Внесок населення Борислава у повоєнну відбудову економічного потенціалу міста (1944-1953 рр.)

У дослідженні, на основі опрацьованої історіографії, аналізуються особливості життя населення м. Борислава та його внесок у відбудову економічного потенціалу міста в перше повоєнне десятиліття. Визначено, що саме зусиллями бориславців, а не радянської влади, на цьому етапі були досягнуті довоєнні показники розвитку економіки міста, при тому, що соціально-економічне становище мешканців було вкрай важким, через ідеологічний тиск, репресії, депортації.

Ключові слова: Борислав, соціально-економічне становище, бориславці, нафтовидобувна промисловість.

Зі здобуттям Україною незалежності та за умов її розбудови, виникла потреба іншого трактування нових, замовчуваних або й маловідомих фактів, які можуть змінити світогляд сучасників. У цьому плані актуальними стають питання вивчення окремих аспектів регіональної історії, зокрема проблеми висвітлення особливостей життя і діяльності мешканців Борислава у перше повоєнне десятиліття. Саме у цей час — період апогею сталінського режиму й активного насадження радянської системи — всі міста радянської Західної України, зокрема Борислав та його околиці, переживали, образно кажучи, «бурхливий» соціальний та економічний розвиток.

Перш ніж розпочати висвітлення проблеми, хочемо зазначити, що вивчення особливостей життя і діяльності населення Борислава означеної доби вже було предметом зацікавлення дослідників. Із радянської історіографії згадаємо працю «История городов и сел Украинской ССР. Львовская область», де в окремій статті про Борислав простежено особливості життя і діяльності мешканців міста у повоєнний час. Варто зазначити, що, за умов насадження радянської ідеології, її автори звернули увагу лише на здобутки, оминаючи проблеми, якими переймалося населення міста [1]. Заслуговують на увагу й спогади В. Патина — «Наші бориславці» [2]. Щоб належним чином охарактеризувати згадану працю, хочемо зробити акцент на окремих словах із передмови видавництва до неї, де сказано: «У цій книжці тов. Патин розповідає про жахливе минуле і щасливе сьогодні українського міста нафти, про життя нафтовиків, про великі перетворення, які відбулися на його очах за роки радянської влади в Борислав» [2, 2]. Отже, бачимо, що праця є ні чим іншим, як пропагандою успіхів радянської системи, з метою її подальшого утвердження в місті. Подібними є й соціально-економічні нариси «Борислав», написані авторським колективом, у складі Г. Бойка, В. Дмитрієнка та Р. Соловчука, видані 1986 р. Ключовим сюжетом книги став соціально-економічний розвиток Борислава, «під зорею радянської влади», завдяки якій відбулися істотні зміни у покращенні життя мешканців міста [3].

За умов незалежної розбудови України, з’явилася низка праць, у яких дослідники по-новому трактують окремі питання соціального становища мешканців Борислава в перше повоєнне десятиліття. Тут принагідно згадати дослідження місцевих авторів — Є. Іваницького та В. Михалевича — «Історія бориславського нафтопромислового району в датах, подіях і фактах», де фрагментарно представлені матеріали про життя і діяльність представників окремих соціальних груп Борислава [4]. У 1997 р. в місті пройшла Перша наукова історикокраєзнавча конференція до 610-ї річниці першої писемної згадки про Борислав, а її матеріали видані окремою збіркою в 1998 р. [5] Серед опублікованих матеріалів, цінною для нас є публікація Л. Мільмана, який характеризує становище єврейської общини у місті впродовж радянсько-німецько-радянської окупації [6].

Водночас заслуговують на увагу праці бориславського історика-краєзнавця О. Микулича, який упродовж багатьох років займається дослідженням історії малої батьківщини. Це, здебільшого, студії, присвячені нафтовидобувній промисловості Борислава і його соціально-економічному розвитку. Серед них, цінними є ті, де окреслені особливості соціального розвитку міста в перше повоєнне десятиліття [7]. Так, у «Книзі пам’яті бориславців і східничан» (Р. Тарнавський і О. Микулич) об'єктивно та максимально повно наведені списки осіб, котрі народилися у місті, або проживали, працювали чи перебували тут упродовж 150 років. Зокрема вміщені історичні та статистичні дані різних трагічних і нещасних випадків, зокрема у нафтовій та озокеритній промисловості, втрати цивільного населення під час бомбардування міста радянською авіацією 2 травня 1944 р., у ході визволення міста 7 серпня 1944 р., втрати населення з 1944 до 1953 рр. До книги пам’яті внесені також списки осіб арештованих, убитих і депортованих у цей час, тобто, за другої радянської окупації. Автори доводять: якщо в Бориславі до 1939 р. проживали 45 тис. осіб, то після війни їх залишилося лише 25 тис. Підсумовуючи, дослідники стверджують, що кількість мешканців Борислава у повоєнні роки продовжувала зменшуватися, внаслідок радянських розстрілів, арештів, репресій та депортацій. Багато депортованих не доїхали до Сибіру, були вбиті, померли в дорозі або, захворівши, помирали у місцях призначення [8].

Підкреслимо, що як в радянській, так і сучасній українській історіографії не існує окремої праці, що висвітлювала б особливості життя населення Борислава у повоєнні роки. Цей період характеризувався тим, що у місті завершилася німецька окупація (7 серпня 1944 р.) й упродовж майже 10 років Борислав, як і інші населені пункти УРСР, перебував у розвої сталінського тоталітарного режиму, що набрав інших форм лише після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.), після чого розпочалася так звана «відлига». З огляду на це, ставимо за мету проаналізувати особливості життя і діяльності бориславців у вище окреслений період.

5 серпня 1944 р. з Радянських військ був створений 4-й Український фронт, у зв’язку з «важливістю карпатського напряму й особливістю бойових дій у гірських умовах». Вже 7 серпня, з боку Трускавця до Борислава увійшли радянські війська [7, 100]. Відступаючи, фашисти почали масово розорювати бориславські нафтопромисли. Вони спалили 18 найбільш потужних нафтових вишок, затопили озокеритні шахти, підірвали центральні механічні майстерні, вивели з ладу газолінові заводи, підірвали нафтота газопроводи. Водночас німці знищили біля 835 житлових будинків, кінотеатр, 7 робітничих будинків культури, майже 100 тис. примірників книг [1, 148]. Саме за таких важких умов перших днів по визволенню від фашистської окупації, бориславці взялися за відновлення міста та його потенціалу. 8 серпня 1944 р. у місті відновили роботу міськом Компартії України, трести «Укрнафтовидобуток», «Укргаз», «Укрозокерит», інші підприємства та радянські установи, зокрема й Бориславський військовий комісаріат.

Розпочалися відновлювальні роботи. Біля 150 робітників повернули, сховане від німців, обладнання й інструменти. Так, робітники 8-го нафтопромислу повернули 30 магнето, 6 манометрів, 3 супорти для токарних станків, 4 інжектори, а 4-го нафтопромислу — арматурне обладнання для 12 котлів, 18 метрів шкіряного приводу. Значну кількість вимірювальних приладів і арматури зберегли й працівники газолінових заводів. Завдяки такій активності цієї найбільшої соціальної групи Борислава, вже 15 серпня 1944 р. вступила в дію значна частина нафтових вишок, почали роботи газолінові заводи. Впродовж кінця серпня — кінця вересня того ж року відновили роботу Нафтопереробний завод № 16 (26 серпня 1944 р.), Озокеритна шахта № 1 (1 вересня 1944 р.), № 2 (6 вересня 1944 р.), 21-й нафтопереробний завод (21 вересня 1944 р.) тощо [1, 148].

На початку 1945 р. на промислах Борислава функціонували вже 1685 бурових, відновлено роботу 10 газолінових заводів, 16 газокомпресорних станцій і ряду інших підприємств. Аби закріпити і розвинути досягнуте, до Борислава направляли досвідчених робітників й інженерно-технічних спеціалістів із східних районів Радянського Союзу. Зокрема до 1 березня 1945 р. на промислове об'єднання «Укрнафта» прибули 169 спеціалістів, а протягом другого кварталу склад населення Борислава поповнили кілька сотень випускників вишів, технікумів, ремісничих училищ тощо. За таких обставин, створювалися умови для підготовки кадрів на місці, шляхом організації шкіл ФЗО нафтовиків і озокеритчиків, навчання робітників, з метою покращення кваліфікації на підприємствах Борислава та вінших нафтових містах СРСР (Баку, Грозний, Майкоп) [1, 148−149].

Кінець Другої світової війни для населення Борислава та представників різних національностей та віросповідань започаткував не менш трагічні часи, аніж у роки військових дій і окупації. В розвитку соціально-економічної відбудови Борислав зокрема потерпав від нестачі робочої сили. Навесні 1946 р. до міста прибули біля 600 сімей українців-переселенців з Польщі. У зв’язку з цим, часопис «Радянське слово» повідомляв: «450 родин одержали будинки. Держава відпустила їм 10 тис. крб. безповоротної одноразової допомоги. Крім того, для господарських потреб видано 150 тис. крб. довготермінової позики. П’ятнадцяти багатодітним матерям виплачено 35 тис. крб. державної допомоги. В школах Борислава сотні дітей навчаються безкоштовно своєю рідною мовою» [9, 4].

У межах таких заходів, 1946 р. бориславці досягли довоєнного рівня нафтовидобутку. Знову почало активно відновлюватися соціалістичне змагання між Бориславом і Баку. Через це, у міському комітеті партії і тресті «Бориславнафта» готувалася делегація до Баку, що мала підбити підсумки змагань між двома нафтовими басейнами, скласти договір на наступний рік, перейняти досвід роботи азербайджанців [2, 18−19]. Завдяки цьому співробітництву, в роки п’ятирічки продовжувалися відновлення та реконструкція нафтопромислів і озокеритних шахт, на базі нової техніки, яку бориславці отримували від центрів союзних республік. Будучи «відданими» ідеям виконання завдань IV п’ятирічного плану, бориславці важкими зусиллями йшли до здійснення мети (не винятком були нещасні випадки та жертви на виробництві). Значна частина бориславських робітників до грудня 1948 р. виконала п’ятирічку. Звісно, в ході таких зусиль, відбувалися корінні якісні зміни в промисловому секторі. Зокрема, якщо 1946 р. видобуток нафти насосним способом складав 47,3% загального обсягу, то в 1950 р. — уже 76,6% [1, 149−150]. бориславці нафтова промисловість окупація Разом із нафтовидобувною та озокеритною галузями, стрімко розвивалася й хімічна, результатом чого стало відкриття, на базі невеликого нафтопереробного підприємства, Бориславського хімічного заводу [1, 150]. Проте, такі здобути знаменувалися масовими аваріями на підприємствах і виробничим травматизмом працівників, що спричинило збільшення кількості інвалідів та летальних випадків. Так, наприклад, 23 квітня 1945 р. трагічно загинув оператор VIII нафтопромислу І. Кузан, а 29 травня 1946 р. електромонтер нафтопромислу Р. Стефанчук загинув від ураження струмом. Трагічно загинули також 16 квітня 1947 р. — помічник кочегара електростанції М. Метельський, а 15 лютого 1947 р. — помічник тракториста IV нафтопромислу С. Начас. 8 листопада 1948 р. столяр електростанції Ф. Куликов постраждав від нещасного випадку, а 18 грудня 1949 р. слюсар IX нафтопромислу Й. Мацьків загинув внаслідок пожежі. Крім цього, загинули від ураження струмом: 11 листопада 1947 р. — М. Журавчак; 2 вересня 1953 р. — М. Одинокий; 26 червня 1955 р. — В. Коцай [8, 18−35]. У зв’язку з масовими смертями на підприємствах, серед бориславських робітників поширилися гасла боротьби з травматизмом. Так, на початку 1950 р. цінну ініціативу щодо цього виявила бригада майстра В. Піцікевича, зобов’язавшись працювати без аварій і промислового травматизму [10, 19].

Дальший швидкий підйом економіки міста пов’язувався зі сталінським курсом «на індустріалізацію» західних областей України. Визначальними лініями господарства міста стали нафтопереробна, озокеритна, хімічна промисловості. Так, 1950 р., порівняно з 1946 р., видобуток нафти зріс на 8,6%, а за роки V п’ятирічки для розвитку промисловості були впроваджені вдосконалення, результатом чого стало те, що 1955 р. 95,8% нафти видобувалися насосним і фонтанним способами [1, 150]. Водночас змінилася озокеритна промисловість — замість кірки, при видобутку озокериту, почали використовувати відбійний молоток, що сприяло збільшенню кількісного видобутку озокеритної руди, а виготовлені озокеритно-воскові сплави і композиції використовувалися у різних галузях, зокрема медицині (медичний озокерит використовувався у курортних лікарнях Моршина і Трускавця).

Крім цього, радянське керівництво прагнуло встановити контроль над Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ). У Бориславі відбувалася реєстрація всіх релігійних громад та їхніх споруд. Так, наприкінці квітня 1945 р. римо-католицька релігійна громада подала заяву на реєстрацію та передачу їй у безкоштовне і безтермінове користування споруд і костельного майна, а 8 травня костельним комітетом був укладений договір з виконавчим комітетом Бориславської міської ради депутатів трудящих, в особі уповноваженого представника Бориславської міськради I. Алікіна й Є. Крилової, що вони прийняли від виконкому Бориславської міської ради депутатів трудящих у безтермінове та безкоштовне користування три муровані костели, з майном на відповідних умовах [7, 99−101]. У травні 1945 р. на кожного священнослужителя в м. Бориславі, на підставі актів автобіографій, заведені анкети, що зберігалися в міській раді. Це стосувалося також і членів церковної громади та ревізійних комісій [7, 100].

Провівши так званий Львівський Собор 1946 р., нова влада добилася рішення про скасування унії Римом і приєднання УГКЦ до Російської Православної Церкви (РПЦ). Водночас розгорнулася активна антирелігійна кампанія, спрямована, в основному, проти уніатської церкви, яку радянська влада вважала однією з головних перешкод у здійсненні своїх планів знищення духовності та національної ідентичності українського люду, вважаючи їх небезпечнішими за УПА та підпілля ОУН. Влада використовувала масові репресії проти духовенства, насильницьке навернення в російське православ’я, протиунійну наклепницьку пропаганду. Після «Львівського собору», греко-католицьких священиків, які не хотіли перейти на православ’я, було арештовано, частину вбито, а частину вислано до Сибіру, де більшість із них померли. Серед них були і священики з Борислава — з Потоку та Мразниці о. Н. Яців, о. Т. Давидюк, ієромонах о. В. Байрак, якого 17 вересня 1945 р. було арештовано, а 16 травня 1946 р. вбито у Дрогобицькій в’язниці (27 червня 2001 р. його як мученика за віру Папа Римський Іван-Павло II у Львові проголосив Святим [7, 101−103]).

У результаті такої релігійної кампанії, більшість церков в Україні опинилися у складі РПЦ, інші були закриті або зруйновані, а деякі перетворені на склади, магазини, клуби, школи, музеї. Наприкінці 1940;х рр. відбулося закриття не лише греко-католицьких церков, але й римо-католицьких костелів. Так, костели на Мразниці та Губичах були закриті повністю, а костел Св. Барбари на Волянці передано у користування РПЦ [7, 103−104]. Однією з об'єктивних причин закриття костелів було переселення поляків з Борислава до Польщі, а українського населення з етнічних українських земель, які залишилися у складі Польщі в Україну, зокрема й до Борислава [9, 4]. З останнього були репатрійовані біля 10 тис. осіб, з яких 7 тис. оселилися на колишній німецькій території м. Валбжих (Польща).

[7, 105−106]. Дослідник історії Борислава О. Микулич підкреслює, що в березні 1943 р. у Бориславі перебували 13 111 поляків, а весною 1945 р. на виїзд до Польщі чекали 9340 осіб. Хоча частина польського населення Борислава почала виїжджати ще в 1944 р., проте, більшість бориславських римо-католицьких парафіян виїхали до Польщі в 1945;1946 рр. Понад 7 тис. з них оселилися у м. Валбжиху, а 2 тис. з них належали 1947 р. до парафії Св. Барбари цього ж місто. Дослідник підкреслює, що, через таку політику радянської влади, кількість населення м. Борислава у 1959 р. зменшилася до 28,6 тис. осіб [7, 108] і це тоді, як 1944 р. вона сягала 29,3 тис. [6, 24].

Водночас у місті відновлювався сталінський тоталітарний режим, основною метою якого була якнайшвидша його «радянізація» й інтеграція до загальносоюзної системи. Тривала й збройна боротьба з підпіллям ОУН. Сталінський режим використовував найжорстокіші методи для подолання спротиву своїй політиці - розстріли, арешти, репресії та депортації. Так, упродовж 1944;1953 рр. органами НКВС знищені понад 50 воїнів УПА, які були вихідцями з Борислава та Східниці [8, 170−175]. Натомість повстанці знищили з серпня 1944 до 1953 рр. майже 90 осіб — представників цивільної радянської влади, міліції та «яструбків» [8, 154 157]. Незважаючи на таке протистояння національно-свідомого населення Борислава, радянська влада намагалася будь-якими методами зупинити цей супротив. Так, упродовж повоєнного десятиліття радянськими внутрішніми органами були арештовані та депортовані (переважно до Сибіру) біля 680 осіб [8, 175−192]. Її жертвами переважно ставали представники місцевої інтелігенції, духівництва та ті, хто якимось чином співробітничав із ОУН-УПА. Більшість із постраждалих «померли» у в’язницях НКВС та на засланні.

Отже, можна стверджувати, що населення Борислава зробило вагомий внесок у відновлення економічного потенціалу міста впродовж першого повоєнного десятиліття. Саме завдяки зусиллям бориславців, а не радянської влади, в цей час були досягнуті довоєнні показники розвитку економіки міста, які на початку 1950;х р. збільшилися майже удвічі. Звісно, такі досягнення зараховували собі представники радянської влади, адже саме вони, незважаючи на соціальні умови населення, жорстокими методами спонукали його до досягнення поставленої мети — повної «радянізації» суспільства. Це негативно позначилося на соціально-економічному становищі населення, змушуючи його до організації національно-визвольного руху, під проводом УПА і підпіллям ОУН. Безперечно, подані матеріали, далеко не повністю відображають усі реалії життя бориславців означеної доби, що вимагає подальшого вивчення проблеми.

Література

• 1. Дмитриенко В., Низовой Д. Борислав //История городов и сел Украинской ССР. Львовская область. — К., 1978.
• 2. Патин В. М. Наші бориславці. — Львів, 1953.
• 3. Бойко Г., Дмитрієнко В., Соловчук Р. Борислав. Соціально-економічні нариси. — Львів, 1986.
• 4. Іваницький Є., Михалевич В. Історія бориславського нафтопромислового району в датах, подіях і фактах. — Дрогобич, 1995.
• 5. Борислав: минуле і сучасне: Зб. ст. Першої наук. іст.- краєзн. конф. до 610-ї річниці першої писемної згадки про Борислав / Упор. О. Микулич. — Дрогобич, 1998.
• 6. Мільман Л. З історії єврейської общини міста Борислава //Борислав: минуле і сучасне…
• 7. Микулич О. Римо-католицькі костели м. Борислава та їх парафіяни під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки // Матеріали наукового семінару.