Розділ І. Історико-біографічний аналіз постатей Симона Петлюри і Нестора Махна

Симон Петлюра в історії та національній пам’яті

У цьому розділі необхідно розкрити основні віхи життєвого шляху видатного українського історичного діяча Симона Петлюри, запропонувати характеристику основних його суспільно-політичних і громадських ініціатив та зробити висновок про його роль в історії та національній пам’яті українців. Друга частина завдання полягає представленні історичного портрету Нестора Махта та визначенні його ролі у національно-визвольних змаганнях українського народу.

25 травня 2016 р. виповнилося 90 років з дня трагічної загибелі видатного українського державного та громадського діяча, Голови Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри. Феномен Петлюри як політика й лідера нації, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальним для українського руху опору.

Одним з найвизначніших діячів доби національно-визвольної боротьби українського народу 1917;1921 рр. є Голова Директорії Української Народної Республіки і Головний Отаман Республіканського війська Симон Васильович Петлюра. Народився він 10 (23 н. ст.) травня 1879 року у Полтаві на вулиці Загородній, будинок 20. Родинне коріння Петлюр — реєстрові козаки, з одного боку, з другого — православні священнослужителі.

На ті часи дитині з бідної сім'ї дорога в навчання була практично закрита, і єдиний шанс, та й то для дуже талановитих дітей, представляла духовна семінарія. Заняття в семінарії йшли тільки російською мовою, а національна українська література практично не розглядалася. Семінаристи з метою подратувати вчителів часто розмовляли між собою українською мовою і читали «Кобзар» Шевченка, що майже завжди тягло за собою покарання. Саме в семінарії Симон Петлюра і познайомився з народницькою і марксистською літературою [47, с. 3].

Навчався у Полтавській духовній семінарії. Там він зробив свої перші політичні кроки. Був членом таємного українського гуртка, брав участь у конференції Революційної Української партії (РУП) і в роботі Всеукраїнського Студентського з'їзду. У 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії за запрошення Петлюрою до семінарії, без дозволу начальства, відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. Однак С. Петлюра надолужив брак освіти шляхом посиленої і систематичної самоосвіти. Виявляв зацікавленість до найрізноманітніших галузей: політики, військової справи, юриспруденції, історії, філософії, релігієзнавства, фінансів. Добре знав німецьку і французьку мови [56, с. 30].

У двадцять років він вступає в РУП (Революційна Українська Партія). Ця партія проголошувала вельми дивну суміш націоналістичних та соціалістичних гасел. Непогано граючи на скрипці, Симон до того ж був керівником семінарського музичного гуртка. Саме з його подачі семінаристи розучили кантату «Б'ють пороги» М. Лисенка — українського відомого композитора. Невдовзі сам композитор відвідав Полтаву і був запрошений Петлюрою послухати кантату у виконанні оркестру семінаристів. Зрозуміло, що подібна дія викликало невдоволення керівництва семінарії, і Симон Петлюра отримав догану, причому відповів на неї настільки зухвало, що був виключений з навчального закладу.

Петлюра швидко знайшов собі нове заняття, поїхавши до Катеринодару, де спочатку вчителював, а пізніше опрацьовував і вивчав архіви Кубанського Війська. Незабаром був заарештований за створення філії Революційної української партії (РУП), назвавши її «Чорноморська Вільна Громада», за співробітництво у її закордонних виданнях. Випущений на поруки, він їде до Києва. Тут почалося літературне співробітництво молодого політика з журналами «Рада» і «Громадьска Думка». Жваве перо призвело Симона вже в 1905 році до столиці Росії - на пост редактора щомісячника «Вільна Україна». У той же час Петлюрі доводилося підробляти на посаді бухгалтера в «Транспортному товаристві». Але сирий клімат Петербурга не підійшов Симонові, і він відправився в Москву, де зайнявся редактурою газети «Українське життя». Симон одружується з Ольгою Більською, і незабаром у них народилася дочка Леся [47, с. 4].

Почалася Перша світова війна і всі націоналістичні об'єднання і газети були закриті. Петлюра почав атакувати інстанції проханнями про відкриття «Української життя», апелюючи до того, що захищають Росію не тільки росіяни, а й українці. Спочатку служить в невійськовій організації «Союз міст і земств» заступником її уповноваженого на Західному фронті, а після того, як розгорілася лютнева революція 1917 року, став на чолі Українського фронтового комітету.

Зоряним часом С. В. Петлюри став період національно-демократичної революції 1917;1920 рр., коли найповніше розкрився його талант як одного з найдіяльніших будівників української держави. На першому Всеукраїнському Військовому з'їзді у Києві, що відбувався у травні 1917 р., його було обрано головою Українського Військового Комітету, а згодом — Генеральним секретарем військових справ.

Вже від Першого військового з'їзду Петлюра прийшов до усвідомлення необхідності розбудови українського війська. Керуючись рішеннями з'їзду, він повністю віддається українізації війська, що загалом було досить складною і відповідальною справою, яка стала засобом привернення збройної сили на бік української революції. Вона і була основним змістом його діяльності упродовж всього 1917 р.

У процесі українізації створено передумови для формування на основі дислокованих на Україні частин російської армії українського війська, його підрозділи фактично перетворювалися на національно-територіальні і стали основою національної збройної сили. Сучасний відомий історик С. Кульчицький обґрунтовано вважає, що «український рух у військах завдяки терплячій роботі С. Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронті» [23, с. 9].

С. Петлюра вважав за необхідне повністю зберігати за Центральною Радою — як єдиною загальнонаціональною установою — контроль за військовим будівництвом, не допустити можливих передчасних збройних конфліктів з Росією, до яких Україна не була підготовлена. За таку поміркованість національних вимог, що зумовлювалося конкретною історичною ситуацією, йому закидали «угодовську» позицію. Проте вона була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом.

Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного козацтва, яке ще з березня 1917 р. почало самочинно організовуватися як самооборонна організація. На цю тему 8 вересня він робив доповідь на засіданні Генерального Секретаріату, а 22 вересня виступив із законопроектом про Вільне козацтво. 21 листопада за сприяння Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати у розпорядженні місцевого самоврядування і мало бути «твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства» .

Центральна Рада проголошує повну і беззастережну незалежність України. Брестський мир фактично допоміг Петлюрі, який був уже військовим міністром, укласти сепаратний договір з Німеччиною, чітко спрямований на боротьбу з більшовизмом. Десять дивізій вільних козаків та гайдамаків практично стають частиною Австро-німецької армії, хоча і підпорядковуються Петлюрі. У цих підрозділах вводяться кольори форми і напівзабуті звання — «кошовий отаман», «курінний отаман» та інші, там співають старовинні козацькі пісні і живуть пам’яттю про минуле. Всі визнавали той факт, що немає кращого оратора ніж Петлюра на мітингу, де потрібно не пояснити і довести, а «запалити серця» слухачів яскравими гаслами і повести натовп на штурм чого завгодно [53, с. 36].

На жаль, Симону Петлюрі не пощастило — німці більше повірили в силу гетьмана Скоропадського, і Петлюрі довелося зробити різкий маневр для підвищення власного рейтингу: обіцяти селянам землі поміщиків, а робітникам — заводи і фабрики. Фактично, це були більшовицькі гасла. Подібні маневри з одного боку зарекомендували Петлюру як сміливого і патріотичного дбайливця про народне благо, а з іншого — виставили антинімецьких діячем. Симон Петлюра оголошує себе збирачем земель Великої України. Петлюра вирішив включити в українські землі не тільки Дон і Кубань, але також Бессарабію і навіть Курськ з Воронежем. На тлі всіх цих «національних перетворень» Петлюра абсолютно спокійно використовував для придушення народних виступів польський і чехословацький корпуси, а також звернувся до Антанти за військовою допомогою проти комуністів. Хоча й тут його чекала пастка — наприклад, Франція погоджувалася надати Україні будь-яку допомогу, але лише на умовах перетворення країни у французький протекторат. П'єдестал Верховного Отамана, на який забрався Петлюра, був непомірно високий, а спуститися з нього можна було тільки шляхом падіння. На території України фактично билися шість армій: Антанта, Біла Армія, Червона Армія, поляки, махновці і петлюрівці. Між цими воїнами постійно укладалися договори, створювалися військові блоки і так само швидко розпадалися, а колишні союзники завдавали один одному ударів в спину. Так само і солдати кидалися з табору в табір, ніде не знаходячи спокою і дисципліни. Столиця України, Київ, взагалі заплуталася в розумінні, яка влада сьогодні в місті, — п’ять разів Київ займали різні війська. Петлюрівські війська прозвали «синьожупанниками», вони були не зовсім організовані й відрізнялися такою вольницею, що вся армія трималася лише на авторитеті Верховного Отамана [53, с. 57].

З лютого 1919 р. Петлюра стає головою Директорії, зосередивши в своїх руках вище державне і військове керівництво країни, протягом десяти місяців був на чолі збройної боротьби діючої Армії УНР проти більшовиків і Денікіна.

Після зіткнення з регулярними частинами Червоної Армії підрозділи Петлюри зазнали нищівної поразки, Петлюра заявив, що головним підсумком його діяльності виступає примус Європи визнати існування самостійної держави України. За це підтвердження Україна досить багато заплатила: Західна Волинь, Східна Галичина і частина Полісся відійшли до поляків, а в уряді Україні з’явилася нова посада — фактично наглядача від Польщі. В Україну вводяться польські війська — так звані «білополяки». Однак, ставка на союз з поляками виявилася хибною, союзні армії вимушені були незабаром відступити. Удари Червоної Армії викинули і тих, і інших з території України, у Радянській Росії пішло багато сил і часу на ліквідацію угрупувань Петлюри. Лише в самому кінці 1921 року бригада Котовського остаточно витіснила Петлюру разом з його військом за межі країни. Після укладення перемир’я між Польщею і Радянською Росією головні сили армії УНР були інтерновані в Польщі. Петлюра разом з своїм урядом перебував певний час у Тарнові, потім у Варшаві. Наприкінці 1923 року виїхав спочатку до Будапешта, потім до Відня та Женеви, а з кінця 1924 року переїжджає до Парижу — Мекки російської еміграції. У столиці Франції він намагається об'єднати українських емігрантів навколо свого націоналістичного тижневика «Тризуб», вів активну публіцистичну і пропагандистську діяльність. В «Тризубі» С. Петлюра писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами [56, с. 76].

Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов’язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917;1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.

Життя С. Петлюри трагічно обірвалося в Парижі на вул. Расіна 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта, який стріляв, нібито, з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником тих погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Як бачимо, у житті Симона Петлюри не було романтики і загадковості, не було особливих таємниць чи шукань слави. Друзі і вороги його бачили і знали, за що він боровся, до чого прагнув і за що загинув. Однак доба Симона Петлюри ще не відійшла в минуле. Для нас вона — нинішня сучасність. Скільки треба часу для завершення української революції ми не знаємо, але цикл її ще не завершений. Через це не цілком довершений для нас і образ Симона Петлюри. Лише майбутні покоління дадуть повну, правдиву характеристику. Нам припадає лише обов’язок: зберегти все те, що знаємо про Симона Петлюру, про його діяльність та про його добу.