Висновки. 
Відомчо-територіальний поділ Донеччини (кінець XVIII

Східна частина сучасної України, Донецький край, опинився у складі Російської імперії внаслідок її переможних війн із Туреччиною. Задля панування у Причорноморському регіоні Росія знищила Кримське ханство, а також Запорізьку Січ — учорашню свою союзницю в боротьбі з непоступливими турками. Рішуче здолавши етноцентризм обох цих утворень вона заходилась утверджуватися на Чорному морі, заклавши мережу міст-портів. Тривалий час Петербурґ не звертав уваги на Донеччину — глухі задвірки південного генерал-губернаторства. Запроваджуючи новий адміністративно-територіальний поділ імперія, проте, обирала для повітових центрів ті населені пункти, які здавна існували на цій території, відіграючи роль місцевих оборонних і господарських осередків. Відтепер вони набували ще й контролюючих функцій.

Закріпивши свої південні кордони Російська імперія взялася за «облаштування» Донецького краю, найбільшу увагу звертаючи на його природні ресурси, можливість використання їх у, перш за все, військовій справі, задля забезпечення продовольством і фуражем розквартированих тут армійських частин, адже природні умови цього регіону були сприятливими для акліматизації солдатів, набраних у північних районах Росії.

Визначальним при закладанні мережі владних установ став географічно-територіальний підхід, недостатня заселеність краю, а тому суттєву роль відігравала етнічна складова, для мобілізації якої в імперських інтересах верховна влада не зупинялася перед переселенням цілих народів, зберігаючи до ліберальних реформ Олександра ІІ традиційні для них форми врядування.

У місцевих структурах державної влади, створюваних за зразком внутрішніх російських губерній, проте з певними тимчасовими відступами, запроваджувалися посади, орієнтовані на розробку ресурсів, насамперед ішлося про гірничих чиновників, а також службовців, відповідальних за безперебійне постачання продовольства для потреб армії та морської торгівлі. Для прискореного освоєння природних ресурсів та заснування промисловості запрошувалися фахівці з розвинених європейських держав.

Залучення до виконання владних повноважень місцевої знаті, яка прагнула стабільності для розвитку власного господарства, із наданням її представникам відповідних посад, дозволяло знімати соціальну напругу практично до початку ХХ ст. й підпорядковувати населення інтересам імперії.

Унаслідок ліберальних реформ у сфері місцевого управління (запровадження земств, органів міського самоврядування) верховна влада почала звертати увагу на соціальне забезпечення населення. І земства, і громадське міське управління сприяли подальшій інтеграції цього краю до соціального простору Російської імперії, хоча тут вони не відіграли тієї ролі, що у центральних губерніях. Більшість робітничих поселень, котрі масово виникали при виробничих підприємствах, не отримали статусу міст і не могли скористатися новими можливостями, пов’язаними із самоврядуванням. Задля ліквідації соціальних конфліктів, які безупинно наростали у зв’язку з локалізацією значної чисельності робітництва, позбавленого задоволення першочергових потреб, держава йшла на створення фабричних інспекцій, а також надзвичайних органів із силовими повноваженнями.

Адміністративно-територіальний устрій, який далеко не завжди враховував господарську специфіку краю, доповнював відомчий поділ, за яким створювалася густа мережа інституцій галузевого підпорядкування. Це заповнювало комунікаційні лакуни, сприяло дальшому залученню регіону до економічного простору імперії, виявляючи його господарський потенціал і фрагментарно зосереджуючись на видобувній та виробничій галузях. При цьому Російська імперія залишала Донеччину у сфері своїх політично-господарських зв’язків, з її тяжінням до Катеринославської губернії, орієнтуючись на наявний демографічний потенціал.