї площини належать також формальні і неформальні угруповання (колективи, групи тощо), в яких люди працюють і спілкуються. Але центральною постаттю з погляду суб'єкта безпеки при цьому залишається окрема особа (громадянин), оскільки піклування про безпеку не є спеціальною функцією цих угруповань.

Якість особистісного рівня національної безпеки — визначальна ознака її державно-політичного складника. Що більш зрілими з огляду на свою правосвідомість і самосвідомість, політичні, релігійні, морально-етичні та інші переконання є громадяни держави, що активнішої і принциповішої позиції вони дотримуються в обстоюванні національних цінностей та інтересів, що наполегливішими є в економічній та соціально-політичній діяльності, то міцнішим є підґрунтя забезпечення національної безпеки.

Другу площину гарантування безпеки на всіх рівнях ієрархічної структури суспільства можна умовно визначити як нормативно-правову, маючи на увазі Конституцію України, сукупність законів і підзаконних актів, якими передбачається захист особи, держави, суспільства загалом, державних і суспільних інститутів та регулюється діяльність суб'єктів національної безпеки.

Третя площина — інституціональна, організаційна. Вона представлена органами та установами, які формує суспільство на державному і громадському рівнях для організації, керівництва та здійснення діяльності із забезпечення національної безпеки. їх сукупність утворює інституціональну площину системи національної безпеки.

У цій сукупності окреме місце посідають установи, на які спеціально покладається виконання найважливіших функцій забезпечення безпеки Української держави. До останніх слід віднести постійне спостереження за розвитком міждержавних відносин і внутрішніх процесів політичного, дипломатичного, економічного, соціального, національного, воєнного, розвідувального, науково-технічного, культурного, інформаційного та екологічного характеру й опрацювання заходів з протидії загрозам, попередження деструктивних тенденцій та конфліктних ситуацій, які можуть стати на заваді утвердженню і розвитку України як незалежної держави, зміцненню її могутності, добробуту та міжнародного авторитету.

Окремим напрямом державно-політичної діяльності з підтримання національної безпеки є зміцнення зовнішньополітичної та воєнної стабільності.

Усталеною традицією для будь-якої цивілізованої держави, але новим для незалежної України є прагнення до забезпечення територіальної цілісності, недоторканності кордонів як найважливіших передумов безпечного існування і вільного розвитку українського народу. Вирішення пов’язаних з цим завдань покладається на:

• а) Збройні Сили України, що є гарантом безпеки та відвернення загрози вторгнення з боку іноземних держав, головним чинником, що уможливлює протидію намірам його здійснення як засобу політичного та іншого тиску ззовні;
• б) Службу безпеки України (розвідка, контррозвідка), яка вирішує ті самі завдання специфічними методами;
• в) органи внутрішніх справ, підпорядковані їм військові частини, а також підрозділи Національної гвардії;
• г) відомства, які здійснюють дипломатичну та зовнішньоекономічну діяльність, тобто реалізують зовнішній аспект національної безпеки держави невійськовими засобами.

Визначення місця та масштабів поточних і перспективних дій державних інститутів національної безпеки України можливе лише за умови ретельного вивчення джерел загроз та їх рівня. Детальне опрацювання пов’язаних з цим питань має здійснюватися у межах спеціалізованих доктрин: зовнішньополітичної, воєнно-політичної, розвідувальної, внутрішньої безпеки, які мають об'єднуватися в єдиному несуперечливому комплексі загальної доктрини державної безпеки України.

Можливості реального впливу України на зовнішнє середовище визначені насамперед станом її внутрішнього розвитку. Необхідною умовою збереження територіальної цілісності України в контексті внутрішньої загрози є її адміністративно-територіальний устрій.

Чинниками зміни конституційного ладу силовими методами можуть стати:

• а) терористичні групи, створені в Україні, у тому числі за сприяння закордоння;
• б) політичні партії, які незаконно створили такі групи або мають вплив у Збройних Силах України, зокрема, в їх керівництві чи окремих підрозділах.

Запобігти виникненню зазначених чинників, а також порушенню прав людини можна шляхом:

дії комплексу законодавчих актів, що регулюють повноваження всіх суб'єктів системи національної безпеки;

вільного доступу громадян до будь-якої інформації, яка не становить державної або технічної (комерційної) таємниці; відповідальності згідно із законом за зрозумілість та адекватність такої інформації; створення інформаційного суспільства;

контролю з боку Президента України, Верховної Ради України, відповідних її комісій за діяльністю суб'єктів системи національної безпеки; забезпечення можливості розслідування Верховною Радою України окремих аспектів та випадків їх діяльності.

Усвідомлення того факту, що загрозу національній безпеці може становити дисбаланс у державі на користь традиційних структур держбезпеки, зумовлює необхідність створення у структурі національної безпеки системи важелів і противаг. Наявність такої системи уможливлює виконання загальнодержавними та спеціалізованими органами національної безпеки функції оперативного та перспективного підтримання оптимального в цей момент та стабільного у майбутньому рівня національної безпеки.

В умовах переходу України до інформаційного суспільства у державно-політичному аспекті національної безпеки особливого значення набуває розроблення питання інформаційної безпеки. Це реакція на інформаційні загрози, у тому числі на ведення інформаційних війн, блокад, дезінформацію щодо державних та національних інтересів України, а також спосіб позбавлення імовірного противника доступу до життєво важливих інформаційних ресурсів і можливостей розбудови його інформаційних систем (зокрема, пов’язаних із науково-технічним розвитком), унеможливлення пропагандистських акцій, спрямованих проти політичної дезорієнтації населення тощо.

Соціально-економічний аспект Національна безпека України в соціально-економічній сфері полягає в гарантіях реформування її економічної системи з метою посилення здатності прямо та опосередковано забезпечувати стратегічні і поточні потреби суспільства у матеріальних продуктах, соціальні та інші пріоритети, захищеність від зовнішніх і внутрішніх деформацій, кон’юнктурних коливань, органічну адаптованість до вимог світового ринку. Соціально-економічна безпека українського суспільства можлива за таких умов.

Формування нової структури економіки. Стрижнем структурних перетворень має бути переорієнтація української економіки її перехід від паливно-сировинної, ресурсопоглинаючої, матеріаломісткої екологонебезпечної до соціально орієнтованої, наукоємної, ресурсозберігаючої. Такий перехід імовірний завдяки оптимальному використанню існуючого науково-технічного потенціалу, можливостей українських наукових шкіл, наявних кваліфікованих інженерно-технічних та робітничих кадрів; більш повному і раціональному використанню унікального природно-кліматичного потенціалу; винятково вигідного географічного положення та транзитного чинника.

Це підвищить рівень комплексності, взаємодію секторів економіки України, її здатність забезпечувати суспільні потреби розвитком власного виробництва, а отже, істотно зменшить залежність від зовнішніх чинників. Усе це матиме наслідком гальмування і припинення процесу зубожіння населення, виснаження українських ресурсів, які будуть збережені для нащадків. Зростуть адаптаційні можливості держави до міжнародного поділу праці.

Необхідним є здійснення нової інвестиційної та інноваційної політики, спрямування переважної частки інвестицій на модернізацію економіки, що забезпечить економічну безпеку України.

Залишаються небезпечними наявний рівень і виробництво військової техніки за залишковим принципом. Тому планомірна, цілеспрямована конверсія значної частини військово-промислового комплексу має здійснюватися дуже обережно і тільки за позитивних зрушень у соціально-економічній структурі українського суспільства та міждержавних відносинах. Крім того, мають бути якнайшвидше побудовані нові структурні елементи військово-промислового комплексу України.

Забезпечення енергетичної та продовольчої безпеки. Зважаючи на обмеженість та значною мірою вичерпаність ресурсів традиційних енергоносіїв (вугілля, нафти, газу, гідроенергоресурсів), у тому числі істотне зниження видобутку та стрімке підвищення цін на імпортовані енергоносії, негативні наслідки Чорнобильської катастрофи, а також нестабільність міжнародних економічних зв’язків, зусилля України мають зосереджуватися на широкомасштабному впровадженні енергозберігаючих технологій.

Наявність в Україні значного наукового потенціалу в галузі ядерної енергетики є сприятливим чинником, що уможливлює енергійний пошук і впровадження безпечних ядерних технологій для одержання електроенергії.

Продовольча безпека держави може бути гарантована передусім за умов вільного розвитку всіх форм господарювання на селі, цілеспрямованої державної підтримки аграрного сектору економіки (відповідної цінової, технічної, соціальної політики тощо).

Регіональна політика і контроль за розміщенням продуктивних сил. Держава повинна посилити контроль за розміщенням та функціонуванням виробничих потужностей, у тому числі військово-промислового комплексу, які становлять техногенну небезпеку для навколишнього середовища. Розвиток існуючих і розміщення нових виробництв мають відповідати не тільки економічним та географічним, а й екологічним та соціальним критеріям. Важливо дотримуватися міжрегіональних пропорцій соціально-економічного розвитку, щоб відмінності між регіонами не досягали критичної позначки, не призвели до посилення соціального напруження в суспільстві, протистояння регіонів, деструктивної міграції населення.

Захист майнових прав України. Соціально-економічна безпека досягається і надійними засобами захисту майнових прав громадян на території України, а також за її межами. Йдеться про законодавчий захист прав власності на землю, основні фонди, матеріальні ресурси підприємств і організацій, окремих громадян, захист інвестицій, у тому числі іноземних в Україні та українських за кордоном.

Зміна форм і методів державного регулювання в умовах формування ринкового середовища. Йдеться про гарантування розвитку та взаємодії різних секторів економіки, цивілізовану конкуренцію товаровиробників, обмеження монополізму. Законодавство має сприяти підприємництву, диверсифікації виробництва і капіталу, розвитку всіх форм власності, що гарантуватиме стійкий розвиток економіки, її захищеність від кон’юнктурних коливань та інших негативних чинників. Засобами державного регулювання є: податкова та кредитна політика, прогнозування й індикативне планування тощо.

Розширення участі в міжнародних економічних і фінансових організаціях. Певні гарантії економічної безпеки дає інтеграція в такі організації. Членство України у міжнародному економічному і фінансовому співтоваристві, у тому числі Міжнародному валютному фонді, Європейському банку реконструкції та розвитку, Світовому банку, Європейському економічному співтоваристві - це інтеграція у цивілізовану економіку й фінансову систему, можливість одержання технічної допомоги, банківських кредитів, кваліфікованих консультацій тощо.

Соціальна безпека громадян Соціальна політика держави має гарантувати суспільству стабільність, відсутність соціальних вибухів, відкритих і прихованих проявів громадянської непокори та інших конфліктних ситуацій, забезпечити сучасні стандарти життя людини й умови відтворення робочої сили, сприяти підвищенню конкурентоспроможності українського працівника у Європі та світі.

Соціальна безпека України — це науково обґрунтовані розрахунки мінімального споживчого бюджету, адекватні уявлення про гідний людини спосіб життя, впровадження заробітної плати, яка б уможливила реалізацію такого споживчого бюджету. Важливим є постійне інформування громадян України про рівні соціальних параметрів та систему їх коригування, враховуючи зміни індексу цін та соціально-економічних критеріїв і можливостей суспільства.

Соціальна безпека потребує відповідного розвитку неринкового сектору економіки, передусім докорінного перегляду традиційного ставлення до охорони здоров’я та освіти, від чого безпосередньо залежить майбутнє українського суспільства, збереження генофонду нації, підвищення якості робочої сили, забезпечення здатності українців сприймати і впроваджувати найбільш значні досягнення сучасної цивілізації. З огляду на викладене особливого значення набуває цілеспрямована й ефективна державна демографічна політика, підтримка молодої сім'ї.

Нарешті, соціальна безпека неможлива без дбайливого ставлення до тих, хто вже не може працювати, до інвалідів, сиріт — усіх соціально вразливих прошарків суспільства.

Очевидно, що соціальна безпека України тісно пов’язана з економічною безпекою. Для її забезпечення необхідно розробити і запровадити систему соціального моніторингу. Тому необхідно регулярно проводити соціологічні опитування населення з доведенням проаналізованих та узагальнених результатів до відома органів державного управління.

Національно-культурний аспект Стан безпеки незалежної Української держави постійно змінюється. Він безпосередньо залежить від рівня національної самосвідомості і самоповаги її громадян, характеру взаємин представників різних національностей і національних угруповань загалом, особливостей етнічних, демографічних і соціально-культурних процесів в Україні. З огляду на зазначене національно-культурний аспект національної безпеки України полягає у здійсненні відповідними її секторами цілеспрямованої діяльності із забезпечення сприятливих умов для демографічного, етносоціального та національно-культурного відродження і розвитку всіх народів, що населяють Україну, з метою узгодження та гармонізації їхніх інтересів, запобігання конфліктам на національному та релігійному ґрунті.

Результативність цієї діяльності та її реальний вплив на стан національної безпеки України тісно пов’язані з дією низки внутрішніх і зовнішніх чинників.

До внутрішніх чинників консолідації українського народу на основі загальнонаціональних інтересів і загальнолюдських цінностей належать: розвиток національної самосвідомості, побудова системи цінностей демократичного суспільства та універсальних норм людського спілкування, відновлення історичної пам’яті українського народу, утвердження української мови та культури за всілякого сприяння мовно-культурному розвитку національних меншин, державна підтримка науки та освіти тощо.

Зовнішні чинники поділяються на такі, що сприяють духовному й інтелектуальному розвитку українського народу, чи гальмують його. До перших слід відносити насамперед національно-культурний потенціал і реальні дії державних та недержавних інститутів в Україні, спрямовані на національно-культурне відродження. До других належать різноманітні спроби інформаційної блокади, дії, спрямовані на приниження гідності української нації та її лідерів, дезінформацію світової громадськості щодо суті змін в Україні, на створення штучного ґрунту для міжнаціональних та міжконфесійних суперечок і конфліктів. Активна випереджувальна протидія негативним чинникам має базуватися на принципово нових можливостях інформатизованого суспільства, розширенні міжнародних культурних та науково-технічних зв’язків.

Важливою ланкою національно-культурного аспекту безпеки України є етнографічне відродження народів, що постраждали від різних форм геноциду. Особливого значення набули проблеми, пов’язані з поверненням та облаштуванням в Україні депортованих народів, зокрема кримськотатарського.

Відчутними є проблеми духовної культури соціуму, пов’язані з проявами мультикультури в сучасній Україні:

занепад української національної культури реально загрожує втратою національної ідентичності та поглинанням української культури «загальноросійською», або ж так званою глобальною культурою, асиміляцією українського культурно-інформаційного простору російським тощо;

за умов штучно створеної біполярності української та російської культур війна мов і війна культур може зіграти роль потужного дестабілізуючого чинника й істотно погіршити як суспільну згоду в Україні, так і українсько-російські відносини;

вплив західної масової культури нівелює почуття патріотизму у громадян, насаджує політичну інфантильність, індиферентність, тобто байдужість до долі нації та її держави.

Для запобігання цим загрозам наша держава створює, хоча, на жаль, надто уповільненими темпами, механізми впливу на розвиток національної культури, які б не призвели до адміністративного «витискування» інших культур (включно з культурою російською), забезпечивши водночас привабливість української культури для всього населення України.

І все ж найціннішим у загальнолюдській культурі, що нині формується, є визнання прав та свобод людини. А тому там, де це можливо і наскільки це можливо, слід запобігати гуманітарним катастрофам та людським стражданням, вдаючись до засобів дипломатії і співробітництва з великим розмаїттям партнерів (у тому числі з малими та великими державами, міжнародними організаціями, такими як ООН і ОБСЄ, та неурядовими інституціями). Основною ж загрозою у цій сфері є уповільнення темпів демократизації суспільства, розвиток технологій номенклатурного домінування владної еліти над суспільством, заклики до встановлення авторитарних форм управління під приводом необхідності «суспільного порятунку» в умовах надзвичайної політичної ситуації, небезпека лівої або крайньої правої опозиції.

Однак слід врахувати, що розбудова «відкритого суспільства» — не розкіш, а першочергова необхідність виживання і виходу зі стану економічної та соціальної стагнації. Поглиблення процесів демократизації й утвердження повноцінних інституцій громадянського суспільства за умов одночасного посилення ролі держави як головної рушійної сили перетворень, розширення соціальної бази для проведення реформаторського курсу — нагальні потреби країни.

Екологічний аспект Метою екологічної безпеки є досягнення такої якості навколишнього середовища, за якої суб'єкт безпеки перебуватиме у стані повного фізичного, духовного, соціального благополуччя.

Забезпечення екологічної безпеки — це підтримання такого стану природного середовища, яке б створило нормальні умови життєдіяльності населення і суспільного відтворення; запобігання виникненню екологічної загрози; упередження погіршення екологічної рівноваги і виникнення небезпеки для здоров’я людини, суспільства, нації; виявлення та усунення джерел екологічного ризику (техногенних, економічних, соціальних тощо); захист природно-ресурсного і людського потенціалу держави.

Екологічна безпека громадян України забезпечується здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Екологічні загрози — можливі небезпеки природного, техногенного та соціально-економічного походження, що спричиняють забруднення навколишнього середовища, а також негативно впливають на здоров’я людини і завдають шкоди її майну.

Національна система екологічної безпеки — спосіб підтримання такого стану суспільних відносин, за якого унеможливлюється виникнення екологічних загроз і гарантується екологічний захист нації, її ефективний соціальний та економічний розвиток. Національна система екологічної безпеки ототожнюється з механізмом дотримання гарантій прав людини на екологічно безпечні умови життя і праці завдяки комплексу рішень, заходів, дій, відповідного інструментарію та державних інститутів, що підтримують технологічну, соціально-економічну, юридичну, політичну, наукову готовність держави і її органів надійно, своєчасно й ефективно вирішувати проблеми попередження або зменшення життєво небезпечної шкоди природному середовищу та суб'єктам екологічної безпеки.

Теоретичною основою екологічної політики України, спрямованої на забезпечення національної безпеки, має бути «концепція ризику» суть якої полягає у збереженні та охороні здоров’я людини від будь-якого виду забруднення. Головними елементами екологічної політики стає пошук шляхів зменшення екологічного ризику. При цьому еталоном якості і безпеки навколишнього середовища для життєдіяльності населення є відсутність захворювань, спричинених порушеннями екологічного балансу.

Реалізація цільових зусиль забезпечення екологічної безпеки має базуватися на таких основних принципах:

дотримання пріоритету екологічної безпеки людини;

визнання домінування соціального ефекту забезпечення екологічної безпеки над іншими (економічним, політичним тощо);

послідовного зміцнення екологічної безпеки шляхом створення дієвої національної системи запобігання екологічним загрозам;

збалансованого поєднання оперативних, тактичних та стратегічних заходів щодо попередження причин виникнення екологічної небезпеки, а в разі необхідності - впровадження узгоджених стабілізаційних та компенсаційних економічних, організаційних державних механізмів забезпечення екологічної рівноваги;

інтернаціоналізації і міжнародної співпраці у забезпеченні екологічної безпеки.

Основою екологічно безпечного варіанта суспільного розвитку в Україні має бути принципово нова структура економіки. При цьому слід зосередити увагу на глибинних технологічних, територіальних, галузевих, господарсько-організаційних змінах напрямів розвитку економіки з метою збереження природних ресурсів і попередження виникнення чинників екологічного ризику.

Розроблення ефективної стратегії екологічної безпеки України може бути здійснене за допомогою багаторівневої системи ухвалення рішень щодо інструментарію та інститутів управління екологічним ризиком, тобто шляхом створення механізму державного і недержавного (громадського) регулювання рівня екологічної безпеки. Безперечно, реалізація концепції безпеки потребує формування дієвої національної системи економічного і соціального регулювання екологічної політики.

До основних організаційно-економічних заходів, що здійснюються на національному та міжрегіональному рівнях і спрямовані на забезпечення екологічної безпеки України у довгостроковій перспективі, належать:

створення ефективної системи екологічного моніторингу в Україні;

ліквідація наслідків локальних екологічних катастроф на території держави;

формування системи кадрового та матеріально-ресурсного забезпечення охорони навколишнього середовища і здоров’я населення;

розроблення нормативно-методичної бази забезпечення екологічної безпеки в Україні;

створення економіко-правових механізмів запобігання екологічним загрозам;

поглиблення співпраці із зарубіжними країнами і міжнародними організаціями в галузі екологічної безпеки на державному та громадському рівнях відповідно до законодавства України та міжнародного права.

Інформаційний аспект.

Інформаційна безпека України тісно пов’язана з національною, регіональною та глобальною безпекою. Особливо актуальними питання інформаційної безпеки і її нормативно-правового регулювання є для пострадянських країн, громадяни яких після тривалої ізоляції у закритому суспільстві стикнулися з раніше не відомими їм викликами сучасного світового інформаційного простору, причому не лише позитивними, а й негативними. На тлі несформованого «інформаційного імунітету» такі негативні чинники створюють «непрозорі», зрозумілі лише експертам у відповідних галузях, загрози маніпулювання індивідуальною й масовою свідомістю.

Варто також зауважити, що пострадянські країни поки що виступають у ролі не стільки суб'єктів, скільки об'єктів інформаційних впливів через відставання у сфері сучасних інформаційних технологій. Останнє ставить під сумнів не тільки їхнє входження до числа постіндустріальних (інформаційних) суспільств, а й ефективний захист власних інформаційних ресурсів.

Подолання такого відставання ускладнюється тим, що розвинені країни роблять усе можливе для прискореного «відпливу мізків» із пострадянських країн. Це засвідчують, зокрема, плани деяких європейських та американських інформаційно-технологічних компаній щодо розширення діяльності своїх філій в Україні і залучення талановитих програмістів та інших фахівців.

Проте щоб подолати відставання у галузі інформаційних технологій, слід надати нових імпульсів діяльності (свого часу однієї з провідних) української наукової школи в галузях кібернетики та інформатики, розвивати високі технології, відроджувати електронну промисловість тощо.

Загрози інформаційно-технологічній безпеці України сформувалися насамперед через хронічне недофінансування науково-технічних розробок (НТР). Йдеться не стільки про абсолютні, скільки про відносні показники витрат, тобто про наше невміння (або небажання) розпорядитися й без того скромними коштами для забезпечення власного майбутнього.

Зокрема, за даними Держкомстату України, питома вага витрат на фінансування НТР в Україні в 1999 р. становила лише 1,22% ВВП (Японія — 3%; Німеччина — 2,8%; США — 2,75%; Швеція — 2,6%; Франція — 2,4%). Частка ж державного фінансування НТР в Україні (0,34% ВВП) є у п’ять разів меншою, ніж відповідний мінімальний показник розвинених країн. Абсолютний показник обсягу фінансування НТР у розрахунку на душу населення в Україні не перевищує 11 дол. США, що у 20−50 разів менше аналогічного показника розвинених країн та вдвічі нижче, ніж у Росії. Хронічний дефіцит фінансових ресурсів призводить не лише до відпливу спеціалістів вищої кваліфікації, а й до скорочення кількості зразків нової техніки (за останні чотири роки вона щорічно зменшується майже на 20%), падіння їх технічного рівня тощо.

Залишається вельми скромною і аж ніяк не відповідає викликам сьогодення нормативна база інформаційних правовідносин в Україні. Отже, існує об'єктивна потреба в активному державно-правовому регулюванні науково-технологічної та інформаційної діяльності й попередженні інформаційних загроз, тобто в опрацюванні такого національного законодавства, яке б відповідало нормам міжнародного права, але водночас ефективно захищало власне українські національні інтереси.

Найактуальнішими є такі завдання:

гармонійне забезпечення інформаційної безпеки держави, особи й суспільства та визначення пріоритетних напрямів роботи;

урахування не лише «національно-егоїстичних» інтересів, а й національних інтересів ближніх та дальніх сусідів;

урахування реалій сучасного світового інформаційного простору, що рухається до неподільності та формування глобального інформаційного суспільства.

Не слід забувати і про важливі внутрішні аспекти інформаційної безпеки, пов’язані з належною прозорістю інформації, особливо важливою в умовах реформ. Пересічний громадянин України, аби вийти з так званої тіні та стати законослухняним платником податків, має усвідомити, що бюджетні кошти державою не розпорошуються, а владні структури всіх рівнів працюють задля підтримки та захисту його власних інтересів.

Слід визнати, що в Україні останніми роками вкрай послабилися механізми обміну інформацією між державою і суспільством та між суспільством і приватними масмедіа, наслідком чого стала горезвісна «війна всіх проти всіх». Ситуація, що склалася, фактично стала черговим нагадуванням про те, що правила «інформаційної гри» мають бути загальнообов’язковими, а держава зобов’язана бути послідовною в розумінні та здійсненні інформаційної політики. Йдеться насамперед про необхідність запровадження єдиної концепції державної пропаганди; посилення державного контролю за обігом інформації; повернення державі можливостей достатнього інформування суспільства про свої цілі та наміри.

Щодо інформаційно-психологічної безпеки, тісно пов’язаної з інформаційною політикою, то її забезпечення передбачає ефективне та компетентне використання державою таких інструментів регулювання, як:

ліцензування медіа-інформаційної діяльності;

сертифікація засобів і методів забезпечення безпеки та постійний контроль за діяльністю у сфері такого забезпечення;

експертна система виявлення негативних інформаційно-психологічних впливів.

Сьогодні на особливу увагу заслуговують складні відносини між Україною та Росією, що спостерігаються у медіа-сфері. Інформаційна взаємодія країн через низку об'єктивних та суб'єктивних причин є надмірно розбалансованою, що зазвичай російською стороною пояснюється потребою у збереженні єдиного інформаційного простору. Насправді ж таке становище призвело до того, що важелі впливу активно використовуються російською стороною для нав’язування українському суспільству та його політичним і економічним елітам власного бачення процесів, що відбуваються в Україні, її внутрішньої та зовнішньої політики, при цьому Росія керується власними національними інтересами. Останні далеко не завжди збігаються з українськими. Україна ж не в змозі адекватно реагувати.

Ситуацію погіршує й те, що інформаційний рух у напрямі Україна — Росія нерідко визначають надто емоційні оцінки українських радикалів разом з російськими, які стають на захист «співвітчизників». їх охоче тиражує та використовує для поширення антиукраїнських настроїв певна частина російського політичного «бомонду». При цьому поміркована та виважена українська позиція у російських ЗМІ майже не представлена, оскільки навіть наявні в Україні інформаційні ресурси використовуються з цією метою недостатньо.

Насамкінець слід наголосити на тому, що будь-які спроби захищати «суверенну інформаційну територію» за умов розвитку сучасних засобів глобальних масових комунікацій приречені на невдачу (не в останню чергу це підтверджує крах Радянського Союзу). Інформаційна безпека — це той випадок, коли найкращим способом оборони є наступальність. Ефективно її забезпечити в сучасному світі може лише та держава, що вдається до активної цивілізованої інформаційної експансії, тобто вміє організовувати інформаційну роботу не лише на власній суверенній території, а й у світовому інформаційному просторі.

БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ Перехід України до практичної реалізації принципів і цілей стійкого розвитку потребує ретельного аналізу політичної та економічної ситуації, що склалася у світі. Слід зазначити, що всесвітня модель експлуатації світових природних ресурсів залишається незмінною з 1992 р., від часу проведення в Ріо-де-Жанейро конференції ООН з проблем збереження навколишнього середовища і розвитку. Модель є недосконалою й асиметричною. Лише 20% промислово розвинених країн світу використовують 85% світової деревини, 75% оброблених металів і 70% енергії. Очікується, що реально до 2020 р. світове енергоспоживання подвоїться. На 45−90% збільшиться виділення газів, які посилюють парниковий ефект. Національний егоїзм, притаманний більшості технічно розвинених країн, призвів до того, що переговори з питань зменшення викидів парникових газів є дуже складними.

Висновки жорсткі: з огляду на власні інтереси група економічно розвинених країн світу звела ідею ліберальних ринкових відносин до безальтернативності. Для інших країн передбачається варіант соціально-економічного розвитку з односторонньо спеціалізованою структурою економіки (як правило, сировинної), що визначається кон’юнктурою світових цін.

Існуючі у цій сфері протиріччя трансформуються в політичну боротьбу між державами, зокрема й у формі воєнних дій з метою контролю за ресурсами. Перманентна злиденність населення багатьох відсталих країн створює сприятливе середовище для розквіту міжнародної організованої злочинності, посилення екстремістських політичних рухів, у тому числі тих, що спираються на тероризм. Ці проблеми загострюють глобальні протиріччя, стають однією з головних причин соціального та національного напруження, переростають у гострі, політичні, а потім і військово-політичні конфлікти.

Очевидно, що в конкретних історичних, політичних, економічних та соціально-економічних умовах не можна автоматично застосовувати відомі стандарти переходу до моделі сталого розвитку на Україну. Геополітичний простір, у якому перебуває держава, та її соціально-економічні особливості мають об'єктивний характер. Їх урахування та розумне використання є обов’язковим під час формування еколого-економічних орієнтирів ефективної перспективної стратегії впровадження принципів стійкого розвитку.

Окрім того, необхідно враховувати вимоги і зобов’язання зовнішньої політики, у тому числі прагнення до членства в Європейському Союзі, Світовій організації торгівлі та інших міжнародних організаціях. У ці організації відкриті двері для тих держав, які рухаються у фарватері їх політичного та еколого-економічного курсу. Європейським співтовариством на засіданні в 1994 р. Концепцію сталого розвитку схвалено як визначальну у ХХІ ст. Виходячи з її принципів, вироблено основи європейської територіальної екополітики, яких необхідно дотримуватися.

У контексті зазначеного Україні необхідно вжити радикальних заходів для попередження та нейтралізації існуючих загроз національним інтересам в екологічній сфері. Серед них пріоритетними є такі.

У новій редакції Концепції національної безпеки доцільно уточнити підходи до екологічної безпеки. При цьому важливо розглянути:

організаційно-управлінські заходи, спрямовані на досягнення та постійне дотримання критеріїв і параметрів розвитку економіки та стану екології;

параметри стану економіки й екології, що відповідають вимогам економічної та екологічної безпеки країни та забезпечують стійкий економічний і соціальний розвиток, ефективне функціонування життєво важливих галузей виробництва та соціальної сфери.

Уряду доцільно розробити програму впровадження в Україні моделі стійкого розвитку, де була б показана необхідність збалансованого виконання завдань соціально-економічного розвитку на перспективу при збереженні стану навколишнього середовища та природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб населення. Програма має передбачати етапи реалізації з урахуванням реальних матеріальних і фінансових ресурсів.

Верховній Раді України серед першочергових документів доцільно розглянути Концепцію переходу України до сталого розвитку, нова редакція якої вже проходила обговорення в комітетах Верховної Ради України.

Необхідно вдосконалити нормативно-правову базу в екологічній сфері. Зокрема, документом, який законодавчо закріпить найважливіші національні інтереси України в екологічній сфері, має бути закон про екологічну безпеку України. Він повинен містити:

визначення поняття «національні інтереси України в екологічній сфері»;

опис механізмів формування національних інтересів у сфері екології та конкретні шляхи їх реалізації;

перелік першочергових та довгострокових національних інтересів України у сфері екології;

перелік державних та громадських структур, що забезпечать втілення в життя національних інтересів України у сфері екології, їх компетенцію й основні напрями діяльності.

Слід впровадити принципово новий економічний механізм використання природно-ресурсного потенціалу і збереження навколишнього середовища з істотним підвищенням на цій основі частки екологічних витрат у ВВП України (до 1,2—1,5%, як у центральноєвропейських країнах з перехідною економікою, проти нинішніх 0,25—0,3%). Бажано також здійснити комплексне вдосконалення цінової, кредитної, податкової, бюджетної і митної політики держави в напрямі її «екологізації».

З позиції реалізації принципів стійкого розвитку однією з найактуальніших залишається проблема реструктуризації національної економіки. Необхідно кардинально оновлювати — реконструювати і модернізувати — виробництво з одночасним створенням якісно нових промислових об'єктів і систем. Без цього неможливо досягти істотного ресурсоі енергозбереження. Потрібно послідовно нарощувати обсяги інвестицій у нові екологічно чисті технології, а також у збереження навколишнього середовища і його природно-ресурсної бази.

Значної шкоди національним інтересам завдає спрощений доступ комерційних структур до експлуатації природних ресурсів. Верховній Раді України бажано ініціювати зміну існуючої системи оподаткування, згідно з якою реальна вартість природних ресурсів є значно заниженою, а вартість переробки — завищеною. Слід мати на увазі, що саме таке становище є живильним середовищем нелегального або напівлегального використання природних ресурсів та криміналізації суспільства у сфері природокористування.

Під час опрацювання концепції і стратегії сталого розвитку України потрібно організувати широку наукову дискусію з найважливіших питань тактики та стратегії дій держави і суспільства. Йдеться про необхідність опанування суспільством ідеології гармонії людини та природи і на цій основі - принципів стійкого розвитку, якому мають сприяти послідовне екологічне виховання, освіта та ефективна пропаганда в засобах масової інформації.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Механізми ухвалення рішень з питань національної безпеки Аналіз теоретичних і практичних проблем організації стратегічного планування державної політики у сфері національної безпеки неможливий без вивчення загальних питань і принципів управління державою. Формування та реалізація в Україні державної політики національної безпеки сьогодні є чи не найголовнішою сферою ефективного управління суспільством, що трансформується. За принципово нових для України та інших пострадянських держав умов певний підхід до розуміння сутності змісту та мети державного управління і політики у сфері національної безпеки в перехідних суспільствах підводить до твердження про те, що відкриття нового політичного устрою не менш небезпечне, ніж відкриття невідомих земель і морів.

Українська політична практика свідчить, що технології реалізації доктрин, стратегій, концепцій і програм державної політики у сфері національної безпеки об'єктивно мають інтегрувати всі компоненти політичної активності держави і базуватися на ґрунтовних теоретичних засадах та історичному досвіді. Дія чинників, які впливають на стан захищеності життєво важливих інтересів окремого громадянина, суспільства і держави як об'єктів та суб'єктів національної безпеки, має інтегральний характер, або a роsterіorі, незалежно від державного планування і його реалізації, або, а priori, тобто залежно від планування та його практичного втілення чи, здебільшого, у діалектичній єдності цих базових принципів.

Пошук надійних теоретичних засад організації системи стратегічного планування у сфері національної безпеки з огляду на ієрархічну сутність власне поняття «стратегія» передбачає розгляд цієї галузі управління з позиції застосування найзагальніших політико-правових методів та інструментів діяльності держави, побудованих на базових принципах комплексності та системності і спрямованих на досягнення найвищого рівня національної безпеки. Інакше кажучи, відповідне українському законодавству поняття «національна безпека» зумовлює таку державну політику у цій сфері, яка має враховувати поточний стан і перспективи розвитку внутрішніх та зовнішніх чинників. Тому під найвищим рівнем національної безпеки слід розуміти не його абсолютний рівень, а поточний, тобто такий, що відповідає максимально ефективному використанню всіх поточних можливостей і ресурсів держави.

Згідно з принципом комплексності політика у сфері національної безпеки відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки України має передбачати координацію зовнішніх та внутрішніх складників економічної, соціальної, екологічної, науково-технологічної, культурної, воєнної, інформаційної політики держави. Комплексність державної стратегічної політики зумовлюється й тим, що в її формуванні та реалізації мають брати участь представники різних гілок влади, господарсько-керівної і політичної еліти, наукової громадськості тощо.

Державну політику національної безпеки в її системному розумінні доцільно розглядати на її стратегічному, тобто найвищому, рівні, якому відповідатимуть найбільш узагальнені підходи і методи. Інакше увага зосереджуватиметься на окремих компонентах (складниках) національної безпеки та тактичних цілях, які можуть, у певних межах, не збігатися із загальнонаціональними.

Дотримання принципу системності державної політики забезпечуватиме найвищу її ефективність, гармонійне та взаємопов'язане функціонування її складників. Як наслідок, активність держави на одному напрямі підсилюватиме й стимулюватиме позитивні зрушення на інших напрямах. Важливими якостями системної державної політики є її гнучкість і здатність до маневрування, яка забезпечує стратегічну стабільність політичного курсу та ефективну компенсацію окремих прорахунків. Справді, маневруючи багатовимірними — багатими чи обмеженими — ресурсами держави в системі визначених стратегічних цілей, можна зберегти високу сумарну ефективність державної політики. І навпаки, несистемна, неузгоджена, нескоординована політика буде завжди нестабільною в її стратегічному вимірі і, безумовно, не матиме успіху. Загальновизнано, наприклад, що розпад Радянського Союзу відбувся через неузгодженості зовнішнього і внутрішнього аспектів його державної політики: зовнішньополітичні намагання значно перевищили внутрішні можливості та ресурси суспільства.

Теоретичні принципи комплексності й системності покладено в основу політики у сфері національної безпеки держав, зокрема США, де вони відображені в Законі про національну безпеку 1947 р. На основі цих принципів побудовано концепції національної безпеки України та Росії. Прикладом комплексного підходу до здійснення політики у сфері національної безпеки є практика задіяння військово-морського флоту (так звана воєнно-морська дипломатія) для підтримки зовнішньополітичних зусиль Великої Британії. Наслідки недостатнього врахування цих принципів у реалізації державної політики виявились у тому, що українсько-американська активність у 19 921 996 рр., зокрема інтенсивні зусилля української дипломатії, не підкріплювалися адекватним розвитком нашої зовнішньоекономічної діяльності. На жаль, ця тенденція і сьогодні ще остаточно не подолана; рівень розвитку українсько-американських зовнішньоторговельних відносин залишає бажати кращого.

Отже, прагнення до втілення принципів комплексності і системності державної політики у сфері національної безпеки є очевидним. Такою ж є і вимога до характеру діяльності держави та відповідного планування політики, яке починається з точного й однозначного формулювання цілей.

Формулювання цілей політики — найвідповідальніша частина стратегічного планування, яка є необхідною умовою успіху практичної реалізації запланованих заходів. Саме тому цілі державної політики у сфері національної безпеки мають формулюватися комплексно, виважено, однозначно. Зокрема, за умов неоднозначного формулювання цілей державної політики ускладнюватиметься оцінка її результату з погляду адекватності поставленим цілям та методам застосування управлінських рішень.

Важливим питанням є визначення пріоритетності цілей державної політики. Зазвичай практика розглядає поточний стан як ключовий для правильного формулювання стратегічних цілей. Держава ніколи не прагне досягнення однієї політичної мети, а характерна для України багатовекторність зовнішньої політики історично зумовлена. На початковому етапі становлення України як незалежної держави такий підхід був виправданим намаганнями налагодити контакти з більшістю країн і міжнародних організацій. Нині, коли є потреба інтенсифікувати міжнародні відносини України, орієнтація «на весь світ» не працюватиме, адже пріоритети визначаються саме тому, що будь-яка держава обмежена у своїх зовнішньополітичних та інших можливостях і ресурсах. Навіть сучасні США розподіляють власні можливості, щоб зосередити зусилля саме на тих напрямах, які визначені найважливішими, пріоритетними. Тому, на наш погляд, у цьому контексті потребують доопрацювання та конкретизації основні напрями зовнішньої політики України.

За таких підходів окремі напрями порівняно з іншими виявляються певним чином «оголеними», але це виправдано тим, що успіх політики вирішальною мірою залежить від успіху саме на пріоритетних, а не на другорядних напрямах. Таким чином, успіх політичної діяльності залежить від правильності визначення стратегічних напрямів та цілей, що, у свою чергу, дає змогу правильно сконцентрувати зусилля. Мистецтво комплексного політичного менеджменту полягає у перерозподілі зусиль з метою своєчасно визначити успішні напрями діяльності. Отже, аналіз політичної діяльності держави та маневрування між пріоритетними й іншими напрямами — два обов’язкові складники політичного менеджменту.

Оцінювання ситуації й формування задуму — ще два важливі етапи стратегічного планування. Формування задуму (кінцевої мети) передує формулюванню цілей. Задум виникає внаслідок виявлення існуючих чи ймовірних загроз. Виявлення загроз ґрунтується на вивченні та аналізі інформації. Стратегічному рівню планування відповідає тільки комплексний характер задуму, тому аналітична інформація, що розглядається на стратегічному рівні, має бути комплексною і містити дані про всі напрями внутрішньої та зовнішньої політики на основі використання різних, бажано альтернативних, джерел інформації.

Під час оцінювання ситуації всебічно вивчається й аналізується стан навколо політичної проблеми, яка має бути вирішена. При цьому враховуються: важливість ситуації, її зв’язок з різними аспектами політики у сфері національної безпеки держави, можливий перебіг подій у коротко-, середньоабо довгостроковій перспективі розвитку, співвідношення з основними складниками політики національної безпеки, можливі позиції інших гілок влади й суспільних груп, позиції інших країн, наявність ресурсів для ефективного здійснення політики. Усі варіанти рішення мають бути комплексними за змістом і спрямованістю. Лише на цій основі доцільно розробляти комплексні документи — концепції, плани, програми тощо.

Важливість таких етапів стратегічного планування, як оцінювання ситуації й формування задуму, можна проілюструвати на прикладі формування задуму щодо доволі нетрадиційної, але, на наш погляд, перспективної комплексної стратегічної політики України стосовно Російської Федерації та США.

Загальновизнано, що відносини України з РФ і США — державами, від яких значною мірою залежить її доля, мають подекуди об'єктивно суперечливий характер. Сутність цієї суперечливості полягає в тому, що Росія і США досі схильні будувати відносини з Україною за принципом «згори — донизу», використовуючи українські політичні конструкції для підкріплення власних позицій. Водночас обидві держави зацікавлені в Україні, а Україна — в них. Тому вище керівництво України цілком обґрунтовано обстоює здійснення такої політики, згідно з якою відносини з Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки мають розвиватися як стратегічні на рівноправній, партнерській основі.

Положення України між цими двома полюсами сили зумовлює загрозу сталості такого стану, ускладнення умов її політичної «гри» та підвищення ступеня непередбачуваності наслідків чужих політичних рішень. Нагальною є потреба змінити позицію України у цьому питанні, посилити її статус як рівноправного партнера та зменшити дію можливих негативних чинників унаслідок ще наявного протистояння США і РФ.

На нашу думку, досягнення цієї мети можливе завдяки доповненню окремих стратегічних напрямів України щодо кожної із зазначених держав комплексною «двоєдиною» стратегією країни стосовно Російської Федерації і Сполучених Штатів Америки. У трикутнику відносин Україна — Росія — США є питання антагоністичні (стосовно яких США і Росія мають діаметрально протилежні позиції), а є питання, що мають потенціал взаємної вигоди. Саме на останньому доцільно було б побудувати комплексну «двоєдину» політику України, розглядаючи її певною мірою як продукт еволюції українсько-російського та українсько-американського векторів зовнішньої політики.

Саме на основі переплетіння європейських інтересів цих двох партнерів можна зробити спробу пошуку спільних тристоронніх інтересів. У реалізації такої стратегії поряд з наявними механізмами у вигляді двосторонніх консультацій на найвищому рівні доречною видається ідея створення аналогічного механізму для вирішення проблем, що цікавлять усі три сторони. Фундаментом таких тристоронніх відносин могло б бути узгодження стратегії безпеки у Центрально-Східноєвропейському регіоні.

Якими ж мають бути шляхи і політико-правові інструменти практичного розроблення й реалізації системної державної політики? Світовий досвід свідчить, що найефективніші з них ґрунтуються на демократичній системі організації влади. Демократично обрані парламент, президент, органи місцевого самоврядування, відповідні процедури формування уряду та їх спільної роботи закладають підвалини системної діяльності всіх гілок влади як вираження і реалізації інтересів та політичних позицій усіх прошарків населення. З огляду на це удосконалення виборчої системи України є однією з найважливіших національних цілей, тому що її якість є необхідною умовою реалізації принципів системності та комплексності політики держави у сфері національної безпеки. Принагідно зауважимо, що об'єктивна незрілість нинішньої багатопартійної системи призвела до утворення у Верховній Раді України конгломерату політичних сил, які протистоять одна одній, а отже, ускладнюють формування і реалізацію системної політики національної безпеки.

Досвід інших держав свідчить також про те, що ефективні механізми реалізації комплексної системної політики у сфері національної безпеки, передусім відпрацювання питань стратегічного планування, склалися у виконавчій гілці влади. Певною мірою класичним можна вважати приклад США, де в 1947 р. відповідно до Закону про національну безпеку США при президентові країни було утворено дорадчо-консультативний орган — Раду національної безпеки (РНБ). Як зазначається в американській літературі, створення в 1947 р. РНБ ознаменувало спробу вироблення та координування стратегічних напрямів політики федерального уряду.

У цьому ж контексті викликає безумовний інтерес висловлена російськими науковцями думка про те, що чи не найвагомішою причиною появи таких структур, як РНБ, є нагальна потреба глави держави мати надійні механізми реалізації своєї волі, яка може наштовхуватися на численні перешкоди, у тому числі на спротив розгалуженого апарату.

Утім, на наш погляд, суть вислову «спротив розгалуженого апарату» не слід розуміти лише як певним чином осмислену або ж керовану кимось дію. Проблема є набагато складнішою. Вона полягає у необхідності керувати значним і постійно зростаючим масштабом інформаційних потоків в органах виконавчої влади. Наприклад, на початку 80-х років ХХ ст. урядова друкарня США — найбільший у світі видавець — щодня отримувала 20 (!) залізничних вагонів паперу. Інтенсивне впровадження новітніх інформаційних технологій, як ми вважаємо, не змінило сутності проблеми вдосконалення управління величезними потоками інформації, які потрібні органам влади для формування і здійснення скоординованої комплексної політики держави.

Ця обставина була не останньою серед тих, які завжди визначали і визначатимуть еволюцію функцій, завдань і структури РНБ загалом та її робочих органів. Так, згідно із Законом про національну безпеку США до найголовніших функцій та завдань РНБ належить інформаційно-аналітичне забезпечення рішень президента США з широкого кола аспектів внутрішньої, зовнішньої і воєнної політики щодо стратегічних проблем національної безпеки. Саме тому традиційно постійними членами Ради є державний секретар США і міністр оборони. З часом РНБ перетворюється на дедалі зручніший інструмент політики в руках президента, і керівництву США стає зрозуміло, що РНБ — ефективний орган, існування якого об'єктивно зумовлено й виправдано надзвичайно складною, багатовекторною глобальною політикою держави. При цьому роль Ради національної безпеки в ухваленні державних рішень найвищого рівня невпинно зростає.

Адекватно розвивається її структура: якщо в перші роки свого існування Рада національної безпеки виконувала завдання силами кількох штатних працівників апарату, то в адміністрації Дж. Буша їх чисельність сягала близько 170 осіб. За часів Б. Клінтона значення РНБ зросло. Повідомляючи про зміни в напрямах діяльності РНБ, представник Білого дому зауважив, що вони відбулися за ініціативи президента США відповідно до його передвиборчих обіцянок визначити економічні питання як центральну проблему політики національної безпеки. Тому було створено Раду з економічної політики при президентові США, а її керівника введено до складу РНБ. Це забезпечувало тісну координацію РНБ з Радою з економічної політики й фактично означало появу окремого економічного напряму політики національної безпеки. Таким чином, до традиційного тандему «зовнішня політика плюс оборона» додався ще один важливий напрям — економічний (як внутрішній, так і зовнішній, глобальний).

Найважливішою функцією РНБ є стратегічне планування. Маючи у складі регіональні (Центральної і Східної Європи; Росії та України; Європи й інших регіонів) та проблемно-тематичні управління (глобальних і багатогранних проблем; регіональних програм; міжнародних економічних проблем тощо), РНБ США, спираючись на всебічний аналіз, здійснює масштабні дослідження, розглядаючи значне коло проблем національної безпеки. Головною метою цих досліджень є намагання запобігти непослідовній політиці, що ґрунтується на миттєвих рішеннях тактичного характеру, й надати можливість президенту та його помічникам виробити стратегію, що відповідає вимогам зовнішнього світу. Успіх у координуванні політики США на вищому, стратегічному рівні сприяв поширенню комплексного планування на рівнях відомств федерального уряду. На початку 1989 р. своєрідний за функціями підрозділ — аналог РНБ створено у Міністерстві оборони США. Процес розширення функцій РНБ США супроводжується відповідними змінами координації державної політики, залученням до цього процесу державних і недержавних дослідницьких установ та аналітичних центрів, університетів.

Таким чином, РНБ США виконувала і виконує завдання скоординованого стратегічного державного планування, результати якого у вигляді рішень президента (наприклад, у вигляді періодичних доповідей президента про стратегію національної безпеки США) використовуються урядом як керівництво для розроблення політики, що відповідає напряму діяльності того чи іншого відомства. Більш докладно генезис та еволюцію стратегічного прогнозування і планування в системі органів державної влади в США, а також роль у цьому процесі РНБ розглянуто в одному з вітчизняних досліджень.

Як уже зазначалося, на цьому досвіді концептуально ґрунтується політична практика інших країн, у тому числі пострадянських, зокрема Російської Федерації та України. Наприклад, в Україні законодавче і нормативно-правове регулювання питань створення системи стратегічного планування також засноване на принципах комплексності та системності. Практично всі національні інтереси й напрями політики у сфері національної безпеки нашої держави, що сформульовані президентською гілкою влади та законодавчо ухвалені, мають яскраво виражений інтегральний і комплексний характер. Саме ця обставина, на думку Президента України Л. Д. Кучми, дає можливість розглядати національну безпеку як певний інтегральний, консолідуючий суспільство чинник.

Викладене, безумовно, не слід розглядати як цілісне дослідження історії виникнення та діяльності РНБО України, але вже засвідчено факт формування в Україні системи стратегічного планування і прогнозування, в якій сьогодні важливе місце посідає Рада безпеки з її робочими органами та підпорядкованими їй науково-дослідними структурами.

Важливим завданням органів виконавчої влади у державотворчих процесах залишається подальше опанування комплексного підходу до планування, передусім стратегічного, підвищення його питомої ваги.

Створення відповідних структур, як це передбачено, наприклад, Указом Президента України «Про створення в Україні системи стратегічного планування і прогнозування» від 30.04.1999 р. № 460/99, є необхідною, але недостатньою для цього умовою. Не менше значення має підготовка фахівців зі стратегічним мисленням, таких, які володіли б необхідними знаннями й навичками комплексного планування. Таких фахівців в Україні не готує жоден навчальний заклад, за винятком окремих військових навчальних закладів. Наполеглива робота зі складання методик, підготовки фахівців з комплексного планування має бути підґрунтям діяльності органів державного управління всіх рівнів, передусім тих, що здійснюють стратегічне планування і прогнозування.

Організаційна структура забезпечення національної безпеки Забезпечення національної безпеки України передбачає здійснення сукупності заходів політичного, економічного, оборонного, правового, організаційного та соціального характеру, зокрема:

проведення активної зовнішньополітичної діяльності, спрямованої на підтримання геостратегічної рівноваги;

утвердження політики добросусідства щодо сусідніх держав;

забезпечення оборонної достатності;

розбудова служби національної безпеки, підтримання внутрішньої безпеки та правопорядку;

нарощування економічного потенціалу й підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу;

охорона навколишнього середовища;

здійснення демографічної політики, сприяння всебічному розвитку охорони здоров’я, освіти та фізичної культури.

Розроблення зазначених заходів та втілення їх у життя покладаються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, засоби масової інформації, громадські організації та громадян і визначаються Конституцією України, відповідними законами та підзаконними актами України. Система державних органів, що забезпечують національну безпеку, має ґрунтуватися на принципах розподілу влади, паралелізму функцій з метою підвищення її надійності.

Відповідальність за забезпечення національної безпеки покладається на законодавчу владу (Верховна Рада України, її комітети, причетні до діяльності із забезпечення національної безпеки), судову (прокуратура, яка здійснює контроль за виконанням законів органами національної безпеки, іншими суспільними структурами й окремими особами, та суд, що карає за їх порушення) і виконавчу владу (Президент і підпорядковані йому органи державної влади, безпосередньо причетні до вирішення питань національної безпеки України).

Керівництво цією системою здійснює Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ), яку очолює Президент України. Функції Ради є суто дорадчими, допоміжними.

Специфіка та відмінність РНБОУ від інших суспільно-державних структур безпеки полягає насамперед у тому, що вона повинна сприяти інтеграції, взаємодії та координації всіх органів влади, що виконують функції забезпечення безпеки нації - зовнішньополітичні, економічні, демографічні, екологічні, суто військові тощо. Саме як інтеграційно-координуюча структура Рада національної безпеки і оборони України здатна забезпечити чітке (практично автоматичне) виконання своїх функцій різноманітними підрозділами державного апарату у разі стрімкого (вибухового) зростання небезпеки, соціальної чи внутрішньополітичної кризи, загострення міждержавних відносин, розв’язання збройного конфлікту, подолання стихійного або техногенного лиха чи інших катастроф.

На Раду національної безпеки і оборони України покладається розроблення планів дій у таких ситуаціях та контроль в умовах кризового управління. Вона повинна мати у своєму розпорядженні надійні джерела об'єктивної і точної інформації, достатньої за обсягом та оперативної, щоб забезпечувати Президенту України можливість ухвалення оптимальних рішень та впевненого прогнозування ситуації.

Важливою функцією Ради є також визначення стратегічних пріоритетів України з огляду на національні інтереси, ухвалення рішень стосовно варіантів її розвитку, вільних від впливу вузьковідомчого підходу, властивого окремим органам державного управління. Надвідомчий характер дає змогу Раді якнайповніше усвідомлювати завдання національної безпеки в контексті інтересів суспільного розвитку України та формувати програми конкретних дій щодо перспективної державної політики.

Рис. 1. Аналітично-прогнозне забезпечення ухвалення стратегічних рішень

В оперативних, тактичних та стратегічних аспектах діяльності Рада має спиратися на принцип конкурентності між окремими службами, що їй підпорядковуються. Це дасть можливість Президентові України оперувати альтернативними варіантами оцінки тієї чи іншої ситуації або проблеми, необхідними для ухвалення оптимального рішення. Разом з тим вирішальне слово, тобто вибір із запропонованих варіантів, залишається за Президентом України. Таким чином, особливість РНБОУ полягає в тому, що, з одного боку, вона працює на принципах вільного висловлення позицій, а з іншого — остаточне рішення приймає тільки одна особа — Президент України, який очолює цю структуру.

Жодна посадова особа у складі Ради національної безпеки і оборони України, як сама Рада, не може завадити Президентові ухвалити та реалізувати його рішення. Привілей члена РНБОУ — мати прямий вихід до Президента без будь-яких посередників і можливість особисто висловлювати свою думку з того чи іншого питання. Президент України бере відповідальність за свої рішення, підписуючи документи РНБОУ — директиви та доповіді (плани, меморандуми тощо). Президент України головує на засіданнях Ради або сам вирішує, кому доручити головування.

Важливе завдання РНБОУ — комплексне оцінювання інформації, що надходить з різних структур системи національної безпеки, опрацювання та реалізація на її основі відповідних заходів. Проект аналітично-прогнозного забезпечення ухвалення стратегічних рішень подано у вигляді схеми (рис.).