Християнське та іудейське населення міст півдня правобережної України XVIII ст. у контексті соціально-економічного розвитку

Віра завжди була впливовим чинником у системі суспільних відносин, а перетинання світоглядів часто породжувало конфлікти. Чим непохитнішими виявлялись ідеї, тим гострішим було протистояння. Правобережна Україна у ХМШ ст., на жаль, також була ареною боротьби за віру, де перетнулися інтереси православних, католиків, уніатів та іудеїв. Це роз'єднувало суспільство, загострювало протистояння і вело до зіткнень, особливо в містах, адже тогочасне українське місто вміщувало представників різних конфесій.

Пропонована тема поки що не стала предметом спеціального дослідження, хоча в історіографії існують праці, які так чи інакше присвячені цій проблематиці. Зокрема це стосується доробку В. Антоновича, І. Каманіна, М. Крикуна, В. Марочкіна, В. Отамановського, В. Тхора, В. Шварумана. З огляду на це, метою статті є спроба проаналізувати розвиток міст Південного Правобережжя у вимірі двох світів: християнського та іудейського, взявши за основу соціально-економічний аспект.

Міста південного Правобережжя, що входили до Речі Посполитої, поділялися на приватні, королівські та державні. Деякі міста користувалися магдебурзьким правом, яке польські королі надавали з XIV ст. — до кінця XVIII ст. Зокрема у ХУШ ст. такий привілей отримали Умань (1760), Сміла (1773), Черкаси (1791), Кальниболото (1792).

Міське населення умовно поділялося на 3 частини: патриціат (торгово-реміснича частина), в руках якої перебувало управління містом, поспільство (середні верстви) та плебс (біднота) [1, 107]. Соціальна стратифікація населення міст мала наступний вигляд: господар (домовласник чи землевласник, як правило, шляхтич); купці та коморники; корчмарі та шинкарі; ремісники; челядь і прислуга; вільні люди (без чіткої професії); жебраки. Серед християн найбільше було челяді та прислуги, далі йшли вільні робітники, господарі-землевласники, ремісники, жебраки, найменше було купців [2, 224]. Натомість з євреями ситуація була дещо іншою. Найпоширенішими видами діяльності серед них було шинкарство. Далі - купці, комірники, ремісники, прислуга і біднота. Таким чином, євреї передусім займалися торгівельно-економічними справами та добре орієнтувалися в умовах ринку.

Водночас варто зважати й на поділ євреїв серед своєї общини (кагалу), керівництво якою перебувало в руках купців, лихварів і духовенства [3, 287зв., 288]. Так, в єврейській общині виділялися заможні: рабин, орендарі, крамарі, шинкарі, стольники, митники, інспектори та писарі. Їм прислужували шафарі (ключники), бакалярі (вчителі), кухарки, винники, банщики, ремісники (мірошники, шклярі, різники, коновали, позументщики (ювеліри), пекарі, кравці, шевці, дьогтярі), цирульники, особи без професії й убогі [4, 107].

Поділ на багатих і бідних свідчив про внутрішній розвиток общини, яка через замкненість, з одного боку, демонструвала ієрархічність єврейського суспільства, а з іншого — виступала єдиним фронтом. Міські євреї підпорядковувалися законам і владі того чи іншого населеного пункту. Однак функції нагляду в релігійно-обрядовій сфері виконувала винятково община, яка мала право застосовувати до порушників і різні міри покарання [5, 10]. Загалом євреї суттєво вплинули не лише на стан економіки міст у ХУШ ст., але і краю в цілому, приносячи колосальні прибутки владі.

Переписи другої половини XVIII ст. засвідчують, що євреї становили близько 3,75% від загальної кількості населення (у Київському воєводстві - 3,7%, у Брацлавському — 3,8%) [10, 214]. Стосовно християн, то їхня кількість була відносно сталою і в більшості випадків відповідала змінам на зовнішні й внутрішні чинники розвитку. Слід також враховувати, що основна маса міського українського населення Правобережної України у цей час сповідувала уніатство. Так, 1792 р. у Київському і Брацлавському воєводствах було 2034 приходи, з яких лише 195 належали православним [6, 8].

Соціальна стратифікація міста залежала від правового статусу, яким воно було наділене. Згідно В. Отамановського, ще до введення магдебурзького права у містах південного Правобережжя існував самостійний міський устрій, заснований на звичаєвому та давньоруському праві [7, 126 — 127]. Правове становище міст залежало і від земельних прав міщан. З іншого боку, у ХУЛІ ст. для Речі Посполитої міста перетворилися із воєнних на центри оподаткування, з яких збирали кошти і король, і феодали. Оскільки шляхта через привілеї ухилялася від сплати податків, основний тягар лягав на плечі міщан. З отриманням магдебурзького права, міські жителі отримали і додаткові витрати на суц та адміністрацію. Більше того, за цим привілеєм, ремісники мали складати замкнену корпорацію — цехи, які також платили податки. Між тим, монополія праці у ХУІІІ ст. почала гальмувати розвиток ремесел, відібравши головний стимул для вдосконалення — конкуренцію [8, 7]. Замість розвитку виробництва, цехи ворогували між собою, що призвело до нестачі товарів і відкрило ринок для іноземців.

Не сприяли покращенню економічної ситуації та ускладнювали торгівлю митні збори, які сплачували не лише на кордоні держави, але і на внутрішніх митницях: на кордонах воєводств, торгівельних шляхах, що пролягали через міста і містечка. Кожен шляхтич і староста влаштовували відповідні застави на своїх землях. Аналогічно чинив і магістрат у межах своїх володінь [8, 10].

Конкурентами для християн у торгівельних справах були передусім євреї. Маючи економічний такт і відчуття ринку, вони досить швидко зрозуміли причини, що знищують ремесло в місті і вчасно зуміли відгородитися від цього, ставши поза міською суспільною організацією, об'єднавшись під владою кагалів [8, 9], які визнавали над собою лише номінальну владу суду воєводи, а відтак, не були обтяжені тими податками, що сплачували християни. Міщани-християни не могли витримувати конкуренції з євреями у сфері торгівлі, тому починали займатися винятково хліборобством [3, 465].

Частим явищем другої половини ХУІІІ ст. була і здача господарств в оренду (так звані посесії) [9, 7]. Цим у першу чергу користуватися євреї. Найбільш помітними серед орендарів були шинкарі. Кожен власник у своїх містечках міг ставити 5 — 6 шинків [3, 373]. Сама шляхта не торгувала, оскільки вважала це не гідним свого статусу, а, відтак, запрошувала на службу євреїв, надаючи їм повну свободу дії. За законом 1765 р. виготовляти горілку мав право лише шляхтич [3, 353], тому продавав її, а точніше найманий ним єврей, у власних шинках. З наявних джерел видно, що прибутки від шинків, наприклад, у Черкаському старостві на 1736 р. становили — 40 655 злотих, а на 1760 р. — 61 995 злотих [3, 364]. Орендарям-євреям здавали не лише шинки, але й млини, сукновальні, право на виготовлення селітри, переробку хліба на горілку [3, 364зв.]. Крім цього, як зазначав Я. Охотський, здавали все, що називалось даниною і підлягало оплаті, а під кінець навіть те, чого більше ніхто не міг орендувати [3, 306].

Оскільки у ХУІІІ ст. економіка регіону була нестабільною і лише євреям вдавалося відносно вдало протистояти цьому, постільки саме на них звернули свій погляд християни міст, надсилаючи скарги королю і звинувачуючи їх у причині свого тяжкого становища. Для того, щоб зрозуміти, яким чином влада реагувала на такі звернення населення, слід з’ясувати, якими правами володіли євреї. Так, ще з ХУІІ ст. їхні майнові права були досить широкими. Дозволялося купувати не лише будинки у містах, але і цілі населені пункти з правом карати його мешканців. Нерухоме майно часто отримували через пожалування чи заставу. Обмеження почалися з останньої чверті ХУІІ ст., коли Конституція 1678 р. заборонила євреям володіти нерухомим майном, а від податків звільнялися лише ті євреї, які займалися землеробством.

Однак постійні скарги вимагали від влади більш рішучих дій. Незважаючи на те, що деякі шляхтичі, на службі яких євреї приносили прибутки, всіляко намагалися захистити своїх підданих, з кінця ХУІІІ ст. уряд Речі Посполитої розпочав реформування єврейського побуту. Це знайшло своє відображення в чотирьох проектах: Андрія Замойського (1780 р.), Фадея Чацького (1788 р.), короля Станіслава-Августа та невідомого автора, проект якого знайшов В. Мацеєвський, надавши ймовірне авторство Боргіашу Пекарському [2, 225].

Автори проектів виходили з того, що причиною «шкідливої» єврейської направленості було їх невігластво. Тому на перший план у всіх проектах виходить питання релігії та освіти. За іудаїзмом визнаються такі ж права, що й за християнством. Євреям дозволяється вільно влаштовувати синагоги та молитовні як громадські, так і приватні. Заборонялося змушувати іудеїв до хрещення, але і останні не мали заважати хреститися. В проекті А. Замойського вимагалося, щоб євреї виказували повагу до християнських звичаїв та традицій, і не показувалися на вулиці під час церемоній церковних процесій.

Для поширення освіти, яка стає обов’язковою, передбачалось заснування приходських шкіл. Ф. Чацький пропонував спільні школи для християн та іудеїв, інші ставили за умову створення при синагозі єврейськопольських шкіл. Мовою навчання була польська. Іврит міг бути лише мовою науки та церкви. Проекти також визначили коло доступних для євреїв професій: землероби, ремісники, купці. А. Замойський пропонував, щоб кагал надавав письмову довідку тому чи іншому євреєві стосовно його професії. За відсутності такого документу, особа мала залишити країну. Особливою захищеністю користувалися євреї-землероби. Вони звільнялися від податків на 10 років, а равіни, в общині яких з’являлися представники цієї верстви, кожні 3 роки отримували винагороду.

Щодо торгівлі з’явився ряд обмежень. За проектом А. Замойського, євреї в містах за договором, з яким (містом) вони могли вести торгівлю, не повинні були оселятися поблизу базарів чи купувати будинки поряд з ними. До міст, що були закриті для поселень, вони могли приїздити в дні ярмарку Зазнали змін і адміністративно-правові повноваження. Євреї не повинні були допускатися на посади, пов’язані із фінансами та в економії панських господарств. В адміністративному відношенні мали поділялися на громади та гміни за проектом короля та Б.Пекарського. Гміни підкорялися повітовим та міським властям. Ф. Чацький пропонував об'єднати їх з християнським общинами, але в реальному житті ні ті, ні інші до об ' єднання не прагнули. У судовому праві євреї зрівнювалися з християнами. Спеціальною інстанцією для іудеїв залишався суд равіна, де розбиралися сімейні справи [10, 226 — 227].

Всі чотири проекти так і не задовольнили суспільство. Християни залишилися невдоволені повнотою прав євреїв та контролем останніх над торгівлею, що зберігався і надалі. Проти проектів були налаштовані й євреї, оскільки їх намагалися позбавити найліпшого способу прибутків — шинкарства. Попри те, що всі проекти прагнули урівняти євреїв у правах із християнами, жоден з них так і не був затверджений сеймом [2, 229].

Таким чином, ХУІІІ ст. для Речі Посполитої в цілому, і південного Правобережжя зокрема — неоднозначний період. Криза політичного та економічного життя, в якому опинилася держава, вимагала рішучих і дієвих змін, яких, на жаль, влада не могла зробити в силу внутрішніх і зовнішніх обставин. Феодальна система, що повністю себе віджила, поступово змінювалася капіталістичними відносинами, які повільно впроваджувалися, попри намагання шляхти залишити все в незмінному стані. Водночас у місті, що уособлювало собою центр економічного і духовного життя, виявилося достатньо місця для співіснування двох світів: християнського й іудейського, які безсумнівно впливали один на одного. Поступово пристосовуючись до сумісного проживання, вони ділили спільний простір, закладаючи тим самим підгрунтя економічного розвитку для наступного періоду взаємин.

місто правобережний україна стратифікація.

Література

• 1. Тхор В.І. Про органи управління в містах України другої половиниXVII—XVIII ст. // Укр. істор. журн. —1975. — № 12.
• 2. Каманин И. Статистические данные о евреях ЮгоЗападного края во второй половине прошлого века (1765 — 1792) //Архив Юго-Западной России. — Ч. 5. — Т. 2. — Вып. 1. К., 1890.
• 3. Державний архів Черкаської області (далі-ДАЧО). — Ф. Р- 5624. — Оп. 1. Спр. 204. ДАЧО. — Ф. Р — 5624. — Оп. 1. — Спр. 182.
• 4. Шваруман В. Еврейская жизнь в Украине. — Умань, 2005.
• 5. Перковский А. Л. Народонаселение Украины в XVIII в.: Автореф. дис. … канд. ист. наук. — К., 1968.
• 6. Отамановский В. Д. Развитие городского строя на Украине в XIV—XVIII вв. и Магдебургское право //Вопросы истории. —1958. — № 3.
• 7. Антонович В. О промышленности Юго-Западного края XVIII в. — К., 1873.
• 8. Приходько Е. С. Социально-экономическое развитие помещецкого хозяйства на Правобережной Украине во второй половинеXVIIIв.: Автореф. дис. … канд. ист. наук. Черновцы, 1956.