Харків як науковий і виробничий центр радянського кондиціонеробудування

Історично склалося так, що Харків за часів Радянського Союзу став крупним індустріальним та промисловим центром не лише країни, але й усього СРСР Тут зосереджувалася значна частина заводів важкого машинобудування, зокрема Харківський завод «Кондиціонер» (ХЗК), з 1967 р. — головне підприємство галузі створення обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції. Внаслідок цього, Харків перетворився на потужного виробника кондиціонерів та місто, де зосереджувалася наукова думка галузі кондицюнеробудування.

Передісторія становлення провідного заводу з будування центральних кондиціонерів за часів Радянського Союзу розпочалася ще 1931 р., коли був заснований Харківський «Сантехнічний завод з виробництва котлів та пластинчастих калориферів». він спеціалізувався в основному на ремонті будівельних машин. 1932 р. його перейменовано на Державний Радянський Сантехзавод. На той час це ще було невелике та малопотужне підприємство, переважно з ручною працею. Виробнича площа складала всього 3200 м кв. На заводі працювали 166 робітників та 25 фахівців інженернотехнічного профілю. Встановлена потужність всього електрообладнання складала 397 кВт [1, 3].

Починаючи з 1955 р., на Харківському заводі опалювально-вентиляційного обладнання розпочалося виробництво секцій центральних горизонтальних кондиціонерів, що знаменувало якісно новий етап розвитку молодої галузі машинобудування. Перші кондиціонери вироблялися за проектними розробками 1952 р. конструкції шести типорозмірів Московського НДІ сантехніки, Ленінградського інституту охорони праці та пізнішими (з 1955 р.) розробками, під керівництвом Є. Карпіса серії типових кондиціонерів КД Всерадянського науково-дослідного інституту санітарно-технічного обладнання [2, 4]. Вважається, що саме цим закладено фундамент заводського кондиціонеробудування у Радянському Союзі. Ініціатором виробництва та основним споживачем обладнання для кондиціонування повітря було Міністерство оборони. Завдяки налагодженню промислового кондиціонеробудування, СРСР був звільнений від імпорту, а пізніше був налагоджений експорт відповідного обладнання до 39 країн.

До цього часу виробництво пристроїв для кондиціонування повітря велося за індивідуальними проектами напівкустарним способом різноманітними неспеціалізованими інститутами та проектно-конструкторськими та монтажними організаціями безпосередньо в умовах будівництва, тобто, мало індивідуальний характер. У кожному конкретному випадку установки кондиціонування повітря конструювалися як нестандартне обладнання. Внаслідок цього, кондиціонери з однаковими характеристиками мали різні конструктивні виконання. Конструкції цих кондиціонерів, за технікоекономічними та конструктивними показниками, були недосконалими та поступалися зарубіжним моделям кондиціонерів. Крім цього, така практика проектування та виготовлення складного аеродинамічного обладнання призводила до подорожчання вартості систем, його неякісного виготовлення та обмеження у використанні [3, 6].

У СРСР відбувалася подальша спеціалізація підприємств машинобудування різних галузей. Напрямом діяльності заводу стала спеціалізація на виробництво кондиціонерів повітря, через що 1957 р. припинилося виробництво опалювальних котлів, водопідігрівачів, а також осьових вентиляторів, а натомість розпочалося виробництво водогрійних колонок та кондиціонерів. Крім випуску кондиціонерів, продуктивністю за повітрям 10, 20 та 40 м куб/г, завод опанував виробництво вертикальних кондиціонерів, продуктивністю 15 003 000 куб/г, що експортувалися до Індії [4, 138].

Технічний прогрес у галузі кондиціонеробудування потребував розширення обсягу та тематики досліджень. З’явилася гостра необхідність вирішення питання створення на заводі спеціалізованої науково-дослідницької організації з кондиціонеробудування. Згідно рішення колегії державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки від 26 січня 1967 р. (протокол № 7), листа Ради Міністрів УРСР № 37−340 від 21 липня 1967 р. та наказу Міністерства будівельного, шляхового і комунального машинобудування від 1 лютого 1967 р. (протокол № 27), створено Всесоюзний науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут з обладнання для кондиціонування повітря і вентиляції ВНДІКондвентмаш (з 1978 р. — Всесоюзний науководослідний і проектно-конструкторський інститут з обладнання для кондиціонування повітря і вентиляції - ВНДІ «Кондиціонер»). До 1991 р. Інститут перебував у підпорядкуванні Міністерства будівельного, шляхового і комунального машинобудування СРСР. На території ХЗК було намічено будівництво інженерно-лабораторного корпусу всесоюзного науково-дослідного та проектно-конструкторського інституту з обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції ВНДІКондвентмаш [5, 319]. Головним завданням створення інституту стало визначення та вирішення актуальних науково-технічних та проектно-конструкторських проблем для всіх видів кондиціонерів, калориферів, повітроохолоджувачів, повітряних фільтрів, вентагрегатів, проведення науково-дослідних, проектноконструкторських та експериментальних робіт зі створення та впровадження у виробництво відповідних виробів [6, 7].

Для інституту збудували приміщення загальною площею 600 м кв., де розташувалися конструкторський та дослідницький відділи. У лабораторному корпусі заводу інституту виділили приміщення для випробувальних стендів, а також передано низку стендів і обладнання для проведення експериментальних та науково-дослідницьких робіт. У склад першого колективу інституту входили 27 спеціалістів заводу з питань кондиціонування повітря [7, 114]. У склад наукового інституту входили 11 відділів, зокрема відділ обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції; вентиляторних агрегатів, теплообмінних апаратів та фізико-технічний відділи з лабораторіями; технічний, техніко-економічний тощо. Першим директором інституту став директор ХЗК П. Кучеров. Колишній головний конструктор заводу Г. Куліков став заступником директора інституту з наукової роботи. Начальник відділу зовнішніх робіт В. Харченко став головним інженером інституту [7, 51].

Вже у 1970;х рр. щодня біля 30 вагонів типового обладнання для центральних кондиціонерів відправлялися в різні кінці СРСР та до зарубіжних країн — Куби, Болгарії, Марокко, В'єтнаму, Туреччини тощо. Харківські кондиціонери успішно працювали у Кремлівському Палаці з'їздів, Останкінському телецентрі, Московському та Київському метрополітенах, Палаці спорту ім. В. Леніна в Лужниках, Останкінському телецентрі, Всесоюзному радіоцентрі, Ленінському меморіальному комплексі (м. Ульяновськ), Большому театрі, на Волзькому автозаводі, Даугавпільському заводі хімічного волокна, Курському хімічному комбінаті та на багатьох інших фабриках і заводах Радянського Союзу. Так, для автомобільного гіганта в м. Тольятті ХЗК створив більше 500 од. кондиціонерів різних потужностей. Великими замовниками були також Німецька Демократична Республіка, Угорщина, Польща. Сотні кондиціонерів відправлено первістку болгарської металургії - Кремниківському металургійному комбінату [8, 64].

Наступним кроком питання розвитку техніки штучного клімату стало створення науково-виробничого об'єднання (НВО) «Кондиціонер» відповідно до наказу № 1 Міністерства будівельних, шляхових і комунальних машинобудування від 4 січня 1971 р., на базі ХЗК та ВНДІКондвентмаш, що входили до об'єднання як самостійні госпрозрахункові організації з правами юридичних осіб. Завод діяв на підставі Положення про соціальне державне виробниче підприємство, затвердженого постановлениям № 9 73 Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 р., ВНДІКондвентмаш — на підставі цивільної та науково-дослідної, конструкторської та технологічної організації, затвердженої постановою № 9 427 Держкомітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки від 13 листопада 1970 р. [9, 167].

1975 р. провідною установою в галузі кондиціонеробудування стало новостворене науково-виробниче об'єднання (НВО) Союзкондиціонер, до складу якого входили сім заводів зі всього СРСР (ХЗК, Домодедовський завод «Кондиціонер», Костромський калориферний завод, Московський вентиляторний завод, Крюковський вентиляторній завод, Вентспильський вентиляторний завод та Краматорський завод «Кондиціонер»), науково-дослідні та проектно-конструкторські інститути, в тому числі ВНДІКондиціонер, спеціальні конструкторські бюро, склад яких разом становив майже 9 тис. працівників. Очолював НВО Союзкондиціонер директор ХЗК П. Кучеров [10, 2]. Робота об'єднання почалася з модернізації обладнання, що вироблялося заводами Союзкондиціонера, розробки та впровадження нових технічно розвинених виробничих потужностей, на основі технічного переозброєння підприємств. Завдяки наявності в об'єднанні всіх ланок циклу «дослідження — виробництво», створена ефективна система управління якістю продукції заводів.

Обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції у Радянському Союзі 1980 р. виробляли біля 70 підприємств, підпорядкованих 17 Міністерствам і відомствам, у тому числі 8 спеціалізованих заводів Міністерства будівельних та шляхових машин. Зокрема Краматорський завод «Кондиціонер» спеціалізувався на виробництві автономних транспортних кондиціонерів, а Сімферопольський машинобудівний завод «Кондиціонер» займався виробництвом вентиляторів загального призначення та фільтрів. Виробництво кондиціонерів заводами інших Міністерств носило неспеціалізований характер та слугувало лише для задоволення власних потреб.

До неспеціалізованих організацій з виробництва обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції' в УРСР відносилися науково-виробниче об'єднання м. Одеси «Холодмаш», яке спеціалізувалося на виробництві автономних кондиціонерів спеціального призначення, та Миколаївський завод «Екватор», що випускав кондиціонери для суден. Постановою № 11 Держбуду СРСР від 29 січня 1979 р. ВНДІКондиціонер призначено головним інститутом у галузі обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції. Інститут був визначений Мінбудшляхмашем базовою організацією зі стандартизації, метрології та якості, нормування матеріалів, ціноутворення та науково-технічної інформації [11, 9].

Щоб довести значимість внеску ХЗК у виробництво центральних кондиціонерів, достатньо навести наступні цифри. Лише за 1980 р. у СРСР вироблено 18 468 од. кондиціонерів, що на 59,7% більше, ніж 1976 р., та на 33,6%, ніж 1979 р. На ХЗК виробляли 6160 од. центральних кондиціонерів, тобто 33,35% загального обсягу виробництва кондиціонерів Радянського Союзу.

Щодо виробництва центральних кондиціонерів ХЗК 1982 р., то воно складало у загальному обсязі виробництва всіх кондиціонерів 33%, тобто 6518 од. з усіх 19 737 од. кондиціонерів, вироблених у СРСР. Всього на 1982 р. вироблявся 41 типорозмір кондиціонерів, з яких 10 — на ХЗК. Наприклад, 1982 р. останнім вироблено 4668 од. кондиціонерів КТЦ з1,5чКТЦ 250 (8 типорозмірів), 1850 од. кондиціонерів КД 10АчКД 20А (2 типорозміри). Крім виробництва центральних кондиціонерів завод займався виробництвом вентиляторів загального призначення, повітронагрівачів (калориферів) і фільтрів [12, 15].

Впровадження нового та модернізація старого обладнання на виробничих підприємствах НВО Союз-кондиціонер дозволили довести питому вагу виробів з Державним Знаком Якості у загальному обсязі обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції загалом на 1988 р. до 79,5% (1987 р. — 74,4%), зокрема на ХЗК — до 80,4% (1987 р. — 79,1%). Для порівняння, наприклад, до створення НВО Союзкондиціонер підприємствами вироблялася продукція в основному першої та другої категорій і лише 16,7% загального обсягу складала продукція з вищою категорією якості [13, 29]. Вже 1989 р. на ХЗК, за розробками інституту, виробляли 100% обладнання з Державним Знаком Якості [11, 13].

Отже, поява та становлення такого поняття як вітчизняне кондиціонеробудування з високим рівнем механізації виробництва припали на початок другої половини XX ст. Значна частина виробничих та наукових потужностей кондиціонеробудування СРСР концентрувалася на теренах Радянської України, але найвагоміший внесок у розвиток цієї галузі зробили машинобудівники та науковці Харкова. ВНДІКондиціонер став головною формою зв’язку науки з виробництвом, потужним важелем у прискоренні науковотехнічного прогресу кондиціонеробудування СРСР, базовою організацією зі стандартизації, ціноутворення, нормування матеріалів та комплексних систем управління якістю продукції.

Література

харків історія кондиціонеробудування.

• 1. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВОУ), ф. Р-2605, оп. 8, спр. 8630.
• 2. Пеклов А. А. Кондиционирование воздуха в промышленных и общественных зданиях. — К., 1980.
• 3. Кокорин О. Я. Установки кондиционирования воздуха. Основа расчета и проектирования. — М., 1978.
• 4. Державний архів Харківської області (далі — ДАХО), ф. 69, оп. 24, спр. 47.
• 5. ЦДАВОУ, ф. Р-2, оп. 13, спр. 2205.
• 6. ДАХО, ф. 11 277, оп. 13, спр. 39.
• 7. Об опыте работы с кадрами на Харьковском ордена Октябрьской Революции Заводе «Кондиционер» Ленина /Ред. М. Овсянников. — М., 1971.
• 8. Давыдов Н. М. Завод коммунистического труда // Строительные и дорожные машины. — 1967. — № 9.
• 9. Центральний Державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 32, спр. 587.
• 10. Малов В. И. Харьковскому заводу «Кондиционер» — 50 лет // Строительные и дорожные машины. — 1983. — № 11.
• 11. ДАХО, ф. 11 277, оп. 31, спр. 30.
• 12. Центральний державний науково-технічний архів України, ф. Р-220, оп. 1, спр. 52.
• 13. ДАХО, ф. 11 277, оп. 15, спр. 36.