Соціальні гасла «Перебудови»: спроби їх реалізації та уроки для сьогодення (на прикладі житлової проблеми в Україні в другій половині 1980-х — початку 2000-х років)

Анотація

Стаття присвячена тематиці формування та реалізації соціальних пріоритетів часів перебудови, зокрема програми житлового будівництва. На основі використання широкого кола архівних документів, статистичних даних, інших історичних джерел висвітлено хід реалізації програми «Житло-2000». Тема є важливою як з точки зору наукового вивчення, так і з точки зору практичного досвіду розробки та реалізації цільової соціальної програми для нашого сьогодення.

Ключові слова: період «перебудови» в Україні, програма «Житло- 2000», соціальні програми в Україні (кінець 1980;х — початок 2000;х років).

Основна частина

На середину 1980;х років у СССР на часі постали об'єктивні виклики й запити — соціальні гасла та нагальність реалізації соціальних потреб людей. Адже тривалий період на перший план висувалися завдання розвитку індустрії та галузей важкої промисловості й оборони, а не соціальної сфери.

Михайло Горбачов, після квітневого (1985 р.) пленуму очоливши компартію, відповідно став лідером Радянської держави. Відбулися зміни у партійно-політичному керівництві країни, та очевидною стала необхідність розв’язання низки соціальних проблем — житлової, соціального переустрою сіл, збільшення виробництва товарів повсякдення і легкої промисловості для населення, підвищення якості побутових послуг, поліпшення екологічної ситуації.

Серед пріоритетів постала і цільова програма «Житло-2000», ухвалена 1986 року, проте, вона залишилася недовиконаною. Житлова програма була проголошена на ХХУІІ з'їзді компартії СРСР та, відповідно до її завдань, передбачалося забезпечити кожну радянську сім' ю окремою квартирою або будинком до 2000 року (звідти походить, власне, й назва цієї програми). Серед причин ускладнення житлової проблеми у другій половині 1980;х років необхідно назвати: насамперед, застійні явища в економіці, а також «залишковий» принцип фінансування і матеріальнотехнічного постачання соціальної сфери, неправильне співвідношення промислового та соціального будівництва, перебільшення прав і повноважень партійних органів і організацій, всевладдя міністерств та відомств на місцях. Усе це зумовлювало відставання темпів і масштабів будівництва житла від потреб населення в ньому. Темпи збільшення квартирної черги перевищували темпи і масштаби зведення житла.

Проголошення у квітні 1985 року Михайлом Горбачовим (першим і останнім президентом СРСР) «нового курсу» розвитку країни — курсу на перебудову, супроводжувалося частими розмовами і бесідами його з народом, пересічними громадянами про прискорення, про гласність, плюралізм, побудову соціалізму з людським обличчям на теренах СРСР. Новий курс розпочався як шлях модернізації засад радянського суспільства, а завершився колапсом командно-адміністративної системи і держави СРСР. Тема залишається такою, котра продовжує приваблювати і зацікавить багатьох істориків як через свою потужну наукову ємність, так і через причини надто широкого (навіть полярного) розмаїття суспільного сприйняття (особливо сучасниками) наслідків перебудови для подальшого історичного розвитку. Тематика політичних та соціально-економічних змін горбачовської епохи знайшла своє висвітлення у працях великого кола не лише українських та російських політиків та істориків, а також і зарубіжних дослідників, однак, потребує свого подальшого вивчення з огляду на новітні запити та існуючі реалії сьогодення¹.

За архівними документами, кожен п’ятий лист, відісланий поштою від українських трудящих у Москву, до ВЦРПС (Всесоюзної центральної ради професійних спілок) — найвищого профспілкового органу СРСР, стосувався поліпшення житлових умов громадян. У 1982 році в УРСР на квартирному обліку щодо поліпшення житлових умов перебували Горбачев М.С. Решительнее проводить намеченный курс: Речь в городе Киеве на собрании актива республиканской партийной организации Украины 27 июня 1985 года // Избранные речи и статьи. — М., 1987. — Т. 2. — С. 303−319; Перебудова: задум і результати в Україні (до 10-річчя проголошення курсу на реформи). Матеріали науковотеоретичного семінару. — К.: Інститут історії України НАН України, 1996. — 46 с.; Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946;1980;ті рр.) // Україна крізь віки. — К.: ВД Альтернативи, 1999. — Т. 13. — С. 242−293; Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін.80-х рр. ХХ ст. Документи і матеріали. — К.: Інститут історії України НАНУ, Галузевий державний архів СБУ, 2011. — 626 с; Szporluk Roman. Russia, Ukraine and the Breakup of the Soviet Union. — Hoover Institution Press Stanford University, Stanford, California. 2000. — 439 p. Центральный архив Всесоюзного центрального совета профессиональных союзов. — Ф. 1. — Оп. 48. — Д. 4406. — Л. 136. млн. сімей та одинаків; у 1986;му таких родин налічувалося 2,2 мільйони (загалом по СРСР у квартирній черзі на поліпшення житлових умов нараховувалося 13 мільйонів радянських сімей). Станом на 1986 рік у середньому на одного мешканця СРСР приходилося 14,6 кв. м загальної площі, на одного мешканця УРСР — 15,3 кв. м, однак це не відповідало раціональній нормі (19−20 кв. м) Рассматривает Верховный Совет // Правда. — 1988. — 20 мая. Горбачев М.С. Чернобыль сделал меня другим человеком (Неюбилейное интервью с Михаилом Горбачевым) // Новая Газета. — 2006. — 2−5 марта. — № 15. При цьому, за середніми цифрами забезпеченості загальною площею житла були великі відмінності у показниках по республіках СРСР, по регіонах, неоднаковою була забезпеченість житловою площею населення у різних областях УРСР. Нерівномірно розподілялася житлова площа серед сімей, що значною мірою було зумовлено слабкими регулюванням процесів її перерозподілу внаслідок змін у складі родин.

Свої, надто негативні, поправки у списки черговиків на квартири в УРСР внесла страшна катастрофа на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), відкинувши на кільканадцять років назад десятки тисяч сподівань на отримання житла. Лише у перші місяці після аварії із зони радіоактивного забруднення було здійснено переселення понад 30 тис. сімей. Усе евакуйоване населення на нових місцях проживання було у позачерговому порядку забезпечено житлом. З цією метою у стислі строки за державні кошти було побудовано більше 21 тис. індивідуальних жилих будинків, близько 800 об'єктів соцкультпобуту, виділено 15 тис. квартир. На загал, було виплачено «чорнобильцям» різного роду компенсацій та пільг на суму понад 900 млн. рублів. Однак, гіркі наслідки Чорнобиля Україна приречена виліковувати ще довгі роки, десятиліття.

Цікавими є спогади Горбачова про аварію на Чорнобильській АЕС і про перші кроки та екстрені дії Урядової комісії щодо мінімізації наслідків катастрофи. Вже на наступний день після вибуху, 27 квітня, надто швидко, лише за 3 години, було проведено термінову евакуацію автобусами 47 тис. людей із житлових будинків містечка Прип’ять, де мешкали працівники ЧАЕС та їх родини. Автобуси стояли біля кожного під'їзду будинків у м. Прип’ять і перевозили сім'ї, котрі забирали з дому лише документи і найнеобхідніший одяг. А впродовж перших днів травня були евакуйовані усі, котрі проживали у 30-кілометровій зоні навколо станції, 116 тисяч «чорнобильців» були вивезені з десятків навколишніх сіл, що зазнали радіоактивного забруднення. Постраждалі виїжджали, нерідко залишаючи увімкненими холодильники з продуктами, сподіваючись на скоре повернення до своїх рідних домівок.

Виконання програми «Житло-2000», нарощування темпів житлового будівництва за часів перебудови у партійно-державних документах неодноразово оголошувалось як «всенародне завдання». Прискорення виконання житлової програми в країні передбачалося здійснити наступними шляхами: збільшення державного фінансування; крупні масштаби житлового будівництва за рахунок збільшення державних коштів; розширення участі підприємств, організацій та населення у будівництві житла; ріст житлового будівництва господарським способом; сприяння розвитку кооперативного та індивідуального будівництва; поліпшення експлуатації та ступеня збереження житлового фонду; збільшення обсягів робіт із реконструкції, капремонту, оновленню житлового фонду; розвиток житлового законодавства; вдосконалення практики розподілу та перерозподілу житла.

У другій половині 1980;х років у межах програми «Житло-2000» розвивались усі види житлового будівництва: за рахунок державних асигнувань, на кошти підприємств і організацій, господарським способом, молодіжні житлові комплекси (МЖК), індивідуальне та кооперативне будівництво. Щорічні темпи і обсяги введення житла в УРСР почали зростати і досягли (за рахунок державних капіталовкладень): у 1986 році — 11 903 тис. кв. м загальної площі, у 1987;му — 12 539, у 1988;му — 12 610 тис. кв. м загальної площі житла. При збільшенні розмірів квартир за цей час було збудовано квартир: у 1986 році — 361 тис., у 1987;му — 371 тис., у 1988;му — 361 тис. Розрахунки: Народне господарство Української РСР у 1985 р. Статистичний щорічник Держкомстату УРСР. — К.: Техніка, 1986. — С. 260, 264; Народне гос-подарство Української РСР у 1987 р. Статистичний щорічник Держкомстату УРСР. — К.: Техніка, 1988. — С. 303, 304, 310, 315. Упродовж періоду 1986;1989 років майже 5 млн. громадян у республіці поліпшили свої житлові умови.

Як засвідчив Всесоюзний перепис населення 1989 року, котрий уперше, одночасно з одержанням традиційних демографічних відомостей, включав цілий комплекс показників щодо житлових умов, 88% мешканців УРСР проживали в окремих квартирах та індивідуальних будинках: у міських поселеннях — 84%, в сільських місцевостях — 95%. Рівень забезпечення житлом у цілому по УРСР наприкінці 1980;х років досяг 18 кв. метрів загальної площі в середньому на одну людину і 12 кв. метрів жилої. Кількість сімей та одинаків, які стояли на квартирному обліку, по Україні становила 2 млн. 593 тисяч, або 22,9% від загальної чисельності населення республіки.

У регіональному аспекті, по областях УРСР у міських поселеннях станом на 1989 рік середня забезпеченість житлом найвищою була в Луганській (18,2 кв. м) та у Донецькій (17,8 кв. м) областях; проте найнижчі показники фіксувалися у мешканців Волині (14,6 кв. м) та Львівщини (14,8 кв. м), а також в АР Крим (15,2 кв. м).

Характеризуючи житлові умови мешканців УРСР, необхідно висвітлити не лише кількісні, але й якісні ознаки, рівень комунального благоустрою житла. В українських містах у 1989 році частка житла з вищим ступенем комунальних зручностей становила 54,8%, а на території міських поселень Запорізької, Дніпропетровської та Львівської областей — понад 69%. Мінімальні значення комунально-побутового облаштування помешкань були характерні для міст Чернівецької та Кіровоградської областей — менше 40%. У сільській місцевості якісні параметри житлових умов, значною мірою, залежали від забезпеченості населених пунктів мережевим газом, що суттєво поліпшувало рівень комфортності житла. На загал по Україні лише 8,4% сільських населених пунктів мали мережевий газ, регіональні відмінності при цьому становили: від 1,2% — на території Херсонської області, до 25,1% — на Львівщині. Це особливо було прикро, адже через територію УРСР проходили кілька загальносоюзних та міжнародних газопроводів, по яких газ транспортувався за кордон.

Так, на дев’ятій сесії Верховної Ради СРСР 11 скликання (травень, 1988 р.) гостро критикували Україну, котра була перекроєна магістральними газопроводами, але сільські будинки, як і раніше, залишалися без газу. Навіть у такій розвиненій області УРСР, як Черкаській — природним газом користувався у 1987 році лише приблизно 1% мешканців сіл, серед причин такого становища був й суб'єктивістський підхід деяких міністерств і відомств до вирішення місцевих проблем, неувага до них. На Вінниччині було газифіковано лише 2 тис. із 500 тис. сільських будинків. На п’ятій сесії Верховної Ради УРСР 11 скликання депутати від Тернопільщини піднімали питання про те, що не використовувались наявні можливості для більш повної газифікації будинків: через область проходили 4 газогони союзного та міжнародного значення, а забезпечений природним газом був лише 51 населений пункт із 970 Девятая сессия Верховного Совета СССР 11 созыва // Известия. — 1988. — 26 мая; Десята сесія Верховної Ради УРСР (десяте скликання), 10 грудня 1984 р.: Стено-графічний звіт. — К., 1985. — С. 68; П’ята сесія Верховної Ради УРСР (одинадцяте скликання), 10−11 липня 1987 р.: Стенографічний звіт. — К., 1987. — С. 35.

Якщо порівняти Україну з іншими республіками колишнього СРСР, то її показники житлової забезпеченості населення (у кінці 1980;х рр.) поступалися тільки Прибалтиці, Білорусії та Грузії. Однак у порівнянні з провідними країнами Європи і світу, відставання України було ще значнішим за середнім рівнем житлового забезпечення (у розрахунку на душу населення): в Іспанії — 24 кв. м, в Італії — 23 кв. м, у Чехії та Словаччині — 22 кв. м, у Німеччині — 32 кв. м, в США — 45 кв. м (загальної площі) житла.

Серйозне занепокоєння викликало незадовільне забезпечення будматеріалами, технікою, слабкість матеріально-технічної бази будіндустрії, що суттєво гальмувало житлове будівництво у містах і селах. Так, погане забезпечення матеріалами і ресурсами будмайданчиків, де зводили житло господарським способом, було однією з труднощів сільського будівництва. Депутати з Хмельниччини у листопаді 1988 року на сесії Верховної Ради УРСР зазначали, що у селах освоєно буд-монтажних робіт у рази більше, ніж у 1981 році, а цементу, шиферу, лісоматеріалів, металу для будівельних потреб отримували з року в рік усе менше. При розв’язанні проблем житлового будівництва і матеріально-технічного постачання уряд УРСР не завжди враховував особливості і запити тієї або іншої з областей.

Отже, в цілому при деяких позитивних результатах у реалізації програми «Житло-2000» в республіці, черга на житло росла значно швидше, ніж кількість новоселів. На час прийняття програми потребували поліпшення житлових умов в Україні понад 2 млн. сімей. З кожним роком цей показник продовжував зростати, і в 1989 році він становив 2,5 млн. родин.

Не дивлячись на певні зрушення у поліпшенні житлових умов громадян, житлова проблема в УРСР, як і в інших республіках, стояла гостро. Це проявлялося у тому, що ще значна кількість сімей потребувала поліпшення житлових умов, середня житлова забезпеченість населення не відповідала раціональній нормі, строки очікування житла на квартчерзі були тривалими.

Програма «Житло-2000» може бути одним із прикладів адміністративно-командних підходів керівництва економікою та соціальною сферою. Недостатньо використовувалися такі економічні важелі розв’язання житлової проблеми як механізми перерозподілу житла (обмін квартир, зміни в оплаті житла), як вдосконалення правового регулювання житлових відносин, тощо. З кожним роком посилювалася нестача будівельних матеріалів і техніки, у будівельних бригад траплялися простої через дефіцит будматеріалів, частими були аврали, зокрема наприкінці року при введенні об'єктів у експлуатацію.

Вже наприкінці 1980;х років стало зрозумілим, що програма «Житло- 2000» страждає багатьма прорахунками у науковому обґрунтуванні, незбалансованістю цілої низки економічних, соціальних, демографічних розрахунків, а також її виконання не забезпечувалося достатньо ані фінансовими, ані матеріально-технічними ресурсами. І концептуально програма «Житло-2000» розроблялася з урахуванням політичних та соціально-економічних умов середини, а не кінця 1980;х років. Отже, програма «Житло-2000» потребувала суттєвого корегування, чого не було зроблено.

В країнах Західної Європи ринок житла є інтегрованим у структури ринкової економіки, тому розв’язання житлової проблеми здійснюється на ринкових засадах. Забезпеченість житлом є важливою складовою рівня життя населення кожної країни.

У 1991;му — початку 2000;х років в Україні відбулися кардинальні зміни у шляхах та способах розв’язання питання поліпшення забезпечення населення житлом. У 1990;ті роки можливості отримання житла із державного або кооперативного фонду значно зменшилися. Криза у житловому будівництві початку десятиліття, фактичне зупинення спорудження житла за рахунок коштів держбюджету та коштів державних підприємств та організацій обернулися для багатьох черговиків втратою надій на швидке поліпшення житлових умов.

На середину 1990;х років формується ринок житла — первинного і вторинного, житлове будівництво стає складовою ринкової економіки. Були здійснені реформаційні заходи та були реалізовані такі елементи нової житлової політики, як роздержавлення житлового фонду та приватизація житла, зміна фінансування та зміна ціноутворення на новобудови, залучення коштів інвесторів та населення, розробка нормативноправової бази щодо регулювання інвестиційної діяльності у сфері житлового будівництва, запровадження кредитування спорудження житла через державні та комерційні банківські установи ін.

Однією з ознак часу стало проведення приватизації житла населенням в усіх областях України. Починаючи від 1993 року, станом на 1999;й, 65% українських громадян реалізували своє право власності на житло.

У другій половині 1990;х років намітилась тенденція до поступового оживлення та нарощування обсягів будівництва житла, однак на ринкових засадах. У 1998 році в Україні було введено в експлуатацію 70 тис. квартир, загальною площею 5 855 тис. кв. м, що на 8% менше, ніж у 1997 році, та майже втричі менше, ніж у 1990;му. У 2000 році введено в експлуатацію 60,3 тис. квартир загальною площею 5 365,0 тис. кв. м, що на 10,7% менше, ніж у 1999;му. За рахунок державного бюджету в 2000 році введено в експлуатацію 83,6 тис. кв. м житла, (1,6% від загального обсягу). Значну частину нових квартир було зведено забудовниками недержавної форми власності (83,3%). Проявилася тенденція до скорочення обсягів житлового будівництва підприємствами та організаціями, в цілому по Україні їх частка становила 16,7%.

Отже, житлова проблема в Україні стояла гостро і у 1990;х, і на початку 2000;х років. У січні 2001 року житловий фонд України складав 1 013,4 млн. кв. м загальної площі. На кожного мешканця припадало кв. м загальної житлової площі (в Європі цей показник становив у середньому майже 35 кв. м, а в США — 45 кв. м). По регіонах найбільша забезпеченість громадян житлом відзначалась у Київській, Вінницькій та Черкаській областях, найменша — у Львівській області та в м. Києві.

Два мільйони родин в Україні перебували на обліку для поліпшення житлових умов (за існуючих темпів надання житла така черга могла би бути ліквідованою лише через 54 роки). При цьому збільшувалися терміни перебування сімей у черзі на отримання житла. Якщо у 1990 році одержали житло 235 тис. сімей, то у 1998;му — лише 37 тис. Майже кожна четверта родина стояла на пільговій квартирній черзі, кожна одинадцята — мала право одержання житла поза чергою. Гостро стояла проблема забезпеченості житлом молоді, оскільки темпи надання їм квартир були удвічі нижчими за середні по країні. Для значної кількості громадян були втрачені можливості щодо отримання квартир через ліквідацію черги на підприємствах у зв’язку зі структурною перебудовою, скороченням підприємств, звільненням працівників, браком коштів на житлове і соціально-культурне будівництво, через дорожнечу на купівлю комерційних помешкань на первинному або вторинному ринку (ціни на купівлю житла в багатьох українських містах становили майже 2 тис. доларів за 1 кв. м), ціни «зашкалювали», а інколи були більшими за вартість квартир у Європі — Берліні, Будапешті, Софії чи Братиславі.

Реформування тарифів на житлово-комунальні послуги в Україні фактично було розпочато у 1992 році, та до 1994;го населення сплачувало 10−12% вартості послуг. Протягом 1991;1996 років було проведено 12 етапів централізованого підвищення квартплати й комунальних тарифів, у підсумку яких розмір відшкодування населенням вартості послуг було доведено до 80%. З 1999 року в регіонах України почався процес хаотичного підвищення (в кілька разів) плати за житло, воду, тепло та інші комунальні послуги до 100% їх вартості. Прикро, але зростання житлово-комунальних тарифів ставало важким тягарем для малозахищених верств. Невисокий рівень життя пересічних українців, існування боргів із виплати зарплат і пенсій працівникам багатьох підприємств і установ (особливо у 1990;ті рр.) призвели до того, що заборгованість з оплати населенням житлово-комунальних послуг була великою. Так, у березні 1999 року вона становила 3,5 млрд. грн., а в грудні 2000;го — 6,2 млрд. грн. Програма житлових субсидій почала діяти з 1995 року, але вона через недостатнє фінансування була низько ефективною.

2001 року у звітах Державного комітету з будівництва та архітектури України зазначалося, що упродовж десятиліття в країні обсяги будівництва житла різко скоротились: якщо у 1991 році було надано 146 тис. квартир, то у 2000;му — лише 32 тис. У 1987 році було збудовано млн. кв. м житла, а у 2000;му — 5,3 млн. кв. м, причому за рахунок коштів державного бюджету — лише 11%. Станом на 2001 рік було приватизовано близько 65% житлового фонду, що призвело до створення вторинного ринку житла. Крім того, були зняті обмеження на будівництво індивідуального житла. Разом з тим, останніми роками відбулися серйозні зміни, що дозволили поліпшити житлові умови певної частини населення й скоротити чергу на отримання житла з 2,6 млн. сімей у 1991 році до 2 млн. сімей у 2000;му.

На початку 2000;х років проявами складнощів у житловому питанні можна назвати наступні. Передовсім, в Україні понад половину населення мали забезпеченість житловою площею, меншу за середню. По-друге, відсутність у домогосподарствах необхідної кількості житлових приміщень на кожного члена сім'ї. Окрім того, був нижчий рівень житлової забезпеченості на одну особу у порівнянні з європейськими або світовими стандартами. Не були законодавчо врегульовані питання надання соціального житла для малозабезпечених верств, низьким був рівень забезпечення житлом багатодітних родин. Ступінь комунального облаштування житла (особливо у сільській місцевості) була набагато нижчою за європейські нормативи.

В Україні у 2004 році забезпеченість житлом на одного мешканця в середньому становила 22,2 кв. м загальної площі, в тому числі 14,7 кв. м — житлової площі, при цьому у понад 56% українських домогосподарствах на одну особу припадало менше 14 кв. м житлової площі, а у кожному дев’ятому — цей показник був нижчим, аніж 7 кв. м. Менше однієї кімнати на особу фіксувалось у понад 50% сімей. І лише у 25% родин на одну особу припадало більше однієї кімнати. Станом на 2004 рік 3,4% українських родин не мали власного житла, проживаючи в гуртожитках або в орендованих квартирах. Майже 93,4% сімей мешкали у власному (приватизованому) помешканні (квартирі або індивідуальному будинку), однак, доволі часто двом (або й більше) родинам доводилося жити в одній квартирі або будинку Уряд: рішення і дії. Житлова програма держави // Урядовий кур'єр. — 2002. — № 146. — 10 серпня. Людський розвиток в Україні: Можливості та напрями соціальних інвестицій (колективна науково-аналітична монографія) / За ред. акад. Е.М. Лібанової). — К.:

Інститут демографії та соціально-демографічних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2006. — С. 122.

При описі житлових умов населення показовою є характеристика обладнання житлового фонду комунальними зручностями. Зокрема, у сільській місцевості традиційно мінімальний набір комунальних зручностей включав, передовсім, централізоване газопостачання та водопостачання та каналізацію, а у містах до цього переліку додавалися ще гаряче водовідведення, ванна, душ і телефон (стаціонарний). У 2004 році відсутність мінімального набору зручностей у помешканні по домогосподарствах різних типів становила у містах — 67,7%, а у сільській місцевості — майже 88%.

Проте, останніми роками, особливо у передмістях, заможні родини почали споруджувати будинки котеджного типу із присадибними ділянками, що мали повний набір комунальних зручностей за європейськими стандартами — з басейнами, саунами, телефонами, холодним і гарячим водопостачанням. Розв’язання багаторічної проблеми телефонізації у невеликих населених пунктах і у селах було зрушено із запровадженням мобільного стільникового зв’язку.

Таким чином, житлові умови населення України не можна було вважати задовільними: недостатній рівень забезпечення житловою площею обтяжувався ще й не дуже високою якістю житлових приміщень, недостатньо високим рівнем їх комфортності та облаштування комунальними зручностями. Особливо це стосувалося сіл, адже більшість сільських будинків не були обладнані комунальними зручностями.

На часі стояло прийняття нового Житлового кодексу України, проект якого був розроблений Кабінетом Міністрів ще у 1996 році, і котрий би регулював законодавче поле у сфері житлової політики за умов ринкової економіки. Однак він неодноразово повертався на доопрацювання парламентарями. Необхідно було посилити державний нагляд та контроль за використанням житла, за ходом будівництва комерційними інвестиційнобудівельними фірмами, судову відповідальність за порушення житлового законодавства, створення механізмів стимулювання житлового будівництва за рахунок власних коштів населення, врегулювати питання забезпечення житлом соціально незахищених категорій, вдосконалення порядку надання довгострокового кредиту для громадян на придбання, будівництво (реконструкцію) житла.

Програма «Доступне житло», затверджена відповідно до Указу Президента України Віктора Ющенка від 8 листопада 2007 року «Про заходи щодо будівництва доступного житла в Україні та поліпшення забезпечення громадян житлом» (яка передбачала надання державної одноразової грошової допомоги розміром близько 30% вартості житла для першочергового внеску, а дві третини суми мав сплачувати сам замовник), не здійснювалася на практиці.

Як зазначалось у соціологічному моніторинговому порівняльному міжнародному проекті під назвою «Європейське соціальне дослідження» (2005, 2007 рр.), житлово-побутові умови українських сімей за багатьма ознаками відставали від європейських нормативів. Зокрема, за показником кількості кімнат на одну сім'ю, Україна перебувала серед останніх місць у Європі, але не була найгіршою. На одну українську родину припадало в середньому 3,2 кімнати (2007 р.), гіршим було становище в Угорщині, Естонії та Польщі із відповідними показниками 2,6, 2,9 та 3,1 кімнат (у середньому на сім'ю). Найвища забезпеченість кількістю кімнат спостерігалася у родин Бельгії (5,1) та Ірландії (5,6) Указ Президента України В. А. Ющенка «Про заходи щодо будівництва до-ступного житла в Україні та поліпшення забезпечення громадян житлом». 8 листопада 2007 р. (№ 1077/2007) // Урядовий кур'єр. — 2007. — 14 листопада. — № 213. Головаха Є., Горбачик А. Соціальні зміни в Україні та Європі: за результатами «Європейського соціального дослідження». 2005;2007 роки. — К.: Інститут соціології НАН України, 2008. — С. 132. Там само. — С. 132.

За період 1991;го — початку 2000;го років поліпшення житлових умов населення України проявлялося у збільшенні кількості кімнат, які припадали на одну родину з 2,1 до 3,2. Українська сім'я в середньому щоденно витрачала значно більше часу на хатні справи (6,8 годин), аніж середньостатистичні сім'ї в державах Європейського Союзу, при цьому найменше часу на домашній побут (на добу) витрачали данці (2,6 годин) та шведи (3,0 години)¹¹.

Міжнародний досвід засвідчував, що розв’язання житлового питання здійснюється на засадах ринкової економіки, але має бути розвиненою програма іпотечного довгострокового кредитування житлового будівництва населенням (під низький банківський річний відсоток). На державному рівні мають регулюватися такі важливі аспекти житлової політики, як надання соціального житла малозабезпеченим верствам, умови оформлення пільгових кредитів для багатодітних сімей, впровадження програм доступного житла для працюючих громадян та ін.

Таким чином, програма «Житло-2000», проголошена у 1986 році в ході здійснення горбачовської «перебудови», залишилася недовиконаною. І у подальші роки житлова проблема в Україні не була розв’язана, і ще більш загострилася. Житлова програма часів перебудови є прикладом адміністративного підходу до розв’язання соціальних проблем. Однак, не варто повністю відкидати її значення, адже вона мала раціональне зерно — як досвід формування і виконання цільової соціальної програми, розробленої на державному рівні. Сьогодні злободенність житлової проблеми в Україні доволі висока. Житло стало елементом ринкової економіки, але повинні бути врегульованими питання забезпечення соціальним житлом багатодітних сімей, інвалідів, непрацездатних громадян, малозабезпечених верств, а також мігрантів, переселенців, внутрішньо переміщених осіб. Адже програма «Житло-2000» висвітлює досвід вироблення та реалізації державної цільової соціальної програми, з її недоліками та позитивними рисами, важливий і для сучасного періоду.

соціальний перебудова житло.