Археологічна періодизація стародавньої історії

Типологічний метод. Розмаїття речового світу не обмежується технологічними характеристиками. Його строкатість наростала в міру освоєння людиною нових матеріалів, нових природних ресурсів, їх перетворення і втілилася у формотворенні. Цей дуже розмаїтий світ форм треба було якось приборкати, впорядкувати (адже наука оперує множинами, а не індивідуальними об'єктами) й водночас підпорядкувати цей процес потребам археології - деталізувати загальну періодизацію й організувати просторову строкатість речового світу. Таким засобом став типологічний метод — основний дослідницький інструмент археологів у розв’язанні різних завдань.

Виникнення його пов’язане з еволюційною теорією, пристосуванням дарвінізму до штучної природи. Розвиток рукотворного світу — артефактів — асоціювався з розвитком живої матерії, тобто шляхом поступових змін. Отож, речі можна організувати в еволюційні ряди (стовпці), в яких певні послідовні форми (А, В, С…) будуть позначати періоди їхнього існування. Ця ідея, якою особливо захопився англійський археолог Огастес Генрі Пітт-Ріверс (1827−1900), за відсутності засобів перевірки таких побудов могла перетворитися на інтелектуальну гру — маніпуляцію формами.

Згідно з концепцією шведського дослідника Оскара Монтеліуса (1843−1921) тип — це сукупність функціонально і формально однорідних речей (сокири, кельти, мечі тощо), які різняться оформленням деталей (скажімо, руків'я меча). Саме такі деталі і дають можливість вибудувати еволюційний ряд — від простіших форм до складніших. Однак його достовірність має бути підкріплена відповідними знахідками різних типів одного порядку у закритих комплексах (могили, скарби): мечів, А з сокирами А, мечів В з сокирами В чи фібулами В, тобто ранніх мечів з ранніми сокирами, ранніми фібулами і т. ін. Іншим засобом перевірки стали стратиграфічні спостереження: поховання з мечами, А мали передувати похованням з мечами В.

Проте задіяти у цьому процесі всі типи і зіставити їхні ряди було неможливо, тим більше, що, всупереч постулатам еволюціонізму, типи змінювалися з різною швидкістю, тобто не синхронно. Тому дослідники зазвичай обмежувалися певними комбінаціями типів. Так, для уточнення періодизації залізного віку визначальною виявилася комбінація двох типів — фібул і мечів (німецькі археологи О. Тишлєр, П. Рейнеке та ін.). Інші ж типи були задіяні у характеристиці виділеного у такий спосіб періоду. Поведінка «типів-характеристик» була різною: одні з них відповідали двом періодам, інші - трьом і т. ін.

Застосування типологічного методу в хронологічних побудовах давало можливість простежити спадковість культур, а доведена до історичних часів періодизація — здійснити також зворотний хід: відштовхуючись від пам’яток історично відомих народів, простежити їхні витоки на ґрунті рис, що поєднували їх з анонімними в етнічному відношенні культурами (тобто на ґрунті «спадковості навпаки»). На можливість такого — ретроспективного — методу, орієнтованого на етногенетичні дослідження, вказував О. Монтеліус. Нині цей метод широко застосовують в археології.