Образ кримських татар у міщанській літературі України ХVІ-ХVІІ століття

Анотація

В статті зроблено спробу реконструювати літературний образ кримських татар, що склався в наративістиці Речі Посполитої ХVІ-ХVІІ ст. Також розглядаються ідеї, почуття та стереотипи, що існували у свідомості міщанського суспільства щодо мешканців Степу. Відстежується значення, яке відводилося містам у захисті українських земель Речі Посполитої від нападів з боку Кримського ханства.

Ключові слова: Україна, образ кримських татар, Кримське ханство.

Історія України раннього нового часу тісно пов’язана зі Степом та його мешканцями. Багатовікове сусідство українських землеробів та кочівників виробило у свідомості соціуму певні стереотипи відносно татар та канони їх зображення у літературі.

Тісний зв’язок між українськими землями та Кримським ханством у ХУІ-ХУІІ ст. ставав об'єктом дослідження багатьох істориків. Вчені насамперед звертали увагу на історію ханства, козацько-татарські взаємини, зброю та побут кочовиків, проблему Великого Кордону тощо. Нас цікавитиме рецепція кримчаків у свідомості мешканців українських міст ранньомодерної доби; які стереотипи існували у міському суспільстві щодо Кримського ханства; яку роль, на думку міщан, відігравали міста у захисті південних кордонів Речі Посполитої від татарських набігів; як ставилися до переселенців зі Степу тощо. Для цього нами був використаний комплекс наративних та актових джерел міського походження ХУІ-ХУІІ ст.

Через постійні напади на українські терени найбільшу небезпеку становили татарські орди. Не дивно, що для татар у своїх творах міщани використовують найобразливіші епітети: «татарин обридливий, хижий, прагнучий крові, хитрий, безсоромний, ллє кров без причини»¹. Це не відважні воїни, що зустрічаються лицем до лиця з ворогом у відкритому двобої. Вони атакують таємно, вночі, як крадії та злочинці, уникають сутичок з противником та нападають на беззахисних селян: «Не як правий лицар явну війну точить, заключає мир, дивиться в очі. Скоріше як зрадник, способом злочинним минає міста та замки, та суровий для селянського люду»². По відношенню до кримчаків використовувалися такі сучасні та античні етноніми, як «татари», «скіфи», «сарацини», «гети», «агаряни». Появу татар на українських теренах доречно пов’язували з монгольською навалою на Київську Русь. У «Потрійному Львові» Бартоломія Зіморовича під 1202 р. подається, зокрема, така інформація: «Скіфи, найбільші варвари з усіх варварів, з Каспійського моря виринули … вдерлися навіть до Херсонесу Таврійського і вже нависли (погрозою) над спинами русинів»³. Про кавказьке походження татар пише Шимон Пекалід: «Гіршого племені ще не було у цім світі, ніж скіфи, Гори Кавказькі його породили на скелях страшенних»⁴.

Вони уособлювали абсолютне зло та виступали еталоном нещастя. Шимон Пекалід, описуючи стихію козацького повстання 1592−1593 рр., вводить образ міфічного божества Вулкана. Поява цього божества була зрозумілим тогочасному читачеві посланням: метонімія Вулкана-пожежі належала до топіки описів татарських набігів (утім, про схожість козаків із татарами говориться й прямо: «юрба. призвичаєна до обманів, призвичаєна до грабунків, навчена своїми спільниками-татарами»)⁵. Порівнюючи козаків з татарами, автор показує, які нестерпні лиха приносять «козацькі свавільства».

У міщанських творах присутні портретні зображення татар, здебільшого саркастичні та принизливі: «На їх головах голених вітер чуби розвіває, завжди багрово блищить шия від бритви у них. Наче цибуля, що зверху чубок червоніє ріденький, решта головки її гола, не вкрита нічим, так і ти, варваре, чуб свій плекаєш, в косу заплітаєш, бриті ж місця голови вкриті волоссям рідким. В них, у татарів, на верхній губі виростає волосся, довгі також з двох сторін вуса звисають униз»⁶. Рідке волосся у татар слугувало об'єктом жартів з боку слов’ян: «Лиця без заросту в них, а на бородах пух лиш збривають, тож безбородих татар приймеш не раз за бабів»⁷. Для мешканця Речі Посполитої ХУІ-ХУП ст. борода та вуса мали особливе значення — це були ознаки фізичного змужніння для чоловіків. Більше того, вони могли слугувати приводом для судових процесів. Люблінський міщанин Андрій Пекажовіч скаржився в 1584 р. на бурмистра Еразма Любомельского, що той «сам, власною рукою своєю торкнувся його, взявши за бороду, потім дав кілька ляпасів, смикав, штовхав»⁸. Позивач навмисно наголошував на цьому факті, адже торкання чужої бороди вважалося образою та безчестям для її власника. Литовські статути за зазіхання на чужі вуса та бороду передбачали штраф та ув’язнення на кілька тижнів⁹. Ось чому відсутність бороди у татар привертала таку увагу з боку міщан.

Татарин неодмінно зображувався з конем та луком: «з луків вбивають вони. / Скачуть на конях швидких, наче вихор, і стріл уникають, / мчать, а куди їх несуть коні та кінський порив». Справність татар у влучній стрільбі з луку неодмінно відзначалася річпосполитськими поетами: «Відділ без панцирів проти озброєних йде в бій охоче / Тільки з мечем, і колчаном легким задоволені стріли, / Що пробивають щити круглуваті, скрізь міддю оббиті».

Католицьке міщанство у своїх історичних розвідках дуже поважно висвітлювало князів Київської Русі. Але їх настрої кардинально змінювалися, коли вони переходили до галицько-волинського періоду. Це й зрозуміло, адже галицькі й володимирські князі вели постійні війни з малопольськими князями. Те, що Роман Мстиславич, Данило Романович, Лев Данилович нападали на польські землі, викликало ворожнечу у католиків. Посилювало негативну реакцію те, що галицько-волинські князі діяли спільно з загонами Золотої Орди. Член львівського магістрату Самійло Кушевич у своїх листах до Варшави так писав про русько-польські стосунки XIII ст.: «Не новина й те, що Русь із давніх часів, з'єднавшись з татарами, завжди ворожо прагнула знищити й викорінити польський рід… Русь, об'єднавшись з татарами й литовськими поганами, завдала немалої шкоди державі Коронній». Шимон Пекалід, навпаки, бажаючи возвеличити Данила Галицького, зображує його як борця з татарами: «Скіфів жорстоких часто приборкував». Таким чином, ставлення до татар слугувало своєрідним еталоном героїзму (боротьба з кримчаками) чи негідності (союз з ними).

«Зрадник» Хмельницький отримав численні нарікання та образи з боку міських патриціїв українських міст, переважно західноукраїнських, не тільки за те, що розв’язав «громадянську війну», а тому що уклав угоду з Кримським ханством та «ввів татарське поганство в Корону». Залучення степовиків в очах католиків-міщан надавало повстанню особливого віроломства та підступництва: «[Хмельницький] закликав татарське військо і з ганебною віроломністю надумав мститися за свої приватні кривди». Самуель Кушевич закликав ні в якому разі не допустити втрати українських земель, адже вони є стратегічним плацдармом та економічним підґрунтям у боротьбі зі степом: «[Україна] є для Корони захистом і найміцнішою опорою проти варварів, праве око республіки, скарбницею, звідки постійно й без кінця черпаються гроші на війну».

Постійні напади ординців змушували місцеве населення бути весь час напоготові, тримати біля себе зброю та озиратися навколо. Ось що пише про селян з околиць Києва Себастіан Фабіан Кленович: «Ниви і сіє, і жне селянин, не лишаючи зброї, / завжди йому сагайдак з стрілами муляє бік. / Часто він жниво привозить додому, відібране кров’ю, / й вдома, аби зберегти, кров проливає не раз. … / Дике це плем’я татарське, що звикло розбоєм живитись, / зараз на села твої робить набіги страшні»¹⁷. Міські хроніки та літописи рясніють інформацією про татарські напади. «Львівський літопис» містить близько двадцяти згадок про турків та татар під різними роками. Ще частіше про них писав автор «Острозького літописця» — в творі нараховується більше тридцяти згадок.

У зв’язку з татарською загрозою помітно зростала вага тих, хто охороняв простий люд від набігів зі Степу. У панегіриках князі Острозькі посідали чільне місце серед захисників Русі. Шимон Пекалід, міщанин з кола клієнтели князівського роду, зображує Януша Острозького захисником всієї Європи від варварів-кочівників: «Йдеш ти війною на скіфів — радіє країна германська, / Також в Паннонії радість, а Польща велика гордиться». Тут автор відсилає читача до часів середньовіччя, коли кочівники загрожували всій Європі, й порівнює це лихо з татарськими нападами на Польщу, Угорщину й Балкани. Цікаво те, що трохи нижче автор поеми-панегірику перелічує народи, що входили до складу князівського війська під час придушення козацького повстання 1595 р. Крім поляків та русів, Пекалід називає гунів, під котрими, ймовірно, він розумів татар, що мешкали в околицях Острога.

У контексті постійних нападів з боку Кримського ханства міста, з їх стінами, баштами та замками, відігравали особливу роль як місця схову та захисту від загрози. Під час татарського нападу селяни з околиць «юрбами втікали до Львова в такій кількості, що ані на узгір'ї, ані в забудовах на долині поміститися не могли». Ворога зустрічали оборонні споруди й інших міст: «Марс, бог війни, оточив нині мурами місто [Замостя] надійно… Гетів могутні війська тут зазнали поразки страшної», «Ти на плечах своїх, Києве, видержав орди татарські, Відсіч не раз ти давав скиту, що луком гордивсь». У Шимона Пекаліда кримський хан, котрого він називає «селянським царьком», побачивши укріплення Острога, тікає додому: «Допоки селянський царьок, стікаючи потом, / Храми священні і святощі всі готувавсь зруйнувати, / Все, що у місті, бажав спопелити дощенту назавжди, / Швидший він навіть від Евра (бо страх додає ногам крила), Тільки побачив верхів' я гори недоступної, зараз / Втік від жахливого брязку мечів, і сокир, і сигналів, / Замок лишивши високий, що дахом впирається в небо». Але захист міст від ординських нападів здебільшого покладався на плечі самих міщан та невеликої залоги приміських замків. Урядовим військам не завжди вдавалося організувати захист міст належним чином. Самуель Кушевич з сарказмом пише про ганебну втечу шляхетського війська у битві під Пилявцями: «[Шляхтичі] повтікали на один лиш поклик „галалай“ поганського війська».

Багато вихідців зі Степу оселялися в українських містах, приймали християнство, а дехто з них досягав високого соціального становища. Найчастіше вихідці зі Степу у Речі Посполитій займалися торгівлею, грабарством (обробкою шкір), фурманством (перевезенням товарів), огородництвом. Дехто з татар переходив на військову службу державі або магнатам. Князі Острозькі, наприклад, осадили татар на землі, але у разі потреби вони залучалися князями до військових експедицій: «Тож біля Горині, річки скелястої, всі там осіли / Й в інших місцях, і вже орють поля, не лишаючи зброї. Отже, з наказу вождя у війні взяти участь готові». Законодавство Великого князівства Литовського передбачало низку поступок і пільг татарам, осілим на землях князівства. Про часи, коли татари мешкали окремою громадою у Львові, є інформація в міській хроніці Бартоломія Зіморовича.

У Києві також мешкали родини татарського походження — Ходики, Михайловичі, Кобизевичі тощо. Представники міської еліти, купці та урядники, у своїх тестаментах вони заповідали київським святиням значні суми грошей. Вочевидь, для них вкрай важливими були посмертні молитви усього «святого Києва», що мало полегшити спасіння їхніх душ. Тож, можемо зробити висновок про їх повну асиміляцію у культурному, релігійному та соціальному аспектах: «Я, рабъ божий Семен Михайловичъ, будучы з уроженя татаріном, однак окрестивъшысе и зоставъшы южъ правдивым християнином, а вернымъ подданымъ его кор. милости и Речи Посполитое мещаніном кювъскимъ будучи». Характерним для тестаментів киян є згадки про челядь і «закупів», тобто невільників, татарського походження у міщанських домах. У заповіті Семена Мелешковича мова йде про двох куплених ним жінок-татарок, котрі відпускалися на волю: «А штом был две татарки жонки власные купленные Овдотку, а Марю еи дал, ино я тепер ихъ нее и от всих детеи и приятелеи отимую, и по животе своем волными их чиню вечне». У листі до польського короля Сигізмунда Августа від 1570 р. турецький султан Сулейман скаржиться, що в українських містах «Черкасах, в Києві, в Брацлаві та в Каневі, в славнім Переяславі більше ніж тисяча жінок та дітей мусульманських знаходиться», та просить їх відпустити. У своєму листі султан навмисно перекручує факти, адже відомо, що крім полонених татар на Київщині перебували переселенці з Криму, котрі отримували тут землю за службу у князя. Так, 1397 р. Вітовт виділив екс-хану Золотої Орди Тохтамишу і його людям, які визнали владу великого князя, землі у Черкасах і Каневі. У 1528−1529 рр. у районі Канева та Черкас розташовувався зі своєю ордою кримський царевич Іслам-Гірей, отримуючи від литовського уряду через місцевого старосту харчі та одяг. Напевно, подібно до литовських, київські татари теж несли дипломатичні повинності толмачів. Питання про татарських полонених знову постало під час Національно-визвольної війни. Ось що пише у своєму листі Самійло Кушевич про польсько-татарські переговори: «Мурзи, коли прийшли до них, категорично відповіли, що не можуть і не хочуть видати польських полонених, перш ніж будуть випущені й звільнені всі татари, які знаходяться в різних місцях Польщі». Київська родина Ходик, що протягом XVII ст. мала своїх представників у міському магістраті у якості райців, бурмистрів й війтів, походила з татарських полонених, що були оселені литовським князем Вітовтом біля Мозирського замку й приписані до числа замкових слуг.

Одне з передмість Острога називалося Татарським. В місті діяла мечеть, пізніше біля Татарського передмістя була зведена оборонна башта (виконувала й функцію брами), яка також отримала назву «Татарська». Згадки про релігію та звичаї татар є у Пекаліда: «Скіфи є в місті; вони божество Магомета шанують, / П’ють молоко, яке змішують з кінською свіжою кров’ю». Подібні ситуації можна було спостерігати й в інших містах. На початку XVI ст., з метою захисту столиці Великого князівства Литовського від татарських нападів, Вільно було обнесено захисними мурами. Одна з десяти брам міста отримала назву «Татарська», вона знаходилася поблизу передмістя, де мешкали татари; можливо, татари й складали залогу цієї брами. кримський ханство український Отже, образ татарина у міщанській літературі мав характер антигероя. Кримчак уособлював собою лихо, страждання, підступність. Невипадково етимологію його етнічного найменування виводили від назви підземного царства — Тартар, а самі вони виступали силами пекла, яких Господь насилав на християнські країни за їх гріхи. Незважаючи на все це, автори хронік, щоденників та художніх творів не могли проігнорувати вправність степовиків у військовій справі. Без позитивних характеристик, але з повагою відгукувалися ці автори про татарські загони в складі князівських військ. Й не жаліли образливих епітетів для тих, хто брав у союзники кримчаків для війни з Річчю Посполитою. Таким чином, у свідомості та літературних творах татарин міг виступати у двох іпостасях — ворога та союзника. Літературний образ татарина був стереотипним, він уособлював «темні» сили. Навіть коли воїн Степу виступав як союзник або сусід, завжди підкреслювалась його інакшість, а в описах відбивалося прохолодне ставлення з боку автора.

Література

• 1. Klonowic S.F. Worek Judaszow // Klonowic S.F. Dziela: W 2 t. / Oprac. J.N. Bobrowicz. — T. 2. — Lipsk, 1836. — S. 58.
• 2. Ibidem. — S. 58.
• 3. Зіморович Б. Потрійний Львів, тобто хроніка міста Львова / Пер. з лат. Н. Царьова // Часопис «Ї». — 2003. — № 29. — С. 34.
• 4. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVin століття). — Кн. 1 / Упоряд. В. Шевчук, В. Яременко. — К., 2006. — С. 300.
• 5. Яковенко Н. Що за війну описує Шимон Пекалід у поемі «De bello Ostragiano» (1600 рік) // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. — К., 2002. — С. 170.
• 6. Кленович С. Ф. Роксоланія // Слово многоцінне… — Кн. 1. — С. 274−275.
• 7. Кленович С. Ф. Роксоланія… — С. 275.
• 8. Wisniewska H. Renesansowe zycie i dzielo Sebastiana Fabiana Klonowica. — Lublin, 2006. — S. 78.
• 9. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. — Т. 3: Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. — Кн. 2. — Одеса, 2004. — С. 123, 283.
• 10. Кленович С. Ф. Роксоланія… — С. 275.
• 11. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових… — С. 314.
• 12. Кушевич С. Листи зі Львова / Пер. з пол. та уклав І.І. Сварник // Жовтень. — 1980. — № 1. — С. 124.
• 13. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових… — С. 301.
• 14. Кушевич С. Листи зі Львова… — С. 119.
• 15. Кленович С. Ф. Роксоланія. — С. 274.
• 16. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. — К., 1970.
• 17. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових… — С. 292.
• 18. Зіморович Б. Потрійний Львів. — С. 36.
• 19. Кленович С. Ф. Роксоланія… — С. 273, 274.
• 20. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових… — С. 297.
• 21. Кушевич С. Листи зі Львова. — № 3. — С. 103.
• 22. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових… — С. 314.
• 23. Білоус Н. Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII ст. — К., 2011. — С. 67.
• 24. Жерела до історії України-Руси. — Т. 8: Матеріали до історії української козаччини по р. 1631 / Ред. І. Крип’якевич. — Львів, 1908. — С. 49.
• 25. Черкас Б. В. Служиві татари в обороні українських земель Великого князівства Литовського XV-XVI століть // Надчорномор’я: Студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К., 2008. — Вип.1. — С. 145−146.
• 26. Кушевич С. Листи зі Львова… — № 2. — С. 136.
• 27. Антонович В. Паны Ходыки. Воротилы городского самоуправления в Киеве в XVI-XVII ст. // Киевская старина. — Т. 1. — 1982. — Февраль. — С. 236−237; Його ж. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. — К., 1995. — С. 162−163.
• 28. Мишкинене Г. Очерк истории и культуры литовских татар // Диаспоры. Независимый научный журнал. — 2005. — № 2. — С. 51.
• 29. Бондарчук О., Бондарчук Я. Оборонні споруди Острога // Острозька академія XVI-XVII століття: Енциклопедія. — Острог, 2011. — С. 266.
• 30. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових… — С. 296.
• 31. §іаисійпаіґе-ҐегЬіекіепе J. Tatarzy // Kultura Wielkiego ksi^stwa Litewskiego. Analizy i obrazy / Oprac. V. Alisauskas, L. Jovaisa, M. Paknys Kultura Wielkiego, R. Petrauskas, E. Raila. Przeklad z litewskigo. — Krakow, 2006. — S. 763.