Донецький басейн у світлі Брестської мирної угоди

Від часу заснування УНР у листопаді 1917 р. і проголошення її незалежною державою у січні 1918 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. У грудні 1917 р. в Харкові було утворено Українську радянську республіку як федеративну частину РСФРР. Більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР, примусивши Центральну Раду і Раду Міністрів залишити Київ. Саме в цей час українська делегація вела у Бресті-Литовському переговори з представниками держав Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) про укладення сепаратного миру. Основним спонукальним мотивом з боку провідних держав коаліції до визнання України суб'єктом міжнародного права була гостра зацікавленість в отриманні від неї продовольства і сировини, конче необхідних для продовження війни. Укладення у лютому 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, водночас дозволило скористатися військовою підтримкою Центральних держав для звільнення території України від агресії радянської Росії.

Одразу після підписання мирного договору німецька сторона, маючи на увазі розв’язання стратегічного завдання — поставки з України хліба, ініціювала звернення українських дипломатів за військовою допомогою. Вони підписали відозву до німецького народу, в якій наголошувалося, що більшовики розпочали варварську агресію проти УНР, молода українська революція опинилася в небезпеці, а Центральна Рада збирає сили для відсічі. Висловлювалася впевненість, що миролюбний і організований німецький народ не залишиться байдужим до страждань українців і прийде на допомогу. Аналогічне звернення було складене й до народів Австро-Угорщини.

Слід відзначити, що керівники УНР на чолі з М. Грушевським усвідомлювали неспроможність власними силами визволити захоплену більшовицькими військами територію і вже з кінця січня 1918 р. обговорювали дане питання. Вони сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також січові стрільці — галицькі українці у складі австро-угорської армії. Проте цей шлях вимагав значного часу, а продовольча криза в обох імперіях диктувала пряме збройне втручання для вигнання радянських військ і отримання доступу до хлібних ресурсів України. Представник німецького військового командування у Києві, полковник Штольценберґ висловився з цього приводу досить прозоро: «Хліб і фураж для нас життєво важливі. На Заході ми стоїмо перед найтяжчою остаточною битвою. Дипломатична обачність і ймовірні наслідки для майбутнього не можуть бути визначальним мірилом у ситуації, коли те, що нам вкрай потрібне для життя й ведення війни, ми братимемо силоміць, якщо не буде іншої змоги».

У відповідь на офіційне звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Австрійський цісар Карл певний час вагався, але розпочатий похід німецьких військ і критичне продовольче становище країни змусили його долучитися до наступальної акції на теренах України. З огляду на істотні внутрішньополітичні розбіжності у ставленні до Східної кампанії, а також можливий міжнародний резонанс всі сторони намагалися декларувати її як дружню допомогу. Безперечно, в офіційних заявах термін «окупація» не вживався. Так, генерал Е. Людендорф назвав наступ німецьких військ «рятувальною експедицією в дружню країну». Імператор Карл виступив з заявою про «мирне проникнення в дружню країну», а прем'єр-міністр Е. Зайдлер військовий похід назвав актом добросусідської правової і управлінської допомоги, здійснюваної шляхом застосування обмеженого військового контингенту.

Рада Міністрів УНР, розуміючи небезпеку інерції психологічного сприйняття населенням німців як ворогів, у спеціальній відозві переконувала, що уряд прийняв військову допомогу від нині дружніх держав — Німеччини і Австро-Угорщини. Навіть містилося запевнення, що ці війська будуть битися з ворогами України «під проводом польового штабу нашої держави». У зв’язку з наступом німецької армії українська мирна делегація у Бресті також оприлюднила декларацію. Вона була позначена різкою антиросійською риторикою і запевненнями у дружніх намірах союзників: «Віднині німці вже не вороги нам, і ми кличемо всіх громадян Української Народної Республіки спокійно і довірливо зустрічати німецьке військо і ставати разом з ним до оборони рідного краю від кацапських розлючених підкуплених банд». Відозви, заяви, повідомлення з цього питання друкувалися в газетах, тиражувалися у вигляді листівок і навіть були видані у вигляді брошури з промовистою назвою «Чого прийшли німці в Україну?».

Розпочатий 18 лютого наступ німецької армії у кінці місяця підтримала Австро-Угорщина. Під їх натиском радянські війська спішно відступали і вже 1 березня залишили Київ. Начальник штабу Східного фронту генерал М. Гофман так описував дії німецьких військ проти більшовиків взимку — навесні 1918 р.: «Це найдивовижніша війна, яку я коли-небудь бачив — майже винятково на залізниці й на машинах. Сідає жменька піхотинців з кулеметами й однією гарматою на потяг і їде до наступної станції, бере її, арештовує більшовиків, чекає на поповнення, що прибуває залізницею, і їде далі. В кожнім разі цікавий метод своєю новизною».

У березні 1918 р., коли почалося визволення від більшовицьких військ Лівобережної України, Рада Міністрів УНР дебатувала питання про межі просування німецьких військ на схід. 9 березня уряд заслухав звіт української делегації у Бресті. На запитання до яких границь має йти німецьке військо, О. Севрюк відповів, що вони спочатку хотіли зайняти тільки північну частину України, але після приєднання до кампанії Австро-Угорщини їхні плани змінилися і вони мають намір очистити Україну від більшовиків і по лівому березі Дніпра аж до Куп’янська. Військовий міністр О. Жуковський вважав конче потрібним входження німецьких військ у Донецький басейн.

Тільки через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини і Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні. Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Однак німці як старші партнери Східної кампанії залишали за собою важливі транспортні комунікації і порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі мало бути два гарнізони, але командування австро-угорське. Щодо залізниці Харків — Севастополь, то вона мала повністю перебувати у віданні німецького залізничного управління, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії.

Промислові райони Донбасу за розподілом формально відходили до австро-угорської зони. Безперечно, німецька сторона не могла цього допустити. Стаття 5 угоди передбачала: «Вугільні і гірничорудні райони східної частини Катеринославської губернії управляються спільно і використовуються у співвідношення 1: 1. Комісія спеціалістів, до якої входить однакове число представників від обох сторін, виробляє більш детальні умови з цього питання. Постачання рудою проводиться за принципом, встановленим у Берліні стосовно усієї сировини. Розподіл вугілля, при якому в першу чергу слід врахувати потреби залізниць, торгового флоту на Чорному морі і військового флоту, а потім потреби Туреччини, проводиться загальним залізничним центром у Києві, який працює в контакті з Чорноморським управлінням у Браїлові».

З огляду на гостру паливну кризу, обумовлену занепадом шахт Донбасу, а також відповідно до первісних намірів союзників зупинитися на лінії залізниці Харків — Крим, уряд УНР 19 квітня 1918 р. підписав договір з Німеччиною про поставку в Україну у наступні три місяці 315 тис. тонн вугілля. Ця стаття німецького експорту була нав’язана українській стороні з метою забезпечення стабільного функціонування залізниць як основного каналу вивезення продовольства і сировини з України. Адже Донбас з його запасами вугілля ще залишався під владою більшовиків.

Крім того, німці намагалися отримати певну фінансову вигоду. Це переконливо доводить телеграма німецького посла А. Мумма до МЗС: «Значення угоди на вугілля стає зрозумілим при співставленні цін: у мирний час один пуд вугілля коштував тут 20 копійок, встановлена нами тепер ціна 4,5 і 5 карбованців. Якщо, таким чином, Німеччина поставить Україні 19 мільйонів пудів вугілля, то це принесе нам величезний прибуток, приблизно біля 96 мільйонів марок».

Австро-угорський посол Й. Форгач 22 березня 1918 р. писав до МЗС: «У даний час, як відомо, нашою ціллю на сході є залізнична лінія Харків — Крим. Але вже ясно, що Україна взагалі не може існувати без донецької області і її вугілля. Найшвидша окупація цієї області бажана тутешньому керівництву, щоб вберегти від катастрофи Київ і всі інші міста, електростанції, фабрики і т. д.».

Отже, досить успішне і швидке просування військ Центральних держав на схід переконало їх командування у можливості в подальшому зайняття території Донецького басейну. Очевидно, остаточне рішення визріло у 20-х числах березня, оскільки знайшло певне відображення в укладеній угоді між Німеччиною і Австро-Угорщиною про розподіл сфер впливу в Україні від 29 березня. Захоплення Криворізького гірничорудного басейну мало забезпечити поставку до Німеччини 37 млн. пудів залізної руди, правда обумовленої в угоді потребами металургійних підприємств УНР. Однак посли А. Мумм і Й. Форгач домоглися ухвали додатку до неї про «негайне приступлення до вивозу руди».

Ще на початку березня, намагаючись запобігти захопленню території РСФРР, більшовицький уряд у Бресті підписав мирну угоду з державами Четверного союзу, фактично погодившись на окупацію України. Раднарком зобов’язався визнати УНР і укласти з нею мир. Проголошена у грудні 1917 р. Українська радянська республіка як федеративна частина радянської Росії залишалася наодинці з наступаючими німецькими та австрійськими військами. Її керівництво усвідомлювало переважаючу силу супротивника.

Члени делегації українського радянського уряду Ю. Медведєв, В. Шахрай, В. Затонський, яких німці не допустили до Бресту, 3 березня дали радіограму всім радам: «Наступ з заходу несе загибель, розорення і кабалу робітничо-селянській Україні. Єдиний порятунок країни — захищатися всіма силами і засобами до останньої краплі крові. Відступаючи, нічого не залишати ворогові. Безжально знищувати всі запаси, які не можна вивезти. Австро-німецькі хижаки повинні переконатися, що поневолити Радянську Україну вище їх сил».

Намагання виокремити у лютому 1918 р. з складу радянської України Донецько-Криворізьку республіку і у такий спосіб зупинити наступ на східні терени України не мали успіху. Поспішно створені, напіврегулярні радянські «армії» від керівництвом В. Антонова-Овсєєнка не могли стримати просування німецьких і австрійських військ. 29 березня німці оволоділи Полтавою, 3 квітня — Катеринославом, 7 квітня визволили Харків. Один з керівників оборони міста М. Руднєв телеграфував в штаб В. Антонова-Овсєєнка: «Обороняти Харків було неможливо, німці глибоко обійшли з лівого флангу, цінні вантажі встигли вивезти».

13 квітня Юзівський центральний штаб, у направленій всім радам, ревкомам і Червоній армії телеграмі, визнавав, що його загони не витримують натиску «контрреволюційних банд германців і гайдамаків» і відступають. Пропонувалося негайно вдатися до вивозу запасів зброї і хлібних вантажів, не гаючи жодного дня, евакуювати банки, казначейства, поштові цінності тощо.

Упродовж квітня німецькі війська звільнили Єнакієво, Краматорськ, Слав’янськ, Микитівку, Бахмут, Слав’яносербськ. 28 квітня більшовики залишили Луганськ. З міста вийшли 80 ешелонів у складі 3 тис. вагонів. Один з очевидців тих подій свідчив: «З нами вирушило ціле місто на колесах. Червоногвардійці, сім'ї металістів, гірників із скарбом, з птахами і навіть телятами. Все це громаддя — ешелон у декілька сот вагонів з десятками тисяч людей — вирушило на Міллерово». З великими труднощами цей «уламок» пролетарського Донбасу через місяць дістався Царицина.

З 12 квітня по 5 травня через станцію Ліски Воронізької губернії було вивезено з боку Харкова, Донбасу і Ростова 142 паровози, 4552 навантажених вагонів, 1660 порожніх вагонів. Всього — 7,1 млн. пудів вантажів. З Луганська був евакуйований паровозобудівний завод, патронний завод, однієї латуні вивезли 200 вагонів.

Вступом німців 8 травня 1918 р. до Ростова-на-Дону військова кампанія Центральних держав в Україні завершилася. Імператор Вільгельм ІІ видав указ, яким заборонив подальші наступальні операції, оскільки вони могли підірвати укладений з Росією мир. У Донбасі дислокувалися війська ХІ австро-угорського корпусу із штабом у Маріуполі. У Юзівці розмістився штаб 4-ї кавалерійської дивізії. Північні землі Донбасу зайняли 215-а німецька дивізія та інші частини.