Ціна шляхетського поховання на Волині наприкінці ХVІІ століття

Ціна шляхетського поховання на Волині наприкінці ХVІІ століття

Традиційно «фунеральною» проблематикою, тобто різними аспектами поховання, займалися археологи, історики мистецтва і літератури, антропологи, етнографи. Активне зацікавлення істориків питаннями смерті почалося досить пізно — з 60-х років XX ст. Сьогодні дослідники порушують різні аспекти проблеми, пов’язані з оформленням останньої волі, роллю у поховальній церемонії родини та різних інституцій (церкви, цехів, братств, шпиталів), перебігом церемоній, технічною стороною поховань (вироблення труни, приготування тіла, жалобний одяг і т.п.), харитативними моментами. Натомість питання видатків на ці цілі залишається дещо осторонь, навіть у випадку доброї збереженості джерел. На цій обставині наголошує, зокрема, польський історик Анджей Клондер у нещодавно опублікованій статті з приводу поховань міщан з польських теренів Речі Посполитої. Проблема коштів, що виділялися на поховальні церемонії київськими і волинськими міщанами, вже частково порушувалася у моїх роботах. У підсумку можна зауважити, що міщани як з польських, так і з українських теренів Речі Посполитої серйозно переймалися проблемами свого поховання, призначаючи для цього певні кошти, вказуючи на способи/ шляхи їх пошуку. Помічено, що міська еліта, як правило, заповідала готівку, тоді як пересічні міщани гроші на поховання вишукували в різний спосіб, наприклад, розпродаючи рухоме і нерухоме майно, або навіть доходи з майбутнього врожаю. Найпоширенішою «монетою» було «живе» майно — домашня худоба і птиця, у ремісників — запаси сировини.

Утім, проблеми поховань волинської шляхти, попри велику кількість збережених заповітів (яких нараховується кілька сотень), практично не аналізувалися. Щоправда, згадки в самих тестаментах про кошти на поховальні церемонії спорадичні. Часто самі тестатори не вдавалися в деталі, пов’язані з похороном, обмежувалися загальними фразами, або перекладали ці клопоти на своїх близьких (членів родини), кревних родичів.

Точні суми видатків на поховання знаходимо в посмертних інвентарях майна, яких, на відміну від тестаментів, збереглося небагато. На жаль, в Україні поки що бракує відповідних публікацій, які дозволяли б робити порівняння у ширшому контексті. Виняток складають лише дослідження Наталі Яковенко щодо вибору місць поховання волинськими шляхтичами і князями, зафіксованих у тестаментах ХУІ — першої половини ХУІІ століть.

Документи, що публікуються нижче, розкривають нам деякі подробиці поховальних церемоній волинської шляхти та інформують про кошти, виділені на ці цілі. Перший з них — інвентар майна померлого у 1674 р. Яна Пригоцького, вписаний до луцьких ґродських книг 12 червня 1676 р. на прохання дружини небіжчика Констанції, яка після смерті чоловіка вийшла заміж за Яна Любіча-Гостинського. Інвентар починається з докладного переліку рухомих речей небіжчика: одягу, постелі, сукна, посуду, домашньої худоби; фіксуються також суми, що були виділені на поховальну церемонію.

Отже, дружина небіжчика за послуги ксьондзу заплатила 3 злотих і дала У мірки вівса (який на той час коштував по 8 злотих за мірку). На виготовлення труни вона дала столярові 3 злотих. Священик, який чотири тижні «ставав у церкві» та бив у дзвони, отримав 6 злотих. Оббивання труни сукном обійшлося пані Пригоцькій у 17 злотих без 10 грошей (тобто 16,90). За свічки до труни вона заплатила 4 злотих, за виділене місце для поховання дала ксьондзу — 20 злотих, за виголошення «казання» і за церковну службу — 10 злотих. Музикам і півчим було заплачено 10 злотих. За биття у дзвони — 2 злотих. За віск для свічок — 18 злотих, за лой на лампи — 3 злотих.

Інші видатки стосувалися поминальної трапези, левова частка яких пішла на спиртні напої: за питний мед заплатили 19 злотих, за солод на пиво — 15 злотих, за горілчаний солод — 22 злотих і 15 грошей. На приготування їжі витратили такі суми: за половину маци жита — 32 золотих, за піскарів і суху рибу — 5 злотих, за гриби — 2 злотих, за сухі вершки — 2 злотих, за ґарнець меду — 3 злотих і 10 грошів, за оселедці — 1 злотий, за цибулю — / таляра, за різні корені (приправи) і олію — 15 злотих, за бочку солі — 6 злотих. Загалом на цю поховальну церемонію було витрачено близько 70 злотих, а на поминальний обід — 136 злотих (разом 206 злотих).

Можемо припустити, що такі видатки вважалися нормою для середньозаможної шляхти того часу. Приблизно таку ж суму — 200 злотих на поховальну церемонію заповів луцький шляхтич Павел-Станіслав Скарбошевський. Однак він зазначив у тестаменті (6 грудня 1689 р.), що його мають поховати без усілякої світської помпи, а згідно з християнським порядком у присутності капланів, ченців і ксьондза луцького домініканського монастиря та убогих. На саме поховання та пов’язані з ним потреби тестатор заповів 200 злотих і ще 100 злотих — домініканцям за місце. Через рік його дружина Олена-Олександра Скарбошевська у своєму тестаменті (2 травня 1690) відписала на поховання і свічі 300 злотих («zlotych 300 polskich na swiece i na wszelk potrzeb? pogrzebowa zostawui^»), на поминання душі — також 300 злотих. При цьому тестаторка теж зазначила, що її мають поховати без «усілякої світської помпи, лише згідно з християнським порядком» («aby bez zadnej pompy swieckiej, tylko wedlug moznosci i porz^dku chrzescianskiego bylo pochowane»). Ця згадка непрямо засвідчує, що виділена нею на поховальну церемонію сума не вважалася на той час завеликою. Анна Ладзіна заповіла (1690) поховати себе у луцькому костелі бернардинів перед вівтарем Св. Франціска. На поховання вона призначила 300 злотих, ще 700 злотих заповіла на відправлення мші за її душу перед вівтарем Св. Франціска кожної п’ятниці. Цікаво, що таку ж суму на похорон (загалом 1000 злотих) залишила львівська шляхтянка Ядвіга Демидецька (заповіт від 23 вересня 1714 р.), зазначивши, що йдеться про досить скромну суму, з якої 200 злотих призначались на церемонію і ще 800 злотих — для домініканського монастиря у Коломиї, де вона й заповіла себе поховати.

Хоча, безумовно, траплялися випадки, коли шляхтичі свідомо відмовлялися від зайвих витрат і поховальних церемоній, переказуючи кошти виключно на благодійні цілі, як-от наприклад Дем’ян Гулевич-Дрозденський. Заповівши (26 червня 1676 р.) поховати себе в церкві села Дроздни, він виділив на ці потреби 50 злотих готівкою. Ще 100 злотих за поминання своєї душі тестатор просив передати двом іншим місцевим церквам у сусідніх селах. Адам Воронецький у своєму заповіті (14 червня 1677 р.) просив організувати похорон без усіляких церемоній, лише відправити мшу у костелі м. Белз, якому через екзекуторів передавав 7 молодих яловиць. Окрім цього він заповів дві яловиці до шпитального костелу, два воли — шпитальному пробощу, 30 злотих — домініканському костелу цього ж міста. Волинський мечник Миколай Вільгорський у заповіті (14 квітня 1685 р.) просив дружину поховати його, не витрачаючись на всілякі церемонії («bez wszelakich kosztow niepotrzebnych tego swieckich, nikogo nie sluchajc, a woli moiej dosyc czynic»). Тестатор висловив тільки одне бажання: аби його труна була чорного кольору («Trumna smalona zeby czarnofarbowana byla»). Інший шляхтич — Дмитрій Кароль Воронич, відмовився від поховальної церемонії через нестачу коштів, про що зазначив у заповіті (26 червня 1673 р.). Він просив поховати його тіло виключно в місцевій церкві с. Криничі біля батьків («pochowany aby nigdzie indziej, tylko w cerkwi Krynickiej przy dobrodziejach rodzicach moich pogrzebiono byo») без жодних витрат («aby bez zadnego kosztu pogrzebiono bylo grzeszne cialo moie, jako przy szczuplosci terazniejszych dostatkow moich»). На місцеву церкву тестатор переказував 100 злотих, які екзекутори мали отримати від олицького єврея-орендаря, а криницькому священикові за відправлення сорокоусту заповів плеснивого коня .

Про скромний похорон писали у своїх заповітах і заможні шляхтичі. Так, київський стольник, власник м-ка Корнин, що на Житомирщині, Ян Сущанський-Проскура, незважаючи на свої статки, теж зажадав скромного поховання у родовому маєтку, в церкві біля батьків. Тестатор просив, щоб його труна була оббита чорною тканиною, навколо поставлені прості свічки, у його будинку для поминання мали зібратися кілька приятелів та убогих людей, останнім він наказав роздати по півзолотому та нагодувати («prosze aby truna nie byla obita, tylko kirem czarnym a prostymi cwieczkami, uprosiwszy kilku przyjaciol, a ubogich jak najwi^cej zaci^gn^c w dom, wszystkim ubogim wedlug moznosci po pulzlotego, po kilku groszy, choc przedac iak^ szkap? i nakarmic»). Згідно з останньою волею чоловіка, дружина по його смерті повинна була дати кошти на кілька сорокоустів, збудувати в Корнині біля церкви каплицю Успіння Пресвятої Богородиці зі склепом, при якій мали мешкати два побожних ченця, запрошених із Межигірського монастиря. На користь цього монастиря тестатор записав 3 тисячі злотих, з яких щороку мали сплачувати видеркаф. Син Стефан був зобов’язаний збудувати у Корнині шпиталь для убогих, сліпих і кульгавих. Власник села Дедеркал, що в Кременецькому повіті, Олександр Дедеркало після смерті двох своїх дружин, похованих у бернардинському костелі Дубна, зажадав скромного поховання у тому ж костелі біля своїх дружин без усіляких церемоній («prosze aby bylo pochowane bez wszelakich apparenty i wymyslow swiatowych iako najskromniej»). Тестатор просив, щоб по його смерті не читали казань і не проголошували орацій, але передусім — не організовували бенкетів, під час яких «зазвичай пропивали душу» («osobliwie o to prosze, aby zaden z kaznadziejow na chelpe miseriej ludzkiej wedlug praktyki swiatowej kazania ani oracjej in gloriam ranam (?) nikt si? nie wazyl, ani bankietow sprawowac, na ktorych to wi? c dusz? przepiciu zwykh»). Своїй єдиній дочці Терезі, яка стала черницею монастиря босих кармеліток у Любліні, та цьому ж монастирю він записав 4 тисячі злотих на частині села Дедеркал; певні суми пороздавав убогим. Подібні приклади і далі можна множити.

На жаль, у нашому розпорядженні немає тексту заповіту Яна Пригоцького, де могли би бути вказані й інші суми, які зазвичай виділялися на благодійні цілі — пожертви церквам, шпиталям, бідним і т. п. У виявленому інвентарі, що публікується нижче, такі видатки не зазначені (або ж не були передбачені). Реєстр майна закінчується інформацією про посів і збір урожаю в Острозькій волості та суми чиншу, отримані дружиною тестатора. поховальний волинський шляхта.

Другий документ — тестамент шляхтянки Анни Олізарівни Волчковичової, яка тричі виходила заміж (уперше — за Стефана на Кічкирах Стрибиля, вдруге — Людвіка Здзірського, втретє — за оршанського стольника Яна Кміту) і пережила усіх своїх чоловіків. Текст її останньої волі був укладений незадовго до смерті, 15 березня 1680 р., і незабаром, 22 березня, на прохання синів небіжчиці від третього шлюбу — Адама і.

Казимира — записаний до оршанських ґродських книг. Через сім років випис із цих книг приніс до луцького іроду зять тестаторки — Ян Оникевич, чоловік її дочки від першого шлюбу Людвіки, яка успадкувала від матері певну суму готівкою і мала на її прохання переказати кошти різним церковним інституціям.

Судячи з тексту заповіту, а особливо з сум, переказаних на користь різних костелів, тестаторка була набожною католичкою (хоча мала предків і родичів православного віровизнання, відомих своєю прихильністю до православних Київського та Луцького братств). Щоб продемонструвати свою покору Богові, вона просила поховати її тіло у луцькому костелі бернардинів під самим порогом («w kosciele luckim u ich msciow ojcow bernardynow pod samym progiem koscielnym»). Труна мала бути необбита, а лише пофарбована чорною фарбою, на верхній частині — намальований білий хрест. Анна Олізарівна заповідала одягти себе в погребальний одяг сірого кольору («sama zebym w habicie szarym byla polozona»). Згідно з її останньою волею, замість катафалку під час заупокійної служби на землі мали розстелити покривало сірого кольору і поставити на нього труну, а після цього віддати сукно ксьондзу. Навколо труни мали поставити чотири свічі. Тестаторка відмовилася від читання «казань» і розпорядилася переказати ці кошти на благодійні цілі — різним костелам і убогим, які мали молитися за спасіння її душі.

Зсуми у 7950 злотих, які тестаторка залишила дочці від першого шлюбу Людвіці Стрибилівні Оникевичовій, більшу частину (4 тисячі злотих) дочка повинна була передати костелам, зокрема: 2 тисячі призначались бернардинському костелу в Луцьку, де заповідачка просила себе поховати і де мали відправляти 2 мші щосуботи; 500 злотих — олицькій колегіаті, де було поховане тіло її останнього чоловіка — оршанського стольника Яна Кміти, там же мали відправляти кожної п’ятниці упродовж 10 років службу за душі її та померлого чоловіка у каплиці, де знаходилася чудотворна коростишівська ікона Божої Матері; 40 злотих — на католицький шпиталь в Олиці, за що кожну п’ятницю впродовж 10 років убогі повинні були співати поминальні пісні за спасіння душ її та чоловіка у тій же каплиці; 300 злотих — домініканцям у Луцьку, аби ті за її душу протягом шести років щосереди відправляли мшу перед образом Св. Діви Марії; 300 злотих — луцьким бригідкам, за що ті мали пам’ятати про її душу; 200 злотих — бернардинам у Сокалі, за це щовівторка перед образом Св. Анни протягом чотирьох років вони мали відправляти молебень. Крім того, для бригідок у Любліні дочка повинна була придбати срібну лампаду за 100 злотих і поставити перед образом Св. Діви Марії, який знаходився на хорах; такі ж дари передбачались і для костела Св. Духа в Любліні: перед чудотворним образом Св. Діви Марії мали поставити срібну лампаду за 100 злотих. По 100 злотих на потреби хворих призначалось боніфрателям у Любліні та Луцьку. На таку ж суму могли розраховувати реформати і францисканці в Любліні. За усі ці пожертви вони мали молитися за спасіння душі небіжчиці.

Значні суми на пожертви тестаторка записала на своїх маєтностях і коштах, відданих у борг, які повинні були передати костелам її сини. Так, серед боржників Анни Олізарівни була померла на той час мати короля Яна ІІІ Собєського — Софія-Теофілія з роду Даниловичів, дружина краківського каштеляна Якуба Собєського. Її борг у 65 тисяч злотих тестаторка заповіла синам Адамові і Казимирові Кмітам, які по отриманні цієї суми зобов’язані були пожертвувати 1 тисячу злотих на костел і стільки ж на монастир, розташованих на Ясній Горі у Ченстохові (де знаходилася чудотворна ікона Божої Матері). За це ченці мали молитися за спасіння душі Анни Олізарівни та її померлих чоловіків. Синам у спадок також дісталося м-ко Іванків в Овруцькому повіті Київського воєводства, яке тестаторка свого часу успадкувала від матері — Ельжбети Ложчиної Олізарової, дочки київського підчашого Лаврина Лозки та Анни Гулевичівни. З цієї маєтності Адам і Казимир мали сплатити посаг своїй сестрі Катерині, коли та виходитиме заміж, у сумі 5 тисяч злотих, а також 2 тисячі передати на пожертви: 700 злотих до оршанської конгрегації, 500 злотих — Києво-Печерському монастирю, 300 злотих — до іванківської церкви, де мали молитися за душу її діда і баби, 500 злотих — до коростишівської церкви в старій частині міста, де знайшла свій останній спочинок тестаторка.

Іншому синові — Стефану Здзірському — Анна Олізарівна записала на маєтності Коростишів суму в 40 тисяч злотих, по отриманні якої він повинен був виплатити рідній сестрі Кристині 10 тисяч злотих і передати пожертву в 2 тисячі на реставрацію коростишівського костелу, де щосуботи мала відбуватися мша за упокій душі її та її померлого батька Людвіка Олізара Волчкевича.

Тестаторка просила канцлера Великого князівства Литовського Криштофа Зигмунта Паца, коронного польного писаря Стефана Чарнецького, овруцького старосту Миколая Сапєгу, київського підкоморія Маріана Чаплича, луцького земського підсудка Володимира Гулевича та луцького земського писаря Яна Гулевича бути виконавцями заповіту. Запрошення осіб такого рангу до кола екзекуторів та опікунів свідчить про високий соціальний статус родини тестаторки.

Заповіт Анни Олізарівни Волчковичової також цікавий багатьма біографічними деталями: докладно перераховані маєтності, успадковані та набуті нею упродовж життя у Волинському та Київському воєводствах, а також у білоруських землях, вказані шляхи їх придбання, розкриваються стосунки в колі родини та близьких їй осіб тощо. Тестаторка переймалася тим, аби усі її діти жили в злагоді й любові, шанували Бога і не забували своїх предків.

Про долю своїх дітей потурбувалася і луцька шляхтянка католицького визнання Катерина з Фальковських, яка по смерті вбитого (ро їугапБкіт 2аЬіеіи) першого чоловіка Самуеля Щеньовського вдруге вийшла заміж за Яна Олександра Закшиницького. У 36-літньому віці, після трьох років подружнього життя, у тестаторки віднялися ноги. По безнадійних спробах лікування 2 червня 1689 р. Катерина написала тестамент, а перед 26 жовтня того ж року померла. У заповіті вона просила чоловіка, попри зубожіння і відсутність статків, поховати її при домініканському костелі або на цвинтарі у боніфрателів на стежці, а якщо буде можливо — біля костельного порога. Православна шляхтянка Теофіла Рогозинська, дружина Мартина Воронецького, у своєму тестаменті (12 квітня 1676 р.) просила чоловіка поховати її на території православної святині — білостоцького монастиря, якому відписала 200 злотих. Цю суму мали передати під час поховання ченцям, зобов’язавши їх читати сорокоусти. Крім того, 30 злотих чоловік мусив роздати різним шпиталям; така ж сума передбачалася на сорокоуст церкві у Райгороді, де проживала родина тестаторки.

Поховання на території костелів/церков і монастирів, надання на їх користь значних сум готівкою мали забезпечити спасіння душі і перебування тестаторів у житті спільноти після смерті. Висока побожність була характерна для багатьох мешканців Речі Посполитої другої половини XVII ст. Дослідниками помічено, що проблемою Остаточного порятунку особливо переймалися жінки католицького визнання, які жертвували значні суми на релігійні та благодійні цілі. Тож публіковані нижче документи мають неабияку джерелознавчу цінність, зокрема (хоч і фрагментарно), розкривають подробиці, пов’язані з витратами на поховальні церемонії та побожністю волинської шляхти останньої третини XVII століття.

Підсумовуючи, зазначу, що написання цього тексту і публікація вибіркових актів мали на меті привернути увагу до дослідження й публікації інвентарів посмертного майна і тестаментів української шляхти та міщан ранньомодерного часу. Аналітичні розвідки з цієї тематики та видання джерел вже стали звичними для історіографій інших країн, тож хочеться сподіватися, що невдовзі зміниться на краще і ситуація в Україні.